Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 96 страниц)

XL

Із завдання Тур повернувся жовтий і мокрий, як хлющ.

– Дмитре Тимофійовичу! – увійшов у землянку. – Вітай з удачею. Такі скарби, дякуючи райкому, привіз, що куди твоє діло. Коли побачив їх, затремтів, наче жаднюга. – Радісно тер мокрі задубілі руки і усміхався тонкою примхливою усмішкою.

– Зовсім одужав хлопець, – з повагою подивився на невелику рухливу постать комісара. – Ну, показуй свої скарби, що воно – самоцвіти?

– Іще дорожчі, Такими огнями засвітять, що, гляди, й перемогу побачиш.

Надворі на возі у соломі лежали, зіяючи чорними круглими отворами, авіабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят і вісімдесят кілограмів. Відходячи від землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:

– Тепер нам побільше їх навозити – і підривній групі хватить роботи на цілий рік. З авіабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, міну.

– Як? Бо ти, поспішаючи на аеродром, не встиг розповісти по-людському.

– Беру сорокап'ятиміліметрову міну, викидаю із взривача скляні кульки – це для того, щоб бойком легко було зірвати капсуль, вставляю цю міну в отвір авіабомби, закопую її на шляху. Тільки наїхала машина – і вже летить угору.

– Ти не спіши. Ходім в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди підривати? Можна?

– Поїзди? – задумавсь Тур.

– Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрібні. А поїзд спихнути з рейок – це щось значить.

– Треба подумати.

– Думай, комісаре… Поки не надумаємось – і на обід не підемо, – міцніше прикрив рукою двері. – Ти розумієш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди підривати? – ще не міг втихомирити нових сильних почуттів, хоча вже до болісної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотілося опередити Тура! І думки запрацювали з незвичною швидкістю і яскравістю.

– Розумію. Ці авіабомби нас можуть міцніше з народом зблизити. Народ почує нашу, силу, сильніше підтримуватиме, сміливіше йтиме в партизани.

– Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вірно, комісаре! Ти ширше міркуєш. Могорич із тебе! – і, хвилюючись і радіючи від нового прояснення, запитав: – А що коли авіабомбу закопати під рейку, в отвір вставити, як ти кажеш, 45-міліметрову міну, а перед міною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потім відповзти чимдалі, а коли поїзд під'їде до авіабомби, сіпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну і підійме поїзд угору. Чи як ти думаєш? – допитливо не без тривоги подивився на Тура.

– Мотузяна техніка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки і цю техніку можна і навіть варто пустити в хід, – здивовано подивився Тур на Горицвіта. – Ця догадка варта чогось. Могорич із вас, товаришу командире.

– Оце добре! – щиро, не приховуючи радості, усміхнувся Дмитро.

– Такими авіабомбами ми і свій табір огородимо від непроханих гостей. Треба вибрати місце на залізниці, де менше варти…

– Спробуємо завтра?

– Спробуємо, – охоче погодився Тур. – Зараз пошлемо на залізницю розвідників і зв'язківців. Треба строго їм наказати, щоб ніде не зчепилися з засідками чи заставами, обходили їх тихіше тіні, а то дуже гарячі наші розвідники. Чи не з командира беруть приклад?

– Значить, лише післязавтра доведеться трощити рейки? – промовив з жалем.

– Не терпиться винахідникові?

– Не терпиться, – аж зітхнув. – Цієї ночі, мов свята, чекатиму. Вона зразу збільшить план наших робіт.

– Розумію, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову ніч. Співчуваю, але нічим допомогти не можу, – удавано й собі зітхнув Тур, засміявся.

Незабаром Дмитро скликав партизанів на нараду.

– Товариші народні месники! Нарешті ми маємо змогу приступити до важливої роботи: будемо підривати ворожі поїзди.

Схвальний гул покрив його слова.

– Післязавтра вирушаємо на залізницю. Хто бажає, крім підривників, піти на завдання? – і схвально кивнув головою, коли всі до одного партизани підняли вгору обвітрені долоні, а деякі голосували й обома руками.

