Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 96 страниц)

ХХІІІ

В долинці забурчала машина і, підмиваючи низькі хвилі просвітленого рожевого туману, з натугою піднялась на шлях. Дмитро підняв руку, але шофер тільки головою замахав і поїхав далі. Потім легко, як ластівка, вилетіла нова чорна «емка»; в її лакованому одсвіті блискавично переміщались придорожні дерева, мерехтіло потемніле небо.

«Не візьме», – твердо вирішив, але «проголосував».

Машина сплеском дощопаду зашелестіла по дрібних камінцях, зупинилася біля зеленої зернистої обочини. З кабіни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирівняв в одну лінію широкі прямі плечі, з цікавістю поглянув на Дмитра.

– З Новобугівки? – тріпнув кучерявим чубом; рухливі каштанові кільця зметнулися вгору і, пострибуючи, посипалися на надбрів'я.

– З Новобугівки, – пильно оглянув рослого, середніх літ чоловіка зі спокійним довгастим обличчям, де-не-де посіченим першими лініями зморщок. Вони, немов живі прожилки, вигинаючись, різкіше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось підсвідоме зрозумів, що слова незнайомого були веселіші, аніж увесь його зовнішній вираз.

«Напевне, учений», – подумав, додивляючись до невідомого так, щоб той не помічав на собі пильного і одночасно сумовитого погляду.

– До міста зібрались?

– Еге. В район.

– Що ж, сідайте – підвезу, – скочив у машину, поглянув на годинника і нахмурився. – Вперед, повний. – промовив так, як оддають команду капітани пароплавів.

Машина забриніла, і назустріч їй, перехитуючись, почав напливати масив лісу, зрідка просвічуючись радісними голубими стрічками просік. Поміж деревами, неначе дитина на орелі, загойдалося раннє сонце.

– А це кому, шоферові? – Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку.

– Нікому. Шофер у нас людина непитуща, – усміхнувся і ясними сіроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тілька скорботно похитав головою і зітхнув.

– Щось мало таких шоферів зустрічав.

– Як ярина зазеленіла. Барвінок! – раділи очі невідомого. – А ви чого в район? Обсіялись уже?

– Де там.

– Дивно! – несхвальне похитав головою. – Не з канцеляристів?

– Ще чого бракувало, – Дмитро аж закрутився на місці. – В мене така канцелярія, що від зорі і до зорі не обійдеш.

– Бригадир?

– Бригадир.

– Воно й видно.

– Ха-ха-ха! – не витерпів шофер і провів долонею по надбрів'ю.

– Гляди не захлинись. Це по-малолітству трапляється, – бліднучи, підкусив Дмитро.

Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся і, давлячись сміхом, затрясся над стерном. Невідомий допитливо покосився на Дмитра.

– У справах їдете? – приязніше заговорив.

– Гіркі наші справи.

– Гіркі?

– Як хліб з полином. пли коли?

– Зростав на ньому. Як звати вас?

– Дмитро Тимофійович. А вас?

– Іван Васильович. І хто ж ці діла розв'яже?

– Партія.

– Що ж у вас таке?

– Ет, і говорити не хочеться.

– Тяжко? А ви скажіть. І в книгах пишуть: поділена радість – подвійна радість, а поділене горе – половина горя.

– Не мені його з вами ділити, – відповів з серцем, гостро відчуваючи, як поколювали його недавно сказані слова невідомого.

– Справді?

– А чого ж. Ви чоловік на машині. Сіли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовільний посів – добрим поставите, а на добрий – «відмінно» натягнете. А нам діло треба робити.

– Дмитре Тимофійовичу, а не куценький твій аршин? – не образився, а розсміявся. – Тип роботяги, що ти намалював, відомий мені. Але він останні дні доживає.

– Еге, коли б то так! – уже спокійніше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловік. «Видно не з тих, які горюче дурно переводять».

