Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 96 страниц)

XLІІІ

Софія і поденщики пішли додому. Сафрон замкнув за ними хвіртку, поспускав з ланцюгів собак і в тяжкій задумі почав обходити подвір'я.

Ніколи біль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 році в нього відрізали землю, а зараз лише обміняли на гірші бідняцькі латки, тривога безпросвітною хмарою облягла Сафрона. Він неясно догадувався, що соз – це початок іншого, страшнішого для нього, Сафрона, життя.

«Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли ніхто не переламає їм хребта», – думав про созівців, ледве віддираючи од землі обважнілі ноги.

Зразу ж за двором клубився темносиній ліс, а над ним, як вечоровий одсвіт дерев, димились важкі об'ємисті хмари. Хтось вийшов з просіки, і Сафронові собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря і водночас лунко вдарили міцними ногами в дощаний паркан.

«Кого там іще лиха година несе?» – не зупиняючи собак, хмуро пішов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко і рівно наближалась до подвір'я.

– Омелян! – раптом радісно крикнув Варчук і зразу ж почав угамовувати псів.

Крупяк усміхнувся тонкою усмішкою, поздоровкався, оглянувся і тихо запитав:

– Сафроне Андрійовичу, нікого у вас нема? З чужих?

– Іди безпечно. Нікого. Оце не ждав, не сподівався. Такий гість… Шельма, пошла к чорту! – Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, відскочила і знову загавкала. – Пошла к чорту!

– Вона й по-українськи розуміє, – засміявся Крупяк.

Але Сафрон не зрозумів його жарту і зразу ж почав скаржитися:

– Лиха година насувається на нас, Омеляне…

– Сафроне Андрійовичу, – перебив його. – Ви сьогодні зовіть мене Омеляном Олельковичем.

– Якого це ти ще Олельковича вигадав?

– Це наше споконвічне українське ім'я. Пробачте, що доведеться сьогодні величати мене, але так треба: гість у нас важливий буде.

– Гість? Звідки?

– Здалеку, звідси й не видно. Більше нічого не допитуйтесь. А людина він дуже важна… Позавішуйте вікна, щоб ніхто не бачив. Розумієте?

Пізнього вечора Крупяк привів невідомого у світлицю. Був це середнього зросту білявий чоловік із закривавленими обідками очей і прямим хрящуватим носом. Ріденькі пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребінчиком спадали на бугорчасте надбрів'я; уперте підборіддя мерехтіло крихітними іскорками кущуватої щетини. Від невідомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени підіпріле дубове листя.

«Десь немало по лісах бродив».

– Борис Борисович, – різко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгі пальці Варчукові. Той обережно, як коштовну річ, потримав їх у руці і ще обережніше опустив донизу.

Горпина подала вечерю, і гості так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:

– Їжте, їжте. Стара ще підсипе. Хто його зна, що воно далі будемо їсти. Таке врем'я…

Борис Борисович обміряв його кількома довгими, уважними поглядами і коротко, наче командуючи, відповів:

– Скоро прийде інша пора. Надійтесь і працюйте.

Більше він не звертав ніякої уваги на господаря. Морщачи носа, він ковточками, потроху, пив горілку, накладав на хліб тонкі шматочки рожевого сала і повчально вів дуже розумну, як визначив у думці Варчук, розмову. Ступінь розумності її визначався незрозумілими словами і такою заплутаністю, що, як не прислухався Варчук, не міг надійно ухопитися за потрібну нитку. Одначе підсвідоме догадувався, що мова йде про такі справи, які і його життя можуть винести на інший берег.

– Про нашу велику силу свідчить і такий приклад: нунцій папи квгеній Пачеллі горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирів – святіший папа за нами. Інакше не дотягнувся б Пачеллі до кардинальської шапки: от-от обіруч її вхопить.

– Блискуча кар'єра, – щиро позаздрив Крупяк і задумався.

