Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 66 (всего у книги 96 страниц)

X

Після величної Сталінградської епопеї, відгуки якої весіннім громом сколихнули всю окуповану територію, посилився приплив до партизанських загонів. По всій Україні зростала і зміцнювалась віра в близьке звільнення од неволі. Вістки, одна надійніша від другої, наповнювали радістю серця і підіймали народ на боротьбу.

Одночасно перед очима населення і партизанів пропливала картина деморалізації і розкладу розбитих італійських та мадьярських частин; обідрані, голодні, вони отарами заповняли придорожні села і сунули безладним місивом.

Партизани нападали на них; коли можна було – без бою обеззброювали і зникали в лісах. Розвідники загону «За Батьківщину» під керівництвом Симона Гоглідзе невпинно слідкували за великою групою мадьярів, а коли та розповзлася на дві частини, приблизно по шістсот солдатів у кожній, зразу ж повідомили штаб загону. Негайно на раді штабу було накреслено план операції.

Вогневики з двох боків мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основні сили загону і половина взводу штабної охорони повинні були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачіпати мадьярів, якщо ті не будуть чинити опору.

Саме проспівали перші півні, коли Дмитро під'їхав до гармашів Підвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.

Поміж деревами низько пливли великі передвесінні хмари. Під копитами Орла хрустів молодий льодок, що затягнув невеликі калюжки, які вдень іноді так несподівано добре запахнуть – не прісним снігом, а напіврозмороженою землею.

Невеликі партизанські групи, всього по чотири-п'ять чоловіка, легко, мов тіні, з'являлись і зникали у темряві, припадаючи до вікон і дверей, ждучи умовного знаку.

– Товаришу командир, щастя на нашому боці! – під'їхав Симон Гоглідзе. – Ці вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.

– Баба з воза – колесам легше, – відповів, притримуючи коня.

– Чує моя душа, що із гармати не вистрелиш сьогодні. До того тепер мадьяр учений пішов! – з удаваною зажурою похитав головою Підвисоцький.

– Навчили під Сталінградом коржі з маком їсти. До кінця віку не забудуть.

Один за одним пролунали два постріли, дивовижно нагадуючи стрільбу з мисливських рушниць, і ракети навскісними зеленуватими вогнями підвелися до низького хмарного неба. І зразу ж почулися дзвін скла, гупання в дзері і лункі голоси.

Пантелій Жолудь першим увірвався в простору хату і громовим голосом гукнув:

– Руки вгору! Давай «пушка»!

При колихливому світлі каганця заворушилися обідрані і брудні мадьяри. Сидячи, з широко розкритими від несподіванки і страху очима, підіймали руки вгору, дехто забився під лави і піл, але ніхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скрині, висіла на стінах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабінами, букові ложа яких сяяли і переливались блідими плямами світла.

Бачачи, що в них не стріляють і не збираються нікуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали переміщуватись запобігливі усмішки.

– Рус хорош! Рус хорош! – устаючи з долівки, швидко заговорив чорний мадьяр.

– Самі знаємо, – резонно відповів Пантелій. – Чого ж ви, коли рус хорош, полізли воювати з нами?

– Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мі бесюнтеттюк о горцвот 15, – твердив одне й те саме.

Захопивши зброю, партизани побігли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий постріл.

– Поклали якогось гарячковитого офіцера, – прислухався Пантелій.

– А може кого з партизанів? – запитав Дуденко.

– Ні, наша, трьохлінійна вдарила.

В третій хаті знайшовся кремезний, зарослий по самі очі мадьяр, що добре розумів російську мову, і Пантелій з ним завів жваву розмову, а потім, вийнявши засмальцьованого зошита і олівця, записав кілька мадьярських речень.

– Це для чого тобі? – поцікавився Слюсар.

– Як для чого? В партизанськім господарстві не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярів розіграємо, прямо наче в кіно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «ідіть прямо цією дорогою»? – звернувся до високого мадьяра і швидко записав відповідь: – «Менєм едьенешен езен оз утон».