– А горе в тебе, дивлюсь, до живого підійшло. – Голос у Івана Васильовича грудний, очі зосереджені і якось зразу то темнішають, то світлішають, а чуб розкішним гроном спадає на рівну, стрілкою, брову.

– До живого, – зітхнув. – 3 колгоспу викинули. А тепер іди – мороч голову людям, ніби їм і без мене мало роботи. – І зразу відчув, як насторожились, стали твердішими очі Івана Васильовича.

«Подумав – який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється» – обпекла гірка здогадка, і все стало противним, знову захотілося побути на самоті, щоб не відчувати на собі розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душі кається: навіщо зупинив машину для нього.

– За що ж вас? – рівно і тихо входить в душу низький голос. – Працювати б наче погано не могли…

– Це правда. По совісті робив, – з болем вирвалось. – Не вмію капарити абияк. То велике діло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. – І замовк. «Навіщо говорити, все одно не повірить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собі…»

– Може з начальством заїлись? Не вгодили?

Дмитро здивовано поглянув на Івана Васильовича, перевірив його повеселілий погляд: не насміхається? «Ні».

– Чоловік, що біля машини вертиться, допік? Вгадав?

– Вгадали.

– Як же воно у вас вийшло? Надіюсь – не за особисті справи? – обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вітрами і сонцем.

– Не за особисті. – Вивчає Івана Васильовича, ще не знаючи, куди він хилить. Але біля серця вже щось затремтіло і почуття тоскного болю наче трохи осіло.

– І я так думаю, – підбадьорюють приязні слова. – Розкажи, Дмитре Тимофійовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти.

«Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не поділитися своєю досадою?» І Дмитро, бліднучи од хвилювання, почав усе розповідати. Однак через обережність не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. «Хто його знає, як воно ще повернеться?»

Іван Васильович уважно слухав Дмитра, слідкуючи за кожним його рухом, намагаючись розібратись, що таїлось за недоказаним чи обережно обірваним. І скупі тяжкуваті слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падіннями і зльотами, утратами і радощами шукань, з гіркими невдачами і поезією нової праці; А коли Дмитро дійшов до самої трепетної струни – заговорив про гречку, Іван Васильович аж просіяв. Потім косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера:

– Тихше жени. «Яка любов до роботи. Творча любов», – слухав неквапну зосереджену розповідь.

– Поле у мене як галка чорне, – уже огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра. – Роса чи туман упаде на нього – і не випарується дурно-пусто, бо ми першими, тільки сніги одшумували, закрили вологу. А як же інакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зійде моя гречка – ока не одірвеш. Як наробишся за цілий день, а увечері з найдальшого поля прийдеш подивитися. Перші листочки у неї, знаєте, округлі, з виємкою, ну, прямо, дитячі сердечка. Аж говорить до тебе… А доспівати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. І діло в тому, що й життя чоловікові вона може скрасити, колгосп на ноги підняти.

«Новатор, новатор росте! Тільки немало ще його очищати треба», – запам'ятовує кожний образ і слово Іван Васильович. Голубінь в його очах уже переважує сталеві тони.

– В минулому році я в себе на городі, для практики, гречку у лунки посадив. Насінину у насінину підібрав. Так такі стебла піднялись, прямо у мій ріст. Розкущувались, кетягами задзвеніли. Подивишся збоку – не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. І кожне – ядерне, гранчасте і таке блискуче, як дорогі камінчики в золотих магазинах.

– Ох і молодець, Дмитре Тимофійовичу! Ти роботу агронома Ворони читав?

– Ні. Про що там?

– Майже про те саме, над чим ти задумався. Він науково довів: посів вирівненим насінням дає на кожному гектарі на три центнери більше зерна. От візьмемо «Українку» – на кожні сто зернин припадає тридцять – великих, п'ятдесят – середніх і двадцять – плюсклих, що дають миршаві запізнілі сходи. Бачив поміж колоссям сухі трухляві стрілки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кілограмів ми пусто висіваємо на кожний гектар.