Після Дмитра виступив Тур. Твердо і чітко пояснив, як треба провести нічний марш, щоб непомітно проскочити крізь плетиво ворожих гарнізонів, застав і патрулів.

– І накурюйтесь зарані, бо за весь шлях ні разу не доведеться затягнутися, – попередив комісар…

Настала довгождана ніч. Більшість партизанів, пройшовши тридцять кілометрів від табору, були на залізниці, що врізалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторін охопили на два кілометри залізницю, поки Тур з двома підривниками приладнував бомбу і жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пішов у лісок і ліг у невеличкий окіп.

Пустився дрібний, ріденький дощ. Димчасті хмари низько пливли над землею, затягуючи сірі просвітки неба, що заховало місяць, а тому й перехитувало убогими блідими тінями.

Дмитро неспокійно вдивлявся в імлисту далечінь. Тривожився, пригадуючи загибель Івана Стражнікова. Непокоївся і Олекса Слюсар, не відходячи від командира. Нарешті на станції загудів поїзд; а згодом, коли Дмитро приліг до землі, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись від залізниці.

Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнітаючи шум, ішов прямо на нього. Ось із труби паровоза сійнулася вгору жменя іскор, міцніше обізвався чіткий перестук заліза… Пора!

Він з силою смикнув шнурок.

Іще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, і швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться і обсипаються стіни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, тріщать вагони, і крики жахливо вплітаються в могутнє «ура!».

– По фашистських гадах вогонь! – лунає владний вигук Дмитра.

Тур вискакує з окопу, біжить до залізниці. Перед очима збільшені темрявою виростають чорні обриси ешелону. Важко зіскакують на землю безформні тіла, чути стогін, перелякані окрики, і найбільше вражає комісара чиєсь моторошне голосіння.

– Завили сірошкурі! – чує поруч голос Дмитра. – Так їх! Січіть, хлопці, щоб до неба без пересадки доїхали!

Січуть партизани, і гранати розносять дерево вагонів і фашистів, що не встигли втекти у темінь. Над ешелоном підіймаються язики полум'я. Коли ж ніч по той бік насипу обізвалась першими пострілами, Дмитро і Тур зразу ж виводять партизанів у тил ворогів і несподіваним ударом вганяють їх у перелісок.

Перемога окрилює партизанів. Вони вже не тінями, а гомінким весіллям прямують до лісу, і навіть Тур нічого не каже, коли зачадили велетенські цигарки-самокрутки.

Мокрі, змучені, але веселі повертаються ранком народні месники в табір, їх вже чекає гарячий суп, але ніхто навіть не підійшов до їжі. Почистили зброю (в наказі значилось, що в кого зброя буде не в порядку – відберуть її) і, тільки доторкнулись до застеленого сіном полу, зразу ж заснули.

– Тепер гітлерівці почнуть нас ретельніше шукати, – лягаючи біля Дмитра, промовив Тур.

– Мабуть так. Треба підготуватись до зустрічі.

– Набоїв мало і озброєння неважне, – зітхнув Тур. – За рахунок поліції не дуже поживишся. Коли б автомати на всіх дістати.

– Чому б не так! – задумався Дмитро.

XLІ

Щоночі привозили з спустошеного аеродрому авіабомби, а вдень мінували всі ходи до табору.

Частина партизанів займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хліб, сушили сухарі, солили сало і м'ясо, лагодили взуття.

Спочатку мучились без солі, а потім під носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад і вивезли кілька мішків поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани – добрали люди, бо поліція з начальником і комендантом міста після перших партизанських пострілів без пам'яті кинулась утікати. Проте ні в поліції, ні в комендатурі зброї не знайшли, окрім кількох гранат.

Особливо допалися до солі, що за німців стала дорогим і гостро дефіцитним товаром. За кіло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кіло ягід або півтора кіло сухого звіробою, чи півкіло масла.

Якось надвечір Олекса Слюсар, що був у дозорі, підбіг до Дмитра:

– Товаришу командире, перепинили трьох хлопців Дуже в партизани просяться.

– А документи перевірив?

– Перевірив. Наче все гаразд. Ось вони.

Дмитро розгорнув першу червоноармійську книжку.