– Так. Але попереду іще краща. Я не сумніваюсь, що вчорашній епіскоп завтра стане самим папою. І напевне Пачеллі буде належати честь підписати з нами історичний конкордат… Робота і терпіння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собі, які блискавичні зміни готує нам майбутнє. Сьогодні ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один із керівників українського уряду, господар ланів широкополих, владар життя. – Зробивши вигляд, що він і не помітив честолюбивих вогників у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закінчив: – І це не казка, а неминучість історичної дійсності.

– Коли б ця історична дійсність скоріш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним місцем, – відповів Крупяк.

– Терпіння і робота, – натиснув на слово «робота». – А тепер – відпочивати. – Вилізши з-за столу, він знову кілька разів поглянув на Варчука і, замість подяки, різким голосом сказав:

– Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-інакшому заживе. За вас, господарів, великі держави думають.

І Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро відповів:

– Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткі. Чи сили біс має?

Ці слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Він більш нічого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.

Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, ліг спати у світлиці, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кілька разів виходив на подвір'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось і Сафронові. В тяжкі його роздуми раптово влилися великі сподівання. Привабливі картини прийдешнього перемежовувалися з гіркотою останніх днів, і аж дрож згинала і пружиною вихала його костистим тілом. Тихо вийшов з дому, біля ганку перепинив Крупяка:

– Омеляне Олельковичу.

– Тепер говоріть зі мною, як з простим, – усміхнувся.

– Ти б спати ішов, Омеляне.

– Не можна, – покрутив головою. – І так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали.

– Омеляне, що мені робити? Накинули петлю на шию. – І він розповів про останні події в селі. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки вислухав і жорстко відповів:

– Що робити? Спати. У вас не те що землю, – все скоро доберуть Так вам і треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради одній жменьці созівців? Чи сили біс має? – їдко повторив Варчукові слова. – Ждете, щоб все село в комунію повалило? Ну, ждіть. Чорт із вами. Нехватило сміливості повбивати верховодів, так хоч спочатку знищіть їхню худобу, тоді і соз розпадеться на клапті…

– Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? І так пальцями тичуть на мій хутір і вдень і вночі.

– Добре, кат із вами. Ще раз допоможу. Карпа візьму в роботу, щоб поменше за спідницями ганяв, а побільше ділами займався. Не маленький, – поглянув на зорі, позіхнув: – Ну, пора будити Бориса Борисовича.

– Так ви й не ночуватимете?

– Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк зміряти. Я цими днями повернуся до вас.

– Повертайся. Будь гостем дорогим… Ти скажи, Омеляне, як наші діла кругом ідуть? – понизив голос.

– Які діла?

– Ну, світові. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась підтримка із заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намісник і всяка така штуковина?

– Головний отаман Левицький. У Варшаві живе зі своїм міністерством. Під крилом Пілсудського, – відповів неохоче.

– Пілсудського? – перепитав гаряче, щоб іще вирвати яке слово.

Крупяк покосився на Сафрона і заговорив скоріше, більш зосереджено:

– Наш голова директорії не з одною державою має зв'язки, і в першу чергу з Англією. Щодня бачиться з англійським посланником у Варшаві. У Румунії нашій «Лізі націй» пособляє сигуранца і зокрема генерал Авереску. У Франції діє «Об'єднання української громади». Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усіх отаманів, полковників і генералів. В Німеччині орудує Дорошенко і Скоропадський. Гінденбург мав осібну зустріч зі Скоропадським. Словом, Сафроне Андрійовичу, події назрівають. Та ще які події. Уже військовий міністр головного отамана генерал Сальський через міністра фінансів Токаревського отримав від Англії допомогу і запропонував у Парижі готовий план походу на комунію.

«Основна наша сила, – каже Сальський, – знаходиться на Україні, перед нами». Кріпко запам'ятайте це. На вас, господарів, – головні сподіванки…

Крупяк так упевнено і чітко сипав назвами петлюрівських організацій, прізвищами, подіями, що Варчук аж почав захлинатися від трепету. «Пілсудський, Болдуїн, Гінденбург, зустріч Чемберлена з Прімо-де-Рівера» – ці слова великоднім дзвоном гуділи у вухах і повертали йому навіть ту землю, що була відрізана в 1920 році.

