Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

– Хай стають на радість нам.

– Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?

– За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу… Кажіть, – відповіла твердо.

– Може подумаєш?

– Коли ви говорите – значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?

– Правда, Марто.

– Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? – пильно подивився на молодицю.

– По знаку, – зашарілась.

Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.

– Продовжуватимеш медицинську роботу?

– Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.

– З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.

– Добрий вечір, Марто Сафронівно, – з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. – Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?

– І ви знаєте про горище? – сплеснула руками Марта.

– Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, – пожартував матрос…

Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.

– Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того – усякого такого…

– Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?

– Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.

– Це зробиш трохи пізніше.

– Пізніше? – здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?

– Пізніше. А зараз мені виженеш з четверть такого первака, щоб він синіми цвітами горів!

– Усякими горітиме, Іване Тимофійовичу, – повеселішав Полікарп, – чистий ратифікатор вижену. Віп'єш моєї буряківки – і на голові гичка виросте… Це вам для апетиту треба?

– І для апетиту, і рани лікувати.

– От воно що! – Сухе обличчя Полікарпа стає зворушливо жалісливим, як у скорботної жінки.

У глибині несходимого лісового яру, біля струмка, що тут у продовгуватій улоговині утворював невеличкий ставок, будували велику, «на виріст» землянку. Замість дощок підлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замість ліжок збудували довгий, од дверей і до протилежної стіни, кленовий піл. Невеликі вікна попробивали в усіх стінах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федір Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта і кожне його слово перехоплював на льоту.

– Буде толк із нього? – питався Дмитро в Тура.

– Діло покаже. Людину тільки дія і возвеличує, і кидає вниз головою, – ухильно відповідав лейтенант, спльовуючи чорними згустками крові.

Кілька разів брався Тур допомагати будівникам, проте швидко пітнів, задихався, і в нього щось починало хрипіти всередині.

– Відійди подалі, хлопче, від гріха. На тебе дивитися совісно, а він і собі до деревини тягнеться. Ти раніше середину від крові очисть, на ясному сонці вигрійся… Лягай на мою кожушанку. Не бійся, вона чиста, – морщився від жалості дід Хмара і рішуче не допускав командира до роботи.

– Що ж мені накажете: тільки дивитися на вас? – хмурився той.

– Нащо тобі на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше.

– Саво Івановичу, ми і без вас упораємося, – приносив Федір в козубенці димчастої ожини і сідав біля лейтенанта, слідкуючи за кожним його рухом. Від погляду Дмитра дівоче обличчя Федора блідло так, що навіть повні рожеві уста шерхли, наче хто їх присипав сіллю. А в широко розплющених зеленуватосірих очах тріпотів острах – парубок знов пригадував свою ганьбу в лісах.

Тур ішов оглядати ліс або простягався горілиць на дідовій кожушанці, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипіння пилки, передзвону струмка і лісового подиху, хмільного і нестихаючого.

Нелегко було на душі молодому командирові батареї, що поховав своїх бойових товаришів у лісових просторах Поділля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки різко окреслили худорляве нервове обличчя, і сухі м'язи висіклись під шкірою. І засне чоловік, а сняться його хлопці, і не вбиті, а живі, міцні, напористі, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рідну землю, а потім прощатися зі своїми орлами, відпускати їх, героїв, у ясні простори… Не судилося… І сльози не очі, а душу обливали Турові. Чи то від туги, чи то від перевтоми, пробираючись до своїх, не вберігся від облави. Вистріляв до останнього всі набої і попав у руки поліції. І хоч як його не били, фанатично вірив, що середини не відбили, що скоро він одужає.

«Як же можна не одужати, коли стільки роботи жде тебе. Армію треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятиміліметрових гармат дістати. Для партизанів – самі найкращі». – І знову, пірнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашів на тій дорозі, де довелося йому зупиняти прорив.

В його серці вмістилося багато людей і болючої гіркоти. Удень він у думках розмовляв зі своїми гармашами, співчував батькам, що вже більше не побачать своїх соколів, а вночі знову жили з ним його воїни, і Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болісним клекотом, голос командира:

– По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистській сволоті!.. Добре, хлопці!

У місячнім сяйві до жовтизни бліде обличчя Тура з різко окресленими тінями ставало натхненним і таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того світу, що вмістився в молодій скривавленій душі командира.

«Такі воїнами народились», – задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою.

Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зійшовся легко, без внутрішньої напруги і незручності. Може тому, що. й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромність і діловитість молодого командира. Тур ніколи не – казав: «так треба», а тільки – «я думаю». Але оте «я думаю» так обгрунтовувалося, що воно незмінно ставало – «так треба». Якось, повернувшися з лісу, Тур радісно звернувся до Дмитра:

– Обійшов сьогодні всі наші володіння… Одужую!.. Дмитре Тимофійовичу, ти стратег!

– Теж мені стратега знайшов, – покосився на Тура, вичікуючи, що той скаже.

– Прибіднюєшся, Дмитре Тимофійовичу, а сам так і норовиш щось випитати? – розсміявся командир. – Скажи: чому тут, а не в іншому місці отаборився?

– І сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, – жартівливо розвів руками.

– А все-таки? – поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнів;

– Думка така була: ліс тут путящий, здоровенний, з трьох боків болотами і низиною оточений. Танки навіть зимою не проскочать, бо твань тільки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне місце. Далі, – навкруги мало сіл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрій нагоді може бути під нашим наглядом. А це стратегічна дорога. Машин ми можемо на ній, як дичини, набити. Жаль, що залізниця далекувато… Буде з нас піт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.

І, поринаючи в свої міркування, Дмитро не помітив, як змінився Тур, як радісно заіскрилися його очі, забилися у дрожі уста.

– Дмитре Тимофійовичу, ти… ти молодець, – схвильовано підійшов до нього і міцно потиснув руку. – Ти справжній солдат.

І ці прості слова надовго запам'ятав Дмитро. Радістю і печаллю дихнули вони: повіяло тими далекими і живими споминами, тою суворою і щирою людяністю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мові Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?

Нічого не міг відповісти Турові, але цей день ще більше зблизив його з молодим комісаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно.

Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логіка і поетичність командира.

Одного вечора дід Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївні міркування про історичну минувшину країни.

– Нема, нема таких козаків, як колись були. Ото були герої, – закінчив старий, звертаючись до Федора.

Тур підвівся з землі. Очі його в темряві засвітилися сухими вогниками.

– Є, діду, – тихо промовив, – і значно більше є тепер у нашій країні героїв, аніж за всю історію було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, діду, партизан, і мені хочеться, щоб вас не збивала з толку однобічність. В усьому ясність потрібна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предків, але живемо не минувшиною, а сучасним і майбутнім. Ще тридцять п'ять років тому Фелікс Дзержинський, світлий лицар революції, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освітлювалося зорею соціалізму». А нас ця зоря і освітила, і виростила. Тому всі народи з надією дивляться на нас… – Тур, захопившись, почав говорити складніше. – Ті ж держави, що не мають вірного дороговказу, що розбризкали життєві соки на мертвий пісок, що погрязнули в торгаському бруді, – свою грязь прикривають наміткою минулого, живуть спогадами і лицемірними жалями. Вони за сорок днів народ віддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистські лапища або продаються з торгів. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднішнім днем. І ви самі, діду, недаремно прийшли у ці ліси. Бо нічого нам дорожчого нема за свою Вітчизну.

– Правду кажеш, командире.

А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:

– Ти поезію любиш. Чиї це слова?

 
Ліси прапрадідів і гори зникли в сумі,
І осипаються притертим пір'ям думи.
В домашній затишок пісень спадає квіт,
І лютня у руках слабких стиха поволі,
І зa плачем рідні моєї у неволі
Часом не чую дум, пісень минулих літ,
Та іскри юності, як райдуга травнева,
У глибині грудей, проте, не раз спахнуть,
І пам'ять освіжать, простелять добру путь
І пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,
На диво, прочуд всім, оздоблена митцем,
Хоча і пил її охмарив давнім днем,
Але у серце їй свічник поставиш ясний —
І сяйвом світлих барв спахнуть минулі дні,
І розів'ється знов у замку на стіні
Килим прадавніх літ, притьмарений, прекрасний
 

– Міцкєвич?

– Міцкєвич. Великий художник. Та занадто ідеалізував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистів, і такі ми твори побачимо, самі створимо про своїх героїв, про свою Батьківщину, що й в світі таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавніх літ, а уверх підведеним крилом…

– Топковий хлопець, ой, голковий, – говорив про нього Хмара. – Коли б тільки вичуняв. Як почне він кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калічать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура від ляку відвалювалась, щоб він у душі поганій зарікся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дід карати. Я в молодості як весняний грім був – найсильнішим парубком на наші села. Та в дурощі, в бійки не ліз. А тепер сам по шматках різав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко мені? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь світ жалувало, скільки вона ділечка переробила, скільки хліба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москві. Думаєш, легко її кісткам перегорілим лежати в землі? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищі біля дочки – вишняк там розрісся, тополя стоїть… А я позбирав уночі її кісточки, замотав у шматок полотна і закопав під яблунею. Може після війни її просьбу уволю…

Тремтять під очима сітки зморщок, і, не в силі стримати напливу спогадів, Хмара якось жалісливо махав рукою і відходив від Дмитра.