– Чортів Пантелій! – захоплено прошепотів Дуденко.

– Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякі діла.

– Товариш партизан, – ніяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелія. – Ви нас… ви нас не…

– І не, і ні – не бійся. Повертайтеся до себе, беріть за карк чи за шию свого Хорті і всяких хортів. Ти хто? Робітник, селянин?

– Селянин… Желлир 16. Погнали на війну. Життя зашморгнули, – чорні очі мадьяра затуманились.

– А ви зашморгніть тим шиї, кому треба. Не сподівайтесь на готовеньке. Ех, несвідомі ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?

– Колгозішта!.. Знаю, знаю, – весело закивав головою мадьяр.

В хату вбіг розчервонілий Янчик Димницький.

– Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комуніст. Чотири роки у в'язниці сидів. Каже: буду партизанити, поки Венгрія не стане вільною.

– Подружимо з ним, – твердо вирішив Пантелій Жолудь і підкреслено сунув зошит у кишеню, потім однією рукою притиснув до себе Димницького і загудів над його вухом: – Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.

– Пливемо на повний хід, – задиркувато відповів Димницький.

– А правда, хороша ланка виходить: Іван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог…

– Ланка дружби, Пантелію. – Тісно притулившись один до одного, вони виходять з хати.

Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На світанку добрались до лісу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелій надокучав Дуденкові:

– Що ти за поет, коли навіть віршика не склав про наш напад. Був би я поетом… Ні, Кириле, не пурхала біля тебе муза. Справжні поети на ходу вірші пишуть. Доведи, що ти творець.

– Слухай, – усміхнувся Дуденко і почав декламувати:

 
На Шпакові сам не свій
Іде Жолудь Пантелій:
Без горілки і без рому
Повертається додому.
А коли б…
 

– Досить, досить! Генія зразу видко, а розв'язку вірша й я без «коли б» знаю… Не подобається вона мені…

Після підрахунку виявилося, що в мадьярів було забрано біля двохсот гвинтівок і карабінів, та вісімнадцять пістолетів. А набоїв було обмаль.

Горицвіт наказав озброїти усіх дівчат-партизанок легкими мадьярськими карабінами.

XІ

Старість не красить людини. Тяжко змінилася останнім часом баба Орина: зовсім занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софії:

– Ноги обважніли, дочко, не слухають. Відходили своє – відпочинку просять… Ти мені квасолю піднеси – буду теребити, або соняшник почухраю.

– Нащо воно вам? Я й сама з дітьми все пороблю.

– Ні, дочко. Коли щось робиш, воно і на душі легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися мені. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперішнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усередині. Робота втішає чоловіка. Не можна нам попустому жити… Коли б це так умерти, щоб ти із ділом впоралася і мене затепла поховала.

– Чого ви про таке говорите? Страшно мені. Живіть, бабо.

– Нема чого стращатися. Відколи світ та сонце стоять люди вмирають. Смерть вісті не дає тільки молодим, а я її вже за плечима чую… Страшно тільки не совісному вмирати в старі літа.

Зима була морозна і забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навіть словом не обмовилась про смерть. А коли пригріло весняне сонце, коли одного разу вбігла до хати закосичена пролісками Катерина, баба, дивлячись на те обвітрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квітку, зітхнула і знову, пізніше, заговорила з Софією про дальню дорогу.

– Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорія побачити. Зниділа ти, дочко, без нього, і мені тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тільки де він теперечки по світі ходить? Хоч би слово, півслова через когось передав…

І під цей тихий, одноманітно розсудливий голос на вії молодиці наверталися сльози, пропікали гарячі змарнілі щоки. І знову виринав перед очима Григорій і зникав, як зникає утлий човен на потемнілій розбурханій річці. А іноді навіть у болючій думці не могла дотягнутися до образу чоловіка, побачити його. Зі страхом помічала, що в дорогих рисах, в отій далекій далечині з'являлося щось нове, тривожне і нерозгадане. Тому поспішала до фотографій. Але й вони, вицвітаючи, з часом почали повівати якоюсь дивною застиглістю чи то холодком. Бо у серці молодиці всі риси чоловіка були незмірно кращими, дорожчими, живими.

