Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 96 страниц)

– У мене вже захоплює, Григорію, – сказав із здивованням Федоренко. – Я думав, слухаючи про твою сім'ю, що сумирніший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.

– Ти сім'ю не мішай з іншими справами. Вона й тепер мені в очах стоїть. І поки не провідаю її – не заспокоюся. А бити ворогів нам треба силою.

– Де набрати її? На хуторі не нашкрябаєш.

– У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, підпільників шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам і Мотря Іванівна, і старий Коваль допоможуть. Є хтось і з їхньої рідні в селі… Народ як порох, лише іскри треба.

– Будемо кресати її, – міцно обняв Федоренко товариша і, коли той скривився від болю, додав: – Ну, прямо ти так покращав… наче дівчина став.

– Не завидую тій дівчині, яку ці руки приголублять, – потер плече Григорій.

XX

Радість перемоги над каральною експедицією потьмарилася тяжкими донесеннями: в районі почалися арешти підпільних працівників. Тепер біля управ рясніше заряботіли оголошення гебітскомісара і урядового радника, де кожне до огиди покалічене, неписьменне речення було незмінно начинено словом «розстріл». Поліцаям за виявлення запідозрених осіб і явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас і сіль.

Отруйний міцелій державної таємної поліції під різними личинами намагався пробратися до серцевини підпілля і піднімав над землею не гриби-поганки, а шибениці. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилісові села, провокуючи найбільш довірливих і найбільш безпечних щодо конспірації підпільників. Не оминули вони й хати Мороза.

Рудоголовий, веселої вдачі Панас Карпович саме обідав зі своєю нахмуреною дружиною. Гризня в сім'ї Морозів почалася в перші дні війни. Варвара Григорівна ладна була їхати на схід хоч з однією душею, а Панас Карпович уперся на своєму:

– Щоб я своє добро фашистові покинув? Та, поки світа, такого не діждешся. Тарас Бульба навіть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч і полковником був.

– Тоді спали своє хазяйство, за вітром попелом пусти, – рішуче настоювала жінка.

– Сказилася баба! І язик повернувся таке сказати… Хоч він у тебе ніколи впину не знає, – обурювався Панас Карпович, підіймаючи галас на все подвір'я. – Дадуть нам два вози – з вискоком поїду.

– Може й третього дочекаєшся, – презирливо дивилася на ненависне в ці дні обличчя.

Завзята і говірка Варвара Григорівна не побоялась і на людях осоромити чоловіка:

– Мій Тарас Бульба, видать, спеціального ешелону чекає. Він би навіть вітролом потаскав із собою, бо на сході, каже, люди бур'яном огріваються, а в нього організм не звик до такого життя. От барсук…

Коли переодягнені в лахміття гестапівці зайшли до хати і попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився біля печі й мисника, бо жінка тепер так усе метала на стіл, що миски вихлюпували страву, а ложки з тріском розліталися по всій долівці.

Гості їли неохоче. Не сховалося також від допитливого ока хазяїна, що з-під випадково розстебнутої брудної гімнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спідньої сорочки.

«Це такі окруженці, що будь здоровий», – догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб іще вихопити якусь деталь. Навіть не поскупився поставити на стіл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками і обхідними ходами розмова. Виявилося, що «окруженці» були з сусіднього району, до війни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от і шукають собі пристановища.

Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця; Варвару Григорівну ж так розжалобив сумовитий голосок білявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на віях. А той ще більше старався, іноді уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболівання.

– Навіть з діточками не вспів до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвіт, біленькі обоє, очиці сині, дивись – не надивишся.

– Таке воно, різне і всяке, – невиразно мимрить Мороз. – Так що ви з рідного села тікаєте?

– Тікаємо, чоловіче добрий.

– Доводилося торік бувати у вашому колгоспі. Дивиліїся, який у вас буйний хміль росте.