– Скільки мільйонів пудів на вітер летить, – похитав головою Дмитро. – Значить, недарма я гречку по насінині відбирав. – І вперше щось подібне до усмішки зігнуло його уста. – Хочу таке зерно виростити, як лісовий горіх. Аж у снах приходить воно до мене.

«От де живе душа чоловіка… Нараду, негайно нараду треба скликати», – схвильований Іван Васильович знову одним оком зиркнув на ліву руку, нахмурився, потім швидко розщібнув ремінчик – і годинник м'яко упав у кишеню піджака. Шофер, розуміючи, в чому справа, зупинив машину посеред лісу.

– Дмитре Тимофійовичу, продай мені трохи свого зерна.

– Ви що? – аж перелякався. – Насмішки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на обліку. Я б його за ці самі самоцвіти в золотих магазинах не продав би. – Навіть не помітив, що зупинилась машина.

– Ну, тоді так відпусти трохи.

– І так не відпущу. Я ним ділянку в колгоспі підніму. А як розтечеться воно по руках…

– Скупий ти, – засміявся. – А хоч покажеш своє чарівне зерно?

– Чому ж ні, – охоче погодився. – А восени, коли зародить ділянка, відпущу вам трохи, – розщедрився. «Таки учений, – твердо вирішив. – Та все одно ні зернини не дам, хай сам вирощує».

– Дмитре Тимофійовичу, а про бджоли ти думав?

– Аякже. Тільки зацвіте гречка – усі вулики повивозимо на поле. Тут діло вірне. Бджолозапилення вдвоє підіймає врожай. Це золоте дно.

Ввійшли в чорнолісся. Прозорозеленаве полум'я беріз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмків. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срібла скидалася риба, і тоді вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механізм годинника.

– Бачиш, як струмки озеро утворили? – неждано запитав Іван Васильович.

– Бачу, – відчув, що за цими словами криється недоказана думка.

– От гречка твоя – один струмок. А вона дає життя другому – медовому. Збільшиться ж пасік – і вже сади по-інакшому зародять.

– Вірне слово, – схвально подивився на Івана Васильовича. «Звісно, агроном».

– Сіяти свій лан як думаєте? Широкорядним способом?

– Тільки половину широкорядним.

– Чому? – здивувався.

– Ще опасаються колгоспники. Не сіяли так.

– А ти опасаєшся?

– Ні. Але одного страшно: трапиться що-небудь – усю вину на мене отой Крамовий звалить, – зразу похмурнів. – Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене… Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини і сказати: от це повновісне зерно, а то така паскудна полова, що й худобі курдюк наб'є.

– Не печалься, Дмитре Тимофійовичу. До кореня іще далеко. Коли правду розказав – ніхто тебе з колгоспу не викине.

– Чисту правду! – захвилювався і з надією поглянув на Івана Васильовича. – Хіба я тоді, коли б нашкодив, міг би в райпартком навернутись?

– От і гаразд. А масив засівайте широкорядним способом. Увесь! Обережність тут ні до чого. Вона давно перед наукою спасувала. І тут іще один струмок витікає: поле від бур'янів визволяється. Тобі ж, – весело блиснули очі, – зараз же повертатися додому і сідати за працю: підготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всією душею потягнувся до гречки.

– Який виступ? – незрозуміле здвигнув плечима.

– Завтра в райкомі партії буде нарада передовиків, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.

– Саме таким виступать. Я на людях і слова не зв'яжу, – махнув рукою.

– Справді? Я не повірив би, слухаючи декого в машині, – здивувався, і права брова тріпнулась угору. – Так і думається весь вік у колгоспі мовчуном прожити?

– Поки на оратора не збираюся вчитися.

– Я повніше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангеліну виступати і на зборах своєї бригади і перед усім народом. Радісно було чути її голос із Кремля?

– Дуже радісно. Та не всякому ж такий красний талант дано.

– Коли державне діло робиться, то і слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофійовичу.

– Підняв би вище, так вороги в'язи крутять.

– А їм скрутяться.

