Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 96 страниц)

XX

Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майдані і, розбиваючись на дрібні рої, з гулом потік у позазілювані вулички. Недокипілі суперечки розгорялися з новою силою, і в розмову встрявали навіть ті селяни, що за все життя на сході чи зборах і звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цілину, піднімала державні діла.

– Хліб! Хліб!

Це слово дихало живою нивою, розсівалося, як перший посів, засновувало усі вулиці; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, піднімалося заводами під синім небом, ставало танками на хмурім кордоні.

Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.

Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.

Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.

І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:

– То, кажете, і у вас не вродив?

– А хіба я що? Луччий за всіх? – нахмурився Заятчук.

– Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.

Гурт селян вибухнув сміхом.

– Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.

– А червінцями глечики понабивав.

– Позеленіли в землі.

– Ні рублика, ні рублика нема! – гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.

– І хліба в тебе ні пудика нема? – уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.

– Ні пудика, ні пудика! – осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.

– Нема?

– Нема!

– І не брешеш?

– Щоб мене грім серед чистого поля вбив, – стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.

– Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, – рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. – Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно – вовк вовком і здохне.

Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.

Але «хлопці» – молоді й літні селяни та парубки – по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.

Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:

– Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає…

Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.

Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси… Куди, чортові дукачі, позашивалися…»

На ганку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.

– От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?

– А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, – спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. – Товариш Савченко в сільраді?

– Нема.

– А Мірошниченко?

– Теж нема. Один я на господарстві залишився.

– Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?

– На поле із созівцями пішли.

– Із созівцями?

– Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.

– Яке урочище?

– Горбок.

– Знають, куди піти. То найкраща земля, – обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. – Пішли й ми туди!

Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.

Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.

Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.

Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.

Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.

Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:

– Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.

– Тепер діла в нас ширше підуть…

– Вірно, – з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.

– Переживаєш, Іване Тимофійовичу? – торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.

Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.

– Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було… Як ви самі про горбок згадали?

Савченко засміявся:

– Така вже у нас в районі нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду – голова райземвідділу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?

– От аби тільки нам увесь горбок перехватити, бо сусідство з куркульнею – ніж у спину. Посіви витравлять, витолочать… – обізвався Степан Кушнір.

– Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комітетом незаможних селян. До соціалізму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими ріками протікає… Це нам усім товариш Сталін сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соціалізм разом з селянством, неодмінно разом з селянством і неодмінно під керівництвом робітничого класу…» А горбок – це ваші перші кроки. Хвилюючі, незабутні, як для матері перші кроки дитини: за ними починається справжній ріст угору…

Позаду залишився холодок долини, і зараз плесо доспілої червоної гречки рівномірно, як людина у сні, дихало теплом і спокоєм. Піднялися ще вище.

– Ось ваша земля, товариші! – ясним поглядом окинув селян Савченко. – Беріть її. Змінюйте. Оновлюйте.

І созівці, мовчазні, споважнілі, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнім хлібом і плоттю; на ньому вже не стогнали заробітчанськими косами окоренілі злидні, а розкривався інший, іще непізнаний, але надійний світ. Іще й тривога ворушилася на дні душі, а очі добріли, ставали вологими од підсвідомих сподівань і надій.

«Такими вологими, добрими стають очі в селян, коли вони на захмелілій ниві піднімають на руки, мов дитину, перший сніп», – в душі усміхнувся Савченко, слідкуючи і за селянами і за надвечірнім полем.

Світ сонця уже блякнув на росах, і вони, скидаючись мальками, бралися надвечірньою задумою – синіли, мов розбризкані ягоди голубниці. І земля синіла, напинаючи над собою веселі паруси рухливого неба. Дивним квітом розцвітав вінок небосхилу, і в прозорому повітрі колисковою піснею гойдався відгомін ріки.

– Землеміра б нам тепер, – підійшов до Павла Михайловича Бондар.

– А може трохи зачекаємо? – допитливо заіскрилися звужені в сяйві зморщок очі.

– Чому? – здивувався і насторожився Бондар.

– Не терпиться?

– Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останні дні дотягуєш. По цій землі я тільки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарі виходжу. З людьми. Та ще в які господарі! Тому і тримається мій терпець на останній павутинці.

– Почекай, Іване Тимофійовичу, ще кілька днів, поки реманент і коні отримаєте.

– Ну, це само собою… – жвавіше промовив Бондар.

– А тимчасом, – звернувся Павло Михайлович до созівців, – про свої резерви подумайте. Скореняйтесь міцніше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свій бік. Треба на маківку горбка – все поле брати для созу.

– Постараємося, Павле Михайловичу, – першим обізвався Мірошниченко. – Сусідничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.