– Не треба плакати, дочко… або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз і мені за своїм плакати приходилося, коли з бурлаками ходив на ті заробітки. Мозолем і кривавицею кожна копійка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батькові діти сиротами стають… От чує моя. душа, що скоро Григорій або сам заскочить, або небезпремінно обізветься.

І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.

Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.

– Григорію мій! Грицю! – покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б – роса мерехтить.

Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.

«Тата вбито!» – аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:

– Мамо, тато листа передав?.. Передав?

– Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, – подала Софія нагрітого серцем листа.

А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.

«Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись і хотіли б ще хоч раз побачити тебе. І всі ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорію, і кожної ночі. Усі ми до самої землі кланяємося тобі. Спасибі, що не забув нас, а ми тебе до кінця віку не забудемо. Іще передаємо наш низький поклін партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всі хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрінуться зі своїми сім'ями, дітьми. Твоя вірна жона Софія».

Невідома жінка уважно прочитала листа і сказала Софії закреслити останні рядки, де згадувалося про партизанів. На німе запитання пояснила:

– Може десь у чорні лапища попаду.

– Партизанка ви?

– Партизанка, – і вперше за весь час усміхнулася.

– Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, – кинулась Софія до скрині.

– Не треба, – рухом руки хотіла зупинити її партизанка, – не зобижайте себе.

– А це й не моє.

– Чиє ж? – здивувалася.

– Людське.

– Склад у вас, чи як? – недовірливо підвела брови.

– Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, – тихо відповіла Софія і подала свій найкращий одяг.

– Хто ж керує вами?

– Підпільна парторганізація.

– Листівки на телеграфних стовпах – це ваша робота?

– Наша, – Софія підійшла до печі, біля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платівку і подала партизанці: – Це теж наші листівки.

– Винахід! – весело засміялася жінка, прочитавши на дранці повідомлення Радінформбюро.

– На ярмарку їх легше розповсюджувати, аніж звичайні листівки.

– А от одяг, здається, свій даєте?

– Свій, – призналася Софія. – Збираємо більше для чоловіків. Не зобидьте мене – візьміть.

Вони тепло, мов подруги, попрощалися, і партизанка пішла городами в темну весняну ніч.

– Не дочекаюсь я Григорія, – з жалем сказала другого дня Орина. – Коли б мав скоро прийти, не подавав би звістки.

– Може й діждетеся, – відповіла Софія, хтозна в який раз перечитуючи листа.

– Ні, дочко, не судьба мені. Оце поклади в скриню, щоб напохваті було.

– Що це?

– Моє вбрання. Останнє, – і діловито, спокійно подала тугий вузлик, де лежали намітка, чорне плаття, біла хустина, чорні носки і невелика подушка.

Тільки тепер Софія з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.

За ці дні, пильно придивляючись до баби, помічала, як та мінилася і на очах прощалася зі світом: послухали і аж посиніли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали і стали неначе прозорішими очі, а на обличчі з'явився темний рум'янець.

– Ще кілька день залишилося їй до смерті, – пошепки якось сказала сусідка і похитала головою. Та не довелося Орині померти своєю смертю.

ХІІ

Розкидавши ручки, біля Югини лежала Ольга, на другому ліжку горілиць спав Андрій. І чомусь Докії здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною іржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повітря. В сухій настій васильків вплітався вогкий дух кінської м'яти і прісний недобрий присмак багновища.

Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало… Коли ж цьому край буде? Усе добре одвернулося од людей, і тільки горе суше мозок, розриває на шматки серце, в'ялить до самої кості напрацьоване тіло.

То перше вона йшла на поле, наче на весілля. Отой шматок блакитного неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвічний широкий шлях, оті пшениці, що обважнілим колосом солодко пощіпували їй руки, оті три ставки, нащетинені високими стрілами очерету, оті веселі горді люди – велика рідня її, – все кожного разу здавалося новим, радувало око і душу. А тепер сама земля віє кладовищем. Куди не підеш – тільки розмови про людське безталання. Тужать похилені осиротілі оселі, горюють молоді вдови, попідвіконню ходять сироти-діти.

