Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 96 страниц)

– Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…

– Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, – сперся рукою на волоський горіх.

І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.

– Невже до нас? Невже до нас? – скривилась од болю.

Розчинилась брама.

Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ганок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.

– Марто, батьки дома? – витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.

– Дома, – обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.

«Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер», – засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ганку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.

Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося – вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.

З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.

«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав…»

– Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?

– Та…одного гостя, – тихо з паузами озвався голос Варчука.

– Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете… – заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.

– Гість порядний.

– Чи не Омелян Крупяк?

– Він. А ти звідки знаєш?

– Ще б не знати.

– Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.

– Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було… Навряд, щоб він сьогодні прибув.

– Щось трапилось? – глухіше забриніли тривожні нотки.

– Ні… Омелян, здається, на повишення пішов, – і в отих останніх «ш» зашипіла погано прихована заздрість.

– Хлопець меткий.

– Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає… Теж мені завзяття.

– Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.

– Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.

– Так що ж з Омеляном?

– Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить – чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.

– Щось холоднувато, ходімо до господи.

Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.

Сафрон зупинився.

– Хто там?

– Це я, – озвався старечий жіночий голос.

«Матір Варчука», – пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.

– Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.

– Добрий вечір, сину. З празником тебе, – тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.

– З празником, мамо, – металево натягується голос. – Ви не могли кращого часу вибрати, тільки тепер, коли гості?

– Я думала, сину, в свято…

– Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стіл разом із людьми.

– А чого мені за стіл… Відсиділось моє. Я до челяді піду. Холодно в мене в хаті. Вогкість у кості заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала… Ти не сердься. Я до челяді піду. Софія мене не зобидить.

– Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. І так мені з вами… Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комірне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собі в голову, що гроші в мене як полова – лопатою гребу.

– Сину, я ж тобі усе, усе віддала.

– Віддали! – перекривив. – Заберіть собі те, що віддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злидні відрізали. Хватить пекти мені очі своїм добром. Було, та загуло.

– Сину! – Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув. – Я ж мати тобі, а ти до мене гірше, чим до худоби. Непотрібною стала. Я і сама б хотіла скоріше померти. Так живою не увійдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала…

– Гаразд! – скипів Сафрон. – Хай у вас я відро молока випив. Завтра вам Софія принесе повнісіньке відро. Хватить? Ідіть! – І швидкі кроки сердито загупали по ганкові.

«Яке страхіття, яке страхіття цей Сафрон!» – охопив голову обома руками Дмитро. Він навіть не міг подумати, що можуть бути у світі такі безсоромні слова до матері, до жінки. «Треба буде чимсь допомогти старій… А Марта не виходить… Ніколи він по-доброму не віддасть за мене. Це не чоловік…» – і не знайшов потрібного визначення Варчукові.

Коли увійшов у хату, сп'янілий Сафрон сидів біля Созоненка і гарячився, посмикуючи вуса.

– Не признаю такого права. Землі господаря, а не харпака потрібно. Та я її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на шматки порізав. – П'яна сльоза заволожила рідкі вії.

«Свою порізав би чи ні, а чужу не пожалував би», – подумав тоді.

– А ти не по правді зробив. Не грошей мені жаль… Созоненко стер рясний піт з червоного обличчя і хрипло розсміявся:

– Роби по правді – очі вилізуть. Не наше це діло, не доходне.

Не соромлячись людей, до Дмитра підійшла Марта, бліда і зів'яла. За кожним її рухом слідкував голодними очима Ліфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зіниці червоними відблисками ламп і так зирнув на крамаря, що той дрібно закліпав віями і обернувся.

І зразу ж Дмитро відчув на собі перехрестя допитливих, насторожених і лихих поглядів багатіїв. Відкидаючись назад могутнім, ще не затверділим станом, він з ненавистю окинув гострим зором усю світлицю. Здавалось: кілька пар очей, то випираючи, то вивірчуючись із очниць, от-от репнуть від натуги і злоби.