– Е, не кажіть мені, і болота для них, значить, шкода. В Майдані Соболівському, знаю, комунари з плавнів такий урожай гребуть, – завзято виступив наперед Варивон.

– Звідки ж ти знаєш? – ледве стримуючись од сміху, запитав Іван Тимофійович.

– Як звідки? – спочатку хотів обуритись Варивон, але вчасно спохватився. – Багато людей про це говорять.

– А треба, щоб усі говорили, знали; щоб нове, як з води, піднімалося перед людськими очима, – уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.

– І я так увесь час думав… Усім парубкам і сусідам порозказував, – перехвалив себе Варивон, а Іван Тимофійович, чмихнувши, одвернувся від нього.

З долини табуном куріпок випорхнуло кілька жіночих постатей.

– Дівчата спішать до нас! – підвівся навшпиньки Варивон.

– Та ні. Наші баби! – здивовано промовив Степан Кушнір. – Тільки твоєї, Іване Тимофійовичу, нема.

– То й добре: менше репету буде, – занепокоєно дивиться вниз Іван Тимофійович. – Видно, підстроїли усякі елементи. Гляди, ще така баталія почнеться!

– Мені здається, жінки миролюбно настроєні. Не йдуть, а пливуть, – весело покосився Мірошниченко на Бондаря.

– Знаємо цих плаваючих лебедів, – заперечливо захитав головою і стишив голос. – Як осоромлять нас перед товаришем Савченком… Ну ніде від них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зіб'ємо.

– Не варто, – пильно стежив за жінками Свирид Яковлевич. – Полум'я у них, здається, ясне.

– Чи не жарко нам стане від нього?

Жінки підійшли до межі, ніяково зупинилися, привітались і освітили чоловіків поглядами, переповненими сподівань. Цю мить надовго запам'ятав Іван Тимофійович, в душі дякуючи і з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це підмога наша».

Зразу ж голови, запнуті кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподівану землю.

– Як дівчата, грають очима, – нахилився Варивон до Бондаря.

– Зараз вони заграють, – пообіцяв Іван Тимофійович, але сам ледве не сміявся.

Струнка чорноока Ольга Вікторівна, дружина Кушніра, перша напалася на чоловіка:

– Нічого сказати, теж мені активісти – ідуть землю вибирати, а жінкам хоч би слово… – владно і насмішкувато дивиться на Степана.

– Каюсь, каюся, жінко, – розвів руками Кушнір.

– Бачу, як ти каєшся. Безсовісний!

– Авжеж, безсовісні.

– Де це видано, де це чувано, щоб від жінок…

– Хитруни!

– Я дома своєму нахитрую!

– Почалися дебати, – всміхаючись, махнув рукою Іван Тимофійович, і жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усміх, а гризня.

– Та ми збирались вам сказати…

– Збиралися. Як свекор пелюшки прати.

– Так їх, так їх, – посміхаючись, кидає Павло Михайлович. – Хай не забувають своїх дружин.

І якось зразу сміх переплівся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотінням жінок. Великі слова про землю переснувалися з іншими, значущими, надійними, і незабаром чоловіки та їхні дружини, як у молодості, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкі, напрацьовані руки надійно притримували жінок, і ті молоділи, бралися тихим надвечірнім рум'янцем.

Сонце саме черкнулося рухливого плеса і велично відбилося на кожній хвилі. Тепер уже десятки сонць котилися через усю ріку до самого берега, де біля нового дубка стояли селяни з жінками.

На великому човні помістилися усі созівці, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.

Він сидів на прові 5, обличчям до людей, задуманий і сивий, як голуб… Здається, зовсім недавно на засланні, в далекому Сибіру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолі і в гнилому пухові порубаних, розтріпаних мотузків, якими конопатив щойно вирубані, звільнені з льоду кораблі… Навіть прибережні дерева, здалося, загуділи напруженими парусами.

Велике життя, мов два рукави однієї річки, єднало минуле з сьогоднішнім і пробивалося вперед. І немолодий, посічений зморшками чоловік хвилювався, як в молодості, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовні блискуча чи легковісна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серці, стати на озброєнні в непримиренній боротьбі, закрасуватися в крапнистій творчій роботі. Вагу слова Савченко знав: він мав щастя слухати Леніна в сімнадцятому році; він бачив Леніна таким, яким його викарбувала у віках сама історія.

Як зачаровані, слухали Савченка селяни. Недовірливий скептицизм, чіпка, устояна обережність, вироблена нелегким життям, розтоплювались, і навіть м'якшали круті білки очей.