* * *

В понеділок надвечір поїхали до млина. В землянці залишили одного Тура. Хмара умостився візником, а Федір, надівши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль поліцая.

Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потім із-за лісу виплив місяць, на отаві замерехтіли роси, засвітились на червоному вбранні кінського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.

Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.

Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава – сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.

Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.

– Добрий вечір, господарю! – поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покриті солодкуватим димчастим борошном.

Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.

– Доброго здоров'я.

– Кому зерно мелеш?

– Звісно кому – допомічній поліції.

– А людям?

– Не велено.

– Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.

– Бумажка є?

– Аж три бумажки. Бачиш, які? – злегка рукою торкнувся Федір рушниці. – Хороші?

– Документи справні, – ніяково усміхнувся мельник. – Виходить, ви не з поліції?

– Виходить.

– То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.

– Це можна, – охоче погодився Федір. – Ми люди не горді.

Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:

– Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.

Дмитро допитливо поглянув на мельника:

– Хто вони? Добре знаєш їх?

– Чому не знати. Радянські люди.

– Комуністи є між ними?

– Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.

– Ким до війни був?

– Механіком.

– Де живе?

– Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, – повеселішав мельник. – Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.

– Не треба. Самі познайомимося, – прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.

– Та воно так, вам видніше, як треба робити, – погодився мельник і зашипів на Федора:

– Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.

– Це ж для вашої пользи, – заспокоїв Федір.

– Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.

– Не дасте – баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?

– За який там могорич! – образився мельник. – Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скоріше.

Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.

– Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. – ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.

– Марто! – не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.

Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.

Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.

– Дмитре… Дмитре Тимофійовичу, – якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.

– Чи думалось, сподівалось? – легко охоплює її руки і виходить з млина.

– А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, – глянула на нього, відхиляючи голову назад. – Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? – і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. – Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, – торкається округлої густої бороди.

– Страшним став?

– Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.

– Коли переможемо – зорями засяють. Як у пісні, – ласкаво примруживсь.

– Ой, коли б скоріше наші повернулися, – взялася руками за серце.

– Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?

– Ні, додому йтиму.

– Провести тебе? Не побоїшся?

– Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. – раптом зів'яла.

– Ти чого?

Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза:

– Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», – відзначив) – а я подамся в село. Діло є.

– Може поміч потрібна?

– Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь – в Марка Григоровича перебуду.

– Остерігайся ж.

– Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, – промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.

– Добре, – примружуючись, глянув на парубка. – «А й справді, хлопець, здається, нічого».

Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.

– Чого запечалилась? – охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.

– Чого? – І гіркота заклекотіла в її голосі. – Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли – легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.

– Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.

– Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.

– Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. – Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.

От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.

«Там же німці тепер. Ну й що?..»

Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.

Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.

Надивлявся Дмитро й надивитись не міг…

Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.

З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.

«Хто тут нишпорить?» – миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.

І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.

– Щось трапилося? – стурбовано запитав.

– Трапилось, – невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.

– Що?.. Де дід Хмара? – витягнулось обличчя від напруги.

– Теж пішов свого командира шукати… Федоре, піди назустріч дідові.

– Що ж таке у вас? – полегшено зітхнув.

– Як що? – несподівано обурився Тур і перейшов на «ви». – Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги – провести жінку до села. Але цей подвиг – кому він потрібний? – цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти…

Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:

– То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене… Навіть звір не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.

– На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? – подобрішав Тур. – Почуття без розуму – це той хміль, який і голову зірве… Перепустки нам, справки треба добути.

– Які?

– Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.

А за сьогоднішній вчинок – і в щоденнику тебе лаю.

– Уже записав?

– Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.

– Висновок нелегкий.

– Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?

– Так і запишемо! – міцно стиснув руку комісарові. – Може з цього й починати щоденник?

– Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу… Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить – тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?

– Може його й нема тепер?

– Є, Дмитре Тимофійовичу, – відповів упевнено. – Про це говорять останні події в районі.