Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 96 страниц)

XXXІV

Осінь. Золота осінь.

В ясному, чутливому небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів, а всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом. Ранки стоять наче вино. І Кушніреві приємно бачити, як на шляху, з-під самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини і, збільшуючись, летять живим пунктиром до села.

Давно вже виконано першу заповідь перед державою; уже гарячі трудодні повновісно вляглись в засіках колгоспника червленою пшеницею, самоцвітами гречки, сипким бісером проса. І Кушнір тепер з хвилюванням стрічає машини; на них похитуються усипані живицею соснові дошки, сіріє згустками туману цемент і червоніє полуницею дзвінка цегла.

Молоді білозубі шофери, сміючись, молодцювате пролітають біля свого голови і повертають до просвітленого Бугу.

«Орли», – любовно проводжає очима Кушнір своїх комсомолят і довго вагається: чи піти на будівництво електростанції, чи до сіячів. Воно і незручно знов повертатися до річки, але ж при розвантаженні ще може щось трапитись. Кушнір явно обманює себе: знає – все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. І хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює і ночує на будівництві! Чортові непосиди. Знайдуть яку-небудь слабість у чоловіка і вже будуть переморгуватися і непомітно кривитися при ньому, поки щось нове не відшукають. А про лампочку у вазі вже навіть в районі знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усіх усюдах. Вертун нещасний. Та премію доведеться видати хлопцеві: не працює, а творить.

Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камінь. В ці радісні звуки вплітається шум машин, спів течії, плескіт весел, мелодійна мова, і з обличчя Кушніра змивається заклопотаний вираз. Він уже не помічає, як будівники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересміхуються між собою, говорять про якісь магнітні хвилі, що впливають на декого з начальства.

– Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? – крізь задуму схоплює заплутану нитку жарту.

– Про який там магнетизм? – . спочатку ніяковіє Борис Зарудний і зразу ж веселіє: – Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивість намагнічення, яку має вся земна куля.

– І твій язик, – серйозно додає Кушнір.

Навколо вибухає неймовірний регіт. Одначе Борис не розгублюється – він знає, чим можна вразити Кушніра.

– Степане Михайловичу, через шість днів ми з дериваційним каналом покінчимо.

– Як через шість днів!? – радіє і робить вигляд, наче нічого не знає про нові наміри молоді.

– Покінчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!

– Так нещодавно ж були інші розрахунки?

– То нещодавно. А це сьогодні! В соцзмаганні ми ростемо по геометричній прогресії.

– Ну, спасибі, молодята. Порадували старого. Будівники з Багрина здорово обігнали нас?

– Ні, майже рівно ідемо.

– Майже рівно? Це добре. А от коли б нашу рівну лінію вище, вище, соколом пустити? Стрілою!

– Тяжкувате буде, – завагався Прокопчук, – там раніше почали роботу.

– Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! – поспішно говорить Кушнір.

– В Багрині більші можливості мають. У графіку вище нас стоять.

– Сонце має більші можливості, аніж місяць. А восени, дивись, місяць вище сонця підіймається! – згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбіг, образ.

Навкруги зарясніли усмішки.

– Подумаємо, – рішуче говорить Зарудний.

– Варто, варто подумати, – прямує до мулярів. В цій роботі Кушнір знає толк; міцні пальці його так бережно й уміло ходять біля каміння, наче це не брили, а теплі клубки сірих ягнят.

Високий день стоїть над заріччям, і гомін будівництва котиться аж до окрайців бузкового небосхилу.

Не минає і кількох днів, щоб на будівництво не заглянув Іван Васильович Кошовий, і тоді Кушнір розцвітає усмішкою, на диво схожою на усмішку деяких колгоспників, коли ті стрічають голову біля ріки. Іван Васильович завжди приїжджає в обідню перерву або надвечір, перед закінченням роботи. Тісним колом обступлять його колгоспники, жадібно ловлять кожне слово і про великого Сталіна, і про міжнародне становище, і про електрифікацію, і про стахановський рух, і про досвід передовиків, і про новинки в літературі. Буває, вечір прихилиться до селян, похолодіє камінь, всіваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває нові обрії, сповнює гордістю серця і наснажує новою силою руки. Ці серця і руки не просто орють поле, мурують камінь – вони вкладають свій труд, любов і надії в основу величної будови комунізму.

