Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 96 страниц)

LІ

З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон і, вигинаючись, влетів у широку заводську браму. Всі його платформи були навантажені темносірими кругляками подільського фосфориту.

– З Придністров'я привезено, – пояснив Кушніру і Бондарю високий технік, увесь обсипаний фосфорним борошном.

Заводське подвір'я, що підбігло до мальовничої оболоні, було заставлене мішками з суперфосфатом і величезними суліями з сірчаною кислотою. За високими корпусами заводу виднілась легка напівпрозора будівля нещодавно збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах впирався у небо золотою хмаркою саду.

Грохіт каменедробарок зразу ж оглушив і Бондаря, і Кушніра. Попелясті кругляки з вищанням і скреготом лопались на половинки, розсипались на дрібні шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усі цехи. Технік, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфічними термінами:

– Наші подільські кругляки мають найбільше п'ятиоксидного фосфориту – до 37 процентів. А піщані фосфорити у найкраших випадках містять у собі лише до 15 процентів, глауконітові – до 25, а глинясті – до ЗО процентів.

Увійшли у другий цех, наповнений випарами.

Як у густому тумані, працювали біля мішалок робітники. Вони на мить відривались від труб, які струмували свіжим суперфосфатом, підбігали до своїх гостей, віталися з ними, наче з ріднею. Аж незручно було і Бондареві і Кушніреві: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повітря обпалювало груди, немилосердно щеміли очі. Тут до Бондаря і Кушніра підійшли Недремний та Мірошниченко.

– Тяжкувате у нас? – засміявся Недремний, бачачи, як змінились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покриті димчастим пилом.

– Ох, і трудна ваша праця. І дихнути нема чим. Це не те що на полі. Думалось: біля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату… Полюбити таку роботу – багато треба сили мати, – і Кушнір з пошаною поглянув на Недремного.

– Не стільки сили, як справжнє робітниче серце. У нас робітники люблять і гордяться своєю роботою. З неї і хліб росте…

– Як наші діла? – звернувся Бондар до Мірошниченка.

– Наче на добре йдуть.

В місті Свирид Яковлевич розгорнув шалену діяльність. Він оббігав усі установи, що могли чимсь допомогти потерпілому созу. І незабаром якось виходило, що їхній соз чи не найкращий на всю округу, тільки начальство мало знає про це.

– Це все добре, а трактора не дамо, – твердо відрізав йому замісник завідуючого окружного земвідділу.

– Чому? – холонучи запитав, бо вже кілька разів у думках бачив трактора на своїх полях.

– Машини ми даємо лише колективам.

– Дайте нам трактор, ми зразу ж і колектив заснуємо.

– Організуєте колектив, тоді поговоримо.

– Він у нас уже фактично заснований, – сам собі здивувався, як могли вирватись такі слова.

Але замісник не хотів слухати ніяких пояснень і прохань.

– Гаразд, – глухо промовив Свирид Яковлевич. – Коли я зможу застати завідуючого?

– Його зараз в природі не існує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, – подобрішав: як старається чоловік. Цей доб'ється свого.

Мірошниченко ще зайшов до окружкому і довідався, що сьогодні на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пізно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.

І яка ж була його радість, коли, тільки переступивши кабінет завідуючого, він пізнав за столом Анастаса Донелайтіса.

– Свирид Мірошниченко! Отой, що до гармат залізяки приробляє? – засміявся Анастас і, накульгуючи, пішов назустріч старому другові. Обнялись, поцілувались.

– Скільки літ промайнуло, скільки води утекло!

– А не старіє стара когорта, – всміхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. – Ти такий і в тисяча дев'ятсот двадцятому році був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського біля Дяковець приперли?

– Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахміття і хотіли нас в Івчанці накрити? Ми саме тоді раки печерували.

– Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землі?.. Коли ж це я до свого Німану доб'юся? – задумавсь на хвилину і додав: – Трактора вам дамо. Тільки прийде перша партія – присилаю вам найкращу… пчихалку.

Свирида Яковлевича аж пересмикнуло від цього слова.

– Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вітчизняні, трактори, такі, як сама мрія. Аж сміятиметься поле.

– Правду кажеш, – погодився Свирид Яковлевич…

Увечері в заводському клубі відбулася зустріч робітників зі своїми гостями. Після Мірошниченка виступив голова завкому, а потім Недремний прочитав листа старих кадрових робітників до созівців підшефного села:

«Надіємось, дорогі товариші, що ви переборете всі труднощі, прямуючи світлим шляхом, накресленим Леніним і Сталіним…

Ми, старі кадрові робітники, бажаємо вам великих успіхів у роботі і обіцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстерні для вас два плуги, два культиватори, зібрати сівалку…»

– Спасибі вам, спасибі вам, – тихо шепоче в президії Степан Кушнір, пильно вдивляється в обличчя робітників.