– Це гаразд, гаразд… А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Кріпке твоє слово?

– Ви вже і мені починаєте не вірити?.. Січкар надійний?

– Надійний, – гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Січкар з Крупяком завдадуть лиха созові.

Тихо ввійшли в світлицю. Крупяк підійшов до ліжка і трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотів, і враз Варчук почув відривчасті гаркаві слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостеві рота, а Сафрон застиг посеред кімнати і розмашисте перехрестився. Великі надії потоком рвонулись в його груди.

XLІV

Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:

– Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пішов до сільради. Його на ганку зустрів понурим поглядом Іван Тимофійович.

– Погані наші справи, Дмитре, – зразу ж відкликав убік.

– Чого? – здивувався парубок.

– Уже, видно, їхнє кодло вспіло підмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали – біс їх знає, тільки не туди Крамовий діло хилить. На мене напосівся, що Прокопові Денисенку голову розбив. «Відповідати ви перший за хуліганство будете. І хто знає, чи не ви бійку почали», – навіть загрожувати почав. І, як та жаба, скляними очима світить, бодай вони залишились тобі, а нижні повилазили. – Кидає недокурок і розтирає його великим поруділим чоботом.

З канцелярії вискакує почервонілий, з переляканими очима Полікарп.

– Ну, як? – підкликає до себе Бондар.

– Нехай його чорт бере, – відмахується рукою Полікарп.

– Що ж вони тебе питали?

– Чи бились ми.

– І що ж ти відповів?

– Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тікати, всіх би… – одразу смілішає Полікарп.

– Теж мені: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пішла. Хто тебе за язика сіпав? – кривиться Бондар.

– То так же начальство хотіло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хіба ж не так? – дивується Полікарп.

– А ще що питали?

– Чи не ми перші почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок… Так приязно питає той, білявий, в окулярах, і сам підказує, що треба було провчити їх.

– А ви що? – не витримує Дмитро.

– А мені що: куркульню жаліти? Та й сказав тоді – ми й самі догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.

– Ти знаєш, що намолов?

– Та так же начальство хотіло. Вони ж власть, конєшно.

– Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми винні будемо. – Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сільради йде Варчук, поважно, з гідністю.

В канцелярії накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий і високий міліціонер з вузькими, наче осокою прорізаними очима.

Міліціонер, звертаючись до Дмитра, довго розповідає, що треба казати тільки правду, бо за невірні свідчення буде притягатися до кримінальної відповідальності, може накликати біду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.

– Громадянине Горицвіт, чи ствердите ви свідчення більшості свідків, що бійка на урочищі «Горбок» була вчинена по гарячковитості члена созу «Серп і молот» громадянином вашого села Степаном Кушніром? – З-під круглих окулярів допитливо впиваються в нього сірі великі очі, затінені, як сіткою, довгими вигнутими віями. Коли вії підіймаються вгору, вони ледве не торкаються брів і тоді з куточків очей випирають дві вологі краплини рожевого м'яса.

– Ні, такого не було, – відповідає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. «Паляниці тобі на користь ідуть», – розглядає огрядного, роздобрілого Крамового.

– Як не було? Попереджую, за невірні свідчення будете притягнуті до кримінальної відповідальності.

– Чув уже, знаю, – киває головою Дмитро. – Бійку почав не Кушнір, а куркулі.

– Молодий чоловіче, щось ви починаєте петляти. – Забігали на окулярах чотирикутники відбитих вікон, заховуючи очі Крамового від Дмитра.

– Я не заєць і петляти ні ногами, ні язиком не навчився. Коли мої свідчення непотрібні, відпускайте додому, бо мене робота чекає, – нахмурено мне шапку обома руками.

– Додому захотілось? – кривиться Крамовий і раптом нападає на Дмитра: – А що коли ми тебе за хуліганство і брехливі свідчення в міліцію відправимо?

– Не маєте права.

– Найдемо і відправимо.

– Тоді я вам ребра переламаю, – блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. – Я вам не Полікарп Сергієнко.

– Он ти який! – стискаючись, наче перед сгрибком, підводиться Крамовий.