Сама земля плаче…

З дивовижною яскравістю бачила засмучені обличчя рідні, сусідів, знайомих і здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осені в лісі. У неділю пішла по гриби. Погожий осінній ранок снував на стернях срібнорожеві нитки павутиння, нанизавши на них переливчасті дрібні зерна роси. Парували, неначе закипали, мідні чаші розлогих дубів, і сумовито оголялися на смерть перелякані, трепетні осики. Через дорогу в ліску заворкотав дикий голуб. І враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе, прогуркотів вибух.

– Оце добре! – зраділа і зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро порядкував зі своїми хлопцями. Що, як ловлять його?

І, боліючи серцем, заплющила очі, прислухаючись до кожного шереху.

Спокійно в прогрітому сонцем і пахощами грибів осінньому лісі. Тихо падають з дерев на землю золоті дукати. На дичці застукав дятел і штопором, донизу, почав писати чіпкими ногами круги по замшілій корі. Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрісканого стемнілого срібла старої берези. Докія потягнула його за корінець до себе, і податлива м'яка земля піднялася вгору, оголюючи білу сітчатку грибниці. Колись вона тільки дорікнула б собі в думці, що так необережно розкрила грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намітку в домовині, і, сидячи навпочіпки біля кореневища, довго не могла заспокоїтись, перебираючи в голові печалі останніх місяців.

Тупіт копит вивів її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лісом скакав Андрій. Русявий чуб вибився з-під картуза, а допитливі очі гостро нишпорили навкруги. Ось він побачив її, одначе хоче їхати далі, та вона гукає внука до себе.

– Андрію, Андрію!

Хлопець неохоче повертає коня і під'їжджає до неї.

– Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? – з перебільшеною цікавістю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани мокрі, покриті іржею і зеленими, краплинами жабуриння. Чорні виразні очі натомлені, а кінь важко зводить запітнілими боками.

– Ти де був? Чому такий заляпаний?

– Де був?.. Кінь розпутався вночі і аж на болоті знайшов його… Так де ж ваші гриби? – збиває Андрій її з пуття.

Вона вже не сумнівається, що хлопець хитрує, і докірливо дивиться на нього.

– Їй-богу, бабо, на болоті знайшов коня. Замерз, що й досі не можу нагрітися. Поїду додому.

І це «їй-богу» – бо хлопець ніколи не божився – ще більше непокоїть її. Вона підходить впритул до коня і пильно вдивляється в очі дитині. Андрій спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потім насупився і різко спідлоба вперся очима в неї. Так само, як і в Дмитра, затріпотіли крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий пружок.

І, вона знає, вже більше нічого питати Андрія: обценьками не вирвеш зайвого слова. Таким був її Тимофій, таким був Дмитро, таким і внук вдався.

А Андрій різко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, і рішуча впертість аж набухає в кожному його русі.

– Їдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.

– Добре, бабо! – раптом веселіє хлопець, в очах проскакують світлі іскорки. – На Рокотовщину ідіть. Там грибів!.. – він риссю виїжджає на просіку, затінену узорчастим обважнілим склепінням осіннього лісу…

* * *

Вітер недбало розірвав хмару, і в димчастому просвітку поплив повновидий місяць. Жовте проміння процідилося в хату і освітило бліде обличчя Андрія. Рівно дихаючи, лежав хлопець на ліжку, накритий батьківським піджаком. Довгасте обличчя з затіненими очними впадинами було гордовитим, впертим, і тільки рожевий пелюсток нижньої губи, відкриваючи лінію зубів, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.

