Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 96 страниц)

XXVІІ

Тепер Григорій зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довір'ям ловив кожне слово директора, а потім інколи почали з'являтися сумніви. Одначе Крупяк розбивав їх легко і впевнено, вміло орудуючи цитатами, порівняннями, аналогіями і фактами з наукової діяльності великих вчених.

– Наука – не битий шлях, де все ясно і один рецепт. Ось послухай, – і заливав Григорія новими доводами.

Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорія до Крупяка і навіть породив підозру – можливо, тому, що болісно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.

Коли буйні жита на дослідній ділянці пішли в трубку, Григорій завагався: чи варто їх підживлювати азотистим добривом і калійною сіллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.

– Ні в якому разі, ні в якому разі. Виляже ваше жито і не підведеться. Тоді будете косити на пашу свою працю.

Григорій послухався і обсіяв ділянку тільки суперфосфатом. Через кілька днів, у неділю, він знову заглянув на станцію, але Крупяка не було дома.

– Ну, як діла, товаришу начальник? – весело зустрів його на стежці дослідник флори високий смаглявий Яків Романенко. – Може, в шахи загуляєм?

– Нема часу, – завагався Григорій.

– Боїшся мата одержати? – засміявся задиристо. Якось особливо умів сміятися чоловік: кожна риса жадібно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розуміючою насмішкою.

– Винось шахи, товаришу флора.

– Оце інша справа, товаришу начальник.

Полягали на траві біля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Переміг, правда, не без труднощів, Романенко, і знову почав насміхатися:

– Це тобі, товаришу начальник над рослинами, не ділянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб іще чогось не проморгав. Ну як, підживлював своє жито?

– Підживлював. Тільки селітри і калію не вніс.

– Чому?

– Щоб не вилягло.

– Який ти обережний став! – здивовано засвистав Романенко. – У шахах в тебе більший розгін… Це добриво якраз пішло б на утворення зерна, а не листя і стебла.

– Невже?

– От тобі й невже, я ж тобі говорив: ти не тільки королеву проморгаєш.

– Це мені ваш директор товариш Моторний порадив.

– Ну, я не директор, – загарячився Романенко, – але такої дурниці ніколи б не городив. – Як вітром здуло його хитрувату насмішкуватість. Обличчя стало зосередженим і впертим.

– Невже товариш Моторний міг помилитися?

– Помилитись? – для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. – Може, тут щось і більше є, ніж помилка…

На стежці з'явилася невисока постать Крупяка. Він підозріло і насмішкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому.

«З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж мені науковець. Тільки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на західні наукові світила починає тінь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомітно сплавити його зі станції, бо це із тих ранніх, що до самого корінця докопуються».

– Ну, чемпіони, хто із вас перемагає? – невимушене засміявся, підходячи до шахістів. – Може, зі мною хтось позмагається?

– Можна, – відповів Романенко. – Яка рука?

– Права… Знову мені чорні!

– Ви завжди чорними граєте, – покосився Романенко на Крупяка.

– Бо мої науковці об'їжджають мене, – віджартовується, не випускаючи жодної інтонації Романенка.

– Ні, в роз'їздах більше директор буває… Шах вашому королю. Нехай підіймає поли.

– Відступаю назад.

– А як же інакше!

– Помилку зробив.

– Це не помилка, а щось більше.

– Один хід був невірний.

– На мою думку – усі. Іще шах.

Крупяк почав нервуватися.

– Програю.

– Що й треба було довести!

«Ні, таки тол необхідно десь подіти, не тримати тут, – твердо вирішує Крупяк. – Цей жовторотий насмішник до всіх потайників добереться».

З тяжким серцем повертався Григорій додому, хоча й не знав, кому вірити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнів не давав спокою, почала закрадатись підозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висівати мінеральні добрива. Згодом Григорій напав у обласній бібліотеці на потрібну літературу і, сердячись на себе і особливо на свого порадника, вичитав, що мінеральне добриво тільки збільшило б урожай. Після того його цілу ніч мучили турботи, а ранок стривожив і налякав до півсмерті.

