Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 90 (всего у книги 96 страниц)

Розділ четвертий

Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.

Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

А вулицею іде дядько Микола й питає: «Чи я сплю на пні, чи дрімаю?» Я йому показую зуби й кажу: «Не сплю і не дрімаю». А він допитується: «Чого це ти такий?» А я відповідаю: «Який є, такий і є». То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

– Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.

А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, – і все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

– Що? Десь горить? – питається від печі мати.

– Дзвін! – відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:

– От і дочекалися свята.

– А ви думаєте! – кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.

– То я, мабуть, і пішов.

– Квіти ж візьми вчительці, – підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

– Це ж для чого вам? – придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.

– Пригодиться, – каже тато. – Хочу надивитися, який ти є.

– Давно бачили? – показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.

Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.

– Ось тобі подарунок, сину.

З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:

– І що воно таке, і до чого воно?

– Це, вважай, австрійський картуз – од війни залишився. Дуже гарне сукно.

– Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.

– А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.

– Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, – кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.

– Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:

– І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

– Потемнів? І назовсім?

– Вважай, назовсім.

– І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? – з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.

– Напевне, не будуть.

І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня.

– То я й пішов, – зітхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

– Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, – і тепер уже він зітхнув.

– Ви, тату, не журіться, – підбадьорюю його. – Ви ж читати он як умієте!

– Та навчився ж, – ходив у школи аж до першого снігу.

За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

– Добрий ранок, Насте Василівно!

– Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! – дивується й оглядає мене вчителька. – Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

– А чого ж, – не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! – Ось нате вам, – соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.

– От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, – сміється Настя Василівна. – Спасибі, Михайлику.

– Я ще можу вам принести.

– Як тато-мама?

– Живі.

– Що вони роблять?

– Тато збирається жито сіяти, а мама – вибирати коноплі.

– Ти ж пособляв їм улітку?

– Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

– Ти жито жав? – аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

– А чого ж! Наше селянське діло таке… – і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

– І в'язати навчився?

– Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, – кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

– Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

– Трохи, – і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

– Щось страшне було? – одразу догадалась учителька.

– Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

– А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! – і собі зажурилась учителька, – Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають «Подоляночку», а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

– Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

– Дві копійки без копійки і копійку здачі, – відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь – Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

– А що це в тебе?

– Австрійський картуз із справжнісінького сукна, – кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

– А я й годую з неї Обмінну, – кажу, щоб відвести від себе насмішку.

– Брешеш! – відрізав Улян.

– Ось подивись, – і сьогодні годував! – показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

– Справді! – не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

– І ви до нас?

– І я до вас, Михайлику.

– Може, вчитися?

– А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

– Спасибі. А що ви несете?

– Дивись! – дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга – школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. – Що, Михайлику? – кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

– Де ж ви дістали стільки?

– Аж у Вінниці.

– І що з цим добром будете робити?

– Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

– Це, виходить, подарунок нам? – радію я.

– Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! – Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. – А це, халамиднику, що за новина у тебе?

– Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

– То бідність наша ув'язує! – гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. – Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

– Ось тобі від мене.

– Може, не треба? – засумнівався я.

– Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

– Ти чого хихоньки справляєш? – під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

– Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я – не чув.

– Іще почуєш, – маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

– Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

– Політграмота.

– Політграмота? Це ж про що?

– Як тобі сказати? – зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. – Ось космографія – це наука про те, що робиться на небі, а політграмота – що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, – дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

– Везе ж декому, – заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: – І що то за штука – політграмота? Знаєш, чи де там?

– То чом не знаю? – відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: – Є дві найвищі науки – космографія і політграмота…

– Чим же вона найвища?

– Сам подумай своєю головою: просто «грамота» є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть «політ», тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

– Михайлику, це ти?! – дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

– І ти вже прийшла до школи? – не знаю, що сказати їй.

– Я перша прийшла, – і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. – Все боялася, щоб не спізнитися.

– А може, ти хотіла всім сережки показати?

– Безсовісний, – відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: – Я тобі щось принесла. Знаєш що?

– Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: «Ги».