Сьогодні ж Іван Васильович забарився. Давно Полікарп Сергієнко повідомив Кушніра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села.

«Напевне, підманув, а тепер посміхається собі в куці вуса», – починає сердитися голова на Полікарпа, знаючи вдачу луговика.

Одначе Сергієнкові й на думку не спадало посміятися з Кушніра. Іван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасіку.

У тінистих лісах просівався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихітні човники листу. З дубів та чагарників звисали грона дикого хмелю, ніжний аромат переснував усе повітря.

Марка Григоровича у хаті не було. Над вікнами сміялися разки зубастої кукурудзи, біля призьби грілися на сонці мішки з чорним дрібним насінням синяка. Іван Васильович догадався, що старий пасічник обсіває «ледащу осичину» – піскувату підлісну ділянку, де нічого, крім убогих кущиків осики, не росло. Садом попрямував до узлісся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися відгомін розмови. З-за дерев замаячіли людські постаті, коні, сівалка.

– Марку Григоровичу, ти знову про пасіку думаєш? – розкочується густий сміх. Біля пасічника стоїть кремезний Олександр Петрович Підіпригора.

– А чого ж? Про пасіку.

– І не надокучить про одне й те ж саме думати? – Я ж кожен раз про нове думаю.

– Оце до діла сказав, – схвально промовив Підіпригора. – Так нас Іван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати і знаходити.

– Аякже. Сам поміркуй: раніше увесь віск церкви пожирали, повітря чадили ним. А тепер наша продукція сорокома течіями розтікається в сорок видів народного господарства. Інтересно? Значить, не обгородилося пасікою і лісами моє життя, не чадить плаксивою свічечкою. Та нащо тобі краще: поглянеш у небо – летять самольоти, а в тебе серце співає, бо твій віск і авіації служить… Іван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзі бджіл більше, ніж у Сполучених Штатах Америки, Японії і Німеччині, взятих разом.

Радісно?

– Радісно, – погоджується Підіпригора.

– А простий собі дід Синиця хоче, щоб у нас було бджіл більше, аніж у всьому світі… Оця казка, що про медові ріки говорить, впритул підійшла до колгоспної пасіки. Звідси вона справжніми ріками потече. Є тут над чим подумати?

– Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк cієтe?

– Тому й сію Він на цьому піщанику десять років мені ростиме, фацелію ж щороку треба сіяти. Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шістнадцять центнерів меду дає.

– Сто пудів? – вражено вигукнув Олександр Петрович.

– Сто пудів! От тобі й нова медова річка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловіка думки на одному місці крутяться – це вже не чоловік, а карусель.

Сміх покотився узліссям. Забряжчала штельвага, і сівалка рівно пішла понад лісом.

Марко Григорович перший побачив Івана Васильовича. Зрадів, заметушився і зразу ж повів секретаря райпарткому до питомника. Молоді волоські оріхи рівними зеленими рядками відбігали од пожовтілого саду. Осінь не торкнулася ні одного листка памолоді. Густий оріховий настій піднімався над теплою землею і з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лісових соків.

– Марку Григоровичу, тепер видно вам оріхові шляхи, рівні, широкі, врожайні? – ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець і позолоту дібров, поспішають у поле духмяні дороги.

– Видно, Іване Васильовичу. І досі дякую за науку товаришу Маркову… Поїхав чоловік од нас, а сліди його живими дорогами підіймаються. Ніяким вітрам їх не здути, ніяким зливам не змить. От в чому сила чоловіка.

– Більшовика, – коротко промовив Іван Васильович.

– Більшовика… Оріхові шляхи! Не сіра осіння голизна, не плакучі ниточки вербиці, а гіллясті врожайні шляхи Яка то розкіш!

– Не розкіш – життя наше. Багате, красиве, радянське Дівчата приносять пісню в лісовий сад, і ласкава задумана осінь стає молодшою. В плетені з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубівка.

Марта Сафронівна, ніяковіючи і червоніючи, вітається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорідна, мов погожа осінь.

– Що нового, Марто Сафронівно?

– Урожай збираємо. Дівчата мої на обідню перерву ходили в ліс по гриби.