З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Світліючи, вони все вище піднімались угору, і раптом сипнув град. Холодні, завбільшки як лісовий горіх градини, просвічуючись двома темними колами, були на диво схожі на мертві риб'ячі очі. Земля вкривалася білою рухливою пеленою, і Григорій, сповнений внутрішнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку і кинувся в поле, ледве відчуваючи дошкульні удари градин. І чим далі він біг омертвілими вулицями, тим міцніше перемежовувались почуття страху і надії: здавалось йому – град зменшувався або рідше йшов з правого крила хмари.

На перехресті Григорій побачив невелику, очевидно, жіночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискореній ході, в характерному повороті голови. «Василина!» – здогадався, вже наздоганяючи молодицю.

– Ти куди, жінко добра?

– На поле, – сумовито глянули на нього потемнілі виразні очі. Усе обличчя молодиці було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. – Що буде із нашим житом? Стільки працювали…

– Не знаю. Здається, зменшився град… Зменшується!

Поки вони добігли до своєї ділянки, небо прояснилось, засиніло льодком, і сонце раптом обсіяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.

– Вилягло! Усе вилягло! – з болем вигукнула Василина і для чогось почала вигрібати з поля на дорогу добірні градини. Холодні мармурові грудки вогнем обпікали руки, затискали подих у грудях.

Григорій зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменіє його тіло. Жита, – неначе хто велетенським котком проїхався по них, – лежали на землі. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнуті, але не переламані. І зразу ж зажевріла надія. Тихо підійшов до Василини, заспокоїв:

– Ще підійметься наше жито.

– Підійметься? – аж підвелася і поглянула заплаканими очима на Григорія…

– Неодмінно. Стебло міцне і ніде не перебите. Ось перевіримо всюди.

Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрівало; запарувала земля, потім прокинувсь, дмухнув вітер, і все поле почало ворушитись, підніматись зеленим огнем.

– Григорію, ви бачите? – захоплено вигукнула Василина, І знову очі її просвітились сльозами.

– Дивлюсь, – радісно відповів, прислухаючись до такого рідного і дорогого шереху і шуму. І не витримав Григорій, щоб не похвалитись:

– Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?

– Не бачила. Батько мій приходив позавчора з лісу. Подивився на нашу ділянку й тільки головою похитав. «Немало, – сказав, – прожив я, дочко, на землі, а такого дива не стрічав. Тепер і лаяти не буду, що цілісінькі дні пропадаєш на полі. Заслуга вам від людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».

– Ну, то він уже хватив через верх, – злякано замахав руками Григорій, чуючи, як аж холодіє всередині від незвичного хвилювання. – Перехвалив нас твій батько.

– Перехвалив, – охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсім інше, ніж слова, говорив те, що було душевно зрозумілим і їй, і Григорієві.

Після пережитого страху вона тільки тепер відчула глибоку втому, але додому не йшла: хотіла побачити, коли підіймуться останні прим'яті гнізда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:

– Воркуєте, вражі діти! Я зразу догадався, що ти, жінко, на побачення спішила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобі.

– Гарапник два кінці має, – уся зарошена і щаслива, підійшла до свого чоловіка. – Подивись, яке жито у нас!

– З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готові пампушки збирати? В Ободівському колгоспі, кажуть, уже на плодових ділянках четвертушки вина родять, а скоро й півлітри почнуть.

– Цить уже, – засміялась і вогкою рукою затулила уста чоловікові.

– Навіть і висловитись не дасть. Що то, значить, дай жінці рівноправіє, – з удаваною скорботою похитав головою Варивон. – Ну, пора уже додому… Григорію, а ти не думав над таким ділом: чи не можна стебло пругкішим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.

– Думаю, Варивоне, – коротко відповів, слідкуючи, як перекочуються полем обважнілі жита, пересипані янтарними, наче ягоди, краплинами.

Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон і Василина пішли у село, а Григорій ще довго ходив полями, що прісно пахнули молодим відпаром.

Увечері зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами і подався на короварню.