Після зборів до созівців підійшов Недремний зі своїм небожем Михайлом Созіновим, рідкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.

– Захотілося Михайлові до вас поїхати. Він ще й села не бачив – з моєю сестрою увесь час у Києві проживав.

– Заберемо з собою, – погодився Мірошниченко і звернувся до дитини: – А сам не побоїшся поїхати?

– Ні, – твердо відповів Михайло. – Я хочу червоним командиром бути. А командир нічого не повинен боятися.

Чув? – засміявся Недремний. – Наша зміна росте.

LІІ

В тривожно-радісному і п'янкому тумані промчалися ці дні. Еге ж, Дмитро сп'янів од усього, бо стільки людей перевернулось в його домі, стільки очей вітало й огрівало молодих, стільки було проспівано веселих і сумовитих пісень. Біля них метушилися люди, рідня, щось заставляли робити, чиїсь жіночі руки обсипали їхні голови добірним житом.

Дмитро вірив і не вірив, що то музики грають його весілля, що біля нього сидить бліда і сумовита Югина, що то він її під притишений сміх і густе сяйво поглядів цілував в обм'яклі, немов зів'ялі пелюстки, вуста.

Болючими перебоями пробивалася радість і зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покуті, пригадав слова Марти:

«Буде тобі добре – за мене забудеш, погано буде – згадаєш…» «Розійшлася з чоловіком… Як же ти вік думаєш прожити?.. Не так-то багато щастя перепадає нам… Чи ж буде мені радість з Югиною?»

Мовчки приторкнувся рукою її долоні, здригнулись пальці у дівчини, одначе не відвела руки, покірної і холоднуватої.

А тимчасом Варивон, підпилий і веселий, втиснувся до дівчат.

Дмитро ще з суботи помітив, як його товариш увивався біля невисокої дорідної Василини, спокійної, задумливої дівчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дівочим колом…

Тихої зоряної ночі, розсипаючи пісні, гамір і сміх по всьому селі, почали розходитись гості. Останнім попрощався Варивон і кинувся наздоганяти дівчат.

– Припала і мені одна до душі, – кинув уже з-за плота і розтанув у нестихаючій темряві.

Тихо, понад самою землею, лащиться вітер, сухо шепоче в прив'яленій листві. Понад шляхом на темному небі закрасувалося сузір'я – дівчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно світили три зорі.

Вдалині затихають дівочі співи, і тільки десь аж біля зарічки, задушевно і ладно, напевне обнявшись, як і їхні голоси, виводять два хлопці широку, немов сама молодість, пісню кохання.

Незвична туга і жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням і надіями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душі почував провину перед Югиною, підсвідоме вишукував і слова, і погляди, і рухи, якими б можна було зміцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дівчину, як брат сестру. Він торопів, ніяковів перед тихою покорою, з якою дівчина зустріла його останніми днями; не знаходив слів для розмови, і все тепер здавалося темнішим і старішим.

Із сіней вийшла Докія, стала на порозі і тихо покликала:

– Дмитре, де ти?

– Чого, мамо? – вийшов із темряви і зупинився навпроти матері.

– Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дівчина. Бережи її, як життя своє, – торкнулася вогкими губами, що пахли горілкою, синових уст.

Поволі, навпомацки знаходить клямку і входить у ліву половину хати.

Біля скрині стоїть Югина. На ній по-жіночому пов'язана хустка, і тому вся її постать стала наче більшою, а обличчя старшим. В потемнілих очах мерехтять чи то дві краплинки світла, чи то дві сльозинки.

– Натомило весілля тебе? – заслоняє спиною світло лампи і тепер яскраво бачить, що вії дівчини підмивають сльози.

– Натомило, – долітає ледве чутний шепіт і зливається з зітханням.

Він розуміє, що дівчина от-от може охопити руками голову і заплакати. Жаліючи її, одводить погляд убік.

– Лягай, дорога.

Йому зараз хогілося поговорити по щирості з нею, попросиги пробачення і знайти хоч малу розраду. Навіть ледве не вирвалось: «Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, і нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На світі немає такого, хто б міг би так тебе полюбити».

Але подумав, що дівчина не зрозуміє його і визнання окропить сльозами, а їх найбільше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що віє зіллям і осіннім дощем.

Дрібна холодна дрож б'є усе його міцне тіло. Прокидалась і знову гасла надія: «А що коли серце Югини вже лине назустріч мені? Не могло ж воно бути камінним».

LІІІ

Осіннього надвечір'я повертався Варивон з поля. На возі поруч з ним сидів Іван Тимофійович, позаду них легко дудоніли і на вибоях підскакували вгору залізні борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогодні половину горбка засіяли пшеницею і житом. І хоча по долині ходили Данько і Денисенко, а Варчук навіть до сіячів підійшов, та взяти созівців у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхні дії. Та ще й до того в окружній газеті з'явився їдкий фейлетон, і куркулі тепер потерпали: от-от наїде суд.