– Коли б то так. Поновлять у колгоспі – нізащо бригадиром не стану.

– В дезертири запишешся? – раптово металом різнули слова Івана Васильовича. – Коли трохи трудно стало, то зразу і в кущі? Я думав, сильніший ти чоловік. Недурно, виходить, із колгоспу насмілились викинути. Не завидую тобі, коли маєш полохливу душу.

– Що ви мені про душу говорите, не знаючи ні мене, ні мого життя.

– Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках іще не читав про тебе.

– Скоро почитаєте, – невесело пожартував.

– Думаю – почитаємо. Але ти запам'ятай навік: за чужою спиною ні один новатор не ховався… Новатор-бригадир! Вслухайся – це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.

– Слави багато, а мороки ще більше, – відповів похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» – повторив у думці.

– Як, як? Слави багато, а мороки ще більше? Це треба запам'ятати! Я ці слова ще колись пригадаю тобі! – Іван Васильович засміявся, відкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубів. – Думаю, це так тільки зараз міркується, поки злість не вляглася. А насправді – не так-то захочеться передати свою бригаду, ввірити кревну працю в інші руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться віддати. Защемить щось біля серця.

– Правда, – не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай».

– Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?

– З гектара? – перепитав, ніби недочув, і замовк.

Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.

– З гектара, з гектара? – бризнули голубінню очі Івана Васильовича. «Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри».

– Та хто його знає. Як не попаде під приморозки…

– Або як сонце не спалить…

– Еге ж, еге ж, – зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.

– А як хороше поліття буде?

– Тоді повинен і врожай збільшитись.

– Скільки вродить?

– Скільки? Та хто його знає… В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, – набагато зменшив омріяну цифру.

– І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?

– Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, – знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.

– А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?

– Опанасенко?! – запитав вражено.

– Опанасенко.

– Гречки?

– Гречки.

– Двадцять?

– Двадцять.

– Ну і я про менше не думав, – відрізав з серцем.

А Іван Васильович розсміявся.

– А про більше, значить, думав?

– Хватить і такий врожай.

– Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів – нам віддасте. Згода?

– Щось про такі умови досі не чував, – заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. «Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підгрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити».

В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.

– Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?

– Чув.

– Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину – і сюди.

– Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.

– На своїй їхатимеш.

– То мрії, Іване Васильовичу.

– А ти що? Без них живеш? Людина без мрій – це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?

– Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.

– І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?

– Та ні, думав.

– Про що?

– Та про те саме – про жито.

– Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.

– Та…

– Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.

– Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок – матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.

– Хороша думка.

– В минулому році я і діти мої вишукували подвійні колоски. Найшли дещицю. Посіяв я зерно на городі, а чи вродить щастя – не знаю. Погомоніти б з ученими головами…

– Це можна, Дмитре Тимофійовичу. Зробимо. – «Ні, цей бригадир багато діла підійме. Яка його підлість з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розійшлися. Перевіримо…»

Іще поговорили про роботу в колгоспі, родинне життя, рибалку, а потім Іван Васильович сказав:

– Нічого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самі. Я працюю в райкомі. А до тебе, Дмитре Тимофійовичу, неодмінно заїду. Побачу, які в тебе самоцвіти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?

– Приїжджайте, Іване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тільки все добре було, – розчулився Дмитро.

– А як же інакше? Тільки все добре.

Спинились біля дуба, перепинили зустрічну машину і Дмитро легко скочив у кузов.

– До побачення.

– До побачення. Працюй, Дмитре Тимофійовичу! Сміливіше! По-більшовицьки.

– По-більшовицьки, Іване Васильовичу! – радісно махнув картузом і несподівано випалив: – Неодмінно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вділю.

– За плату чи так? – сміється високий чолов'яга, а вітер піднімає вгору його рухливі каштанові кучері.

– За добре слово!

Перед очима знову закружляли зелені поля, де-не-де перемежовані білими хвилями садів.