– Григорію! У нас сьогодні радість. Принцеса двох теляток привела! – вибігла йому назустріч міцнотіла завзята Катерина Прокопчук.

– Це добре. А чого у вас гній не вивезений подалі од короварні? Всяку нечисть, мух біля молока розводите.

– Вже двічі казала конюхам. Не слухають мене.

– А голові казала?.. Які телята славні, – підійшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, і Принцеса жалібно замукала, вивертаючи назовні вогкі, сумовиті очі. – Не плач, не плач…

Це були дрібні краплини на зелених листках буднів, одначе Григорій не міг обійтися без них, як не обходиться людина без хліба чи води. З проникнення в найдрібніші турботи дня складалося тверезе відношення до праці та людей, приходили нові роботящі задуми, і вони, мов надвечірнє сонце, єднали сьогоднішнє з прийдешнім.

Над сизою від роси долиною все нижче опускався вечір, пригинаючи молодика до неясних обрисів хатів. Біля рівчака Григорій наздогнав Софію. Задуманими очима подивилася на нього дружина і мовчки пішла по кладці, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескіт.

– Софіє, чого ти така? – охопив на тому березі тонкі плечі дружини.

– Сьогодні, Григорію, від мене двох найкращих дівчат забрали, – тихо промовила, тісніше притуляючись до чоловіка.

– Як забрали?! – аж зупинився, обурений і лихий.

– Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дівчата. Хай більше діло піднімають.

– Он воно що, – заспокоївся Григорій. – І ти боїшся, що не впораєшся зі своєю роботою?

– Ні, з роботою впораємося. От тільки на душі у мене так, як у матері, що віддає своїх дочок: і радісно і тривожно… Відлетіли від мене мої горлиці… Завтра нові прилетять…

І навіть голос у Софії став на диво схожий на материний, переснований втіхою і тихою печаллю.

XXVІІІ

Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чіткі відповіді Леоніда Сергієнка. А той, і сам почуваючи свою силу, так «різав», начеб строєвим кроком карбував гомінку землю. Навіть звідкись у голосі знайшлися солідні басові струни, і Леонід особливо натискав на них, коли громив троцькістів, бухарінців, зінов'ївців та іншу погань.

– Досить, Льоню. Коли так на іспитах будеш відповідати, то п'ятірка тобі по історії ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, – схвально промовив Мірошниченко, підводячись з-за столу. – В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб ніяка гадина не підповзла до нашого серця.

– Постараюсь, Свириде Яковлевичу!

– Знаєш, як неспокійно тепер у світі…

– Знаю, Свириде Яковлевичу…

Помовчали.

– Кажеш, алгебра тебе непокоїть?

– Тільки вона. – Леонід глянув у вікно і здивовано вигукнув: – Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш відпочинок: світає!

– Невже розвидняється? От тобі й маєш! І не помітили, коли ніч пройшла. Ти чого з Кушнірем ніяк не помиришся?

– Скупий він рицар. Поговоріть ви із ним, щоб не притискав копійку там, де не треба. Ми, комсомольці, краще хотіли зробити: збудували б пару дубків і сіно зразу б підвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б коні перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економія – економією, а розмах треба ширший мати.

– Вірно, комсомольське плем'я. Тільки, гляди, не віддасть він за тебе дочки, – засміявся Мірошниченко.

– Це ми ще побачимо! – рубанув зопалу і почервонів.

– Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому – відпочинь.

– Ні, я в колгосп. Сьогодні возовиця починається.

– Зараз же мені додому! Чуєш?

– Слухаюсь! – витягнувся по-військовому і через хвилину невинним голосом запитав: – Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то відпочиватимете?

– Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!

– А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!

– Не люблю неслухняних учнів. Тебе куди підвезти?

– На поле. До стайні.

Машина, розводячи зелений світ, легко пішла по вогких од туману і роси коліях. Світання мінилося з кожною хвилиною, широкими повівами переміщувало барви і тіні, потім враз бризнуло промінням, і над обрієм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дівочою рукою кликала до себе просвітлена налита нива, мерехтіла сережками і тихо співала землі колискову.

Та вже прокидалася земля.