– Зброя є з ними?

– Ні, нема.

– Таких мені вояків не треба, – пішов за Олексою в ліс. На невеликій прогалині, перед спуском у яр, стояло троє парубків. Один із них виділявся і зростом, і допитливим розумним поглядом дивовижних очей – димчастосизих, і каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрів'я.

– Що скажете, люди добрі? – поздоровкався Дмитро.

– У партизани прийміть, – промовив високий хлопець.

– Звідки будете? – помітив, як поміж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловік із в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, підійшов трохи ближче.

Дмитро питаннями почав перевіряти хлопців, потім запитав, що робиться в селах. Помовчав.

– А шо ви будете робити в партизанах?

– Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, – і це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмішило Дмитра.

– Фашиста бити – кажеш? А чим ти його будеш бити?

Кулаком? Ти його кулаком, а він тебе автоматом! Так воно входить?

– А ми все 'дно переломимо його, – люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрішав.

– Як тебе звати?

– Пантелій Жолудь.

– Так от, Пантелію, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.

– Значить, не приймаєте?

– Не приймаю.

– А коли зі зброєю прийду?

– Тоді побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.

– Ну, що до душі – я не сумніваюся. Через два дні буду у вас. Рівно через два дні. Ви ще не знаєте мене! – круто повернувся і розгонисте пішов у ліс.

– А ви через скільки днів будете?

– Де ж воно ту зброю взяти?

– Там, де посіяли, коли з війська додому дряпали, – жорстко відповів і відвернувся від парубків.

– Пішли, Миколо. Строгі тут порядки.

– Пішли, квгене. Дуже строгі. Думали, як братів приймуть, а він – у нас є кому сало їсти… Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.

– Авжеж, треба. Пантелія уже й конем не доженеш. Кінську силу має чоловік.

– А ти знаєш! Ідея! – скрикнув Микола Остапець – єсть зброя. Обійдемось і без Пантелія. Ого, ще побачимо, кого раніше в партизани приймуть! – і його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселішало, підіймаючи вгору товсті чорні брови.

– Де ж вона, зброя? – неймовірно радісними очима подивився на друга білоголовий присадкуватий квген Свириденко.

Коли Остапець і Свириденко зникли за деревами, до Горицвіта підступив невідомий із в'язкою хмизу.

– Дмитре Тимофійовичу, а мене приймете до загону? – усміхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.

– А. їй хто будеш? – нахмурився. – «Звідки він знає мене?»

– Робітник друкарні. Тодось Опанасенко.

– Член партії?

– Кандидат.

– Звідки до нас дорогу взнав?

– Тур, ваш комісар, говорив зі мною. По його характеристиці я вас зразу впізнав.

– Ага, – повеселішав Дмитро. – Зброя є?

– Такої, що стріляти нема. Інша є, – покосився на Дмитра.

Опанасенко розв'язав в'язанку і вийняв звідти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, і Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щільно зашморгнутими кисетами.

– Тютюн у тебе? – промовив насмішкувато. «Теж зброєю похвалився».

– Від цього тютюну у фашистів і рот і ніс перекорчаться, – почорнілими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дістав звідти кілька залізних паличок, подав Дмитрові.

– Шрифт? Невже шрифт? – зрадів той, обережно розглядаючи літеру С. – «Сталін», – промовила думка перше найрідніше слово.

– Шрифт, – відповів радісно і гордо Опанасенко. – Похідну партизанську типографію сконструювали вам. Ось і валики…

– Олексо! Біжи за Туром! – наказав Дмитро Слюсареві. – Тут таке багатство об'явилося…

– Це ще не все, командире! – Опанасенко розпоров благеньку підкладку піджака і подав Дмитрові бланки зі штампом «Українська народна поліція», перепустки і ордери на вивіз лісу.

– Ці ордери, Дмитре Тимофійовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки…

Але Дмитро не дав договорити: міцно обняв і поцілував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах від Дмитрового потиску.

– Спасибі, дорогий товаришу. Ходімо скоріше до нас.

– Так у мене ж зброї нема, – сміється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:

«Ох, і притиснув же, наче до заліза».