На шляху, врівень із небесним надвечірнім поясом, самотньо йшла до села жіноча постать. Небавом, пустивши тюпцем коні, Варивон впізнав, що це була Василина, дочка полісовщика, який жив у лісовому закуті біля глибокого і навіть у жнива холодного ставка.

Давно колись працьовитий Мирон Підіпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на дні якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала підніматися, затоплювати чіпке плетиво димчастої ожини та густі чагарники і згодом заблищала поміж двома розіткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срібній нитці. Потім південні і західні окрайці ставка заросли високим очеретом, на греблі. розрісся верболоз, на воді закрякали свійські качки, а над водою заспівали солов'ї. За хатою затиснутий лісом розрісся огороджений воринами молодий садок; поміж побіленими деревами весело зачервоніли вулики.

Вирісши в лісовому привіллі, Василина увібрала в себе задуму, спокій і силу діброви. Невисока, широка у стані, спокійно, з прихованим сумом дивилась на світ темносірими очима, що з-під чорних вій і брів теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашіло здоров'ям і мінливою непостійною красою, яка раптово одягала дівчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвіяну молодість. Зима, вибілюючи смагу на щоках і невисокому лобі, чудово рум'яніла і надовго прихорошувала дівчину, весна ж, обсипаючи щоки дрібним, ледве помітним ластовинням і темінню, затіняла свіжу красу, як тінь затемнює спокійне плесо.

Уперше Варивон побачив Василину на танцях біля сельбуду, і зразу ж дівчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотів на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервоніла до сліз і весь час уникала допитливого і вже люблячого погляду. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець – завжди відмовляла йому.

«Гордовита», – жадібно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордість, він у неділю пішов до ставу, сподіваючись зустрінути дівчину. І зустрів біля греблі.

– Василино, чого ти тікаєш од мене? – заговорив, стримуючи хвилювання і неспокій.

– А чого ж ви такі? – здивовано зупинилась дівчина, що вже зібралась утекти до хати.

– Який?

– Насмішкуваті. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордість, а ми люди прості, не привикли, щоб нас на посміх брали, – і, обернувшись, пішла вузькою стежкою до воріт.

Але не такий був Варивон, щоб так швидко відмовитись від свого. Бліднучи і задихаючись від припливу крові, наздогнав дівчину, перегородив дорогу.

– Почекай, Василино, не тікай, бо я і в хату, значить, не постидаюсь зайти.

– Ви можете, ви такі. – І суворо звела брови в одну лінію. Варивон, захлинаючись, гнівно заговорив:

– Я можу, я такий. А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? – люблю. Ще не одній цього слова не казав.

– Що ж це у вас за любов така їдка? – не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.

– Не віриш?

– Не вірю.

– Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, – уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. – Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?

– Ні, – спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.

– А чого ж ти така строга до мене?

– Чого? – задумалась, потім гордовито підвела голову.

– Сказати вам по правді?

– Аякже! Все життя мріяв… – злякано прикусив губу.

– Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати… грубий якийсь. Те, що любите посміятись – це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.

– Більше не почуєш од мене жодної лайки, – відповів з готовістю і покосивсь на Василину: «Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих… Ох, і славна ж дівчина. Як оріх».

– Побачу.

– Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.

– Василино! – гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув, що дівчина хоч і сторониться, та вже не цурається його. Навіть проводив її додому, але з Василиною йшли дівчата і поговорити до ладу не зміг…

Коли віз порівнявся із дівчиною, Іван Тимофійович випередив Варивона:

– Здрастуй, Василино. Сідай, підвеземо.

– Спасибі.

– Спасибі пізніше говорять, – відповів Варивон. За містком Іван Тимофійович повернув коні ліворуч, а Варивон з Василиною пішли прозорими, по-осінньому дзвінкими сутінками до лісу. Коли минули останні хати, узяв дівчину за міцну руку і не випускав її до самої греблі. Потім дужим поривом підняв Василину на руки і поніс до саду.

– Пустіть, – заборсалась на парубочих грудях.

– Не пущу, бо люблю. Чуєш? – люблю, – припав устами до теплої щоки.

– Варивоне, пусти, бо кричати буду, – заговорила сердито, переходячи на «ти». – Батько вийдуть.

– І хай виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.

– Ні, не люблю, – усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.

– Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?

– Який та швидкий.

– А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може…

– Ти знову своє.

– Ой, не буду. Таким уже біс язичком наградив… Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, – і бережно пригорнув дівчину, заціловуючи її уста, щоки, лоб і очі.

