Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 96 страниц)

«Усіх чортів на болоті виглушать, – злорадно посміхнувся він, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. – Хоч би малярія не вчепилась», – з неприємністю пригадав холодні докучливі приступи чіпкої хвороби.

Вночі знову по зорях прямував на схід. Голод зробив тіло легким: ішлося так, наче ноги ледь торкалися землі Зла упертість і відвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповідати друзям, коли добереться до своїх. Бо вірилось – рано чи пізно, а прибуде до завітної землі.

Перед самим світанком, перевіривши, що на дорозі нема свіжих слідів автомашин і німецьких чобіт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутірець. Довго і настирливо стукав у вікно, аж поки не зашамотіло щось у хаті і на порозі не з'явилась висока, з недобрим виразом, зігнута постать діда.

– Який там чорт спати не дає!

– Свої, діду!

– Свої на війні воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобі тре?

– Хліба трохи.

– Хліба? А сам додому дряпаєш, до жінки? Вояка!

– Ох, і неласкаві ж ви, діду.

– А чого мені ласкавим бути? Що ти, діда на весілля чи на чарку запрошуєш… Куди ж ідеш? – зупиняє стурбованим голосом. – На перехресті поліцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.

Виніс чуть надрізаний буханець з втиснутою пучкою солі.

– Іди щасливо, коли чоловік добрий, – промовив, не йдучи до хати, зітхаючи і щось шепочучи про себе.

Затуманеними передранішніми полями поспішав до лісу.

Праворуч біля хутірця напівсонно співав струмок, збігаючи глинястим яром до ставу; вітерець перегойдував стеблини Петрового батога, і вія Великого Воза спускалась до самої землі.

Коло лісу на сіру дорогу виповзло оголене покалічене коріння дерев. Кимсь наполохані, від ставу низько пролетіли качки-черні, мелодійно посвистуючи крильми, а коло самого лісу пізко метнулись убік.

«Це неспроста», – зупинився на дорозі.

І в цю ж мить загрозливо гавкнуло:

– Хальт!

Брязнула зброя, і назустріч від дерев відділилась ощетинена автоматами група німців. Утікати було пізно. Дужим непомітним рухом роздер кишеню в штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тіло, упав на землю. Ніском трохи подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його слизькі холодні руки, вивертають кишені, забирають гроші.

– Військовий? – питається стрункий з довгими руками німець.

– Ні.

– Брешеш! – скидає з голови лейтенанта картуз і пальцем проводить по коротко обстриженому волоссі. Потім б'є держаком пістоля по обличчю.

Допитують в лісі біля машини і через кілька хвилин ведуть у село.

Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом гвинтівки вштовхують у вузький прохід, і Созінов, ледве не наступаючи на ноги полоненим, змішується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею ліниво ходять вартові, окутані сірим туманом; недалеко розходяться в усі світи широкі дороги, та доступ до них заказано поржавілим колючим дротом.

«Да, невеселі твої діла, Михайле, – подумав, огидливо збираючи зморшки біля носу. І тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним. – Іще тебе бракувало», – закусив похолоділі губи і опустився на землю біля нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на які насунулись розмотані обмотки.

Усе тіло безвладно тряслося і стягувалось холодними обручами. Задихався.

Мороз крутив пальці, здавалось, ніби зашпари зайшли.

– Ти що? Падучою болієш? – підповз і швидко схопив його ноги невеличкий гнучкий червоноармієць в довгій потертій шинелі.

– Пусти. Малярія мучить, – стомлено відповів, злісно і болюче примружуючи очі.

– Он воно що, – випустив його червоноармієць і обережно накрив шинелею. – Тут у нас один сержант затрепетав був, так німець зразу ж його на місці докінчив. У них боліти не можна. Тільки ти подалі відсунься від мертвого. Аж головою товчеш його.

– Де мертвий? – підвівся на лікті.

– Біля тебе лежить, – показав на червоноармійця в стоптаних черевиках. – Учора ввечері переставився. Коли б раніше – роздягнули б догола. У них нічого не пропадає – навіть сподники знімають в долині смерті. Народ культурний, – злісно сплюнув.