– Для тебе самі знайдемо. Ти нам тільки листівки друкуватимеш. Ходімо.

– Не можу, Дмитре Тимофійовичу, – промовив зітхнувши. – 3 радістю пішов би, та…

– Чому не можеш?

– Партія поставила на інший пост. Тільки вона може з нього зняти. До вас лише тоді прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, мені треба поспішати. Турові передайте цей рядок. Та ось і він їде.

Дмитро бере кілька щільно з'єднаних літер.

Сталін – викарбовано на них.

* * *

Уночі Пантелій Жолудь тихенько постукав пальцем у причілкове вікно. З глибини хати обізвався твердий жіночий голос:

– Хто там?

– Це я, мамо. Відчиніть.

– Ой, лихо моє, хоч тебе ніхто не бачив? – зачиняючи сіни, забідкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловічому великими роботящими руками.

– Ніхто, – відчепив од пояса і повісив над ліжком ремінні сакви.

– З залізниці втік? Чи як?

– Розбив машину з гадами і втік, – повеселішав Пантєлій, ні словом не згадуючи про невдалі мандри до партизанів.

– Як же ти так? – усміхнулася мати, знаючи синову вдачу.

– З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, – уже сміється Пантелій. – Як печериця репнулась машина, тільки крик і сморід пішли яром. Затулив я носа і гайда в ліси. На третій швидкості.

– Погоні не було?

– Постріляли трохи.

– Ніде не зачепило?

– Ніде, мамо.

– Це правда?

– Аякже.

– Це ти, Пантелію? – прокинулася золотокоса сестричка.

– Та наче я, – навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. – Тобі завтра, Гафійко, треба довідатись, де буде вартувати Мелентій Бандур.

– А чого ж, узнаю, – стала на тонкі проворні ноги і вчепилася ручатами за брата.

– Ой, сину, щось недобре затіяв.

– Чого там недобре. Саме найкраще діло – поміж люди йду.

– В ліси?

– В ліси.

Гафійка побачила на стіні сакви і радісно кинулася до них:

– Пантелію, щось привіз мені?

– Нічого не привіз, Гафійко.

– Е! – недовірливо поглянула великими, повними світла очима.

– От тобі й «е». Не лізь до саквів. Там бомба.

– Бонба, бонба, – застрибала по хаті дівчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:

– Тихо. Дурієш мені.

Гафійка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною і слухняною дівчиною.

Пантелій вийшов у сіни митися, мати почала поратися біля печі, а Гафійка кинулася до саквів. Спочатку обережно обмацала їх руками, усміхнулась: ніякої бомби не було.

«Вічно щось вигадає Пантелій. Що ж він привіз для мене?»

– Ой, мамочко! – раптом скрикнула і з плачем кинулась під захист матері, вчепившись обома рученятами за її спідницю.

– Що, доню? – тривожно підійшла до ліжка і побачила звішані з саквів закривавлені сорочки сина.

У хату увійшов Пателій і нахмурився, побачивши сорочки в руках матері.

– Пантелію, тебе дуже поранило? – сумовито підійшла мати до сина. – Чому ти зразу не признався?

– І чого там признаватися? Трошки дряпнуло.

– Правду кажеш?

– Чесне слово, – відповів з готовністю.

– Скинь сорочку.

– Не треба.

– Як не треба? Зараз же скинь.

– Ото тільки зайва морока. Лісник мені випік непотрібне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу… Погляньте, як не вірите… Вічно ви… – рішуче рвонув із себе сорочку.

Нижче плеча чорнів сухий жолобок, залитий смолою. Тільки головою похитала вдова, зітхнула і нічого не сказала.

– Я, мамо, полізу на горище. Так воно краще, – тихо промовив Пантелій, відчуваючи якусь провину.

На горищі пахне сухою кукурудзою, лісовими грушками, що сохнуть біля комина, луговим сіном.

Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постіль і тяжко, з роздумом, говорить:

– Гляди, Пантелію, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихоліття… Зима цього року тяжкою буде. Увесь хліб вивіз герман, тільки й видав на кожне господарство по шість кілограмів… Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умієш. Не на день ідеш… Ох і зима тепер іде, наче сама смерть… – Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.