– Назбирали?

– Багато. Може зготувати вам на багатті? Щоб димом і лісом пашіли?

– І щоб потім губ-губ кричав? – згадав подільську примовку про гриби.

– Не кричатимете. Дівчата мої почали у листі пекти гриби, а потім, дивіться, така догадка їм прийшла…

– Яка? – одночасово запитали Іван Васильович і Марко Григорович.

– Пізньої осені згромадити і спалити листя. Скільки тоді попелу в нас буде, та й шкідників поменшає.

– З-під самого носа перехопили ідею. Формені непосиди, – похитав головою Марко Григорович.

– Молодці ваші дівчата, Марто Сафронівно, – прямує до гомінкої бригади Кошовий. – Цю думку треба в широкий світ пустити.

– Прямо з-під самого носа вихопили ініціативу, – ніяк не може заспокоїтися пасічник. – Більше думати почали люди про колгосп.

– І щоразу про нове думають.

Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:

– Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.

Сонце сідає в пурпурові хвилі дібров; долини дихнули туманом, засміялися сині дороги, кличучи колгоспників у село.

Пізнім смерком повертається додому Олександр Петрович Підіпригора. Усе його тіло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Він таки засіяв раніше строку усю осичину, і значимість зробленого діла хороше вляглася в його душі.

На подвір'і стоїть безтарка, наповнена яблуками.

– Олександру Петровичу, привезли вам трудодні! – гукає чубатий їздовий. – Багата осінь прийшла в цьому році.

– Самі зробили її багатою, – статечно відповідає Олександр Петрович, – постаралися і зробили.

Розвантаживши безтарку, він тихо входить у хату. З кімнати чути дзвінкий голос його мізинчика Ліди, учениці сьомого класу. Батько спочатку з приємністю дослухається до бігу слів, а потім починає все більше хмуритися. «Що вона таке страшне читає?» – уже сердиться Олександр Петрович.

«Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь нього видко обом – і Андрієві, і Маланці – як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…»

Олександр Петрович більше не може витримати.

– Лідо, ти що це читаєш мені?

– Книгу.

– Сам знаю, що книгу. А що це за книга?

– Хрестоматія. Урок по ній задали.

– Як урок!? – обурюється батько.

– Просто урок. Напам'ять треба вивчити.

– І навіть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? І що це за осінь така… неправильна?

– Дореволюційна, – сміється Ліда.

– Дореволюційна. Так би ти й зразу сказала. Тоді все правильно, – заспокоюється Олександр Петрович і трохи ніяковіє, що не знав такої книги. – А про нашу колгоспну осінь ви вчили урок?

– Ні.

– То вже зовсім погано, – хитає головою батько. – Ти перекажи вчительці, щоб сперва про нашу осінь уроки вивчали. Дореволюційна й почекати може.

– Учителька нам сказала, щоб ми самі склали твір про осінь.

– От і напиши толково.

Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освітлені місяцем пишні червоні жоржини. По шляху поспішають у вінках ясного світла машини, вулицями ще поскрипують наповнені яблуками безтарки, а з усіх кінців села розтікаються свіжі, соковиті голоси:

 
До комунізму ясних літ
Високий гордий наш політ.
 

До батька підбігає Ліда, він пригортає її міцною рукою,! так вони стоять обоє в прозорому сяйві, неначе вилиті з бронзи. Біля них, розсипаючи сміх, легкими і радісними кроками проходить молодь вечірньої школи. У їхніх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надії. Якими огнями горять їхні розумні очі, якою любов'ю переповнено їхні безкраї серця!

– Комсомольці йдуть, – тихо шепче Ліда і поправляє на грудях піонерську краватку.

– Комсомольці, їх по ході пізнаєш. Як весна прямують… Ось про яку осінь пиши, дочко.

Місяць підіймається вище. Все меншає тіней. Червоні жоржини сильніше мерехтять росами. Чіткішають далі і співи.

Осінь.

Золота осінь.

КНИГА ДРУГА
ВЕЛИКІ ПЕРЕЛОГИ

Частина першаІ

Під іскристим півднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високі жита, що вже заквітували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох боків списами остюків, перегойдує на тонких білих ниточках жовто-зеленаві палички квіту.

