Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 96 страниц)

X

В селі Дмитра чекала неприємна звістка. Коли він увійшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обіддям, колодками, шпицями і пахтіла солодкуватим дерев'яним пилком, назустріч йому вийшов посивілий і поповнілий Іван Тимофійович Бондар. Недовго він проголовував: після тяжкого поранення перейшов на спокійну роботу – працював завідувачем стельмашні; збудував прекрасну парню на триста ободів, майстрував добротні вози і брички для свого колгоспу та й навколишнім селам допомагав. За колесами до них приїздили навіть із інших районів.

– Чого такий сердитий, Дмитре?

– Та нічого, – не сказав навіть слова тестеві про випадок на полі. – Полагодили мені васаг?

– Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клітиною, неначе вощина, сяє… Тобі по телефону передавав привіт секретар райпарткому Марков.

– Спасибі. Питався щось? – з приязню уявив собі білявого, середніх літ чоловіка з сміхотливими іскорками в очах кольору осінньої води на піщаних перемілах.

– Ні. Сказав, що виїздить працювати в іншу область. На підвищення пішов чоловік. Побажав тобі успіхів у роботі.

– Це погано, – похмурнішав і щиро запечалився Дмитро.

– Чого там погано? Чоловік уже буде працювати секретарем обкому партії.

– Для мене, тату, погано. То велика поміч була. Хороший чоловік жив із нами, – мимоволі зітхнув і сів на березову напівобтесану колоду.

– Да, дуже понімающа була людина, – погодився Бондар. – Людей цінувати умів. Візьму своїх стельмахів – усіх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папірцями світу не бачить.

– Скільки він із нашим колгоспом попомарудився, коли ми відставали. Не жалів себе чоловік. Коли б не він, я й досі не був би бригадиром. Він і поговорить із тобою по-справжньому, і в хату зайде, твоїм хлібом-сіллю не погребує. І навіть коли відчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умів заглянути в душу людську. А це найтрудніше, тату.

Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'яті давні, болючі й радісні, спогади.

Хіба могли забутися ті роки, що яблуневим цвітом обсіяли широкі дороги і тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорідними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулі роки…

То були незабутні зимові дні і ночі, коли сніги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрічалися з метелицями і морозами тисяча дев'ятсот тридцятого.

В цю пору нові обрії оновлювали серце і життя селянина. І знову потекла і запарувала на снігах вірна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходія, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрібненьку трухляву душу, без торгів закладав міжнародним паліям долю нашої землі, долю наших батьків та дітей. Злобливі недобитки, вигадючені куркульськими хуторами і затхлими націоналістичними багновищами, продажними повіями троцькізму і мстивими рештками бухарінців, вилазили із шкури, щоб повернути назад вітрила історії, щоб кинути наше життя під чужі ноги. Підлий і ниций ворог не гребував ніякими засобами, намагаючись збити село з єдино вірного шляху. Від отруйної брехні і до пострілу в вікно активіста, від лівої фрази і перекручення директив партії та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досі де-не-де чіпляється до наших ніг смердючим болотом…

Дмитро не належав до тих активістів, що без відпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агітували людей до вступу в колгосп. І заяву поніс не зразу. Уважно читав і перечитував газету, прислухався до розмов у сельбуді і думав, думав до глухого болю в голові. Виходило: попрощатись із усім устоєним, одноманітним, але звичним життям було важче на ділі, аніж у мислях. Часто, коли слухав запальні промови двадцятап'ятитисячників, радянських та партійних працівників, думка злітала до хвилюючих верховин, розкривала з завіси прийдешнього ясні картини людської долі. Але коли залишався на самоті, обступали сумніви, сірі, немов осіння негода, і ціпкі, неначе коріння. Він розумів, що колективне життя має бути багато кращим од теперішнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу перевернути такі гори. Скільки на це часу піде, поки призвичаїться селянин до великої справи! І в дрібному господарстві ледве раду даси. А це ж тисячі людей! Та кожен зі своїм характером, зі своїми особливостями, та кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гніздо піклуватися. Роки на це підуть.

Ніколи думки не були такими різнобійними і непостійними, ніколи так не мінялися настрої, від радісного хвилювання до болючих обривів серця. І Дмитро з дня на день відкладав вступ до колгоспу.