«Ану хто перший підведе голос і руку», – без остраху пружинилось мускулисте тіло. Тоді він не пожалів би потрощити дебелі дубові стільці на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селі і зараз ніхто не наважився зчепитись із ним. Не прощаючись ні з ким, поволі і гордовито вийшов із хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечі і, нахилившись, повисла на шиї, всім тілом притулилась до парубка.

– Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освітило мене. А воно вже за хмарами.

– За якими там хмарами. Ну, не плач. Скоріше цього Созоненка, як тріску, на коліні переломлю, чим тебе упущу.

І Марта з острахом відхилилась назад: вона ніколи не думала, що у її коханого може бути такий страшний погляд і така ненависть.

– Без тебе, Дмитре, нема життя мені… Ти сам не знаєш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому світі…

– Марто! – загрозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякано метнулась убік.

В цей час заскрипіла хвіртка, і Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до воріт.

– Вечір добрий, Сафроне Андрійовичу! – почувся веселий голос.

– Тихіше, тихіше, Омеляне, – застережливо зашелестіла темінь…

ІX

Як у холодне, покинуте птицею гніздо повергався Дмитро додому.

Твердою рукою торкнувся воріт, і крихітний іскристий бісер паморозі почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба – він аж пашів од жару.

Зітхнувши, з ясена упало підрізане осіннім холодком сузір'я листків, і зразу ж дерево зашелестіло, затужило, обсіваючи землю своєю неприв'ялою красою.

«До ранку зовсім осипеться ясен», – подумав з жалем і відчув, збагнув, що зараз навколо міниться й обновляється природа, що це остання цьогорічна осіння ніч: завтра випаде сніг, і на відсонні тонкими струмками будуть пробиватися крізь нього пахощі стужавілої землі та виновий дух опалого листу.

«Про що я думаю», – скривився від внутрішнього болю. Прислухався до сумовитого шарудіння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку.

В хаті за столом сидів Мірошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрів насмішкуватим поглядом.

– Що, добрі коні у Варчука?

– Путящі, – відповів стримано, вловивши глузливі нотки в голосі Свирида Яковлевича.

– Іду я, Докіє, вулицею, – звернувся до вдовиці, – і сам своїм очам не вірю: на Варчуковій бричці сидить Дмитро. Розчервонівся, вид радісний. Порівнявся зі мною – навіть не поздоровкався.

– Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.

– Де там було побачити! Дрібний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричці самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потім ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч півдулі від них удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, піддобрювались?

– Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо…

– Попросив, попросив! – нетерпляче перебив Мірошниченко, і в його великих очах двома дугами спалахнули жаркі краплинки. – А ти й зрадів? Гордість свою трудівничу на чарку проміняв. Ти знаєш, як твого батька упрошував Сафрон у революцію зайти до нього? Він не тільки чарку поставив би Тимофієві. І твій батько, а мій вірний друг, сказав йому: «Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремінно зайду, коли твоє кодло буду із коренем виривати. А для панібратства не переступить моя нога через твій поріг».

Кров кинулась в обличчя Дмитрові, його аж перехитувало від пекучих ударів слів. І тільки один хисткий довід міг виставити проти них: я ж заради дівчини, заради свого щастя поїхав до Варчуків. Але скажи це Мірошниченкові і він ще різкіше сіконе: «Що ж то за любов твоя, коли заради неї вминаєш свою гордість, на поступки з совістю ідеш. Дрібна то любов, заяча».

І то буде правда. Було соромно і боляче. Згадка про батька живим докором в'їдалась в розрізнені течії думок.

– Що ж тебе потягнуло до них? – тепер росла постать Мірошниченка, неначе підносилась над Дмитром. – Може, хліб там кращий, ніж твоя мати випікає напрацьованими руками? Бо він, той куркульський хліб, на бідняцьких сльозах замішаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкі достатки? Науку почав у Варчуків вивчати?

– Під три чорти ту науку! – і собі розсердився Дмитро. Поблід, тільки вуха горіли, як жарини. – Чого ви мені очі печете? Ви знаєте, що в мене зараз на душі робиться? Варчук мені як собаці «добридень» потрібний.