– Хміль у нас до неба сягає…

«Як твоя брехня», – продовжує в думці Мороз. Усі сумніви щодо «окруженців» остаточно розвіялись.

– Кажуть, партизани у ваше село навідуються, – обережно випитує білявий.

– Було таке діло. Ніяк нема спокою людям.

Варвара Григорівна злісно блимнула поглядом на чоловіка:

– Чому ж ти на схід не поїхав, коли тобі спокою захотілося?

– А чого це я свої статки мав нізашо-ніпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золоті і срібні гори на Уралі лежать?

– Краще золотих!

– От не знав.

– Не треба сперечатися, і так тепер життя гірше полину, – втихомирює подружжя полинялий пройдисвіт. – Багато партизанів було?

– Одні говорять – сотня, а інші в тисячу не вкладають, – хитрує старий.

– Тисяча?

– Не знаю, не знаю. За що купив – за те й продаю. Моє діло маленьке: десь бабахнуло, а ти, діду, пікіруй з печі в льох. Уже гулі, мов груші, обсіли голову. Дідько його знає, коли ці стрельбища затихнуть. В полі он картоплю треба копати…

– Ех, чоловіче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стріне нагла смерть де-небудь на дорозі – наче й не жив на світі.

– Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопці, таким чортовинням займатися. Війна – діло непевне і мінливе. Приставайте десь у прийми – і ніяка тобі гайка.

– Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? – не витримала жінка.

– Нате й мої штани в жлукто, – сердиться Мороз – Ораторка! Це діло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб діти батька не дочекалися. Так я думаю?

– Та воно трохи й не так, – аж наспівує білявий. – Битися треба.

– Ніякого в цьому інтересу не бачу. Партизани в село – німці та поліцаї з села, і навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного і нейтрального життя і не ховатися по льохах та ямах. Ні, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повік не приросте. Подумай над цим.

– Ще й скільки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб поміг нам…

– Хто б це міг бути? – наморщив лоба Мороз.

– Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, – ласкаво просить білявий.

– Може хто з молодших? – підказує жінка і аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.

– А що ж, я про старих шкарбанів, які навіть з печі не пікірують, думаю? – обриває її чоловік. – І помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..

– Хто його зна. Піди – підметки не прочовгаєш.

– Як воно? – запитує білявого.

– Підіть. Тільки обережно з ним, не налякайте. Попросіть, хай сюди прийде.

– І не подумає, бо чарки більше нема.

– А ви купіть. У мене є дещиця, – витягає новенькі гроші.

– Оце друге діло, – радіє старий, пильно розглядаючи чистенькі папірці, а жінка насуплюється.

Надворі погожа передосіння днина. Коливається виткане золотими прожилками повітря, на широкім пляжі городу вигріваються череваті гарбузи, далі, мов заміноване поле, – квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чіпляючись за гудиння, Панас Карпович поспішає до центра села. Вибравши часинку, щоб його ніхто не побачив, захеканий і переляканий, вбігає на забур'янене подвір'я поліції.

– Куди прешся? – зупиняє вартовий.

– Попрешся, коли в хаті партизани товчуться.

– Партизани?! – блідне поліцай і влітає в дім. З будинку неохоче виходить старший поліцай, очі хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.

– Перелякався?

– А то ні? Вся середина колотиться і прямо розповзається, наче кисіль.

Поліцай сміється і стає у войовничу позу.

«Як би ти постояв, аби то справжні партизани були?» – прикидає Панас Карпович.

– Скільки ж їх у тебе?

– Двоє.

– Озброєні?

– Нічого не показували. Може щось і є в кишені. Ось грона горілку дали. Кому їх вручити?

– Давай мені. Підеш з нами?

– Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралітет.

Поліцаї регочуть.

Вночі Панаса Карповича розбудило голосіння. Варвара Григорівна так побивалася, наче в хаті лежав покійник. Такого плачу ще не чув чоловік. Тихо підійшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильніше розридалася, відкидаючи од себе натруджені, невмілі на ласку руки чоловіка.