Не жалкуючи, що відмовився поїхати на прогулянку до городищанських лісів, Дмитро увійшов у голубі жита, і вони прикрили його прогрітими хвилями Навіть не ворухнеться біля кореня вузлувате, світліше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється ниві, то темніючи, то просвітлюючись. Які неповторні шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими і м'якими крилами і до самого обрію летить, то враз відкинеться назад, стихне, як пісня.

Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечінь, мов читає живу карту ланів; у плюскіт стебла непомітно вплітаються голоси його великої рідні, і кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзів, що, мов казку, підводили до сонця народне добро.

Ні, таки справді щось казкове було в широкому привіллі, по вінця сповненому надійними хвилями, видимими течіями вітру, бризками проміння і тим хвилюючим співом жайворонка, коли здається, що він сіє і сіє червоні зерна пшениці на невидимі чутливі струни.

– Любуєшся, Дмитре?

На стежці несподівано виростає Варивон з Василиною. Буйні жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихітним пилком, і тому зараз янтарні очі Варивона виділяються не так різко.

– Любуюся, – признався Дмитро.

– І є чим… – набігла якась думка, і Варивон замислився. Мерехтлива сітка проміння, пробиваючись між колоссям, коливалася на його широкому обличчі.

– Ти про що?

Вийшли на горбок. Тут поле закипіло справжнім морем, поміж нестихаючими хвилями заворушилися нові темніші плеса, побігли з долинки в долинку, обсіваючи їх колисковим співом.

– Ось про що, Дмитре: хорошими були наші поля в минулому році. Діди – інспектори якості – ходили і сивими головами похитували: «Ніколи зроду-віку не було такого врожаю». І правду казали. А в цьому році знову повторюється та сама картина – ходять діди ланами, ще сивішими головами похитують: «Ніколи так нива не родила». І знов правду говорять.

– Треба, щоб на той рік ще від сивіших дідів почули такі ж розмови, – натискує Дмитро на останні слова.

– Вірно, Дмитре, – зрозумів його Варивон з півслова, – людина старшає, а діла її наче молодшими стають. Сьогодні на партзборах знаєш на що Кушнір зобиджався?.. Ніяк, значить, сторожів не може втримати. Призначили були діда Іванишина, так він ледве костуром підлогу в кабінеті голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмішки видумав з моєї старості строїти? Не ті ще, можна сказати, мої літа, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене і на свіже діло годиться, не запліснявіло. Так що обтирати плечима стіни зерносховищ і не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посміялись ми з цієї «консервативної» роботи, а Кушнір гнівається і думає, як би щось свіже внести в працю сторожа… Да, тобі наша парторганізація доручила виступити з співдоповіддю про насінництво жита. Доповідь прочитає Григорій Шевчик… Пам'ятай, що на відкритих зборах буде й Іван Васильович, і агрономи, і бригадири всього куща.

– Ну, який з мене доповідач, – розвів руками Дмитро, – по-писаному ще можу прочитати, а так…

– То й напиши все – твердіше буде.

– Що ж його написати?

Очі Варивона звузились:

– Як що? – і голос його став глухішим, схожим на голос Дмитра. – Суши все цифрами і округлими словечками. Мовляв, під житом стільки-то гектарів, засіяли наче гаразд, зійшло – непогано, розкущувалось – нічого собі, зацвіло більш-менш, коли буде поліття, коли, значить, ітимуть дощі, таки щось зберемо (тут ти прибіднишся і занизиш цифру), коли дощів не буде, то діло таке: природа винувата, бо немає в ній господарської постійності.

– Варивоне, покинь, – сміючись, смикнула Василина чоловіка за рукав.

– Ти думаєш, він колись Івану Васильовичу не так про гречку говорив?

– То колись було, – повеселішало обличчя Дмитра. – А ти підкажи, що говорити з вершини сьогоднішнього дня?

– Бач, Василино, який це товариш: тільки, значить, хоче говорити з вершини, на менше ніяк не погодиться. Що йому порадити?

– А що ж йому радити? Краще державної постанови про поліпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, – впевнено відповіла Василина.

– Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай і дослухайся. Моя жінка різні новини, як вірші, напам'ять знає. Словом, дали їй рівноправіє, то тепер мало прав у чоловіка залишилося – всі собі забирає. – Варивон любовно покосився на Василину і, вийнявши олівець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:

– Збори наші задумані інтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично і практично повинні роз'яснити всім, що кожну путящу рослину треба неодмінно поліпшити агротехнікою. Колись ми з тобою найбільше гріли чуби над добором насіння, а тепер нам випадає ширше думати над мічурінським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвід є і в нас, і в івчанців, і Немерчанську дослідну станцію ти неспроста відвідував. Надіюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. І вершина твоя – це вище підняти нашу працю, от як жито на пагорбі підіймається. Тільки слова підбирай вірні, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими відсталими агрономами. Про це і Іван Васильович натякнув. Він кріпко на твоє слово надіється.

– Ти виступатимеш?

– Наша хата двох ораторів виставляє. Я вже навіть встиг у Василинині шпаргалки заглянути. Вона про створення добірного насіння говоритиме.

– Ну й безсовісний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки…

– Знову починається самокритика, – зітхнув Варивон. – Так уже мені, бідному та безталанному, перепадає від своєї жінки, так перепадає, що інший бригадир махнув би рукою на таку ланкову і вприйми до рядової пристав би…

Наближалися до ріки. Її мелодійний повів уже коливався над полями, її одсвіт напливав на жита, і вони, здавалось, виростали на фіалковій поранковій годині і пахли ромашкою, наче дівочі коси. Навколо розсівались, пересновувались, перехлюпувались пташині співи, єднаючи луги з лугами, береги з берегами. От і розкрились ці молоді береги, в зелені і сузір'ях квіту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред ріки; на моторному човнику зі сміхом пропливли дівчата у вінках, і в бездонному плесі вінками закружляли хмари.

– Глянь, Дмитре! – Варивон крутим плечем наліг на плече товариша.

З-за пагорбка тихо підіймались діди. Літа уповільнили їхню ходу і кров, вони ж зимнім холодом обвіяли їхні голови.

– Інспектори якості! – з пошаною обізвалась Василина. – Дбайливі очі наші.

– Що дбайливі, то дбайливі. Тільки чи не намнуть вони, значить, нам чуби?

– Побоюєшся? – Дмитро вже розпізнає Семена Побережного, і Кирила Іванишина, і старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зір, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.

– Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалісні діди. Колись їм така нива і посеред самого раю не снилася, а тепер вони так і силкуються хоч за порошинку зачепитися.

– Порошинка око засліплює.

– Та я знаю, що ти з дідами заодно, вони люблять таких, – незадоволено пробурмотів Варивон, якого іноді до краю обурювала в'їдливість інспекторів якості. – Помітять тобі грудочку і, аж підстрибуючи, до телефону біжать – давай їм райпартком, і то тільки першого секретаря. На другого – ніяк не погоджуються.

– В'їлась тобі ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловіка.

Минулого року навесні Варивонова бригада розорала під капусту кусок лужини, зарослої кінським щавлем. Тяжкі плити цілини заряботіли жовтими пальцями щавлевого коріння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригаді якось не звернули уваги на самий край поля городників. Інспектори якості знайшли на ньому грудки, які зразу ж в очах дідів стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакенні брили.

– Покажіть мені хоч одну таку брилу, і я згоден понести найбільшу кару! – обурився Варивон, коли його бригаду почав відчитувати вісімдесятлітній, засушений мов корінь, Семен Побережний.

Дід зрозумів, що передав куті меду, і брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами.

Набуло грудомах! – одностайно піднялась бригада Варивона. – Може була б одна, коли б усі грудки докупи позносити.

Діди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни підійшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сів біля столу.

– То правда, товариші, – заговорив глухуватим спокійним голосом Киринюк, – грудомах не було, нема чого навівати туман на бригаду Варивона Івановича.

Рухливий Побережний сердито закрутився на місці.

– Грудомах не бачив я, – продовжував Киринюк, – але каторжні грудки знайшли собі притулок…

Зал повеселішав, і повеселішало зморшкувате обличчя Побережного. Він нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:

– Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду і артиста. Були грудомахи, ну, не такі вже великі, а були… – і замовк, бо саме до Киринюка обізвався Варивон:

– І правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькі!