А одного вечора, коли Іван Тимофійович, уже сердячись, почав говорити з ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сім'ї:

– Мамо, Югино, як ви думаєте – пора нам записуватись?

Докія покинула прясти, склала руки на колінах, потім промовила тихо і без запинки – видно, не раз думала про це:

– Ми не кращі за людей і не гірші. Куди громада йде, туди й наша дорога. Сам будяком при дорозі не проживеш. А втім, голова всьому тепер ти, – міркуй. – І знову почала прясти, але веретено не так проворно крутилось в її руках і частіше обривалася нитка.

– Пора вже занести заяву, – погодилась Югина, колихаючи Андрійка.

Дмитро повеселішав, зрадів, що в його сім'ї нема того надриву і розгубленості, як у багатьох родинах середняків.

«Коли щось і негаразд напочатку буде в колгоспі – не лаятимуть мене», – ворухнулася обережна думка і сам поглузував із себе: нелегко викорчовувати усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича і Сніженка.

Прояснюючись, із трепетом сів писати заяву. Він чув на зборах, як треба писати цей документ, але ж хіба все запам'ятаєш? Про більші діла тоді думалось.

За вікном стояла місячна ніч. Дужі вітри кришили на шмаття білі хмари, і пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодійним рокотанням.

«Заява», – великими літерами вивів Дмитро і задумався.

Чого не згадалось тепер? Усі дороги і стежки його життя, переплітаючись, звідусіль поспішали до сьогоднішньої днини, як поспішає гаряча кров до серця. Течії думок перехрещувались одна з однією, наливали тіло хвилюванням, розстеляли картини минулого і прийдешнього. Вдалині побачив обрис свого батька і аж здригнувся.

«Яке б то щастя було, коли б він дожив до цих днів… Він міг би і головою бути… Це прийшов би до матері… Або пішли б удвох, батько і син, по новому полю поміж золотими пшеницями. Самі ж з людьми виростили їх, щоб достаток, а не злидні ходили по селу, щоб зерном наскрізь пропахли повні засіки»…

«Дорогі товариші колгоспники. Прошу вас, прийміть мене у свою нову сім'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталін. Буду працювати так, щоб не совісно було глянути в очі своїм рідним радянським людям».

Одірвав подобрілі очі від аркуша і побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина і мати. І знову згадав батька. Тепер йому замість батька буде Свирид Яковлевич… І невимовно теплі почуття ожили до свого найкращого порадника і старшого друга…

«Дурний я, дурний, чому раніше не увійшов у велику родину?»

Хвилюючись підійшов до дружини і мовчки сів біля неї… На другий день розгулялась така лапата віхола, що за кілька кроків нічого не було видно. І Дмитро, часто закриваючи очі рукавом критого кожушка, попрямував до сільради. Незвична тривога і радість мінливими хвилями боролися в його душі. Було то хороше, то боязно, неначе щось відривалося безповоротно і назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душі було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. І знову хвилювало і тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотілося заглянути хоча б краєчком ока.

Роздумуючи, мало не збив з ніг господаровитого Олександра Підіпригору, рідного дядька Василини.

– Дмитро? Здоров, здоров! – зрадів чоловік і довго, якось питальне і непевно тримав у своїй руці Дмитрову руку. – Ну й мете! Світу ясного не видно. Куди поспішаєш? Не в сільраду?

– Туди ж.

– І я туди, – зітхнув.

– Викликають?

– Та ні, сам іду. Іду й не знаю, як його правильно піти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, – вдарив рукою по шапці, скидаючи пухке гніздо снігу. – Загальмувати себе – послухай людей – якось не виходить, незручно, а вперед рушиш – страшнувато. Ти думаєш: це перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж просвічується. От дійду до середини дороги, та й назад – додому. А дійду до хати – знову до сільради, до людей тягне. Бо й дома тепер такі порядки – краще не згадуй. Баба почула: будуть жінок усуспільнювати. Ну й поїдо'м їсть – не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, і рогачі на твоїй голові потрощу. Бо, каже, у колгоспі все усуспільнять і всіх під одну ковдру поволочать спати. І так цією куркульською видумкою в'їлася в печінки, що не витримав я:

«Який тебе дідько, таку стару, під ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж – соз у нас був і не усуспільнював вашого брата». А вона мені: «Що ти тямиш, луб'я мочене, – не я ж вигадала – люди говорять. Воно соз созом, а це друге діло. Щоб я твого духу в тому колгоспі і не чула і не бачила…». А син із дочкою, комсомольці, на своєму вперлися; «Без тебе запишемося, батьку, як не підеш за людьми». І запишуться, холерячі діти. Знаю їхній характер. От задача! Коли б міг, заховався б на цей час у якусь діру, щоб, як заєць під корчем, пересидіти, поки воно розвидниться.