«Що ж, доведеться якийсь день-два до рішення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рідня господарює. У кума Столяра чудеса з вівсом виходять».

На перехресті зіскочив з машини і м'якою дорогою пішов до прибузького хутора.

На полях працювали орачі й сіячі; в долинці зацвіли на буряках жіночі постаті.

І вперше за останні роки Дмитро почув глибоку внутрішню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хіба ж він колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати?

Круто обернувся і рішуче попрямував до свого села.

Ні, він не хоче бути дезертиром… Але ж і з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно і боляче.

«Що ж його робити? В райком завтра поїхати? І хотілось би побути на нараді. От якби тільки не виступати та не ця бісова подія з Крамовим».

Надвечір'я проорало по хмарах навскісні попелясті борозни; торкнувшись землі, вони почали набрякати привітною синню; відпар од ріллі вже зливався з тінями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук і злякано заколивався в повітрі: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнів, і гул став чіткіше виділятися в полях.

На шлях вилетіла бричка; з-під дзвінких копит червінцями розкочувалися рясні вогники. Коні, пританцьовуючи, стишилися біля Дмитра. На бричці біля їздового похнюпився, увесь у темному, Прокіп Денисенко; позаду насторожено сидів міліціонер.

Глянув Дмитро на принишклого Прокопа – і все зрозумів. «Скільки мотузочкові не витися, а кінець буде».

XXІV

– Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цілий рік не бачила, – пішла назустріч чоловікові, радісна і до самовідданості покірна. Але то не була затуркана покора: в ній світилась достойна гордість і віра в свою дружину.

– І я за тобою скучив, – взяв за руку Югину і поволі попрямували до хати.

Югина внутрішнім жіночим відчуттям розуміла, коли і як треба заговорити з чоловіком. Вона не належала до тих сильних, вольових жінок, що можуть круто повернути чийсь настрій, думки, волю, не належала до тих, які вільно порядкують в чиїйсь душі. Була тією ліричною натурою; що чуже горе сприймають більше, ніж своє; не вміють його розігнати, розвіяти, але своїм щирим безкорисним вболіванням і співчуттям зменшують, притіняють його непомітно і добре. В щоденному житті такі вдачі мало виділяються, але їхній внутрішній світ, не крикливий, ясний, завжди відчувається і в сім'ї і на людях.

Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчі Дмитра. Але навіть словом чи поглядом не виказала своєї цікавості. Начеб нічого не трапилось, розповідала про свої буденні турботи, дітей, роботу на буряках і швидко ставила на стіл вечерю.

– Ольга сьогодні з самого ранку прив'язла до бабусі: розкажіть і розкажіть мені цікаву казку – треба увечері батькові розповісти.

– А Андрій що?

– Я й не знала, що він таким розбишакою росте, – сказал без осуду. – Потайний, виходить. Спокійний наче, а це набешкетував сьогодні – побив Марка Василенкового.

– Як? – здивувався. – Той же старший, міцніший.

– Еге, а зчепились, як півні. Андрій бився до крові. Той шибеник, більший, напав на Катерину Шевчик. Андрій, як справжній парубок, заступився за дівчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навіть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. «Я з татом, – каже, – повернуся додому. Тільки ви нічого про бійку не говоріть. Скажу, що з дерева упав, подряпався». Потім його Варивон забрав з собою на поле – так би весь день і ходив за трактором чи сівалкою. Недавно з Ольгою пішли до моїх. Мати дуже скучають за ними. Десь і ночувати в себе залишать… ні, повертаються, – виглянула у вікно. – Дивись, як Андрій поважно йде. Точнісінько, як ти, – засміялась, потягнувши чоловіка до вікна.

– Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях біля сельбуду.

– Татку! Вас уже поновили в колгоспі? – кинулась Ольга до столу.

– Цить, розумнице! – смикнув її ззаду Андрій і пошепки додав: – Ще не здумай сьогодні про казки заговорити.

І зразу ж похмурніло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки підхопив дочку на руки, підкинув угору, і та в радісному переляці вчепилась рученятами за батькову чуприну.