За житами басовито обізвався трактор і розбудив перепілку. Перебравши ногами теплі крапчасті крашанки, вона комусь проспівала: «спать підем» і здивовано повела сірою голівкою в бік дороги.

В червоній хусточці, як саме світання, ішла на поле молода ланкова, і вслід за нею пухнастий шлях обсівався квітами невеличких дівочих слідів. Два вже літніх бригадири, сперечаючись і розмахуючи руками, підійшли до зеленої повені жита і – наче в ріку пірнули – зрідка над колоссям зачорніє картуз, та й знову нема. Біля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обізвалися сіножатки, а потім застрочили рівно, ритмічно, відганяючи од берега табунець червонооких нирків. До лугу, мов квітник, помчала машина з дівчатами, і широка пісня довго розтікалася над блискавицями доріг.

«Припізнився трохи», – оглянувши поле, Леонід сів на воза, розкрив алгебру.

Добрі лискучі коні побігли пружною луговою дорогою.

– Корінь зведеного квадратного рівняння дорівнює половині другого коефіцієнта, взятого з супротивним знаком, плюс – мінус корень квадратний з квадрата цієї половини – без вільного числа… Це ми знаємо, – косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевіряв себе хлопець… – Корінь повного квадратного рівняння дорівнює дробові… дорівнює дробові. дробові… – І вже забувши про все, не бачить, як назустріч йому випливають перші фури із сіном, як весело переморгується і пирхає молодь, спостерігаючи за своїм товаришем.

– Льоню! А плюс Б – скільки буде? – переливається здоровим сміхом басовитий голос двадцятилітнього велетня Прокопчука.

– А-а-а! Це ти, подвійний знак! Бідні, бідні коненята – аж з шкури вилазять, такі центнери везучи, – зразу ж відповідає Леонід.

– Товаришу «академік», А плюс Б – скільки буде? – обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, і всі хлопці разом з Леонідом вибухають сміхом.

– А я вже нову формулу чув, – невгаває Прокопчук. – Леонід плюс Надійка дорівнює опануванню всієї алгебри.

– А ти скажи: чому дорівнює Леонід плюс Степан Кушнір?

– Ха-ха-ха!

– Ей ви, многочлени, хоч із хур кубом не позлітайте, бо розпадетесь на первісні чинники, – весело обзивається «академік».

Леонід набирає сіно аж біля електростанції. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живій сітці опромінених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушніра. «Проморгав, проморгав», – перекривляє про себе інтонацію голови. – А послухався б нас, молодих, і не проморгав би. Який ти тепер план покажеш…»

– Дядю Льоню, візьміть мене із собою, – підбігає до високої хури Андрій Горицвіт.

– Отакої! – не стільки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонід. – Чому ж ти, одночлен, не біля машини?

– Вони ще удосвіта на завод поїхали. Візьмете?

– Чого ж? Врублимо і вилізем на хуру. Помагай, Андрію!

Хлопчак, хоча й чує приховану насмішку в голосі Леоніда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому і, в ритм рухам парубка, усім тілом тягне вірьовку донизу.

– А ти мастак до роботи, – хвалить Леонід. – По конях! Андрій проворно вибирається на хуру. Звідси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя.

– Дядю Льоню, так ви дубки і не побудували?

– Не побудував, піонерія, – хмурніє. – Але ось катер швидко закінчимо. Вже моторчика дістали, прочистили…

– Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?

– Аякже! – говорить таким тоном, що не розбереш, чи сміється, чи погоджується.

– Спасибі, дядю Льоню. – Хлопець замовкає, а потім, запинаючись, ніяково повідомляє: – Від Надійки Кушнір є телеграма Післязавтра приїде. Це Івась мені похвалився. – Найтяжче було сказане, і хлопчак, не дивлячись на Леоніда, стає на весь зріст, оглядаючи навколо співуче привілля.

– Андрію, провір мене по алгебрі. Ось за цими правилами прослідкуй, – сміючись, притягує його до себе Леонід. Вони щільно обоє умощуються на передкові, і їхні обличчя стають поважними, зосередженими.