– Іди, згинь, проклятий… Тридцять років прожити і не знати, що з запроданцем живеш… Діточки мої, діти… До якої ми ганьби дожили, – поіменно кликала до себе всіх синів-фронтовиків і проклинала їхнього батька.

Слова тяжкої образи обпекли чоловіка, перехопили подих. Покректуючи, болісно морщачись, пішов до ліжка, але вже не міг заснути до самого ранку.

Через кілька днів до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Він показав йому документи, подякував за допомогу українській суверенній державі і запропонував працювати інформатором гестапо.

– Дайте мені спокій. Я нейтральний дід, – рішуче запротестував Мороз.

– Були нейтральними, – сміючися, поправив гестапівець. – Якщо не погодитеся співробітничати з нами – все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрібна, – виразно поглянув на Панаса Карповича. – Ми, як бачите, секрети уміємо зберігати. Навіть ваша жінка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару деньків навідуюся до вас. Заздалегідь вдячний вам.

Цієї ж ночі Панас Карпович повідомив підпільний райком про розмову з гестапівцем.

– Поламайтесь, поторгуйтеся для виду і починайте працювати, – така була відповідь підпільного райкому.

Після часткового провалу підпілля райком блискавично вжив усіх заходів, щоб не допустити жодного чоловіка на виявлені явочні квартири, а людей, які залишилися без зв'язку, забрати до партизанського загону. Усіх підпільників було noінформовано про нові методи гестапівських провокацій і строго наказано дотримуватися правил конспірації.

І даремно гестапівські засідки дні і ночі стерегли опустілі явочні квартири: ніхто не з'являвся до них. Досвідчений, з великою практикою в окупованих європейських державах, начальник гестапо запізно і не без здивовання виявив, що в його руках, замість привабливого клубка, залишився тільки шматок обірваної нитки. Це пробудило в Макса Гехтмана спортивний інтерес, і він сам з'явився на деякий час із гебіта в крайс. Але вся його вигадливість, захоплюючи агентів гестапо своєю новизною, зникла тут, наче в безодні. І Макс Гехтман з люті, не покидаючи шукати оригінальні шляхи, поки мусив задовольнитися самим найшаблоннішим: катуванням ув'язнених.

А підпільний райком так само щоденно отримував повідомлення про роботу міста і сіл. Керував нею, знав, що робиться в комендатурі, в поліції, в сільськогосподарського керівника, на зсипних пунктах і навіть в новоспеченій тюрмі; вона, ще не обведена колючим дротом і вишками, була взята під особливий нагляд.

Через деякий час на засіданні підпільного райкому затверджувалась відозва до населення району. Після цього Генадій Новиков показав членам бюро план в'язниці, восковий зліпок ключів і проінформував про розташування караулів. Також коротко зупинився на останньому розпорядженні головного судді про поголовні розстріли в тюрмах і концтаборах.

Перше слово взяв Віктор Сніженко. Він гаряче підтримав секретаря райпарткому і запропонував сміливий план нападу на в'язницю.

Підпільний райком вирішив якнайскорше визволити з тюрми підпільників і всіх радянських, людей. Після засідання обидві ухвали і запротоколював Генадій Новиков кількома шифрованими словами.

XXІ

До будинку військової комендатури підкотила невелика, землистого кольору машина. З неї, скоцюрбившись, виліз підтягнутий слідчий в особливих справах. Погляд в нього втомлений, очні западини – прив'ялі і сині, мов зачервивлені листки дикого винограду. Пану слідчому навіть не снилося, що на привабному і таємничому сході буде стільки кропіткої та небезпечної роботи.

– Пане оберлейтенанте, – зразу звернувся до військового коменданта, – до вас їде гер обергрупенфюрер.

– Що непокоїть пана обергрупенфюрера?