– От мазуха, – похитав головою. – Тільки б і колихалась то на орелях, то на руках.

– А тебе завидки беруть? – і показала братові язика.

Уже в темряві, пригорнувшись до широких надійних грудей чоловіка, Югина тихо промовила:

– Ти б відпочив, Дмитре, ці дні. Як схуд і почорнів за весну, – навіть не натякнула про те, що трапилось. – Ще вспієш наробитися. Очі такі втомлені в тебе, наче в недузі лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла.

– Добре, – дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплі коси дружини, а сам вже твердо вирішив піти завтра до Бугу очищати сінокіс. Ніхто його не бачитиме, поки не прийде рішення. А як чоловікові без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болоті.

Ще й корів не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою і граблями за плечима, подався до Бугу.

Ранковий сизий туман мляво котився полями, густішав на лугах, а на річці стояв непроглядним муром. Тільки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав біля самого берега, але ні човна, ні гребця не побачив. Потім уся непроглядна стіна зарожевіла, спінилась і почала розпадатись, розповзатись, відкриваючи мерехтливе сріблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболіз і зеленавосиній розлив лугів. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сітку, в кожному вічку якої рибиною тріпотіла жмурка сонця.

«Так і моя досада розповзеться, мов цей туман, – подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. – Інакше бути не може. Те, що має жити, – житиме; те, що має цвісти, – цвістиме». – Спірно викорчовував почорнілі трухливі пеньки, вирубував кущі вовчих ягід, розчісував граблями молоді трави, вибираючи сухостій. Сонце теплою рукою приголубило чоловіка, поволі заспокоювало тривожні думи, біль. Але другого дня вони прокинулися ще з більшою силою. І не тому, що недовіра знову почала роз'їдати почуття певності, правоти його діла. Щось інше було тут. І не скоро Дмитро зрозумів, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного діла, якому віддав стільки турбот і сили… Це добре було б зараз піти за сівалкою або сісти на гонах, мовчки слухаючи розмови хліборобів, вдихати гіркий самосад і відпар нагрітої землі. Зрідка і собі кинути яке слово і знову піти по живих рівчаках, обсіяних зерном; ловити срібний спів жайворонків, що зараз все небо заснували струнами та дрібно тріпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями…

І коли зрозумів це – здивувався: раніш його ніколи так не тягнуло до людей.

«Недарма, кажуть, чоловік у біді шукає людської підтримки», – зробив не зовсім вірний висновок для себе: не тільки біда тепер єднала його з усіма колгоспниками.

Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом ріки. Думки, переплітаючись, ішли двома тугими, важкими течіями, і в них, як світлотінь на хвилях, трипотіли хвилюючі сподівання.

Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвітилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки ніздрястої замшілої землі, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсім недалеко заскрипів деркач і – видно – побіг до осередку низини – зеленим струмком стрепенулось верхів'я трави.

Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Під ногами тихо шипіла і попискувала зелень і зразу ж затягувало водою глибоко втиснуті сліди від чобіт. І раптом Дмитро аж прояснився: «Попелом, попелом обсіяти цю низину. Тоді сіна в нас буде… хіба ж такі трави зашумлять!» – легко випливали живі слова чи то агронома, чи то з книги.

І вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузі чубатий верболіз, викладали ним сухіші ділянки і піднімали вгору кряжисті округлі стоги.

«Сьогодні ж метнусь за попелом. То зимою за жінками не захопиш його. Прямо тобі як золотошукачі на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхніх рук», – блиснула іскорка в очах, і, знову забуваючи про своє горе, він оживав у нових турботах, фізично відчуваючи, вбираючи очима те, що тільки-тільки розкрилось у думках.

– «Викорчовувати пеньки – теж діло, а от підняти врожай з глибини – це…» – аж сам себе похвалив за догадку. І вже вся ця низина з закислими полумисками води і зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом.