Созінов іще чує повільний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще окремі слова, але вже не може зрозуміти, про що йде мова. Гарячі хвилі заливають голову, все тіло, і він віддаляється від раптово потеплілої землі, неначе відпливає кудись…

Стомлений, знесилений, змучений, прокидається опівдні, знов-таки від пострілів. А може то здалося? Бо тепер ті вибухи і в снах ввижалися, не давали відпочити людині. Та ні. В повітрі пахне перепаленим порохом, недалеко за дротом клацає затвор.

– В дітей, стерво, стріляє. Культурний народ.

Знову чує повільний голос; бачить, як по городах розсипалися білоголові і чорноголові хлоп'ячі постаті. Один зачепився ногою за огудиння (блиснув на сонці жовтий восковий гарбуз) і простягся в картоплищі. А через деякий час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городів, вулиць просочувалась дітвора з відстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки вловлювали хвильку, коли ліниве око вартового пірнало в якісь згадки чи видіння, і кидали за огорожу окрайці хліба, яблука, моркву і стрімголов утікали подалі від колючого дроту.

Змучені, оброслі, почорнілі полонені накидались на ту убогу харч, жадібно впивались у неї, припадаючи до землі. Та багато кому вже було не до їжі – тільки одні запалі страшні очі з каламутними голодними тінями світилися з глибоких ям. І Созінов з острахом одвертав свій погляд від тих страдних вогників, які, туманячись, уже губили і тоненьку лінію обрію, і масиви землі.

Ні, він не буде ждати такої смерті. Хай його куля наздожене на дроті, перепинить на дорозі, але він буде тікати, і то негайно тікати, щоб не ослабнути, не охлянути, як ті сердяги, яких вже не радує ні сонце, ні життя.

Він пильно слідкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи більшу «шляпу».

«Ага, от цей підходящий», – переповзає на другий бік табору, що тут відділяється дорогою і тином від зважнілого города. Сутулий пристаркуватий німець, клішняючи вигнутими ногами, байдуже і втомлено підіймає важкими чобітьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав під ніс, ще більше нагинаючи голову донизу.

«Такий поки схопить гвинтівку, зажене патрона – можна перескочити в город. Як же з-під дроту виповзти?» – Довго сновигає по табору, поки не знаходить заржавілий віконний прогонич. – «Погана, погана зброя, та де ж кращої взяти?» – і осміхається в душі, пригадавши приказку Тура: «Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій… Де ти тепер, друже?»

І відгонить настирливі думки, що окреслюють безкровне, з загостреним носом обличчя побратима.

«Ні, не такий ти, брате. Ще побачу тебе».

Та знову марево розстеляє сірий кинджал дороги, біля якої лежить командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузкові косарики.

«Як розігралися нерви після приступу», – до болю стискає прогонич в руці і пильно слідкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух…

Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лісу, коли на саму середину табору викотився парокінний віз, навантажений гарбузами. Старий вусатий машталір з переляканими і страдними очима зупинив коні; до воза підійшов німець-охоронник, схопив гарбуза і вдарив ним по колінах полоненого. Вдарив і розреготався, аж перехиляючись назад. Знову підійшов до драбиняка – і недоспілий гарбуз розколовся на голові другого полоненого Заливаючись сміхом, фашист бив полонених жовтими, білими і рябими опуками, до яких тягнулися голодні руки; вони розривали на шматки гарбузи і підносили ці брудні шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато…

Добре, що туманна ніч, добре, що на варту заступив той самий сутулий німець.

Тупим прогоничем Созінов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою віддирає пазурами і відгортає вбік. Потім, спітнілий, відповзає назад, і прогоничем починає орудувати невеликий червоноармієць, що прикривав його шинелею.

Скільки пройшло часу – він не може сказати; серце товкло і товкло груди, що вони аж набрякли од болю.

Ніколи так не хотілося жити, як тепер. Він руками зломив би фашиста, коли б той перепинив його на дорозі. Тільки при згадці, що німець зупинить його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тіло. Кожну кісточку, кожну жилку він відчував у собі, як колись, у спортивних змаганнях. Ні, він у це твердо вірив, що людина може зробитися велетнем, може стати і ганчіркою. Не цураючись усього людського, розуміючи і горе, і сум, він нікому, і в першу чергу собі, не міг би простити того розслаблення, що розм'якшує волю і силу.

І він був готовий до нових боїв і випробувань, бо був солдатом і сином своєї землі.

