Текст книги "Вибрані твори"
Автор книги: Михайло Стельмах
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 93 (всего у книги 96 страниц)
Розділ сьомий
Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: «Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна».
І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.
Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді – на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною…
У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата – і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.
То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:
– Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.
Я пропустив характеристику повз вуха.
– А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.
– З мене досить і такого вариводи, – чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.
– Так уже, мамо, хочеться того галіфе…
– А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.
– А галіфе пошиєте?
– Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..
– Хіба ж галіфе на спину шиється… – ще не здаюся я.
– Можна й на спину, аби витримала вона, – і насмішкувато, і журно посміхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!
Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки – і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому – із справжнісінької «чортової шкіри», що навіть дорослим іде на святешні штани.
– Ну, як воно, сину? – обертається од печі мати.
– Ой спасибі, мамочко… Як же ви без мірки?
– А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть – розтягнемо, широкі – підшиємо, довгі – на виріст підуть.
От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, – чи то в одежинці, чи то у взутті, – міцність.
– Приміряти можна?
– Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
– Я до дядька Себастіяна піду.
– Ох і надокучаєш ти йому.
– Це я чую тільки од вас, а не від нього.
– Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.
– Як воно, мамо?
– Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.
– Таки справді менша.
– То я підріжу більшу.
– Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
– Розтягуй, як не маєш іншої роботи.
Доки мати готувала королівське снідання – картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
– Прямо як городське!
– А чого ж, – запишався я, поправляючи меншу половину.
– Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?
– Піду.
– Е?
– Хіба воно мене родило?
– Не побоїшся замастити?
– Пусте, – кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. – Ти прийдеш на леваду?
– А даси ковзани?
– Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
– І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, – в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, – ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
«Здоров, шибенику!» – в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід – і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість – витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
– Михайлику, Михайлику, го-ов! – наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
– Іч, яка ти сьогодні!
– Яка? – радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
– Святешна.
– Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? – І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
– Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
– У цій? – одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
– У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
– А як тепер тітчин дядько?
– Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
– Тільки не впади.
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
– Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
– Ти б їх мотузочком спутала, – вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
– Ти чого? – здивувалася дівчинка.
– У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
– Хі-хі-хі, – злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. – Втішився, пустомолот!
– Чого це я пустомолот?
– А чого видумав таке?
– Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
– Це ми сьогодні їли парені чорниці, – І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?
– Поїдемо далі, – з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.
– Можна й далі.
Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця… Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.
– Михайлику, а тут не страшно? – підбігла захекана і розчервоніла Люба.
– Чого тобі страшно?
– Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.
– Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
– Я трохи далі!
– Дрижаки позичаєш?
– Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, – в очах було повно завзяття.
– Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! – захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.
А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.
І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.
З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.
– Ой Михайлику, ти не втопився? – підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.
– Та, здається, не втопився, – спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.
– Зараз же скидай чоботи! – наказала Люба.
Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
– Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.
А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:
– А що скажуть твої батьки?
– Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, – передала мамин голос.
Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.
«Це ж кому святий вечір, а комусь – грішна купіль», – знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.
– Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! – мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: – Ви в ополонку вскочили? – Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.
З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.
А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.
– Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.
Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:
– Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? – заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
– Не болить?
– Хіба я знаю?
– Задубіли, не чуєш, видко, їх. – Тітка ще провела рушником – І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.
Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: «А».
– Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! – Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.
– Ну, чого ви, тіточко, плачете?
– Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
– Чую, тіточко! – аж нагнув голову, прислухаючись до них.
– Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.
І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:
– Щоб ходив здоровий і не журився!
Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.
А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:
«Чир-хик» – І розставила крила. На це «чир-хик» тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос… Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.
Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.
– Гарненьке дехто має м'ясце, – подичавіли під віями звужені очі. – Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
– Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.
На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:
– От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.
– Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки – дітям радість.
Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.
– Нема тепер радості на світі, – починає міряти хату порепаними чобітьми. – Нема, і не скоро буде.
– Не каркай, лиховісний! – розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. – Від тебе й хата потінявіла.