– Ти чого? – одразу накостричився я.

– Бо щось знаю, – хитро дивиться на мене й Любу. – От розкажу всім хлопцям.

– Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? – скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. – Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

– Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

– Пусти! – раптом заскиглив Цибуля. – Он розчавиш перо.

– А набріхувати будеш?

– Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

– Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, – я зараз! – Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. – Здогадався, що в мене?

– Де там.

– Дивись! – і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. – Це твої.

– Чого ж вони мої?

– А хто рвав липовий цвіт?

– То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

– От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

– Тоді спасибі.

– Пиши на здоров'я, – точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

– То заробила ти срібного карбованця?

– Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце – одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

– Чого ж, підемо.

– То й добре, – чого нам боятись пустобреха…

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:

– Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую – наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

– Ти чого, дівко, гойдаєшся? – вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

– Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, – вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

– І дослухалась! – Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. – Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

– Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, – каже таємниче, а погляд її аж зоріє. – І по гриби ми сьогодні не підемо.

– Це ж чого?

– Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

– І ти їдеш? – обізвався жаль у мене.

– Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

– Ти ж скоріше приїжджай.

– Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця – скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

Розділ п'ятий

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати – і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля – до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, – краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

– Е? – не вірю я.

– Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

– То сиплються іскри?

– Ще й як! – відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову – та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ – клямка, ключ – клямка!

– Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, – застерігає мати, щоб я не длявся. – Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

– А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! – Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

– Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

– Мушу пам'ятати! – безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір – і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу…

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:

 
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
 

Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді – усе те, в чому я живу.

«Так-так-так», – бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.

Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування…

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

– Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?

«Так-так-так», – радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже «Ги-ги-ги!»

«Ги-ги-ги», – обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому «бокса», він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож – зверху, господар – знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг – м'який, вхоплюсь за Рябка – вислизає.

– Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, – чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

– То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

– А чому й не вийде? – обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

– Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

– Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, – згадую прочитане в якомусь давньому журналі.

– Що-що? – спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: – Що той блиск, коли головне – міцність. Ось так треба думати, господарю! – переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.

– Чи так, чи не так – не скажу: чого не знаю, того не знаю. – Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.

– То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? – допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних – це чужа худоба і свій батіг.

– Еге, чого я тільки не знаю! – одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.

– Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.

– От лишень лічіть! – загинаю великий палець на руці. – Читати – вмію, писати – знаю, шарувати – теж, підгортати – так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі – знаю і політграмоту – також. А на більше – не вистачає пальців.

Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.

– А що воно таке – ця політграмота? – запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.

– Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, – переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього – і сховається за хмару, і знову зирк – ага, не знайшов мене! «Стук-стук-стук»!..

Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.

Чи ж знаєте ви, що наша груша – не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, – пише весело, а той, що під своїм, – тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом…

Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.

З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.

Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу…

Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село… І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.

І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.

Я й досі пам'ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини…

І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!

І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози…

Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь – і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.

Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.

– Ну, як?

– Змії! – кажу лише одне слово.

Моя відповідь медом маже дядька Миколу.

– Змії! – задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: – Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!

Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.

– Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, – бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, – є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі – і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло…

Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта – це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає «каоліція», дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:

– Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.

Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція…

– Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! – нагадує Іван.

– Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, – погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. – Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..

– Ой людоньки добрі, – стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. – і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?

– Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, – одразу ж відповідає дядько Микола.

А тітка знову скаржиться невидимій громаді:

– Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.

– А місяць не купався в твоєму молоці? – безневинно запитує дядько Микола.

Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:

– Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?

– Що набіл, головне – рух, і наш, і міжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні…

Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.

– Де ти бачив сало на дві долоні?

– На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.

– А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! – нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: – Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! – і звертається до дядька: – Гляди, ще здохне воно.

– Не здохне, доріжемо, – втішає чоловік жінку.

– Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? – допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.

– А як же інакше?! Ось подивись – тепер срібло на них, – ворухнув батогом паморозь на підручному, – збереш срібло – золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.

– А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? – обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.

– Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! – крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.