Роде, мій роде, що нам робити в цьому жорстокому світі? Куди з вами подітися, дрібні діти, де порятунку та захисту шукати? То втішалася вами, як самим сонцем, а тепер підтинає життя проклятий фашист, підтинає, мов сокира дерево. Хіба ж так думалось жити?.. Усі вчителі не могли нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не візьмуться, все до ладу доведуть… Коли б наші повернулися, коли б розійшлися ці поганські хмари, як туман по долині…

В уяві пропливало місиво постатей чужинських, огидливих потвор і виразно чула, як оті ковані чоботи не в землю – в її груди в'їдались.

Тяжко горювала вдова, та треба ж було підтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всі печалі.

Краще накрила піджаком Андрія і, коли відступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця ліжка. Мокра одіж обпекла їй пальці. На викручених, ще не просохлих штанах Андрія рясніли волокнисті нитки водоростей.

– Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай – знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пішов. І справді, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись хлопець.

Пішла в другу хату, лягла на ліжко, та заснути не могла. І печаль, і думи, і спомини обступили її, як хмари отого місяця, розширили серце, і не спалось вдові, як не спиться перед горем людським.

Знову підвелася з постелі, вийшла на вулицю. Брудні хмари лахміттям затягнули небо, заховали місяць і своїм обвислим ганчір'ям хилились долі, наче хотіли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темряві світили напіврозквітлим суцвіттям яблуні, біля плотів одцвітали вишні, рясно покривши пелюстками вогку землю…

Які то були весни перше? Кожна грудочка співала в її руках чи під ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дівоча пісня од світу і до світу не влягалася на спочинок. А тепер тої пісні тільки й почула, коли дівчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пісню… Коли вже полегкість настане? Хоч би ти, сину, прийшов, своєю рукою потішив стару матір, приголубив дітей…

І ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.

Вулицею чути чиїсь обережні кроки, і вона, крадучись, підходить до крайньої яблоні. Висока постать зупиняється на мить біля її воріт і зразу ж, злодійкувато горблячись, прямує далі.

«Ліфер Созоненко, – пізнає і проводить очима ненависну тінь. – Чого він?»

Докія безшумно виходить на вулицю і зупиняється біля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест.

«Намітив проклятий», – і хапається руками за пліт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всередині. Потім сторожко прямує вулицями, придивляючись, чи нема ще де помітки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця і тихо стукає у раму. Згодом у вікні з'являється постать, вся у білому, довго дивиться на Докію і зрештою відчиняє сінешні двері.

– Це ви, Докіє Петрівно? – дивується Василь Карпець. – Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив?

– Ні, Василю. Лиха година мітить нас…

– Тікати треба, скоріше тікати. Біжіть за своїми, – спішить до хати Василь, вислухавши стару. – Уже світати ж починає…

* * *

Тільки почало розвиднятися, як вітер доніс з Великого шляху притишений рев машин.

Андрій прожогом кинувся до клуні, виніс драбину і поліз на стріху. М'яка сизувато-молочна синь весняного світанку опускалась на зелені поля, на високу могилу. За селом, як вартові, стояли непорушне чорні безлисті дуби. Машини зупинилися на царині, з них повискакували дрібні темні постаті і почали, обабіч од шляху, розсипатись полем і долинкою, охоплюючи дугою село.

Не зліз, а скотився з драбини хлопець.

– Мамо! Бабо! Тікаймо в ліс! Зараз же тікаймо! – вскочив у хату і почав будити Ольгу.

– Ти чого? – спросоння скривилась і незадоволено тріпнула рукою дівчинка.

– Гестапо їде! Збирайсь!

І дівчинка, зразу ж широко розплющивши очі, зіскочила з ліжка, швидко закружляла по долівці, не попадаючи руками в рукава.

– Клунки покиньте! Нічого не беріть, тільки чоботи та сачки. Прямо через поле – в ліс. І на болота. Я вас наздожену! – порядкував Андрій.

– Куди ж ти? – запитала Югина, наспіх запинаючись хусткою.

– Сповіщу людей, щоб тікали.

«Сину мій, кровинка моя». – болісно стиснулося серце в матері.

– Оберігайся ж, Андрію. Не буде тебе…

– Знаю, знаю, мамо! – нетерпляче махнув рукою. – Не баріться! Городами біжіть, – схопився за гриву, вскочив на коня і вилетів на шлях, тільки курява закрутилась позаду.