– Партизани і продовольчий хаос. Населення вашого крайса недозволенно обжирається, допомагає партизанам, а не третьому райхові. Для чого ми тоді так старанно організовували економічний штаб сходу?..

Оберлейтенант, стримуючи невдоволення, уважно вислухав слідчого, підійшов до телефону. Незабаром біля воріт комендатури одною шеренгою виструнчилися слідчий в особливих справах, оберлейтенант, начальник загону поліції СД, начальник охоронної роти, начальник української допомічної поліції, крайсляндвірт та бургомістр.

Двором до самого ганку простягнулися різнобарвні награбовані килими, притрушені свіжозірваними жоржинами, айстрами і петуніями – пан обергрупенфюрер не раз підкреслював, що килими, квіти і кон'як його слабість. Син невдахи бакалавра, він з юних років під щоденне батьківське гудіння мріяв стати тільки бактеріологом, і тільки відомим. Кількома з потугою визубреними цитатами з старої мікрографії він не раз, на потіху люблячим батькам, козиряв у колі гостей, і ті захоплено пророкували йому славу Отто і Мунтера, не знаючи, що Карл Фішер тоді вже в підметки собі не взяв би дослідників бактеріофага. Карл Фішер мріяв лише про світову славу. Однак через деякий час виявилося, що у колишнього вундеркінда чогось невистачало, щоб віддати життя розшукові різних грибків та протеозів, і він віддав його кримінальному розшуку; виявилося, що лампа в тисячу ват, підведена до очей підсудного, ясніше освітлює муки людини, аніж найпотужніший мікроскоп освітлює якогось мінливого мікроорганізма. Така кар'єра не зовсім сподобалася старому Фішеру, але син йому швидко довів, що карний розшук у гітлерівській Німеччині ширше, ніж наука, відкриває шляхи до слави. На здібності Карла Фішера звернули увагу, відкомандирували його в розпорядження таємної державної поліції. Так Фішер став перспективним і красномовним комісаром гестапо, орудуючи витонченою наукою катувань і еластичною сумішшю цитат фюрера, папи, Ніцше, а іноді, за старою звичкою, і висловами бактеріологів. Після капітуляції Франції комісар гестапо Фішер отримує хрест «за воєнні заслуги». А ще через два місяці, зразу ж після фульдівської конференції німецьких католицьких епіскопів, стає обергрупенфюрером…

З-за рогу вискочила машина з охоронцями обергрупенфюрера, а за нею легко влетів у розчинені ворота новенький «опель-капітан».

– Хайль! Хайль! – недружно, проте голосно привітали його.

Самозадоволений, напомаджений, з наклеєною усмішечкою Карл Фішер по-спортсменському вилетів з машини і, набираючи гордовитого вигляду, побіг по східцях в прийомну коменданта. Під його кітелем легко означались рухливі лінії живота.

Не встигли всі розсістися навколо стола, як владний і впевнений голос по вінця переповнив кімнату; обергрупенфюрер іноді зупинявся, сам з охотою прислухаючись до власних слів.

– Мій фюрер наказав перемогти Росію, – впивався своїми модуляціями обергрупенфюрер, і за його промовою якось так виходило, що фюрер ледве не йому, Карлу Фішеру, наказав перемогти непокірну країну. – Воля мого фюрера – закон. Наша непереможна армія, мов ніж у масло, врізається в життьові простори сходу, які мають стати продовженням третього райху. Так, фюрер ще раз віддав долю Німеччини в руки німецьких солдатів. Солдати наші з славою вмирають на фронті. Але вони без слави гинуть на завойованій території. Ви читали директиву райхсміністра окупованих східних областей про те, що Україна повинна розглядатися як знищена країна. Одначе в цій знищеній країні знищується цвіт нашої армії. Парадокс, але це так. З ввіреного вам крайсу ми вивозимо не хліб, не худобу, не птицю, а вбитих солдатів. І найстрашніше навіть не партизани, а те, що населення розглядає нас тільки як ворогів, воно не хоче співробітничати з нами От де треба населенню втлумачити святі слова його святості, найблаженішого і непогрішимого папи Пія XІІ: «Любов до ворога – найвищий героїзм».