Дмитро з подивом помічає, що і в його душі є багато тих самих хвилювань, сумнівів, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почуває і якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, він не знав би, що й відповісти, але вона дзвеніла зараз в його крові, як оті невколисані живучі слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячників, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрішнім трепетом, бо, привикши образно мислити, він ніколи не роз'єднував творів од образу великого творця.

– Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, – продовжував Олександр Петрович. – Скажемо, у мене ж сякі-такі конячата, як не є, а хвостами крутять. А в другого тільки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смітнику. Та й у тебе ж коненята є…

Ці слова за живе задівають Дмитра; він, щоб заглушити якийсь внутрішній щем, швидше звичайного починає говорити:

– Що там коні, Олександре Петровичу. Коні —.діло нажите…

– Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повір, з десять шкур злізло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копійчину, то мозолями, як п'ятаками, обріс. Зріжеш їх, а в ямках – води налий – втримається.

– Це ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть – пропали ваші коні. Що тоді робити?

– І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили. Бо стільки мені не жити, скільки літ стягався на своїх дерешів.

– А коли в колективі загине пара коней, прожити можна? – впевненіше звучить слово в Дмитра.

– Та можна. Це вірне слово, – задумується Олександр Петрович. – Однак і страшно стає: як це я розлучуся із ними? Привик прямо як до людини.

– А я без жалю розлучаюся зі своїми, – ледве не зітхнув Дмитро.

– Е-е, ти молодший, Дмитре, тобі все легше робиться… Як подумаю: хтось інший на моїх конях робитиме… та хіба ж він їх так пожалує? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобі не скаже, що в неї болить. Тільки заплаче іноді, та й то не всякий господар побачить… Її кріпко жаліти треба, як дитину.

– Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб здаєте коні не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тільки для того й організувався, щоб ваших коней угробити, – вже починає піднімати голос Дмитро, – Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо.

– Ні, я конюхом, мабуть, не піду, – завагався Олександр Петрович.

– Підете, тільки вам треба за худобою доглядати, – почав гаряче переконувати.

– Ні, конюхом я таки не стану. І не вмовляй, – рішуче кивнув головою Підіпригора, начебто його вибирали на цю посаду. – Це я тоді зразу своє серце згризу з усякими такими, – показав пальцями, – що тільки батогом уміють поцьвохкувати, переганяти худобу та від дівчат очей не відривати. Я їх сам, сукиних синів, батогом буду вчити, – і, вже уявляючи «всяких таких», розсердився чоловік, обличчя стало напруженим і недобрим.

– Що ж, не захочете, інша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав – любо подивитися, – так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно і безповоротно вирішене.

– А воно так! Бо в роботі виріс, – повеселішав Олександр Петрович, і в очах блиснув завзятий вогник. – Ти не дивись, що я в літах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й він зиркає назад, щоб батько йому, часом, п'яти не підкосив. А син же мій робітник, куди твоє діло! В нього коса як скрипка грає.

– У батька пішов.

– Авжеж, авжеж, роботяща дитина, – прояснився чоловік, і знову хмарка набігла на його чоло. – Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої коні нікому не давали – сам доглядатиму і сам на них робитиму. Уважать мені по старості літ?

– А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такі, як Свирид Яковлевич Мірошниченко… так робитимуть, як партія учить. Щоб народу краще було.

З кожним новим словом Дмитро почуває, як він підіймається над своїми сумнівами, уже бачачи себе членом нової сім'ї.

Біля майдану їх наздогнала гомінка бригада агітаторів, яким народ дав на Поділлі своєрідну назву – «червоні старости».

Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив із саней, підбіг до нього. На рукаві Варивона красувалась широка червона пов'язка.