Наближався світанок. Такий, як тисячі світанків, і не такий. Бо ж невідомо, чи стріне він, Созінов, наступний день, чи погляне очима у незмірну глибочінь дня, чи почує ніжний приторк передосінньої землі і золотого сонця, чи відчує серцем якусь зміну в безкраїх світах, чи збагатиться, хай гірким, а таки досвідом, хай нелегкою, а таки думою, а не байдужою порожнявою.

– Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полізе?

– Як ти хочеш?

– Я за вами.

«Проторені стежки завжди легші», – зовсім недоречно спадає йому на думку і, рукою підводячи дріт, боком виповзає за огорожу.

Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землі; як дуже шумує в голові; як легко ноги виносять його через вулицю; як міцно пахне терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство – припасти грудьми до землі, всю ніч вдихнути в себе, все небо вловити очима, і знову почути над собою повів життя.

Над головою перехитуються кілька головок маку і чути, як сухе зерно шелестить у війчастих головках; нахиливши голову на схід, задумавсь головатий соняшник; земляним міцним духом віють кущі купчаків. Обережно розводячи руками просо, до нього наближається червоноармієць.

– Спасибі, дорогий товаришу.

– Носи на здоров'я – всміхається, стискуючи вогку і шорстку руку, набиту сухою землею.

– Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручніше проскочити…

За городом – росяний луг; із туману неясно маячить вершок округлого стога; ліворуч сильніше віє прохолода – очевидно, там річка або ставок. Созінов знаходить стежку і нею йде назад, щоб вийти на іншу, заплутати сліди, які легко можна знайти на прим'ятій городині, росяній траві…

Ліс неначе сам іде назустріч, розчиняє синьозелену браму, вітає співом ранньої пташини.

І тільки тепер Созінов почуває смертельну втому, біль у покалічених чорних пальцях і голод. Та сон сам закриває воїнові натомлені повіки.

* * *

Трудно умирав боєць Юрій Навроцький.

Іще в напівзабутті він усім понівеченим тілом чув, що смерть налягає на нього, перехитує лісовими шумами, бризкає живучими росами, які вже не оживлять його.

Страху не відчував.

Була спокійна печаль. Не та мудра печаль, з якою відходять в небуття старі люди, що наробилися за вік діла, дочекалися дітей і внуків і вже не раз чули в своїх стужавілих жилах земляний холод; не та гордовита романтична печаль молодих років, що й розцвісти не встигли – і теплою кров'ю, і теплим вишневим цвітом обсіяли грозову землю.

Це була печаль середніх років, які з клекотливої ріки юності випливли на спокійніше, однак не вужче плесо. Молоді мрії і пориви відтворювалися, переливалися в матеріальному світі в творчий труд, у карбоване зерно, в червонобокі плоди. Уже було в житті щось досягнуто, сказано своє слово, зроблено своє діло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепеті перед розкриттям нових обріїв, ясних верховин. Це була спокійна тяжка печаль дослідника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на крутому перевалі.

– Жит… – з клекотом вирвалася згустіла кров, залила уста.

Іскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля і дерева димілися ранішнім паром. Пахнуло вільгістю, жолудями і приємним нагаром вистріляних набоїв, що лежали навкруги, заволожені росами і туманом. М'яко і до болю тривожно шуміло небо, ліс і трава, так, як. в дитинстві шуміли йому в рідній Жданівці. Раптом легкий тупіт уплівся в розгойдані шуми, тінь черкнула його обличчя, і він почув не то оклик, не то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дівчинки.

– Доню, – тихо покликав і хотів поворухнути руками. Тільки здригнулись плечі, а прострочені свинцем руки мертво лежали в холодній скривавленій траві. І знову, ще тихіше, вирвалось єдине слово:

– Доню.

Золотокоса, округла, як соняшник, голівка нахилилась над ним; голубі дитячі очі, переповнені жахом, розбігались, не бачачи ні його, ні ясної днини. Це він чітко зрозумів; тому, напружуючись, усміхнувся, ширше розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.

– Як тебе звати, доню?

– Олеся, – промовила, наче прокидаючись від сну. І її блакитні очі, наповнені сльозами, її ніжне, з пушком чоло, перекотивши тіні, постаршали, потвердішали: це вже було обличчя не дитини, а дорослої дівчини, яку вразило тяжке горе.