Чим він може втішити іі?

Навіть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душі.

– Нічого, мамо, переживемо лихоліття. Фашистам скрутимо в'язи. Тільки от себе бережіть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зібрали, закопайте, бо то такі шкуродери – все витягнуть… А я зрідка буду навідуватися до вас.

– Навідуйся, сину.

Десь пролунав постріл, загалакали голоси, почувся тупіт ніг, і знову постріл прогримів біля школи.

– Когось поліція ловить… Як тепер життя людське подешевшало.

Поцілувала Пантелія в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевірила, чи не пробивається де смужка світла з хати, потім засунула сіни і проворними великими руками почала прати синові сорочки.

Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тіло…

Надвечір Гафійка вилізла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тілом.

– Ну, що? Взнала?

– Ая! Вартуватиме на греблі. Тільки ти обережно – в нього і рушниця і бонба є. Заслужив ласки в фашиста, – і потім з дитячою цікавістю запитала: – Пантелію, а тобі не страшно буде?

– Страшно, – прошепотів, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, і дівчинка тихо розсміялась.

– Я знаю, що ти у нас нічого не боїшся.

– Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пішов. Тоді й хату скалять, і вас у вогні спопелять.

– Ні слова не скажу, – тихо відповіла і поклала голову на плече братові. – Пантелію, а я Марію бачила. Тільки нічого не сказала їй. Хотілося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене і все про тебе говорила.

Вночі добирався городами на леваду. Потім понад вербами пішов до греблі… Під ногами в'юнився сумовитий вітер, шелестіло підопріле листя і тоскно пахла підгнила кінська м'ята, що так рясно росте над водою на Поділлі. Праворуч піднімалася висока гребля, відділена від левади вербами і ровом. По неясному обрисові темного поясу дерев догадався, що підходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись і вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала підвода, – кілька разів стукнули по вибоїнах колеса, на леваді форкнув кінь; задеренчав на вітрі кущ шелягу, і знову тиша, тільки напівживий вітерець зітхне над травою та й уляжеться спати. От ізнову життя звело його, Пантелія, з Мелентієм Бандуром…

І згадався давній сонячний ранок на жовтій від куросліпу і червоній від бузького вогню леваді. Він, сімнадцятилітній хлопець, повертався з весняного лісу, засіяного синім рястом і прозороголубими дзвониками пролісків. Тільки вийшов із широкої приземкуватої брами вогких від власного соку кленів, як на леваді обізвався баян і по малахітовій прозорій траві поволі закружляли пари, то наближаючися до самої річки з прив'язаними човнами, то віддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побіг, а полетів стежкою до кольорового кола, що квітником зацвітало на правому березі Бугу. Ось на річці співучим крилом майнув човник, причалив до берега, і на землю вискочила в рожевій хусточці Марія, та сама, яка завжди ввижалась йому, тільки і слова промовити їй не посмів. Такий він завжди був проворний на язик, а перед дівчиною пасував. Чудеса та й годі!

Побачив дівчину, тихіше пішов, а з другої сторони, насупроти нього іде-похитується п'яний Мелентій Бандур, здоровенний, як дзвіниця, чи не найсильніший парубок на все село. Батька його, власника млина і чинбарні, вислали. А сам Мелентій, пізніше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потім знову почав пиячити, битись зі всіма; пішли чутки, що й на руку нечистий він.

Підходить Мелентій до Марії:

– Ходімо в танець.

– Не піду, – відхилилася вбік.

– Ні, підеш. – Навис над нею, розтріпаний і брудний, ворушачи випнутим ротом.

– Ні, не піду. Я з п'яними не танцюю.

– Ага, не танцюєш! Так ось тобі! – відвів руку і вдарив дівчину по обличчі. Аж заточилася та схопилась руками за лице.

Пантелій не витримав:

– Ти, бугаю нещасний, чого до дівчини лізеш? Найшов на кому силу вимірювати!

П'яними, округлими очима подивився Мелентій, нагнувся до землі, випростався – і над Пантелієм профурчав дрючок.