Обергрупенфюрер помітив, як переглянулися Крупяк і Крамовий; вважаючи, що він зрозумів їх, продовжував:

– Якщо тут незручно спиратися на слова його святості, треба їх приписати якомусь вашому святому… Церкви відкривайте, відшукуйте гідних богослужителів. Ви, панове, надіюсь, розумієте мене. Більшовицьку розгалужену агітацію ми повинні якщо не знищити зовсім, то хоч нейтралізувати всіма засобами, і одним із таких засобів може стати церква… А на боротьбу з партизанами раджу зараз кинути українську поліцію.

Обличчя в Крупяка витягнулося, поблідло, оберлейтенант мимоволі здвигнув плечима, а Обергрупенфюрер гордовито усміхнувся.

– Нам бактеріологія доводить, що є такий живий вірус – бактеріофаг, він антагоніст мікробів – знищує їх. Хай таким протипартизанським вірусом у вашому крайсі буде поліція пана Крупяка. Хай вона, назвавшись партизанами, іде по селах, забирає що їй захочеться, скільки захочеться, як захочеться, себто супроводжує це ефективними заходами: кров не повинна спиняти – вона виховує сильні серця. Так ми відсіємо населення від партизанів.

– О, колосаль! – захоплено і здивовано вигукнув оберлейтенант.

Випещене обличчя Фішера самозадоволено ширшає.

– Продумайте план операції. Вам, пане Крупяк, треба підібрати самих надійних, найнадійніших виконавців. Нам краще каральної експедиції може допомогти живий вірус пана Крупяка.

– Пана обергрупенфюрера, – шанобливо поправив військовий комендант, викликаючи схвальні і догідливі усмішки на обличчях присутніх.

* * *

В чепурненькій, заставленій снопиками пашні і зілля комірчині Сергій Олексієнко навчає свого молодшого брата підривної справи. На підлозі лежить саморобна скринька з толом, з просвердленого віка поплавком стирчить взривач. В кутку комірчини невдоволено клокає самогонний куб – хлопці замаскувалися за всіма правилами.

– Сергію, значить, можна сюди і капсуль-детонатор з гранати вставити? – ще раз перепитує задиркуватий Славко, помічник секретаря підпільної комсомольської організації по диверсійній роботі. – Це діло ми роздобудемо.

– Де? – недовірливо дивиться Сергій на брата.

– У німців, де ж інакше? – так говорить Славко, наче дорікає братові за недогадливість.

– База підходяща, – погоджується Сергій. – Коли план визріє, порадитеся зі мною. Щоб мені без всяких дитячих забавок.

– А я… Сергію, ми хочемо насамперед один місточок зірвати.

– Який місточок? – насуплюється Сергій. «Сказано, діти, на забавки тол розтринькають».

– Ну, не місточок, а місток, – Славко косо поглядає на брата, сміхотливо підбираючи соковиті уста.

– Напевне, обрали такий місток, що його корова ратицями розсуне, – сердиться Сергій, а сам думає, як би зірвати залізничний міст над Бугом.

– Навряд, – зітхає Славко. – Ти завжди нападаєшся на мене.

– Бо є за що. Про який ви думали місточок? – натискує на останнє слово.

– Про який… про залізничний над рікою… – вже сміється Славко.

– Про залізничний? А брата за ніс водив? – Сергій згрібає Славка в оберемок і п'ятірнею гладить по чуприні, як гладить тато – проти волосу.

– Сергію, та годі, а то мої кучері в самогон полетять, – борікається хлопець, вириваючися з братових обіймів.

За двором тиша розколюється жіночим лементом, впереміж обізвалося кілька пострілів. В комірчині по-комариному сумовито задзвеніли шибки. Славко миттю заховує міну під підлогу, а Сергій вискакує на подвір'я.