І мати вже не пізнавала свого Дмитра – таким він став лихим і впертим. Це був не її син, а Тимофій в годину бурхливого гніву.

– А ти це чого голос підняв, начебто правда на твоєму боці? Совість заговорила? – виділив кожне слово Мірошниченко. – Мав сміливість з куркулями гуляти, май тепер сміливість подивитись людям у вічі. Гляди, щоб потім пізно не було… Не те що за всяку підлість, – навіть за всякий хиткий крок – прийде час – мусиш дати звіт… Знаю, на яку дорогу можуть вивести такі прогулянки, А за тебе я відповідаю. Перед пам'яттю Тимофія відповідаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потім, жалюгідного і непотрібного, викинуть на людське посміховище.

– Мене не обломлять. Руки короткі.

– Хто його зна. Такі слова я не раз чував. Не таких обламували. Віддасть Варчук за тебе Марту. Поріднишся з ним – і не оглянешся, як станеш куркульським підголоском.

– Ат, нащо про це говорити, – боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серці і в голові.

Мірошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потім присів біля столу, де лежали двома купками книжки, уже рівним голосом сказав:

– Ці книжки, Дмитре, закинь кудись подалі, в печі спали. Не брудни об них рук, – показав на меншу купку.

– Чому? – підійшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча.

– Ось з цих двох сіреньких, – показав на брошурки, – аж сиплеться націоналістична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрібненькою її роблять. Словом, не чоловіка показують, а раба, без надії, без дум і мрії. Ти чув слова Горького про людину?.. От підійдеш до мене – я тобі підберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бібліотеку. – І очі Свирида Яковлевича подобрішали, риси на обличчі стали м'якшими.

– І де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки діватимете? Всю хату загатили, – озвалася Докія.

– Порозумнішати, Докіє, на старість хочу. Замолоду не було як до грамоти підійти, а революція навчила. Сідай, Дмитре. От скажи: що тобі ця книжка дала?

– Дала?

– Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож і є, що нічим. А тимчасом приміть, як у ній описується попівські маєтки, куркульські хутори усадках, біленькі хати, затінені вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобі здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякі батюшки та матушки, пани та куркулі і як треба покірно за сочевичну юшку гнути на них біднякові спину. Отак непомітними і хитрими стежечками введуть тебе в той світ, якого ніколи не було, у світ, видуманий буржуазними націоналістами, які пізніше з Петлюрою відділяли нам м'ясо од кості. Найвище щастя у цій книжечці – мати свій хутір, свою пасіку, своїх наймитів. Найвища ступінь розумової діяльності – послухати проповідь попа і потім ахкати біля затурканої жінки і голодних, неписьменних дітей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?

– Ні, Свириде Яковлевичу, волом я ніколи не стану.

– Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцію, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? – і на повних устах Мірошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмішка. – Це великий талант, народжений тільки раз, неповторний талант. Той – агроном, той – інженер, той – мореплавець, той – полководець, той – політик, той – вільний хлібороб вільної землі, яка аж важкою стає від зерна добірного, плоду червоного.

– Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина – талант, – вперше за весь вечір усміхнувся Дмитро.

– А ти думав як? Про що ж я толкую тоді? Звісно, кожна людина – талант. І то такий, що ніколи не повториться.

– Тоді виходить, що у нас сто сімдесят мільйонів талантів, – уже зовсім з недовірою поглянув на Мірошниченка, хоч слова, сказані про землю, солодким щемом віддались у грудях, відтиснули сердечний біль.