За ним встає з-за столу міліціонер. Він косує на Крамового і явно усміхається Дмитрові.

– Сідай, – спиняє міліціонера Крамоаий. – Добре. Так ми і запишемо ваші слова, громадянине Горицвіт. А за образу органів охорони заведемо на вас справу.

– Хоч дві, – злісно відкусив Дмитро. – Мене на переляк не візьмете.

– Ах ти! – тягнеться до нього Крамовий.

– Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелі зігнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я і до Москви дійду.

– Не сумніваюсь, – їдко відповідає Крамовий. – Ви, молодий чоловіче, оригінальні дороги находите: з дрючком по полю бігати та чесний мир каламутити. Що то з вас далі буде, молодий чоловіче? – похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.

– Що з мене не буде, а троцькіста не буде! – уже скаженіє Дмитро. – На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душі виймати приїжджаєте. Так це які дороги будуть? Забули, що ми радянські люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?

– Іди, – раптом блідне Крамовий. І його злу, презирливу насмішку як вітром здуває. – Іди!

– Я ще маю час, – уже знущається Дмитро із Крамового. – Може, іще щось про мене в папірці запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От ніяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.

– Геть! – вискакує з-за стола Крамовий. – Я тобі твої слова і на тому світі пригадаю.

– Коли б то тільки тим світом обійшовся, – нарочито поволі виходить з канцелярії, ледве стримуючи люту завзятість.

– Ну як, Дмитре? – запитав Свирид Яковлевич.

– Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.

– Ти думаєш?

– Чого там думати… Не повилазило ще.

– Як приїхали – руку за созівців тримали. Видко, свої наміри пісочком притрушували, – задумався Мірошниченко.

– А такі, як Полікарп, допомогли заплутати діло. Мабуть, так і закриють його, як незначну бійку. Козирі в їхніх руках. Зуміли правду турнути на дно… – кипів парубок. Всередині їжаком ворушилася злість проти м'ясистого Крамового, і отой блиск окулярів з цятками вигнутих вікон різко бив йому в очі.

– Ні, не буде по-їхньому; Ніякі протоколи, ніяка хитрість не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає – відступити назад? – пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.

– Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогодні схитнешся, – завтра тебе на шматки розірвуть, чоботиськами з гряззю змішають.

– Кріпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом білих смуг.

– Зараз запрягаю коней – і гайда в райпартком, – клекотить голос Івана Тимофійовича. – Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової каші, – і, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.

– Тільки що про це міркував, – промовив Мірошниченко. – Разом поїдемо, Іване. Іди за кіньми. Я тим часом це начальство витурю з сільради, йому нічого робити в державній установі. – Кремезний і нахмурений, мов грозова година. різко піднімається на ганок.

– Свириде, ти знаєш, що це означає?

– Знаю, Іване. Боротьба є боротьбою!

Дмитро наздогнав Бондаря на розі вулиці.

– Що, подобається таке діло? – невесело усміхнувся Бондар. – Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас і побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усі плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!

– Іване Тимофійовичу! Це добре, що ви до партії за правдою йдете. Тільки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмінно перепинить вас. Я вже примічаю…

– Вони можуть Треба так проскочити, щоб… Словом, діла. Ти дивись, як Данько до плота прикипів. Пожирає нас очима.

– Тріснули б йому ще до вечора.

Данько, побачивши, що за ним слідкують, з перебільшеною старанністю завертівся на місці, ніби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.

– Іване Тимофійовичу, може, сьогодні не поїдете?

– Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тільки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулів. А нас вони на переляк не візьмуть…

Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на ній рясно порозкочувалися сердечка придорожника і червінці кульбаби.

Біля вишні, зіп'явшись на тин, стояв низькорослий підліток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, він злодійкувато повів очима, скочив на землю і, приминаючи моріг, чкурнув по напівзабутій вулиці. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка і зник з очей.

«Заворушилися шершні».

Розмова в сільраді, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима – це все водночас налягло тягарем. Розумів – куркульська змова гадом ворушилася біля самого верхів'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикінчити з Свиридом Яковлевичем, Іваном Тимофійовичем..

Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села.

«Тоді і світ поменшав би».

Зараз з новою силою почув біля себе міцне плече і мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що він міг інколи в запалі недооцінити велику турботу, часом різкого, проте завжди вірного слова Мірошниченка.

В похмурій задумі і хвилюванні Дмитро увійшов до хати. Не скидаючи картуза, зірвав з плеча дробовик і вийшов у двір. Сонце, пірнувши в хмари, розпустило пругке коріння аж до самої землі, де вже світлий приплив, роз'їдаючи нерівні краї полохливої тіні, завзято котився в село.

– Дмитре, ти куди? – перепинила сина занепокоєна Докія.

– Вперед, мамо, – зразу ж наскільки міг надав обличчю безтурботного вигляду. – В ліси. В Городищі на вовчий виводок напали…

XLV

Біля сільради підводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усі східці і мало не звалив з ніг старого Кононенка, сторожа сільради, що саме відчинив сінешні двері.

– Де Свирид Яковлевич?

– А в район поїхав, із Бондарем. Стурбований такий і сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрізався з отим Крамовим… Звісно, коли подумати, в цьому ділі куркульський хабар зверху, наче олія, плаває…

Але Дмитро не дослухається до широких міркувань старого. Притримуючи рушницю, спішить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бігцем вздовж села. Тривога, недобрі передчуття, рішучість і злість аж переплелися в його душі.

Старий занепокоєно і довго слідкує за рослою постаттю Дмитра.

«Гвардієць. У Тимофія пішов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. І добрий, як вогонь, і лихий, як вогонь», – без огуди згадує затятість Дмитра.

На ганок обережно і шанобливо піднімається розпарений і. А старий Созоненко.

– Ти куди? – накидається на нього Кононенко.

– Закудикав дорогу, – невдоволено огризається той. – Мені до товариша Крамового.

– За твоїм Крамовим аж захурчало…

– Як захурчало? – стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.

– Отак і захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. – І вже, щоб зовсім приголомшити Созоненка, навіть несподівано для себе додає: – Прийшов… акт, щоб зняти його з роботи.

– Акт? – не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папірця, чи видумав усе. – Хіба ж в актах таке пишуть?

– Іще й гірше можуть, – заспокоїв його Кононенко… Дмитро таки наздогнав підводу. Здивувався і нахмурився, коли побачив, що біля Свирида Яковлевича сидів Григорій Шевчик. Той також косо глянув на нього і зразу ж настовбурчився.

– Ти куди, Дмитре, зібрався? – з-за плеча глянув Іван Тимофійович.

– У ліс.

– Проти ночі?

– То найкраща прогулянка. Апетит викликає. – Вскочив на віз.

Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. І цього було досить, щоб посвітлішало на душі. Він зараз вперше збагнув, що читає думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчі матері.

На крем'янистім перехресті з-під підків посипалися іскри, і далі земля охоче зачадила димом. Під притуманеним небосхилом підростали ліси. На їхніх верхів'ях схрещувались і широко розкочувалися тіні та проміння, а низом уже сочилося надвечірнє марево. Сонце, огріваючи дальні липи, як птиця, мостилося на ніч і обривалося з одної гілки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтів сонячний дощ. Неждано чоловік різко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбранні.

– Розірвана земля наша, на безприданські биндочки розірвана. Боляче їй, і людині боляче. Як оце перехрестя шрамів старить і мучить її. Не чуєш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботні зморшки. Так нам батьківщина сказала. А це слово – великий закон нашого життя… А хороше б оце, Дмитре, роззутися і босоніж піти сіячем, не по смужці піти, – по всій рідній землі, і не сльози сирітські збирати її – щастям засівати її… Ти чого так подивився на мене? – засміявся. – В лісах, думаєш, може смерть причаїлась, а він про таке думає. Вгадав?

– Вгадали, Свириде Яковлевичу, – здивовано промовив Дмитро.

– А тепер подумаєм і про нечисть, – обережно витягнув мисливську рушницю.