«Сину мій, кровинка моя», – на мить застигла мати серед подвір'я, притуляючи заломлені руки до грудей і впираючись підборіддям у сплетені пальці.

На очі навернулися сльози. І тепер через сина вона краще пізнавала Дмитра, і не було їй в світі дорожчої людини, що так несподівано колись затьмарила хмурою впертістю дівочу радість.

А курява підіймалась і застеляла шлях. Стихало курликання копит, і влягався пил. І нікого, нікого на світанковому шляху.

«Сину мій, кровинка моя», – тремтить серце, як росина на скошеному стеблі, а очі дивляться в далечінь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустріти на шляху Дмитра з Андрієм, мовчазних, поважних, як перше колись із поля повертались.

Та німує шлях.

– Ходімо, дочко моя, – Докія торкнулася рукою її плеча.

– Ходімо, мамо, – неначе прокидаючись зі сну, промовила. І то «мамо» було так сказано, що аж стрепенулась Докія, Зрозуміла, що робиться на серці Югини, заспокоїла її:

– Нічого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дітей збережемо. А потім так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пішли, доню.

Мовчки минули шлях і, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.

Пишною білою хвилею підіймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались під хмарами тополі, із вишняків червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспішали до лісу поодинці і невеликими гуртками чоловіки та жінки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жіночий крик і обірвався. Зупинилась Югина і знову прискорила ходу.

Із лісу пішли на болота в непролазні зарості вільшини і верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, міцно пахла кінська м'ята, татарське зілля, а над болотом тужили чорні білогруді лугові чайки.

«Чиї ви? Чиї ви?» – горюючи, запитували вони утікачів, і Югині здавалось, що птиця питає про її дітей.

«Отця і неньки», – відповіла в думці, пригинаючи і вминаючи на невеликому пагорбі верболіз, щоб можна було прилягти у схованці.

«Де ж тепер Андрій?» – знову прокинулась тривога, і кожної хвилини підводила молодицю з кущів.

Коли Андрій ускочив у двір Бондаря, на другому кінці вулиці вже з'явилися фашисти.

– Рятуйтесь, діду! Гестапо! – гукнув хлопець і галопом виїхав з подвір'я.

– Ти куди, чортове насіння? – гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетів на майдан.

– За вашою смертю спішу! – злісно закусив уста, підганяючи коня нагаєм.

– За моєю смертю, щеня!? – Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтівку, хлопець уже був далеко від нього.

– Брешеш, не втечеш. І ч, погань проклята. Не вирвеш з корінням – хвильки спокійно не проживеш. – Андрій уже зник у другій вулиці, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш ті списки, а забирають людей мало… «Чи нема там їхньої руки? Самі, сукини сини, розведуть партизанів. Насилу-насилу домігся, щоб тепер прочистили село… Видать, не сподівався Бондар такого. Утік би давно. Хитро я обтяпав дільце, – і мимохіть подумав про майно людей, які мали сьогодні розпрощатися зі світом. – Хоч би Ліфер з Митрофаном не почали раніш порядкувати… Послати б їх кудись з якимось дорученням… – В хвилюючі думки неприємною згадкою вплелися слова Андрія. – І ч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а він за чиєюсь смертю їде. На той світ поїдеш з сукою, що виплодила таке добро». Пересмикнувся од злості Сафрон і не помічає, що прямує на гестапівців, які ведуть Івана Тимофійовича. Плачучи, позаду іде Марійка.

– Сафроне Андрійовичу, за що така напасть на нас? Заступіться, Сафроне Андрійовичу, – благаючи, ловить за руки Варчука.

– Нехай ваші більшовики заступляться за вас, – зло перекошує обличчя, висмикуючи руки з чорних, чіпких пальців Бондарихи.

– І заступляться. Ти ж, Іудо, як скажена собака, у безвість підеш Марійко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Він твоїх ніг не годен цілувати. – Іван Тимофійович, накульгуючи, з презирством і ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука і прямує курною вулицею до своєї смерті.