– Ще раз підведи її глиною, – не дуже й сердячись, кидає похмурець. – А де ж твій господар?
– У лісі.
– І перед свят-вечором у лісі? – дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: – Вигріваєш злиднів на своїй печі?
– Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! – обурилась тітка Оляна. – Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
– А що, христосуватись накажеш із ним? – змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.
– Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.
– Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. – Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.
– Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, – з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. – Ви, діти, не зважайте – не на ньому тримається день.
З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій… Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.
В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.
Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:
– Іди додому!
– Як додому? – не повірив дядько Сергій.
– Ногами… Отакий голос мати – із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!
Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:
– Тільки подумати: заспівав пісню – і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони – на вологому місці… Обманював я очі жінок, обманув і нової власті…
В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, – іще одна напасть відлягла мені від серця.
– Ти не журишся? – через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.
– Ні.
– А обідати будеш?
– Ні.
– Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені – вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!
І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:
– Їж мені й не журися.
Я глянув на Любу і засміявся.
– Ти чого, надзигльований? – сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся. – Ну, кажи!
– А гніватись не будете?
– О, потрібна мені така печаль. То чого?
– Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився…
– Хіба? – спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: – Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились…
Розділ восьмий
Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, – уже три пера виміняв – вісімдесят шостий номер, череватеньке – ложечкою – і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.
Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:
– Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!
– Оце маю пошану від рідної жінки, – удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас – і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
– То як, сину? – косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.
– Еге ж! – кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.
– Хай пила замінить ковзанку?
– Хай! – безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.
– Молодця! – хвалить тато й наводить на мене очі – бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: – А злякався дуже?
– Злякався? Коли?
– Уже й забувся?
– Ви про що?
– Про те, як ти в ополонку вскочив.
– То ви знаєте? – несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.
– Та знаю… Ну, чого став як мурований? – Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе. – Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.
– Ой таточку!..
– Ну, що? – сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
– Нічого, – ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.
– Ніщо в тебе не болить?
– Ні, таточку…
– У чоботях не квакають жабенята?
– О, звідки їм узятися взимку? – не второпав я зопалу.
– Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.
– Не мокрі… А мама знає про це?
– Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках… Постараємось мамі на дровця? – ставить мене на землю.
– Постараємось! – одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко… І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.
От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.
– Де ви, господарі? – стиха, ласкаво гукає тата й мене і на піврозкритих устах тримає любов.
– А нащо ми тобі? – ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.
– Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, – з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.
– Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? – удавано строго допитується тато.
– Це ж люблячи вас! А кого любиш – навіть коцюби не пожалієш, – грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.
– Ти диви! – похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров'я, і щастя, і червоного цвіту.
Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання… А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
– Прямо не біб, а срібні карбованці.
Глянув я на миску, – і справді лежав у ній біб срібними монетами.
Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь, що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:
– Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!
Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об'явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.
– Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! – вже голосніше покликав тато.
Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:
– А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!
Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:
– А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!
Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.
Аж ось на вулиці обізвалися колядники. Я перший вибігаю надвір. Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки – звіздоноша, «береза» й міхоноша попереду, а «коза» й «дід» у страшній машкарі позаду. І чого тільки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дід», лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар – і всі притихли, з'юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі:
А чи вдома, вдома та бідна вдова?
Нема вдома – пішла до бога,
Бога благати – щастя прохати:
– Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшениці,
Лан пшениці – на паляниці.
А ще гречки – на варенички…
Яка не є убога наша хатинка, а і їй колядники наспівали щастя, наспівали, що в нашому дворі будуть стояти і місяць, і ясна зоря…
Гай-гай, куди відійшли ті далекі роки? Вже одних колядників забрали войни, других – сира земля, треті стали дідами, а й досі віриться, що в твоєму дворі, біля тебе, стояли з одного боку місяць, з другого – ясна зоря…
По всьому селі порозходились колядники, до кожної хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю:
То не з моря тумани,
То із коней пара…
Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена…
Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.
А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита. Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися – чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.
Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, – і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.
Задуманий і радісний, підходжу до подвір'я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.