– Сто сімдесят! І ні на одного чоловіка не менше. Ти бачив сад у весняній напрузі? Тисячі пуп'янків укривають дерево, і кожний з них розцвітає в поліття. А що ж ти думаєш – людина гірша дерева? Вона не може розцвісти найкращим квітом? Ми – країна талантів. Тільки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало і вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хліба була варта більше, ніж життя, тоді мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому піску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашій землі життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина може засіяти, як веселка, всією красою своєю. Тільки не лінуйся, тільки працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний ніс, мізерне щастячко… Нелегко нам, дуже нелегко. Скільки труднощів чекає. Але це такі труднощі, що не розломлюють, а підносять угору людину. Без революції, без партії згнив би ти по наймах. А тепер захочеш – знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пішов я. Прощавайте. – Тепер обличчя Мірошниченка світилося строгою, гордовитою впевненістю. Прояснився трохи і Дмитро.

– Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю мені підберіть.

– Підберу. Професора Вільямса є у мене книга. Дуже путяща.

Дмитро провів Мірошниченка аж до розстанні, що тьмяно просвічувалася іскорками вогкого піску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у своїй руці Дмитрову руку і задушевно сказав:

– А Марта – дівчина хороша. Коли полюбилась – одружись. А до Варчуків щоб і нога твоя не переступила… Як подумаю, Дмитре, – він, тільки він, Варчук, винен, що твій батько загинув; душа мені підказує: тільки так було. Коли б не підстрелили його, не те що річку – море переплив би… Людиною був!

З кожним роком, сам не помічаючи того, Свирид Яковлевич все повніше і повніше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Він забував усе те недосконале, що не з вини Тимофія, а з вини тяжкого безпросвітного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, він і Тимофія показував таким, яким той не тільки був, а яким би став тепер у житті.

Іноді навіть Докія з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так він сказав про Тимофія.

Тоді Мірошниченко густим, обвітреним голосом зразу ж обрізав:

– Чого ти так дивишся на мене? Тимофія я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом і в революцію плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тінь, ходить, найкраще чоловік пізнається. Мало ще ти взнала свого Тимофія. Кришталь він! Чистий! Таким і Дмитра хочу бачити…

X

Повертаючись із цукроварні, Дмитро обламався в дорозі. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипіла під копаницями нев'їжджена блідосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвішані білими, з довгими торочками хустками.

Розпластавши крила, на черешневу гілку спустився ворон, і посипалось дороге вбрання з дерева, розвіваючись димчастим пилом.

– Кар! – переможно заскрипів птах і витягнув посивілу шию.

Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро ішов біля саней, часом по коліна вгрузаючи в сніг.

На заході поволі гаснув світлий, загублений сонцем пояс. В далині замигтіло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повіяло гіркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з коміра свити, і в цей час назустріч йому вилетіли затінені по груди кучерявими клубками снігового пилу дужі коні, швидко несучи крилаті саночки.

Вправна рука машталера легко звернула з дороги і раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. – Здоров, Дмитре, – притримуючись за плече Карпа, підвівся старий Варчук, накритий до надбрів'я гостроверхою кобкою.

По скривлених тремтливих губах Сафрона відчув недобру вість для себе.

– Добрий вечір, – потягнув до себе карого.

– Так от що, Дмитре, – підвищуючи голос, дрібно затряс рукавицею. – Зарубай собі на носі: ти ніколи Марти не візьмеш, ніколи.

– Чому? – злою усмішкою зміряв ошкірене повне обличчя Карпа.

– Як то чому? – ски'пів Сафрон. – Багатством, калиткою не доріс! Марту за Ліфера віддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.

– Овва, які ви грізні!

– Побачу – приб'ю! Святе моє слово – приб'ю.

– Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця.

– Ах ти ж… – вискочив з саней і рвонув гарапника з руки Карпа.

– Дядьку Сафроне, відійдіть од гріха! – насупивсь.

– Я тебе відійду, що до вечора відійдеш, – через сани цьвохнув гарапником. Чорні очі заокруглились, наче у птаха. – Я тебе відійду, чортів злидень! Злидні чортові!

– Вйо! – спокійно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен.

«Отак обірвалось все». У вухах гуділа до болю розріджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, і вже не чув, як, танцюючи на снігу, матюкався Сафрон…

Дома розпріг коня, не вечерявши пішов на хутір.