– Жит…

«Жити», – подумала дівчина, і материнська скорбота скам'янила її лице.

Навроцький догадався, що вона його не зрозуміла. Зібравши останні сили, підборіддям ударив себе у груди:

– Жито… жито…

Олеся рукою торкнулася грудей воїна; той полегшено усміхнувся і, покриваючись потом, знову знепритомнів.

Зі стогоном дівчина кинулася в ліси…

Яскраве сонце востаннє розбудило солдата. Прийшовши до пам'яті, він побачив біля себе кількох озброєних людей і Олесю. Тільки як змінилася вона. Очі її стали чорними од гніву і печалі, між бровами лягла зморшка…

«А це що?..» – за плечима дівчини висів карабін.

Уже спокійно відходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша сестра Олесі – партизанка Галина Теслюк.

Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях воїна голубу крайку і подала командирові загону невеличкий тугий мішечок. На широку землисту долоню командира потекли великі зерна закривавленого жита; потім упала золота медаль і чорний патрон з адресою солдата.

– Ех, і жито, – зітхнув командир. – Тепер ці зерна ти, Галино, будеш носити, його фашист не уб'є. – Передав мішечок партизанці, лише пучку насінин залишив, щоб посіяти їх в узголов'ї бійця.

«А воно і непогано було б: після смерті кожному на могилі покласти частку його праці…» – поставив біля дерева автомат і взявся за лопату.

XІX

Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи, земля і темінь навколо. Голова тріщить, розривається з середини. Він навіть чує, де череп дав шпарини – на скронях і на лобі, а біля потилиці починає відвалюватися… А той нестихаючий гул – неначе в мозку буравлять бормашиною. І куди ж його відносить? Він летить у якусь далечінь, а там же ріка – хлюпіт доноситься. Із неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює… Холодно було, особливо терпли ноги…

Чорний тягар трохи одлягає від його тіла, тільки голову тисне. Шпарини далі розповзаються і сходяться нерівним кутом вище лоба. Він навіть бачить хвилясті, обпечені кров'ю лінії, чує, що від них тоншими корінцями розходяться інші… Темряву починають пронизувати червоні нитки, так, неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок розмотується, розмотується і все густіше і густіше тче своє кровно…

Потеплішало, і заколивався малиновий цвіт у заплющених очах; тільки ж темінь уже насторожилась за узголов'ям, важка і морозна… От і знову обвалилась. Проте ніби трохи легшою стала.

Григорій хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все розповзається від нього: нема ні думок, ні спогадів. Одна млость, біль і темрява…

І несподівано очі йому ріже незвичайний колір – голубий. Чи то здалося? Ні, так воно і є. Розкинулося над ним недосяжне море, а він лише бачить найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому і почало спадати розсипчастою золотою дугою, – начеб струмок пшениці сійнувся. І не встигла погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього…

Знову посвітлішало, темрява відійшла від узголов'я, і він уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червоні нитки, потім потеплішає, – бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тільки отой біль розпирає потріскану голову, і вона не витримає – скільки ж можна їй терпіти! – розлетиться на шматки…

Голубінь, голубінь! А на ній снуються золоті павуки, натягують пряжу аж до самого неба. І нема пряжі – обірвалась. А море перехитується над ним, таке привітне, відрадне… Та це ж небо, зорі.

– Небо, зорі, – шепчуть розтріскані сухі уста, шепче розум, усе тіло.

– Прокинувся, Григорію? А я вже думав – дуба даси. «Що таке?» – не може зрозуміти, і щось знайоме чується йому. Він може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.

– Це я, – хрипить із неї.

«Ще такого не було», – іде в небуття, але перед цим кріпне надія, що швидко він випливе з нього, скине з себе надокучливу темінь.

Нарешті прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тіло начинене грудками колючого льоду; місцями він розмерзається і стуленими потоками розриває напівмертві жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорій хоче підвестись і не може.

– Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старість пригодиться, – чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радісні очі, Петро Федоренко.

– Це т-ти, Петтре? – заїкаючись, насилу ворушить язиком і з острахом прислухається, не пізнаючи свого одерев'янілого голосу. Щелепи його, здається, позростались, і ними ніяк не можна поворухнути.

– Д-де ми?

– Їздили по безплатній командировці на той світ і знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистів бити нам випадає, – сміється Федоренко і по-змовницькому підморгує Григорієві.