В'їжджали в ліси. Верховіття зрушувало темінь на дорогу, і вона вже текла, як вечірня ріка. Таємничість дерев і шерехів лякала коней – вони раз од разу пряли вухами. Налітаю-чи на півживе коріння, голосніше загомоніли колеса, обірваними струнами брязкали орчики. В ліси вкладалися на ніч хмари, і струмочки зірок замерехтіли по чорній зяблі непошматованого, необміреного неба.

Зараз Свирид Яковлевич і про небо подумав, наче про землю, побачив її у вінках і потоках нових сузір.

Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешнє, а поруч з усіх усюд збиралися молоді й посивілі друзі, як горде військо перед маком червоних знамен. Серед друзів були ті, що виховували його, і ті, яких виховував він; були солдати революції і такі юнаки, як Левко Орленко. Це був цвіт землі, що кров'ю і трудом боронив і звеличував Вітчизну. Це були вірні солдати великої партії.

Чогось захвилювалася, затужила лісова музика, і віти частіше почали накрапати холодною сльозою.

Раптом поміж деревами заворушилися короткі чіткі тіні. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Іван Тимофійович сильно ошпарив коні батагом, і вони, присідаючи на задні ноги, так полетіли, наче от-от мали піднятися вище лісу.

– Стій! Стій!

Злякано заметлялась луна і розкришилася пострілом на тисячі скалок. Дмитро, кам'яніючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. І в цей час куля сумовитою пташкою витягнула біля його щоки свою немудру пісню. Навіть відчув її дихання. Заціпивши зуби, шаленіючи од люті, з підкладкою вирвав мідні патрони.

Війнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, і один постріл схрестився із другим. Спантеличена луна збивалася з ніг.

Григорій перший побачив, що на обочинах шляху біля дубів також заворушилися постаті. Нахилився до Івана Тимофійовича, і той з розгону увігнав коні в темінь лісу. З неперевершеною майстерністю правив чоловік, і кований віз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотів по пеньках та корінні, калічив молодняк і трощив сухостій. Вилетіли на просіку, і ліси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренім танку. Одначе постріли не відставали од підводи.

– Зупинись, Іване, – владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше.

– Ми їх зараз провчимо, – важко скочив із воза. – Дмитре, до мене… А ви – гайда в Комсомольське.

– Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, – затремтів голос у Шевчика.

– Дрючком будеш воювати? їдь…

– Не поїду, – ламався од безсилля голос Григорія. – Руками, зубами буду битися з гадами.

І в цей час пролунали постріли з сторони Комсомольського.

– Напевне Орленко спішить на підмогу, – сторожко ступив уперед, напохваті тримаючи рушницю.

Через кілька хвилин, хвилюючись, зустрілися з комсомольцями. І зразу ж затихла, наче й не було її, стрілянина. Веселі голоси затокували на просіці.

– Свириде Яковлевичу, просимо до нас, – запрошував Орленко. – Переночуєте, а вранці – в район.

– Гаразд.

Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу і гостинність, почав збиратися додому.

– Переночував би в комсомольців. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсім безпечно зараз іти, – порадив Свирид Яковлевич.

– З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матері нічого не сказав, – відповів заклопотано і, пригинаючись, розгонисте увійшов в гомінке склепіння діброви. Усе тіло парубка співало гордим завзяттям.

Ця ніч була для Григорія чарівним сном. Ще не встигло заспокоїтися серце після пережитого, як знову затремтіло, коли в лісі засяяли вогні. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гілках перегойдувалось яскраве сузір'я, розсіваючи потоки світла. Невеликі красиві будинки розкинулися навколо майдану, над ними спліталися співи лісу й ставків, які мелодійно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге.

Повечерявши в заквітчаній громадській їдальні, Григорій ліг відпочивати на вузькій залізній койці, поруч з трактористом Леськом Безхлібним. Розмова затягнулася далеко за північ, вона розпрямляла Григорієві плечі й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднів і переднівків, розкривалося в усій суворій красі становлення й зросту. Перед світанком на півслові замовк утомлений тракторист, а Григорій тихо вийшов з будинку – пильно почав оглядати колективне господарство. І тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вірилося, що кілька років назад тут, на безлюднім місці, лише піднімалися перші землянки з нетривкими торфовими покрівлями.