…Убогі, скривджені, задичавлені нивки, до півсмерті зашморгнуті жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межі, піднімалися вгору і, кружляючи, вливалися потоками в широкі, могутні лани. Як обстріпані хмари, зникали чорні, прогнилі плями бідняцьких халуп, а за ними брудними старцями відходили в безвість нестатки, злидні і голод. Стрімкі крила нового села піднімалися в легке небо, виділялися рельєфно і так близько, як тільки буває в прозору осінню годину. Саме щастя ранніми ранками виходило з людьми на поля, співало колосом, обсновувало далечінь димками тракторів.

І зараз усе привілля, неначе весільні гості, підійшло до селян: з круч спустилися золоті зернисті ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрі співучі ліси, і густа ріка біля самого берега стріляла рибою, кружляла гомінкими островами птиці.

Жінки якось непомітно тісніше підбивалися до чоловіків, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вірячи й не вірячи, що таке можуть зробити їхні, до м'яса потріскані руки.

– Павле Михайловичу, і це не казка? – зітханням вирвалося з грудей Ольги Вікторівни.

– Це наш прийдешній день. Він кращий від казки.

– Чи діждемось його?

– Як уже не робили ми, а тільки з хліба на воду перебивалися. Кожна зернина тією кров'ю набрякла.

– Невже прийде таке життя? – знову радісним, здивованим зітханням вирвалося в дружини Кушніра.

– Прийде, Ольго Вікторівно. Так партія більшовиків хоче. Вона завжди з нами.

– То спасибі їй, – низько поклонилась схвильована жінка і з докором промовила до чоловіка: – І ти хотів таке слово затаїти від нас! Як тобі не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?

– Помилився, помилився, стара. І сам не думав, що так слово може пройняти.

– Не думав. Тобі ж сказано: це слово партії…

– В цей час з кручі почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Підіпригора.

– Хто вони? – запитав Павло Михайлович.

– Бідняки.

– Середняки.

– Правильні люди.

– Значить, це ваші люди, сила ваша. Не одривайте своє життя від неї. На свій бік перетягуйте її.

А сила з шумом і гомоном завзято котилася блискавицею стежки, і вже незабаром невистачало навколо човнів, щоб вмістити її…

Увечері, коли сині потоки туманів понатікали в усі долини, на охололий горбок піднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сіроманець, самотньо, вбираючи голову в плечі, підійшов до гречки. Нагнувся до землі, помереженої свіжими глибокими слідами; з ненавистю обвів очима усі чотири сторони світу І застиг у роздумі, обличчям до села. Воно, як розсіяним зерном, переливалося, мерехтіло вогниками, нерозгаданими і тривожними.

Недалеко мелодійно перегукнулися куріпки, і Сафрон з несподіванки здригнувся, похолов. І тільки страх сповз, як недалеко зашелестіли чиїсь кроки.

– Кого там лиха година носить?! – гукнув і сам здивувався: не було в голосі тієї сили, що була ще до сьогоднішнього дня.

Ступнув крок уперед і послизнувся на зарошеній межі. Коли вже земля вислизала з-під ніг, побачив якусь темну постать. Прожогом підвівся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув місяць, і недалеко від Сафрона затремтіла холодна згорблена тінь одинокої груші-дички…

XXІ

Ці дні пропливали неначе в непроглядному тумані. Глухий неспокій Дмитро хотів заглушити працею, недосипав ночей і на довгастому брунатному чолі поруч вляглися упертість і тіні, ще більше притьмарюючи блиск чорних очей.

Був мовчазний і часто недочував материної мови. Над переніссям двома дорідними колосами сходилися темнорусі, з іскорками золота брови, а нижче їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.

Робота горіла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докія, коли він, трохи сутулячись, пустив човном розмашисті грабки у виспілий овес. Ручку зайняв широку – на півтора покосу – і пішов напролом, за кожним помахом підбираючи пахуче півколо срібного стебла.

Тріщав овес під косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску і, відкинутий, слався рівно розстеленим сувоєм. Зупиниться Дмитро, війне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срібний перелив, і знову нависає тінню над сполоханими дзвониками. Двічі пройшов довгі гони, не спираючись на кісся.

– Та хіба ж так можна робити, сину? – підійшла з перевеслом до нього.

– Про що ви говорите? – не розуміючи, підвів брови вгору, а коса затріпотіла в стеблі, мов блискавиця поміж хмарами.

– Перервешся. І скотина відпочинок повинна мати.

– Он ви про що! Не перервуся – ви мене двожильним родили, – понуро усміхнувся, і знову затріщало поле, і покотилися на землю останні сльози з низьких цурпалків ще живого стебла.