На небі ріденькі, ще не розкущені сходи зірок, на вулиці незрозуміла метушня, лайка, голосіння. Виставивши руки наперед, ніби боячись упасти, біля воріт пробігає жінка.

– Тітко Степанидо, тітко Степанидо, заждіть. Що воно таке робиться?

Жінка здригнулась, отямилась, припала до воріт.

– Чи це світ перевернувся, Сергію: партизани, захисники наші, вбивають і грабують нас.

– Як?! – одвисло підборіддя в хлопця. В Сергія зараз таке відчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в підкову.

– Ой, не знаю як, – заголосила жінка. – Скрині вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко і скажи їм: «Не партизани ви, а розбійники з великої дороги, не такі наші партизани». Так його з двох боків навиліт прострелили і за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловік, мов сніп.

– Правду він сказав: то не партизани! – Сергій обережно крадеться городами до охоплених криками і жахом будівель.

Останні сумніви розвіяно. Ще забігає на подвір'я, нахиляється над кучерявою головою брата:

– Славко, треба так зробити, щоб пани поліцаї горілку побачили.

– Побачать, Сергію.

– І слідкуйте за ними. Першого дозорця виставте біля ставка.

– За кожним кроком бандитів будемо стежити, – злісно стискаються уста. – Коли б це нам зброя. Ми б їх самі на макуху розкришили.

Сергій, прямуючи до партизанського загону, зникає в гущавині садів…

* * *

Тільки один раз вистрелила варта і, скошена, впала на дорозі біля будинку сільського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, і два вікна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрілене скло полетіло і з інших рам.

Віктор Сніженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж біля вікна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору і обірвалася. Партизани тінями заворушилися на тлі білих стін.

В будинок, розщеплюючи і освітлюючи його, полетіли гранати. Лайка, зойки, благання і вогонь почали розпирати простору будівлю.

Бій стих так само швидко, як і почався.

На східцях, піднявши розчепірені жахом і просвітлені вогнем руки, з'явилося кілька очманілих, обеззброєних поліцаїв.

А селом уже летіли, передавалися з уст в уста радісні слова:

– Справжні партизани прийшли!

– До кореня винищують запроданців.

– Так їм, паразитам, і треба.

– Тільки подумати: яку грязь хотіли кинути на партизанів.

– Товариші, біля сільради мітинг буде.

– Кажуть, товариш Новиков прибув.

– Партія і тепер з народом.

– Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армія прийде.

Село, освітлене хитким сяйвом пожежі, збиралося на мітинг.

Недремний та Сніженко попрощалися з Новиковим і швидко попрямували з основними силами партизанів до міста. Сьогодні мав здійснитися план Сніженка – план блискавичного нападу на в'язницю. Спіймані поліцаї сказали паролі міських патрулів і тюремних караулів. Двох поліцаїв Сніженко прихопив із собою, проінструктувавши, що їм треба робити. Ті, до півсмерті перелякані, погодилися на все. їм навіть дали гвинтівки, правда, без багнетів і патронів.

Сніженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, підбадьорував їх, ще і ще пояснював кожному, як треба діяти біля в'язниці під час всяких несподіванок. Начальник штабу сьогодні радів і хвилювався більше звичайного. То було півбіди, коли під час партизанського нападу хтось утікав з ворогів, а тепер така втеча підведе під шибеницю всіх ув'язнених… Та й що може бути відраднішим, аніж визволення рідних людей! І при одній згадці про це все серце Віктора Івановича наливалося незвичним трепетом. Навіть раз спіймав себе на тому, що якось само по собі прошепотілося: «Дорогі мої, незабутні…»

На околиці міста партизанів перепинив патруль.

– Стій! Пароль!

– Чота! – відповів поліцай.

– Щось вас більше за чоту, – завагався патруль, прикладаючи гвинтівку до плеча.