Григорій був контужений і поранений в ногу. Федоренко тільки легко контужений.

– Діла наші не з веселих. Залишились далеко від своїх на землі, захопленій німцем. Та живі будемо – не помремо, – додав круте слівце. – Зараз нам треба переселитись на хутір. Вночі одна тітка приїде за нами.

– Якка тітка? – недовірливо поглянув на друга.

– Справжня людина. Мати, – споважнів Федоренко. – Ну, тримайсь за мене і поповземо трохи далі, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються від тяжкого духу.

Вночі, поскрипуючи, під'їхала підвода, і друзі, умостившись на сіні, поїхали на хутір до колгоспниці Мотрі Іванівні квенок, матері двох червоноармійців. Доки доїхали до її двору, Григорій зовсім розклеївся, і довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.

– Горенько наше, – зітхала огрядна молодиця. – Може десь і мої так діточки пропадають.

– Не може такого бути, – безапеляційно доводив Федоренко. – У такої матері діти будуть живими і здоровими. – І уникав глибокого, з іскорками надії, погляду літньої жінки; чим він більше міг утішити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досі ковалі кували в його голові.

Війна стороною обминула закинутий у лісі понад Бугом хутір, що всього мав п'ять дворів. Тільки двічі заскочили сюди німці; діловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свійських качок та й подалися у безвість.

І хоч далеко закинутий хутір від битого шляху, і хоч не підім'яла його війна, – життя і тут неначе зупинилось. Ота настороженість, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця ніч, наступний день. І тільки біля криниці можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про війну, про своїх чоловіків, синів.

Перші дні Петро, завоювавши симпатії всіх хуторян, допомагав Мотрі Іванівні поратись по господарству. Хоч і гуділа ще голова, проте ходив косити ячмінь, овес, що засіяла хазяйновита вдова в лісництві; навіть узявся рвати коноплі. Та Мотря Іванівна його зразу ж прогнала з города:

– Не знає, де плоскінь, а де матірка. І переводить коноплі підряд.

Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у ліси та на шосе. Зрідка заглядав і до рибалки Володимира Івановича Коваля, невеличкого проворного дідка з клинцюватою бородою і сивою, підстриженою кружком головою. Тоді рибалка кидався до шафи і печі, з охотою частував рідкого гостя.

– За здравіє нашого воїнства, – наливав першу чарку Володимир Іванович. – Нехай скоріше воно розгромить усі гнізда фашистського мракобісся, словом, германський імперіалізм і його всяких прихвоснів, таких, як дуче, щоб їх навіки розлучило.

– Нехай скоріше повернуться наші брати, – тремтів голос Федоренка від туги, пристрасного бажання скоріше побачити своїх і напливу думок. Іноді йому здавалось, що вся його душа витягується і от-от обірветься. Тільки вперта надія та оте жартівливе слово рятували від гнітючих приступів печалі. Хоч як було тяжко, а на людях умів розважити горе, заспокоїти інших і себе.

– За здравіє нашого краю, нашої Батьківщини. Нападали на нас німецькі пси-рицарі, дістали льодове побоїще. Напали бонапартисти – тут і кості лишили. Почали воювати гітлерівці – і довоюються, повір мені, до повного краху, капітуляції і контрибуції.

За третьою чаркою він уже забував вставляти у розмову трудні слівця, які старанно колись виловлював з газет і книжок; починав журитись за синами або розповідати про своє життя, часом хватаючи десь через міру.

– Ех, життя чортове настало. Вночі прокинешся, вийдеш у сіни і дослухаєшся: чи тихо на хуторі, а потім уже просуваєш голову у двері, повір мені, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить – і ти без пам'яті і духу летиш ховатись у ліс. А дорогою підеш, то і шкура труситься на тобі. Пташка заспіває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.

А колись, як злетяться мої сини, піду я з ними в село – всю вулицю загороджу – хай любуються, яких соколів старий Коваль викохав. Де вони тепер? – розламує пальцями жарену рибу.

– Героями вернуться до вас.

– Хлопці бойові, нічого долю гнівити… То як ти, Петре, на той світ по безплатній командировці їздив? – усміхаючись, запитував, і Федоренко серйозно починав розповідати.