Та його слова не можуть заспокоїти дружину, – наче причинною стала. Округлились очі, наповнені сльозами і мукою. Вона знову кидається до Варчука, і той довго не може вирватися з її рук. Потім Марійка бігцем наздоганяє, гестапівців, плачучи, поривається до Івана.

Зашкваркотіла чужа мова, і вся середина загуділа у жінки, коли на її спині загупали приклади.

Відкинулась жінка назад. А із рота вперед вдарила цівка крові, зачервонила зуби й уста.

Схлипуючи, Марійка рукою тягнеться до коміра, розриває петельки і опускає руку до висохлих землистих грудей.

Що це із нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться і знову побачить себе на подвір'ї зі своїм Іваном, побачить Югину, Дмитра, внучат… А всередині щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи і раптом скрикує, побачивши на полотні смугу запеченої крові.

Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, біжить за чоловіком. Темніє в очах, чи то прокляті шинелі затемнили увесь світ? Краєчком ока помічає, що гестапівці женуть Софію Шевчик. За материну спідницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затінена чорною терновою хусткою.

Куди ж дітей ведуть?.. Діти мої дрібненькі, пальчики рідні… Де ж Югина, Ольга?.. Андрій конем поїхав…

Сива голова Івана гойднулась біля повороту… А куди ж тебе ведуть, мій муже?

Вона простягає руки до чоловіка, скривавлені і чорні. Чиїсь чужі округлі очі впиваються в Марійку, над нею майнула тінь, тупий біль відкидає жінку до плота. Бондариха падає горілиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо…

Село зганяли на площу біля школи, Мовчазні, похмурі хлібороби, заплакані жінки так ішли на той майдан, неначе земля мала запастись під ногами.

– Чого волочиш ноги, як мертвяк! – часом розірве зловісну тишу сердитий окрик, зів'ється гума та короткий крик сплесне і зразу ж обірветься.

«Що воно буде?» – питали очі, стрічаючись з очима, а знекровлені уста мовчали.

«Що воно буде?» – боліло серце в кожного. Одна думка наздоганяла іншу, одна одної не веселіша.

На низькому дощаному помості біля самої груші-дички стояли три гестапівця. Буйним цвітом розквітла розлога груша, і на її тлі чужі постаті були страшні і огидні, як гадюки в квітнику.

Із школи вивели під охороною Івана Бондаря, Уляну Більську, Семена Побережного, Кирила Іванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Ільченка і ще якусь невідому жінку. Коли їх довели до груші, на поміст, похитуючись, виліз Сафрон Варчук.

– Панове! Німецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили вірно більшовизму. Ще й серед вас є такі сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти їм від петлі, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, – тикнув пальцем вниз на оточених людей. – Кайтеся, кажу вам. Бо не діждетесь своїх більшовиків. Не діждетесь!

– Діждемося, – глухою хвилею пронеслося над натовпом.

– Що?! – підскочив і затупцював на помості Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово.

Мертва тиша була йому відповіддю. І тільки сотні очей так скинулись на нього, що він зразу обм'як, мерзлякувато повів плечима, махнув рукою і зліз на землю. І зразу ж гестапівці уміло заарканили дерево кількома петлями.

Першого потягнули на поміст пораненого Ільченка. З-за плеча оглянувся він, потім обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:

– Прощайте, добрі люди… Дітей моїх не забудьте. – І дрогнули губи, перекосились.

– Не забудемо, – простогнав майдан.

Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловіка. А товстий гестапівець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, і він закрутився на шворці, неначе веретено. Задоволено засміявся фашист. І той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запінених зубів був страшніший од самої смерті.

– Ааа! – сколихнувся майдан і побачив над помостом поблідле обличчя Івана Бондаря.

– Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер і смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тільки самі не ждіть такої загибелі. Ворог вішає нас, бо йому сліпить очі сонце з Москви. Ідіть назустріч своєму сонцеві. Знаходьте свою праведну путь.