LІV

Осінь, як добра господиня, ходила од села до села, віючи здоров'ям і величним задуманим спокоєм.

У високому небі пропливали журавлі. Прощаючись із рідним краєм, вони вже загубили срібні переливчасті сурми – в сумовитих голосах низько дзвеніла журлива мідь. Ночами тривожились прибузькі луги, даючи притулок перелітним птахам, а дні дивовижно пахнули доспілими яблуками і лісовою прив'ялою прохолодою.

Та ніщо не радувало Григорія. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тітка Дарка з лихою радістю, манірно скрививши побабчені уста, передала слова Югини, минули не лічені дні, а довгі і безпросвітні роки. Стало немилим і своє подвір'я, і парубочі гулянки, і друзі, і погожа осінь, яку любив міцною любов'ю, більше, ніж саму весну.

Злоба на Дмитра не засліпила його: і себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весілля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подітися, мимоволі звернув на городи, а потім пішов до далекого лісу.

В зеленкувато-голубім небі човником пробивав дорогу місяць, далеко вирізьблялися обриси одиноких дерев і чорною стіною стояла діброва, перекочуючи плечима мармурові брили хмарин. І, очищаючись од скверни, тягучих і болісних накипів, Григорій так захотів черпнути чистого кохання, що мимоволі зупинився, перебираючи в пам'яті дівчат, їхні звички і вдачі. Не раз на собі зустрічав погляди Софії Кушнір – допитливі, світлі і трохи насмішкуваті.

«Що ж, вона хороша дівчина. Ковтнула горя доволі у Варчука. Чом би й не посватати її?». Пішов до хутора, сподіваючись, що побачить дівчину.

Далеко в таємничому сяйві засинів великий будинок Варчука. На вікнах кололося місячне проміння, за високим тином зразу загавкало кілька собак.

Прислонившись до круглого стогу сіна, що стояв недалеко від загороди, прислухався до переднічної тиші. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотів піти до лісу, але, впізнавши по мові Сафрона і Карпа, не зрушив із місця – вони увійдуть у хвіртку, не доходячи до стогу.

– Вони люди хороші. Господарі. Тільки тобі, Карпе, коли оженишся, ні з ними, ні зі мною жити не годиться, – п'яно повчає Варчук свого сина, і Григорій догадується, що вони йдуть від куркулівни Олени Заятчук, до якої останнім часом почав залицятися Карпо.

– А чого ж мені не можна ні з вами, ні з ними жити?

– Відділитись треба. На своє господарство перейти, зменшити і мої і тестеві достатки.

– Для чого?

– Щоб менше пальцями тикали. А потім вірні люди говорять, що діло починається із созів, а далі на повну гуртову комунію перейде.

– Теля іще десь, а вже з довбнею бігаєте, – заточився на дорозі Карпо.

– Ти мені, батько твій лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумніші за тебе говорили.

– Може… – притишує голос.

– А хоча б і так. Він коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, діло розуміє… От нам і треба середняками ставати. Оженишся – зразу ж відділяю тебе.

– Багатіти не хочете? – сміється Карпо.

– Цить мені. За цією властю розбагатієш.

– Будинок мені дасте?

– Захотів. Сам збудуй такого, – незграбно втискається в хвіртку…

«Середнячки об'явились… Бісів Юхим із води вийде сухим. Такий тобі проскочить і крізь решето, і крізь сито». Григорій довго стояв під стогом, але Софії не дочекався. І чим більше думав про неї, тим кращою ставала дівчина, але приглушити попереднього роздратування, болю і смоктливої порожнечі не могла.

Другого вечора припильнував Софію на полі, коли та поспішала від Варчука. Стримано поздоровкався і, спіймавши на собі допитливо лукавий і водночас приязний погляд, запитав:

– Чого так дивишся?

– Дивлюсь, що ви такі чудні, ніби щось загубили.

– Я й загубив таки.

– Югину?

– Югину. А знайшов тебе.

– Швидко знаходите, – покосилась на нього: «Чи не сміється?» – і зітхнула.

Вона давно вже любила цього чорнявого красуня і любити боялась. Жіночим передчуттям вгадувала, які думки непокоять Григорія, і страшно ставало від свого самовідданого почуття, бо знала, що Григорій потягнувся до неї не як до кохання, а як до розради.

«Щастя моє дороге», – шептали самі вуста.

І Григорій з подивом помітив, як заблищали дівочі вії. І ті притінені сльози зломили усі гнітючі перегороди, наблизили до нього, зробили милішими дрібні риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дівочу голову руками, він хоче знайти вуста, але Софія вислизає з його рук.

– Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. І Григорій, як п'яний, заточується на стежці. Справді, хіба не правду говорить дівчина? Але знову тягнеться до Софії, бо без неї залягли б нерозділеними самотність, біль і печаль…