Дослухаючися до струнного перебору лісів, Григорій уже почував, що сам стає часткою нової надійної праці.

Він незчувсь, як почали роздаватися приполи ночі, як зацвіли барвінком круті поля небосхилу, як святково затріпотів схід червоними стягами. Стрімкими золотими потоками помчало проміння по землі, зганяючи в яруги наполохані сірі отари тіней.

Осторонь почувся молодечий безтурботний гомін. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику зарясніли голубі майки. Смуглявий, увесь обліплений м'язами, Левко Орленко розкручував «сонце» на турніку, а справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкішному чубі хлопця.

Ось іще ритмічний рух молодих колгоспників, і вони стрімголов летять до ставу. Грона юних тіл у красивій напрузі злітають у плесо, і вода закипає в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється сміхом.

В Григорія окрилювалась душа. Він також побіг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора і повернув назад.

– Лесько! – схвильований, підійшов до тракториста. – Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юність побачив у вас. Робота дає радість, щастя, а не люте отупіння і злидні… Хто вас так навчив жити?

Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорія.

– Партія, Ленін, Сталін дали нам життя, – відповів тихо і його не по-юнацьки строгі очі пом'якшали, потепліли. – Ти не журися: скоро всюди справжні діла почнуться. Чув, що товариш Сталін на п'ятнадцятому з'їзді партії про колективізацію говорив? А слова товариша Сталіна – це саме життя, що вперед поспішає. На машині!

Коли трактор, звиваючись, рушив по лісовій дорозі, Григорій рішуче пішов розшукувати Бондаря.

– Іване Тимофійовичу, приймете мене до созу? – зустрів Бондаря біля гамазею.

– Піднялася душа? – засміявся чоловік, запрягаючи коні.

– Піднялася. За одну ніч себе іншою людиною відчув. В райкомі Павла Михайловича не застали: виїхав до фрунзівців. Техсекретар, довідавшися, що Свирид Яковлевич має намір поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:

– Свириде Яковлевичу, ви ж накажіть товаришу Савченкові, щоб негайно приїжджав. Негайно.

– Чого ти так хвилюєшся?

– Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.

– Що!? – вражено глянув на секретаря і зупинився.

– На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.

– В наш?

– Ні. Кудись ближче до столиці. І приємно, Свириде Яковлевичу, і великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель підніматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Іляну й не питайте.

– Прекрасний чоловік жив із нами, – задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич.

Знову дорога закурилася пилом, знову заспівала вода під мостами, закружляли нивки і стрункість лісів підтримувала голубу покрівлю неба. І ось обабіч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привілля ланів.

– Фрунзівські поля! – Свиридов! Яковлевичу навіть дихати стало легше.

– Обсіялися вже, – захоплено промовив Іван Тимофійович. Все чіткіше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камінні будівлі фрунзівців. А далі над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболівський, знаменитий першою в районі школою колгоспної молоді. Сюди з усіх сіл з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономію, правила рільництва. На чималому спадистому полі школа запровадила правильну сівозміну, а на дослідних ділянках вирощувала нові культури.

Павла Михайловича застали у школі, де відбувалися комсомольські збори. Він зрадів, побачивши Свирида Яковлевича і Івана Тимофійовича, кивнув головою, щоб сідали поруч із юністю.

Після зборів Савченко уважно вислухав Мірошниченка і Бондаря.

– Класи без боротьби не зникають, – коротко відповів. – Куркулів приборкаємо… А тепер поїдемо до фрунзівців. Потім заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвіду. Це здасться і для господарювання і для агітації.

– Павле Михайловичу, – захвилювався Бондар, – а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь діло в ненадійні руки може попасти.

– Спокійніше, Іване Тимофійовичу. Сказано: куркульню буде приборкано… Більшовики не розкидаються словами. Це тобі особливо треба запам'ятати – для дальшої роботи пригодиться.