– Дмитре, тебе можна привітати? Вступаєш, нарешті? Давно пора.

– Вступаю, Варивоне.

– Ну, й молодчина, – міцно-міцно потиснув руку. – Разом будемо працювати. Які ми, Дмитре, кручі з тобою розворочаємо. Стільки ж діла жде нас! Да якого діла! – Широке розрум'янене обличчя Варивона горіло захватом і силою. – Ти швидше оформляйся і приходь «червоним старостою» в мою бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, – і розсміявся.

Дмитрові навіть завидно стало, що так усе ясно і легко йдеться в товариша.

– Куди вже мені агітувати. Я більше слухати вмію. А тебе, кажуть, навіть самі найвредніші тітки поважають.

– Всього буває, Дмитре. Іноді й рогачами зустрічають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, – янтарні очі Варивона бризнули сміхом. – І тітки і люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так півдня. й проговоримо. Про всяку-всячину. Підучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповідати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити – знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворів він, бідолаха. Третій день у лікарні лежить. От і приходиться мені самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще; міцніше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в мені душі: не чують, то тепер, значить, і ревнує, і очей з мене не спускає, і ледве не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.

– Ой, хвалько!

– Думаєш – хвалюсь? Я тепер серед бабів свого села найвищий авторитет.

– Мели, мели.

– Ні, ти послухай або краще сам поспитайся в жінок, кого вони найбільше люблять. І всі в один голос скажуть – Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Діло, значить, так було. Приїжджає з області якийсь підпарщик Крамового і об'являє, що треба негайно усуспільнювати корови. Ну, ти сам знаєш, яка тоді завірюха піднялась на селі. Баби нас, активістів, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнір аж за Буг мусив утікати. А куркулям ця агітація солодша меду, підтримка їм повна. Розсердився тоді я – праця ж наша уся к бісу нанівець піде. От і мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, – він недавно приїхав до нас. Пояснив усе про лівацькі закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селі. Довго гомоніли. Ну, наче крила дав мені. Не прийшов, а прибіг я ввечері в село. А тут – збори такі бурхливі, що мало сельбуд на тріски не рознесуть. Як передав тіткам слова партії, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу і любов до мене почалася. З якою тіткою не поговорю – в колгосп вступає… Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого…

Дмитро і Олександр Петрович увійшли до сільради, наповненої людьми і повінню тютюнового диму. Жінки чогось обсіли Крамового, і той, підвищуючи голос, відсварювався з ними теж по-жіночому, верескливо та високо.

«Не так треба з жінками говорити. Ти на неї підіймеш голос, то вона ще в більшу сварку полізе». Дмитро обтрусив сніг з одежі, вийняв з кишені вчетверо складений папірець, підійшов до столу.

– Що, заяву приніс? В колгосп пролізти хочеш? – немов облив його цебром холодної води Петро Крамовий. – Ну, що ж, подивимося. Можеш іти додому. Коли треба буде – викличемо.

І зразу ж неначе увесь світ потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом спливли, мов і не було їх, хвилі прояснення і радості. Один біль і люта туга засмоктали всередині. Спіймав на собі співчутливий, тривожний і здивований погляд Підіпригори. Аж заточився.

Неначе обпльований, вийшов із сільради і пішов у чисте поле. А смерком попрямував до Варивона.

– О, Дмитре! В таку негоду прикатав! – радісно зустрів товариш.

Василина соромливо защібнула блузку – саме сина годувала – і поволі підійшла до Дмитра, осміхнена, налита спокійною лісовою красою, що особливо вигідно визначалась зимою, коли сніги вибілювали темінь з її смаглявого лиця.

– Де правда, Варивоне? – важко перевів подих, і під чубом заворушилось ряботиння зморщок.

– Що з тобою, друже? – здивовано і з тривогою поглянув у чорні очі, у яких тепер за темінню не можна було побачити чоловічків.

– Нічого, Варивоне, сідай…

– Тяжко тобі, Дмитре? – присів біля нього Варивон, торкаючись міцним плечем плеча.

– Ні, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивонові про зустріч з Крамовим.

– За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловік, – уважно вислухав Варивон товариша. – Ну, нема тобі чого печалитися. Подумаєш, велике цабе отой Крамовий. Тільки дереться, мов жаба, на корч.