– Билися ми з фашистами, аж поки нас не підважив снаряд. Одірвався я і Григорій од землі та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас і давай гукати святого Юрія! Такий гадмидер підняв, що і в раю, і в пеклі чути. Прилетів Юрій на білому коні, з списом у руці і автоматом за плечима, оглянув нас і каже: «Поки мені не треба таких вояків – ідіть собі, хлопці, на землю і бийте фашистів, бо інакше не бачити вам раю вовіки віків. Погано ж будете бити німця, кипітимете в смолі вовіки віків». Я тоді і кажу Юрію: «Як же ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залізниці, а навіть поганенької грунтової дороги. А на парашуті спускатися не виходить – в стратосфері вуха обморозимо». Юрій тоді й каже нам: «Сідайте, воїни, на мого коня і міцно тримайтесь, бо як відірветесь, то в небі і зачепитись не буде за якого дідька». Вилізли ми на коня; я тримаюсь за Юрія, Григорій – за мене, – святий як гикне, кінь дихнув огнем і помчав навпростець, розбиваючи грудьми хмари, а з-під копит тільки іскри, мов трасуючі кулі, летять. Привіз Юрій на землю і каже: «Ви, хлопці, – соколи. Про третю батарею у нас на небі тільки й балачок. Добре вмієте воювати. Бийте ворога, не жалійте клятого, а помрете – до мене приходьте: разом будемо фашистських чортів у пеклі лупити; завелося цієї погані, ледве смоли на них настачиш…»

– Так що ж, будеш, Петро, ворогів бити, чи вже відвоювався? І тільки з дідом самогон питимеш до кінця війни?

– Ні, діду, ненадовго вам напарником буду.

– Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?

– Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тільки товариш поправиться.

– А коли знаєш, до кого в прийми приставати, – багатозначно підморгнув, – за твоє здоров'я. Тоді й до діда заходь, він тобі рибки свіжої наловить… Дороги ж я всі у лісах знаю – може пригодиться дідова пам'ять.

– Спасибі.

– Спасибі – не відбудеш. Ти їж. Линки свіженькі – вдосвіта притаскав. Було ж колись у нас біля острова всякої риби – човном не проїдеш. Так і затирає тебе. Вдариш веслом – і випливає тобі лин, як порося. Закинеш бредень – аж нутро обривається тобі. Зразу віз наловиш.

– І в нас було риби колись, – продовжує в тон Федоренко. – Одного року до того її розплодилось, до того загатила ріку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.

– Бач, – насуплюється Володимир Іванович і довго нічого не говорить, незадоволення, що спіймали його на зайвому слові. Повертаючись до клуні, Петро незмінне питав:

– Григорію, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене від такого життя небавом на душі мох виросте і жаби заведуться.

– Уже чапаю потроху. В голові шумить.

– Може чарку вип'єш?

– Обійдемося без неї.

– А скоро ти свою бороду збриєш?

– Коли ти собі язика підріжеш.

– Ну, і не брий. Мені навіть підручніше – скоріш на мене яка молодичка кивне, ніж на тебе, старого дідугана…

– Щось дістав у лісах?

– Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату – вір, душа перевернулася. Аж сльози на очі набігли. Як сирота на сироту дивився на неї…

Ще, в напівзабутті, Федоренко чує сердечний біль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення і неспокій.

«Так і думаєш з дідом самогон пити до кінця війни».

Ох, і дід. В саму ціль влучив. Ні, він більше не може чекати, хай Григорій одужує, а він хоч місцевість добре вивчить, по лісах іще полазить.

Уся клуня пахне свіжим лісовим сіном; крізь прогнилий стріп видно шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий, постарілий Григорій, напіврозплющивши уста, спокійно лежить в продовгуватій западині. Глибока борозенка, врізавшись у лоб, спустилась до самого перенісся, а від брів до неї навскіс тягнуться іще дві, мілкіших.

Петро тихо скочив із засторонка.

– Куди так рано? – з дійницею йде до корови Мотря Іванівна. Ранішній сон свіжить її засмаглі прив'ядаючі щоки.

– Думаю в ліс пройтися. Як припізнюсь – не турбуйтесь. У лісі Петро з глибокого тайника, що віє передосінньою прохолодою, дістає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовірливим поглядом обводить чорнолісся. І раптом полегшало, подобріло на серці воїна. Він оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, співучими липами, неначе ніколи не бачив лісу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настій і напитись не міг, а думки несли його на легких крилах у ті години, що більше не вернуться до нас, тільки спомином повіє од них, як дівоча хустина у хвилину прощання.