Старий, люблячи Варивона, хотів жартом пригасити суперечку:

– Та невеликі, завбільшки, ну, як жайворонок…

І що б уже було помовчати Варивонові. Але він не витримав:

– А може то насправді, значить, жайворонки відпочивали?

– Варивонові жайворонки! Варивонові! Теж мені артист! – сердито гукнув з президії Побережний і демонстративно пішов зі сцени.

Збори вибухнули реготом, а вираз «Варивонові жайворонки» пішов мандрувати по всьому району, і не дуже зрадів Варивон Очерет, коли через кілька днів сам почув у івчанському полі, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористові: «Добре ж скородьте в долині, аніде не залишайте Варивонових жайворонків». Цього бригадир не міг простити інспекторам якості.

Діди порівнялися з бригадирами.

– Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, – поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.

– Бо ми такі люді, що навиду, в затінок не ховаємося, – в тон йому відповідає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський оріх, обличчям Побережного: чи не підготував старий якоїсь каверзи?

– Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.

– А вам без масла більш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.

– Це щоб я інспектором не був? – береться хитрими зморшками обличчя Побережного. – Що там у тебе коло лісу робиться?

Варивон насторожується. А спокійний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира і спішить заспокоїти його:

– Порадували ви нас, бригадири… Ідеш стежкою, а колос, наче ліс, нависає над тобою. Славні поля. – Розумні, червоні від ковальського вогню очі старого ворухнулися в обвислих сітках зморщок.

– Не перехвали Варивона, він і сам себе не забуде, – обізвався Побережний.

– Так уже й не забуде, – наче ніяковіючи, відповідає Очерет.

– Так що ж у тебе поруч з просом росте? – допитується Іванишин. – Чумиза?

– Чумиза, діду.

– То хай росте на здоров'я… А озимина, вірне слово, небувала. Слово, дане партії, Сталіну, виконають наші люди, – любовно говорить Киринюк, і його пропечені, всі в шрамах і рубцях руки бережно гладять ніжне стебло.

– Напевно виконають, – погоджується Побережний. – Та й пішли, хлопці. Подзвонимо Івану Васильовичу, хай і він порадується з нами.

– Може Генадію Павловичу Новикову, другому секретареві, подзвоните? – серйозно запитує Вариюн.

– І Генадію Павловичу скажемо. Ми навіть у гостях в нього були. Про врожай і міжнародну політику розмовляли… і третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться… – І вже по-змовницьки Побережній додає: – Бач, як Варивонові жайворонки розспівались над полем.

– Чого ж їм не співати? Дозволяю. Бo є над чим і птиці повеселитися, – одвів од себе удар Очерет.

Навколо заясніли усмішки, і діди поволі пішли понад лугом.

В село Варивон, Дмитро і Василина поверталися разом. Коли підійшли до молодого, всього в квітах, парку, назустріч їм вибігла Ніна, дочка Марти. Її засмагле з сміливими рисами обличчя було сповнене радістю, захватом.

– Варивоне Івановичу, Дмитре Тимофійовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходіть, ходіть подивіться! – обернулась, і дві важкі коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.

Посеред парку, біля басейну, оглядаючи твір столичного скульптора, тиснулося багато колгоспників: Перше, що вразило Дмитра, – був образ матері. Вона, осміхнена, трохи відхилившись назад, наче щастя й надію, гордовито тримала на руках сповите немовля.

– Варивоне Івановичу, як вам? – довірливо торкнулася його руки Ніна.

– Хороше, дівчино, і добре, що вона не сміється, а тільки посміхається.

– А чому, Варивоне Івановичу?

– Так міцніше її розум і життя показано, – а потім напівжартома додав: – От твій образ уже скульптор інакше ліпитиме, ти нове покоління, яке в радісні часи на світ народилося.

Додому Дмитро прийшов надвечір, коли бджоли живими клубками притишено бриніли біля вічок розпарених вуликів. За густою зеленню дерев і кущів порічок почув дзвінкі голоси Андрія і Ольги. Хотів спочатку піти до дітей, але роздумав і ліг на траву біля яблуні. Навскісне сонячне проміння золотіло верховіття дерев, крізь листя просвічувались обриси яблук і груш.