– Чи ти не пізнаєш нас, Григорію? – обізвався другий поліцай.

– Пізнати-то пізнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з міста, – заартачився патруль. В цей час владно обізвався Сніженко:

– Ти що, більма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.

– Так би й давно сказав… – не докінчив патруль: розвідницький кинджал з розмаху нахилив його до землі…

Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми – першого не видно за глухою напівобваленою стіною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будівлю, перерізають дроти.

Віктор Іванович б'є прикладом у вузьку обковану хвіртку. Через деякий час по той бік стіни обізвався заспаний голос:

– Кого там нетерплячка мордує?

– Добрий день, як здоров'я Івана? – відповідає поліцай.

– Іван здоровий, – шабортить заслінка вовчка, і крізь кружатко скла проціджується жовтий пучок світла. – Це ти, Лаврухо?

– Та я, Климе.

– Знову привели свіжу партію?

– Атож.

– Багато?

– Хватить.

– І де їх дівати? Уже й сплять навстоячки, – відкриває хвіртку і сам засинає навіки.

Партизани насамперед кинулися на варту і до караульного приміщення. І як не старались, але без кількох пострілів не обійшлося.

– Знищили всіх, товаришу командире, – підбігає до Сніженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанські руки не добралися до одного розводящого: той саме пішов до вбиральні, а коли почув на подвір'ї незвичний гомін, причаївся, мов пацюк.

Ключі, змайстровані партизанським ковалем, підходять до всіх камер. Люди з сміхом і сльозами кидаються до визволителів.

– Тихіше, тихіше, – порядкують ті.

– Вікторе! – з розмаху налітає на Сніженка рідний брат, перехоплює його руками.

– Вікторе Івановичу! – притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Івчанського колгоспу.

І завжди строгі очі Сніженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.

– Дорогі мої, – тисне руки знайомим та незнайомим людям і квапить їх за межі в'язниці…

Коли в темряві почали затихати кроки визволителів та визволених, очманілий від жаху розводящий вискочив зі своєї схованки і, стріляючи та репетуючи, щодуху побіг до військової комендатури…

Гітлерівці й поліцаї, посідавши на машини, наздогнали партизанів недалеко від лісу. Сніженко з кількома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених і загін, даючи їм можливість дійти до узлісся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє біля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, уміло примостився біля ручника, потіснивши на кротовище другий номер.

На світанкову путь згустками темноти напливають машини.

– Тра-та-та-та… – захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.

Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.

– Тра та-та, – коротка черга по кабіні і знову – довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влітає в кювет, перекидається.

Град свинцю зразу ж скошує і тернину і кулеметника. Другий номер, для чогось підводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Сніженка. Той опускається на землю, і знову світання озвалося довгою чергою…

В долинці ще бурчать машини… Ось вискочив мотоцикл і застиг, як переляканий звірок.

Полем, пригинаючись, біжать чорні постаті. То там, то тут підіймаються ракети. Але чогось їхній відблиск стає суцільним, розпливчастим. Такого ще не було… Ручник, трясучись, мов у лихоманці, уперто виривається з обважнілих рук.

– Товаришу командире, ви поранені…

– Давай диск! – «Чого ж він мокрий?»

– Тра-та-та-та.

Падають якісь безформні плями. Напливають нові.

– Тра-та-та…

Над полем перехрещуються суцільні відблиски ракет, вони охоплюють землю різнобарвними водограями. І враз – темінь.

– Тра-та-та, – ще наздоганяє затьмарену свідомість відгомін наосліп пущеної черги.

* * *

Яскраве світло осліпило Сніженка. На нього з гарчанням кинулась вівчарка і, зупинена вигуком, затанцювала на задніх ногах.

Два дозорці в одностроях підвели Віктора Івановича до помосту. На помості за столом сидять начальник тюрми і шеф протикомуністичного відділу гестапо. Над ними з стіни нависає стражденне розп'яття Христа, праворуч від нього шанобливо застиг старший наглядач: він зараз виконує роль перекладача.