Безмірна далечінь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближається до нього, наляканий сонцем.

Осторонь, наче з віків, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму віку пісні Кармалюка і Котовського, Щорса і Боженка; далеко поміж садів з долини випливає невелике село і вклоняється тобі велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косі, як серце серцю, і знову стихає на високій прозорій ноті.

З мокрого лоба відкинув довгий чуб, долонею провів понад бровами, і знову голубі очі засяяли в кипучому затінку колосся. Одним помахом підрізав дві волошки, і вони злякано затремтіли на холодному покосі.

Що його тепер гризло? Він і сам не міг дібрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених років, чи тої любові, що тільки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-під якого і жару не видно. А може, знову прийшло те напівзабуте дороге чуття?.. Дурниці! Не міг він зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивіші дівчата заглядали йому в очі і не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Після першого кохання, коли одні наосліп віддаються любовним хвилям і закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи підробленому круговороті, мало відрізняючи животворні струмені від каламуті, а інші тугіше замикаються в собі, неначе скойка, – він став суворим, вимогливим до себе й інших.

«Дівчина повинна бути чиста, як у весняній воді скупана, щоб ніякої тіні не лягло між мною і нею, бо тінь ту не винесеш з серця, не присиплеш піском. Не посаг, а честь красить молоду».

Не мало відшуміло, утекло до моря води од тих незабутніх днів. Щоденна робота від ранку до вечора – завзята, як перший грім, або гаряча, важка, мов спраглі жнива, робота до болю в усьому тілі – втихомирювала його, давала розраду. І, наче зерно в засіку, лежали в серці Дмитра невисіяні чуття. І ось тепер невідома тривога заповзала в сховок. Хотів заглушити її знову-таки працею.

Не для багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає зерно в землі; ходив дивитися за кілька верстов на перші сходи, радіючи і вболіваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зелені хвилі – серце. І нерідко тепер в суворому селянському колі робіт він знаходив щось нове, розказане газетами, як умів, розширяв те коло – чи привезеним з Вінниці новим зерном, чи прочитаною агрономічною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такі скрині, столи, що аж сміялося дерево, оживаючи в міцних, умілих руках.

Смачно шархає коса, і краплинка поту злітає з брови. Знов засвітилися блакитні очі і згасли в покосі.

– Добре косиш, господарю. – Біля межі стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.

Між ним і Дмитром тече смуга непрокошеного вівса.

– Доброго здоров'я, парубче, – спирається на кісся. – Куди поспішаєш?

– Та Варчукові йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.

– Найняв тебе?

– Треба ж яку копійчину підробити. Проклятуща хата останні жили висотує. Куди не кинь – тільки одні руки.

– Оженитись думаєш?

– Не без того. Баба нездужає, а, звісно, без господині яке наше діло. Так що з жінкою краще – хай пособляє. Бажалося б якось із злиднів вибитися і не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.

«З Югиною одружиться, – ловить себе, що заздрить Григорію. – Ну й хай – погуляємо на весіллі. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен гріш обкипить». – І він чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарівну.

– Що ж, приходь до мене, поміркуємо з матір'ю – можливо, допоможемо якою копійчиною, – поволі витискає з себе, не дивлячись на Григорія.

Дмитрові не варто було б говорити про гроші: він весь час вбирається купити коня. Але наперекір своїм намірам, наперекір підсвідомій настороженості, що породжується супроти Григорія, твердо вирішує допомогти йому.

– Спасибі на доброму слові.

– Приходь завтра увечері, бо сьогодні поночі з поля приїду. – Прямує до матері понад кучерявою річкою, що лягла між ним і Грицьком.

Докія уміло й обережно, сповивши перевеслом тугий сніп, випростала гнучкий незігнутий стан, подивилась на сина.

– Може, поснідаємо? Час уже.

– Можна. Мамо, Григорій просив, щоб йому трохи грошей позичили.

– З радою душею, коли б наш Карий на загинув… Хай Григорій багатіших пошукає.

– Я пообіцяв йому.

– Ще чого бракувало! Сам казав, що коня після жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.

– Пізніше, мамо, купимо. Зимою. Тоді й коні повинні дешевшими бути.

– Дивись сам. Ще з озиминою припізнишся.

– Не припізнюсь. Данько сказав, що коли мені тільки треба буде волів – зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два дні будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж підскочив чортів хапун. Піддобрюється тепер. Навіть не лаявся, коли раз побачив, що більше копи на хуру врублив.

– То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорієві позичати. Шкода хлопця, та коли він ті гроші віддасть…