Сильнішав мороз, дим з коминів валив рівно, зливаючись з небом. Забувши обережність, пішов так швидко, що незабаром з чуба покотився піт, запарувало тіло. Перескочив через пліт, вдарив сніжкою у вікно і пішов до високого, завіяного снігом стогу сіна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипіли на снігу дівочі кроки. Закутана по самий ніс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди.

– Ой, непорадна та година, в яку я родилась! – почув, як її сльози падали йому на підборіддя.

– Чого ти?

– Дивись, як списав мене старий, – відкинула хустку. Все обличчя було ізсинене. На розпухлих губах засохла кров, під очима світились синці.

– От сволоцюга!

Поцілував і не міг второпати, чого уста її були солоними.

– Почула, що віддає мене за Ліфера – в ноги кинулася з просьбою. А він як визвіриться, ногами змісив усю. «Я тебе, нечиста душа, схочу – посолю і з'їм, схочу – без солі з'їм! Набралася розуму від злиднів. Я тобі з печінками його виб'ю» – і пішов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! – і знову окропила його сльозами.

– Чого голосиш? – Задумавсь і знову не міг зрозуміти, чому поцілунок терпкий і солоний.

Билась Марта головою на його грудях, здригались плечі, наче крила у птиці, перекочувалась дрож по спині.

Бачив матір свою. Спрацьовану, з потрісканими од негоди і праці руками, що стільки переробила роботи на своему віку. Марніла краса на лиці, розрізалась зморшками, тільки виразні карі очі були по-дівочому молоді, красиві.

– Послухай, Марто, іди додому, збери собі хоч переміну одежі та й підемо до моєї матері.

– До твоєї матері? Вона ж прожене мене без приданого, – ще сильніше затремтіла, аж зуби почали клацати.

– Не знаєш ти моєї матері, – відповів гордовито. – А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловікові треба? Заробити на хліб кревно, з'їсти певно та в злагоді вік прожити – от і все тобі щастя. Чи так я кажу?

Задумливо пригорнув дівчину.

Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не міг…

– Який ти незвичайний, Дмитре. Скільки в нас люду перевернулось, а в усіх тільки одне на думці – багатство, гроші, земля, зиск. Один ти такий… найкращий.

– Теж мені найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю гудзкуватий я.

– І найкращий. Дмитре мій, життя моє… І вже не була Марта тою бідовою дівчиною, що першою покликала його в темінь весняного вечора. Перша сказала про своє кохання… Прояснена, відхиливши трохи назад голову, стояла перед ним тиха і чиста, як світання. Здавалось, її виразні очі розпогодились і світили таким сяйвом, що Дмитро не міг одвести од них свого погляду, і з радісним подивом розумів: любов дівчини була глибшою, чим він гадав. Перше не раз у душі ворушилась підозра: коли дівчина сама признається в коханні – навряд чи справжнє воно. І ось зараз, в цю хвилину, ця недовіра була назавше розтоплена новим і несказанно радісним розумінням.

– Марто! Дорога! Іди, збирайся…

– Страшно мені, Дмитре, – і потемнів погляд у дівчини.

– Страшно тим, в кого совість нечиста, хто з людей кривавицю видушує… А тобі чого? Ми люди прості, не лукаві. – В думці вже бачив Марту в себе дома із своєю матір'ю.

– Щастя моє! – обвила руками. – Куди скажеш, туди піду за тобою. Переночую сьогодні ще дома, а завтра до тебе прийду. Зібратися ж треба. Матері скажи. Коли не схоче – знати дай.

– Про мене. Тільки не бери багато з собою, щоб старий не пік очей. Не хочу я нічого з його паскудних достатків. Заробимо самі на себе…

– Заробимо, Дмитре.

Легко йшлось додому, в кожному русі ворушилась молода сила, надійна, нестримана.

«От і заживемо втрьох, – прикусив зашерхлу губу. Була вона липка і солона. – Це ж піт ропою скропив мене», – зрозумів нарешті.