Щось заговорив начальник тюрми.

– Пане Сніженко, ви знаходитеся в будинкові кари, – зосереджено перекладає старший наглядач.

– Я всі ці дні знаходився в будинкові кари, – на гордовитому обличчі Віктора Івановича тінню пробігає презирлива усмішка.

– Вам говорять, що ви знаходитеся в будинкові для страти, – терпляче поправляє начальника тюрми шеф.

– Втішна інформація.

– Пане Сніженко, ви можете жити…

– Стара пісня.

– Ви молодий…

– Накажіть зняти кайдани.

Начальник тюрми подає знак; клацає ключ, блискучі кайдани крайніми кільцями з дзвоном сипляться на підлогу.

В цей час на поміст в супроводі військового коменданта підіймається сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми і шеф гарячкове зриваються з стільців, а дозорці виструнчуються. Карл Фішер, зрідка поглядаючи на Сніженка, щось говорить, начальник тюрми і шеф шанобливо покивують головами.

– Пане Сніженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, – тепер в очах начальника тюрми не тільки погроза, а й прохання «Ну, скажи, і мені, і тобі буде краще», – аж вимовляє поглядом.

Сніженко мовчить.

– Нещадно будем катувати.

– Це ви вмієте.

– В страшних муках помрете…

– Ну й що з того?

– Розумієте, ви більше не будете жити. Ви це розумієте? – вже кричать і начальник тюрми і старший наглядач. Начальник тюрми нахиляється вперед, тикаючи вказівним пальцем, наче вганяючи свої слова в голову в'язня. – Ви більше не будете жити…

– Так загін буде жити! Україна буде жити! Росія буде жити! Народ буде жити! – спалахнули гнівом очі Сніженка. – А от ви не будете жити, ви не маєте права навіть приторкатися до життя.

Начальник тюрми відхилився назад, палець його вткнувся в стіл і перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого «вальтера», а старший наглядач побілів, найбільше боячись гніву обергрупенфюрера.

Карл Фішер зважував обставини. Багатюща практика підказала йому, що Сніженко належить до нелегкої породи. Таких переляком не візьмеш. А от перехитрити іноді вдається, вдається підступністю вирвати зайве слово, а потім, приперши ним, надломити моральний дух в'язня і витягти факти, як гвіздки. Надаючи обличчю самого привітного виразу, він сходить з помосту.

– Пане Сніженко, я з захопленням слухав ваші непримиренні відповіді. Ми уміємо поважати гордих, сміливих противників. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина – це, як сказав Ніцше, – море…

– Оце море й за столом сидить? – насмішкувато кивнув Сніженко на поміст.

– Про особисті якості людей, з якими ви зіткнулися, не будемо говорити: вони службовці вузької галузі – і цим сказано все. Пане Сніженко, ви уже як воїн не страшні нам. Поки у вас загоїться рана – війна закінчиться.

Погляди Фішер а і Сніженка схрещуються. В першому – доброзичлива, впевнена усмішечка, в другому – строга допитливість, те пізнання, яке не обривається в людини до останньої хвилини життя.

«Склад розуму аналітичний, – визначає обергрупенфюрер. – Селянин, а мислення інтелігента. Виняток?.. Ні, щось багато таких винятків, – пригадує, справи підсудних. – І це зовсім не добре для третього райху… і моєї кар'єри».

«Надкар'єрист, а не надлюдина. Заради слави не пожаліє й матері своєї. Моральні принципи – чини і гроші. Сьогодні служитиме третьому райхові, а завтра – де щедріше заплатять. Більше хитрий, аніж розумний. Небезпечний, – насторожено прислухається Сніженко до слів Фішера; вони липкі, наче листя вільхи, і, як листя, мають глянсувату, парадну сторону і сіру, ворсисту, до якої чіпляється бруд паразитарних яєчок і гусені».