* * *

Степан Кушнір пізно повернувся з сельбуду, задоволений і зборами, і самим собою.

– Світи, стара, гас, – розсипав копійку! А скоро електрику засвітим, – зі сміхом звернувся до дружини. – Жаль, що ти сьогодні на зборах не змогла бути. Розумієш, розумієш, план мій прийняли одноголосно. Навіть Льонька Сергієнко виступив «за». З нього міг би колись господар вийти, аби не так зі своїми проектами, розмахами носився… Ну, і тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, – завзятим вогником блиснули очі Кушніра. – Стовпи нам вивезе квітчанський колгосп. От ми свій ліс і збережемо для нових будівель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квітчанам трохи току вділити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба – водою не розіллєш. От і вирвав обладнання з-під самого носа в багріїв.

– Похвалився чим добрим, – несхвальне похитала головою дружина.

– Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, – загарячився Кушнір. – Але двадцять п'ять разів їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене ніякої сили. Ніякої! Я не винен, що багрії тугіше нас обертаються.

– Так уже й тугіше, – недовірливо поглянула на чоловіка. – Який сад у людей! На п'ятдесят гектарів. А ставки! А ферми!

– Зате в нас коні на весь район. І побачимо, в кого вищий врожай буде… На тебе твій чоловік нічим не вгодить. Прямо не жінка, а типовий голова ревізійної комісії. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.

– Це для чого? – занепокоїлася Ольга Вікторівна.

– На птахоферму поставимо її, – взяв на переляк дружину.

– На птахоферму ми Людмилу не віддамо, – рішуче промовила Ольга Вікторівна. – 3 неї зразковий буряковод росте. Нарік така ланкова буде – з доски пошани не сходитиме.

– Ну, в тебе, послухай, усі одна другої кращі.

– Таки усі! Погано, коли голова не помітив цього.

– Ні, дещо помітив.

Розмова із жінкою трохи понизила настрій Кушніреві, але, пішовши відпочивати у другу кімнату, він швидко з задоволенням поринув у нові господарчі турботи, почуваючи під собою міцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевірене руками, ждало біля річки свого часу. Тепер можна мріяти на всю широчінь. Він не такий хлопчисько, як Леонід, щоб на голому місці… «Бач, почав поступатись сьогодні, зрозумів, що то значить правильно вести господарство» – а в глибині душі Кушнір розумів, що й він дечим поступився перед Леонідом.

– Чекай, чекай, що це таке?

В саду зашерехтіли обережні кроки, потім дві тіні нахилились до яблуні.

– Льоню, уже пора додому.

– Пожди трошки. Я, Надійко, ще і надивитись на тебе не встиг. Знаєш, чудно якось: здається, що навіть за все життя не надивлюсь на тебе.

– І мені так здається.

– Ти, Надіє, наче з картини зійшла…

«Хто б подумав, що цей шибеник на такі ніжності здатний!» – Кушнір відійшов од вікна. Слова забубоніли глухіше, нерівним сівом дощопаду. Та вже вони порушили рівний і радісний біг думок, звідкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю і підсвідомої тривоги… Невже це його дитина уже стрічає молодість і любов?

Через якийсь проміжок часу голосніше задзвенів голос Надійки:

– Льоню, іди. Скоро батько прокинеться. Він удосвіта, до сонця, з дому виходить.

– Ну й що?

– Як то що?

– Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися із ним. І це на користь пішло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тільки з більшим розмахом робив.

І ці слова зразу руйнують ліричний настрій Кушніра. «Іще мене повчати буде. Який господар!»

– Та сьогоднішній план побудови електростанції дуже інтересний. Тільки недобре, що таки не витримав – вирвав у квітчан більше лісу, аніж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупість. Хитрий, хитрий, – розсміявся Леонід, не почуваючи, що копіює інтонацію Кушніра.

І в цей час із вікна пролунав уїдливий голос голови:

– Леоніде Полікарповичу, Леоніде Полікарповичу, чи не час вам відпочивати? Про розмахи всякі і вдень мені розповісте…