На обід Дмитро не пішов. Біля самої ріки розклав багаття, поклав у присок кілька картоплин і став підсмажувати на шпичці шматок сала. Сині, кипучі, як спирт, краплини з шипінням падали на вугляки; приємно запахло свіжиною. І в цей час він почув, як далеко понад берегом зацокотіли кінські копита. Підвівся. На рослому коні, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-під кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щіткою коливалось на чолі.

– От кому розкіш! Картоплю пече, сало підсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годі. Здоров, Дмитре! – ткнув куці міцні пальці назустріч Дмитровій руці.

– Здоров, – допитливо поглянув на товариша, і тіло зразу ж напружилось: розумів – недарма розшукував його Варивон.

– Корчуєш? На індуську роботу перейшов? – насмішкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. – Ну, а про тебе, бригадире, в газеті напечатали.

– Уже, – спустились плечі, і губи зразу ж посіріли, як приск.

– Уже, – зажурено в унісон відповів Варивон, скорботно підпер щоку рукою і враз розсміявся.

– Ти чого? – незрозуміле поглянув на товариша, насторожився і потім злісно процідив: – І ти радієш?

– І я радію. Чому б не радіти, товаришу бригадир? – знову з перебільшеною скорботою похитав головою і знову розсміявся.

Дмитро нічого не відповів. Різко відвернувся од друга і швидко пішов понад берегом. «Хто б міг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б сміявся, насміхався. За гостре слівце рідного батька продасть. Оце тобі й товариш».

І шкода було чогось, що болюче обірвалось, як перетягнута струна.

– Дмитре, – наздогнав його Варивон і заспокійливо поклав важку руку на плече. – Не кип'ятись, бо навіки ошпариш мене.

– Іди, Варивоне, подалі. Не мозоль очей. І без тебе…

– От дурний чоловік. Я приїхав до нього з радістю; дивись, як написали про тебе, – і простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробіг очима по перших шпальтинах, і його зір прикипів до третьої сторінки. В невеликій статті «Думи бригадира» писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну і як думає він зібрати високий урожай гречки. Згадувалось і про добірне насіння, і про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, він уже хмілів і обм'якав од припливу великої і млосної радості.

– Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в світі чудеса, – здивовано розвів руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцілував і тихо засміявся нервовим сміхом.

– Що це я тобі став таким гарним, значить, як дівчина? Ні, брате, поцілунком не відкупишся – тут діло премією пахне.

– Чим же тебе преміювати? – засміявся Дмитро.

– Всіма твоїми книжками про просо! Що, перелякався?

– Ти і так їх мені з самої зими не приносиш… Ну, прямо наче тобі світ іншим став. І хто б це міг написати? Спасибі, Варивоне.

– Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душі всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?… Прочитав я це, Дмитре, і так зрадів, неначе про мене написали, та ще й сильніше, бо тобі тепер підтримка більше важить, аніж мені.

Сіли біля багаття і, обпікаючи руки, почали їсти картоплю.

– Стаття – статею, а як далі зі мною? – раптом похмурнів Дмитро.

– Кушнір наказав, щоб тебе з-під землі витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобі, як іменинникові, дати коня, а самому пішки чимчикувати. Незручно ж бригадирові, про якого в газетах печатають, за кінським хвостом іти. Тільки ти обережно, мій Воронько норовистий: як скине тебе – знову в газеті напечатають статтю «Падіння бригадира»… Так поспішай до своєї бригади сіяти гречку… З району приїздив один працівник, добре нагримав на Кушніра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу – знімають.

– Бре! Оце так радість!.. Ох, і чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото – не чоловік, – розповів Варивонові про Івана Васильовича.

– Так це ж наш новий секретар райпарткому. Іван Васильович Кошовий. Ох, і тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.

– Та ну?!

– От тобі й ну! Ніколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.

– Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурі ці дні пожив. Усе всередині переїлось. От і вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а відірватися нам від колгоспу, від своєї сім'ї – це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скількома нитками я зв'язаний з усіма.