– Ти знаєш, у мене так на душі стало, начебто я жабу проковтнув. Це він мені, як якомусь сукинові синові, говорить: «В колгосп пролізти хочеш?» Так що це я, виходить, на одній гілляці з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж їх він захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурні, мужики репані. Де тоді правда? Скажи мені. І це він неспроста кинув. Чує серце моє – неспроста!

– Ну, і хай кидає. Що він тобі зможе зробити? На хвіст, значить, солі насипати?..

Одначе помилявся Варивон – Крамовий міг дещо зробити. Увечері на закритому пленумі сільради та ініціативної групи колгоспу мало розбиратись питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цілий день. Уже смерком він підійшов до Григорія Шевчика, одвів його вбік.

– Дмитра Горицвіта добре знаєш? – запитав пошепки.

– Чого ж не знати? – здивовано відповів Григорій і нахмурився: заговорили давня злість і образа.

– Його треба також у список ввести.

– Дмитра Горицвіта? – здивувався Шевчик. – Він же середняк, – і почуття злості чомусь почало осідати, коли перед очима побачив Докію, Югину і темну тінь Дмитра.

– Який там в чорта середняк! – скривився Крамовий. – Нема чого тобі захищати куркулів. Справжніх своїх ворогів не бачите, а на чесних культурних радянських господарів нападаєте.

– Так Дмитро ж не був ні твердоздаточником, ні…

– Ну, так що із того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? – гостро подивився крізь запітнілі окуляри.

– Ні.

– Як ні! – скипів Крамовий. – Сам починаєш куркулів захищати, у прихвосні лізеш! А коли Дмитра були побили – робив ти в нього?!

– Помагав трохи по господарству… Столярувати вчився…

– Столярувати? Заплатив тобі що?

– Я ж учився. Дав мені столярського начиння…

– А говориш – не наймитував! Сьогодні, коли хтось буде захищати Дмитра, виступи зі своїм словом, – уже наказав Крамовий. – Нема чого панькатися з ворогами. Ти його жалієш, а він тебе чуть не зарубав. Прийде час – і зарубає. Це такий… Тільки без дрібновласницьких переживань. Виступай прямо, рубай з плеча, по-більшовицьки. Не будь лемішкою. – Швидко пішов назустріч бородатому, всьому в пороші, Маркові Григоровичу Синиці.

Старий пасічник розкрив поли великого добрячого кожуха і обережно спустив на підлогу свого мізинчика – семилітню дочку Соломію.

Дівчинка сміливими очима оглянулась навколо і пішла до Івана Тимофійовича Бондаря.

– Ти чого сюди прийшла? – жартівливо почав гримати на неї.

– Батько мене саму в лісі боїться залишити, хоча мені й не страшно.

– А як вовки нападуть?

– Я на піч заховаюсь і кожушиною накриюсь.

– А коли вони на піч полізуть?

– Тоді я із рушниці буду стріляти, – промовила вже несміливо й пошепки, щоб не почув неправди батько.

Старий пасічник жив далеко від села у лісі. Коло дому був невеликий городець і чималий сад, затиснутий з усіх сторін обважнілим, могучим чорноліссям. І хоча не близький світ було тьопати до села, одначе пасічник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом і бородою свою Соломію. Після смерті жінки він, куди б не йшов, не розлучався із дочкою. І не раз бувало – на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос:

– Татку, я спати хочу.

І сміх котився від задніх лав до самого промовця…

– Ти чого, Григорію, задумався? – підійшов до Шевчика пасічник.

– Та нічого, – роздратовано махнув рукою.

– Хтось у душу з чобітьми заліз? Бачу, бачу. Приніс мені нову книжку про бджільництво?

– Забувся. Завтра принесу, – пішов до дверей. Хоч Григорій і досі мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотілося. Намагався розібратися в плутанині думок, аж голова почала стугоніти. Нервувався і злостився на себе. Чув, що трапилось щось невірне, і довго одне рішення не могло переважити друге. Іноді злість різко підіймалася вгору, і мстива думка забивала подих: «Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справді може піти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зі свого дробовика…». «Брехня, – обзивалась друга думка. – Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злість говорить».

Вийшов надвір. Сніг вдарив у гаряче чоло і почав розтавати.