Нічого не було під рукою. Схопив у руку згустілої багнюки і кинув, не спускаючи погляду з Мелентія. Чорна пляма заліпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото і осатаніло кинувся на Пантелія.

Міг би хлопець утекти, бо ж ніхто його не міг перегнати в селі. Та він чув на собі притишені погляди всього лугу, погляд Марії, і знав, коли утече, дома з нього буде насміхатися старший брат.

Як струна, натягнулося тіло. Не битися, бо його Мелентій міг би надвоє переломити, – а перехитрити хотів. Тому слідкував за кожним стрибком розлютованого парубка. І коли височенний Бандур добіг до нього, Пантелій, пригинаючись, подався вперед. І не стримався Мелентій, коли опинився на незатверділих плечах; а Пантелій несподівано випростався страшним ривком, і полетів Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетів і довго звестися не міг – звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелія, а зачіпати – не зачіпав. Тільки коли прийшли фашисти, сам вивів корову з повітки, залишаючи сім'ю Пантелія без єдиної помічниці.

На містку загупотіли чиїсь кроки, потім стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, і знову гулом озвалось розхитане дерево.

«Він», – зупинився під вербою Пантелій.

Постать знову виринула з темряви і повернула назад. Як тінь, пригинаючись, кинувся навздогін за нею Пантелій. Здавалось, він не торкався ногами землі.

Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однією рукою рвонув до себе рушницю з плеча поліцая, а другою вдарив його з усієї сили в перенісся.

– Аааа! – скрикує, неначе захлинаючись, напівжива колода і падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається біля свай, а потім шамотіння віддаляється до заростей верболозу та верб.

«Не знайдеш тепер його!» – І тільки зараз Пантелій почуває в руці вагу гвинтівки. Навпомацки знаходить затвор, звіряє зброю, біжить греблею на поле, щоб до світанку встигнути добратись до лісу.

«Тепер ніхто не дорікатиме, що даремно їстиму сало», – веселіє на полі, пригадуючи суворий вираз обличчя уже літнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його…

Ідучи стежками, обніжками, біля сусіднього села, куди не раз ходив парубкувати, помічає він якусь метушню.

«Свої чи чужі? Може партизани?» – припадає до землі, пильно вдивляючись у далечінь. Раптом чує, як дзвякає лопата, і догадується, що то люди закопують від фашиста добро.

«Найшли де місце – біля могили червоноармійця», – пригадує знайомі закутки й обережно наближається до невідомих, тримаючи поперед себе гвинтівку. А ті, захоплені роботою, нічого не чують. Знову дзвякнула лопата – очевидно, вдарилась в камінь чи в залізо.

– Єсть! – чує радісний вигук і пізнає голос Остапця…

– Що? – з хвилюванням запитує Свириденко.

– Гвинтівка! Копни-но з цієї сторони…

– А ви, чорти, що тут робите! – басить Пантелій, нависаючи над ямою, з острахом і зацікавленням пізнаючи, що парубки розкопують могилу.

– Ой! – лунає перелякано з ями, а потім спокійніше: – Це ти, Пантелію?

– Та неначе я.

– Ну й перелякав. До самої смерті! – вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтівкою, обліпленою землею.

– Що ви тут робите? – перепитує.

– Зброю шукаємо.

– Ех ви, вояки! – докірливо похитнув головою.

– А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистові горба гнути? На нас убиті не погніваються, що взяли в них зброю захищати живих. А відвоюємо свою землю – з усіма почестями і на найкращому місці поховаємо обох братів. Засипай, квгене, – з серцем говорить Микола Остапець.

– Бач, коли б сиділи вдома, – кидаючи землю в яму, діловито пояснює Сидоренко, – курчат навряд би чи висиділи, а так добули дві гвинтівки і півсумки патронів.

– Набоїв трохи мені дасте, бо маю всього чотири.

– Це можна, – добріє голос Остапця. – Куди тобі? В кишеню?.. А в братській могилі, дізналися, кулемет лежить. Треба подумати щось…

Шанобливо засипали невідому червоноармійську могилу і, не вертаючись у село, пішли до повстанського яру.