– Розкажи мені казку, Андрію, – попросила Ольга.

– Тобі тільки казки в голові, – розважливо відповів.

– Бач, який ти добрий. Усі кажуть: у вашім класі ніхто краще за тебе не розповість. А тобі для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрію. То я тобі книжку нову дам почитати.

– Яку?

– Гарну. Мені піонервожата дала. Розкажи, Андрію.

Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспівала іволга і, війнувши гарячим пір'ям, перелетіла на друге дерево. І легко, наче продовжуючи пісню іволги, задзвеніли срібні ноти дитячого чистого голосу.

– Колись у давню давнину на нашу рідну землю нападали турки і татари. Де тільки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дітей топтали кіньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Іспанії.

Тоді на нашім Поділлі, коло Бугу на кручі, де тепер каменоломні стоять, жив брат Іван із сестрою Яриною. Жили вони у великій дружбі, бо нікого в них не було з рідні – всіх турки порубали. Поїхав одного разу брат у ліс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона – аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дівчина в двір, а до хати чорніше чорної хмари мчить орда. Метнулась утікати, побігла понад кручею; гострий камінь до самої кості ріже білі ноги дівчині, колючі кущі розривають руки, рвуть буйні коси, що плечі встелили; а дівчина біжить, та несила втекти від погоні.

«Краще мені смерть, чим неволя», – і з високої кручі кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен і повисла над рікою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком і потягнули за конем. Біжить дівчина шляхом і чорну землю сльозами засіває, кров'ю червонить…

Тої години брат далеко заїхав у ліс. І от почав під ним спотикатися кінь. По рівному іде, а спотикається. Серцем відчув Іван горе – і погнав коня додому. Коли виїхав із лісу, тільки побачив чорний дим і стовп рівного полум'я замість своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слід цих фашистів і вирішив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.

У дорозі зустріла його ніч, темна, невидюща. Утомився кінь, голову понурив, милом стікає, а тут ще річка перегородила дорогу;

«Прийдеться відпочити тобі, товаришу», – пустив коня на долину, а сам дивиться в далечінь – очей не спускає.

Аж от за рікою запалали вогні. Зрадів брат: «Нападу вночі на фашистів і відіб'ю сестру».

Та не дочекалась його Ярина. Тільки почали вороги засипати біля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до крові впилась в її руки, і кинулась тікати. Побачила її варта, почала переймати, кіньми здоганяти.

Догнали сестру у степу, кіньми прибили; потім осліпили її, відрізали буйну косу, а шаблями посікли тіло на дрібні шматки.

Вночі, коли згасли вогні, переплив брат річку, напав на людоловів, порубав, розігнав їх, а сестри не знайшов.

Три літа і три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами і на своїй і на чужинській землі. Була йому в битвах удача, тільки серце удачі не мало – ніде не міг відшукати Ярини.

На четверте літо знову попав брат на те місце, де колись вперше побив ворогів. Підійшов до молодої гінкої берези, щоб зрубати її. Тільки намірився шаблею, а береза заговорила до нього:

– Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза біла – це моє тіло, а трава шовкова – моя буйна коса, а чорний терен – мої карі очі…

Замовк Андрій, і після довгої мовчанки з жалем обізвалась Ольга:

– Коли б не почав братік попасати коня, а переправився через річку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрію?

Авжеж, так, – здивовано погодився брат, не сподіваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усміхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподіване. О, вони в нього обоє до науки охочі, буде толк… Аби тільки спокійно в світі було, та щось не схоже на спокій, – задумавсь.

А в душі ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високі кручі і замучена дівчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев і любовним зором зупинився на Андрієві, що був, як казали, увесь у батька – і з лиця, вдачі.

– Пішли, діти, до хати.

– Таточку, а де ви були? – кинулась Ольга до нього.

Андрій підвівся і спокійно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.

– На полі, дочко. Жито там наче гай стоїть.

– А чого ж мене не брали з собою?

– Щоб не плуталась під ногами, – промовив за батька Андрій. – Заблудишся в житі – хто тебе відшукає?

– Не бійся, хто схоче, той відшукає і на самому краю світу, – гордовито підвела голову, як справжня наречена: і ці слова, і манеру триматися вона вже встигла перехопити від врослих дівчат.