Низько і глухо стугоніли обмерзлі дерева, тоскно петляла і кружляла темносива метелиця, як петляли і кружляли тепер думки в наболілому мозку. Не швидко Григорій зайшов у тепле приміщення. Спіймав на собі різкий погляд Крамового і знітився. Бридко стало на душі, аж замлостило всередині…

Головував Іван Тимофійович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго і гаряче про колективізацію, розкуркулення, часто вміло на прикладах підрізав ті корінці, які могли стати йому на заваді.

Першим у списку стояв Денисенко Ларіон. Висловилося кілька колгоспників. Думка була одностайна.

– Хто за те, щоб розкуркулити його? – поставив на голосування Бондар.

Дружно піднялися над головами руки і з шелестом опустились вниз…

– Данило Заятчук! – читає із списку Петро Крамовий. Сині жили поопухали і тремтять на його лобі.

Знову високо підняті руки закривають обличчя людей.

– Горицвіт Дмитро! – глухо кидає Крамовий. І раптом мертва тиша. Потім заремствували голоси позаду, незрозуміле подивився Іван Тимофійович на Крамового і почав наливатися жаром.

Спереду підвівся Варивон Очерет – невеликий, кремезний і впертий. Для чогось оглянувся назад. Всією рукою зірвав шапку з голови.

– Не погоджуюсь, значить, – обвів очима президію. І Крамовий зразу ж скипів:

– Не погоджуєшся? Це тобі, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич міг сказати: «Не позвалям» – і зірвати роботу сейму. Ти – не шляхтич, а збори – не сейм. Тут воля народу діє. Люди знають, хто їхній ворог, їх за чарку не купиш, як тебе купує і продає Горицвіт.

– Я не повія, щоб продаватися! – поблід Варивон. – Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це починає середняків розкуркулювати?! – загарячився Варивон, підступаючи ближче до сцени.

– Середняків? – примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимість. – Середняки наймитів не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадянинові Очерету, як ти спину гнув на Горицвіта.

І зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зі сцени, відшукуючи знайому постать. Але Григорія в сельбуді не було. «Злякався», – злість пересмикнула огрядну постать Крамового, але він зразу ж усміхнувся і удавано веселим голосом заговорив:

– Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливій справі. Але перед цим він мені сам розповідав, як наймитував у Горицвіта, столярував, і той йому замість плати дав дві поганенькі стамески. На, мовляв, тобі, небоже, що мені негоже. Зробив, як типовий експлуататор… Чуєш, який це середняк? Експлуататор! – перекошуючи уста, звернувся до Очерета. – Класову пильність загубили ви, громадянине. Став на голосування, – звернувся до Бондаря.

– Не ставитиму. Зі мною ніхто не радився про доповнення списку.

– А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розуміли, що у вас погана закваска.

– Мені слово можна? – обізвався ззаду Марко Григорович.

– Прошу, прошу, – приязно, піддобрюючись, розплився в усмішці Крамовий. – У вас, думаю, нема родинних почуттів до куркульні.

– Чого нема, так нема, – погодився старий пасічник, труснувши широкою бородою.

– Татку, не чіпай, – спросоння обізвалась Соломія. Легкий смішок задзвенів у напруженій важкій тиші.

– Я думаю, – заговорив пасічник, – з Дмитра такий куркуль, як із мене турецький султан.

І полегшений сміх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрізав Крамовий:

– З чого ви смієтесь? З відсталості своєї? Я поважаю, шаную чесного трудівника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лісах, він, як самотній камінь, обріс мохом, повз нього проходило життя і не в усьому може розібратися чоловік. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучасні події. Куркуль – це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, – з ножем, обрізо'м… зубастий, окатий…

Говорив довго і переконливо, знову наводив приклади і знову нападав на родинні зв'язки, відсталість, притуплення класової пильності. Нарешті, саркастично усміхнувшися, з притиском закінчив:

– Через те, що голова зборів відмовився від своїх обов'язків, – про це ми іншим разом більш грунтовно поговоримо, – ставлю на голосування.

Він знав, відчував, що, незважаючи на всю його красномовність, мало рук підійметься на притихлих зборах. Тому повернув справу інакше:

– Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвіта?.. Раз, два, три, чотири… словом меншість… Пішли далі…