І захотілось дотягнутись до далекого міста, де покинув він, пристаркуватий парубок, балакун і романтик, насмішкувату чорняву дівчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кількох завітних слів. І пригадалось дитинство, коли він із батьком, старим лісорубом, гонив міцно скручені ужвою плоти по Десні і Дніпру.

– На велику ріку випливаємо, сину, – завжди скидав шапку, коли світлі хвилі Десни браталися з темними дніпровими. І вмираючи в дзвінкій сосновій хаті, батько заповів йому:

– На велику ріку випливай, сину. Рід наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совість у неї чиста, не осквернена.

І він так ясно побачив перед собою свого батька, що навіть здалося – вітер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.

«Може легше було батькам говорити про широкі ріки, бо й мірило в них було вужче, бо й життя раніше не такими складними і різнобійними шляхами йшло. Та нелегко і їм було воювати, заробляти обкипілі кров'ю хрести і за Цусіму, і за першу імперіалістичну. І невже він не дотягнеться до своєї ріки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вірної і чистої?» – думає, міцніше стискаючи зброю.

Шумить чорнолісся, стишує його кроки та не може стишити стукіт серця.

Ще далеко від дороги він чує, як у лісовий гул вплітається інший, сердитий, буркітливий. Сірим луком вигинається шосе, а по ньому пролітають мотоцикли, танки, машини, і все чужинське, і все таке, що тільки засмучує око, затискає душу тугою і злобою.

Як довго, до одуріння, тягнеться день. Уже кілька разів хотів ударити по одиноких мотоциклістах, але невистачило сміливості застрочити серед білого дня на битім шляху.

«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сім раз», – заспокоював і виправдовував себе переінакшеною приказкою і дивився на шлях до різкого болю в очах.

Надвечір почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темінь, Петро ближче підповз до кювету.

Підіймаючи море пилу, тяжко проїхало кілька семитонних машин, а потім з-за повороту вискочила самітня легкова.

Прицілився і незчувся, коли затріщав автомат, тільки тіло так затремтіло, неначе всіма кісточками перелічувало кожен постріл.

Машина на мить зупинилась, потім очманіло крутнулась вскочила в кювет і перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрібні, але Петро мчить а ліс, біжить, біжить, для чогось петляючи поміж деревами. Тепер він ясно відчуває, наскільки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.

Пройшовши кілька кілометрів, уже може спокійніше поміркувати і навіть поглузувати з себе:

«Це зветься марафонський біг або дряп без зупину. Проте на перший раз і це добре».

Біля хутора він уже зовсім оживає і, ввалюючись в клуню, зі сміхом хвалиться Григорієві.

– Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два – німці з машин, і хто куди, як руді миші. Прямо тобі марафонський біг влаштували або дряп без зупинки.

– Щасливий ти, – позаздрив Григорій.

– Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, – великодушно розщедрився. – Скоро вдвох підемо. Веселіше буде. Через тиждень вночі товариші вирушили лісами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися між деревами, як з туману забурчав мотор і загорлали п'яні голоси. Засапаний грузовик, збільшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорій перший ударив по кузові. Ще мить грубий відгомін пісні висів над стогоном і стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих і поранених, почали вивалюватись солдати. І коли шосе зашипіло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побігли до хутора.

– Як марафонський біг? – одхекуючись, радісно запитав Федоренко і здивувався, що не побачив просвітлення в товариша.

– Не подобається, – насупився Григорій.

– Тіло обм'якло, болить? – сказав з співчуттям.

– Не тіло – душа ниє. Чого це ми повинні тікати, а не вороги наші? Хочу, щоб одно слово «партизан» кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не співали, а стогнали і трусились, їдучи дорогами.

– Багато зажадав ти за один раз.

– Багато чи мало – не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати ніг, якщо будемо тільки вдвох воювати.

– Тепер і один у полі воїн.

– Згоден. А коли нас буде сотня, дві, три – ми будемо свої права диктувати цілим підрозділам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнізони, рвати комунікації, трощи в зародкові їхню державну машину… Та тоді стільки буде роботи, що дух захопить.