Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 96 страниц)

ІІІ

Вночі палата густіше пахнула міцним розпареним настоєм ліків. Іноді в тиші на низьких нотах сплескував окрик хворого і стихав, як дальній занепокоєний гомін осінньої хвилі.

Не спалось Дмитрові. Пожадливо вдихав різке повітря, прислухався до туго нап'ятих поривів вітру, а перед очима коливалась і коливалась роботяща весна.

Він ждав її, як сама земля; радів, угадуючи її легку, розгонисту ходу, і тривожився, хмурився, відчуваючи, що десь біля самого обрію причаїлися мертвотні приморозки і круговерть суховіїв. Вони врізалися не тільки в колгоспні масиви, а й в його тіло. І полегшено зітхав, коли чорні видіння змінювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.

Серед усіх думок найбільше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?

«Зерна такі, хоч на оберемок клади», – сміялися очі Варивона, і перед Дмитром знову піднімалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересіваючи до самого кореня сонячний дощ.

«А який же він, цей Навроцький? Чи зуміє по-справжньому ділом повернути? Не огородиться од широкого світу крихітними вікнами-діляночками, як деякі завідувачі хат-лабораторій? Ні, не може такого бути. Ніяк не може».

Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невідомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зріднялась із ним, як рідняться солдати в бою. І радісно було, що десь, зовсім недалеко, за засніженими шляхами, відкрився його однодумець зі своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; відкрився, мов нова зоря, тільки світ її не сотні років ішов до землі, а зразу ж проснувся радісними і хвилюючими промінцями.

І, вже засинаючи, твердо вирішив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як він господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч і скупий він, а щось таки вділить. Мусить вділити».

Ця думка і в сні м'якою усмішкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчі Дмитра.

Вранці після сніданку він підійшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лінивими очима, характерними для спокійних розповнілих людей.

– Одужуєте, Дмитре Тимофійовичу? – радісно зустріла його, і дві борозенки побігли від уст до підборіддя.

– Зовсім одужав, Ганно Петрівно.

– От і гаразд. У нашій лікарні Марія Іванівна і мертвого поставить на ноги.

– А здорового з ніг звалить, – сказав жартома.

– От уже і не сподівалася на вас! Ну, Дмитре Тимофійовичу, на вас саме сонце не вгодить! Ніяк не вгодить! – так обурилася Ганна Петрівна, що аж крапельки роси затремтіли на її верхній губі.

Будучи простою, малописьменною жінкою, вона всією душею зрослася з лікарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими від болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрівни в якійсь мірі ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такі потрібні, вірно угадані слова, що перекручене, мов коріння, лице хворого з подивом починало м'якшати і розгладжуватися. І часто доводилося її чоловікові, мовчазному рахівникові з сільпо, до самої ночі сумирно простоювати в синюватому світлі коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокійним, співучим голосом якусь покалічену людину.

– Ганю, ти вже? – несміливо питався, коли вона з утомленою усмішкою боком виходила з палати.

– Тихше, Володю, – притискала короткий палець до вуст, і чоловік злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який і зимою красувався квітами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрівни. «Велика моя жалібниця», – любовно називав дружину, завжди почуваючи в душі перевагу її над собою…

– Ганно Петрівно, та я пожартував, – Дмитро був нерадий, що вирвалися такі слова. – Вірно – пожартував.

– Якісь у вас жарти… утопленика, – почала трохи відходити.

– Це тому, що я топився. З водою вони влилися… Ганно Петрівно, дайте мені мій костюм.

– А це що за нові жарти? – знову обурилась.

– Мені треба у місто сходити… На одну часинку.

– Дмитре Тимофійовичу, ви в своєму розумі? – в непідробленому жасі округлились очі сестри.

– Та наче в своєму.

– Ні, доведеться таки вас показати невропатологу. Лікували, лікували чоловіка, поставили на ноги, а він за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тоді про нашу лікарню скажуть? Ви подумали про це? Ідіть мені зараз в палату і чекайте обходу.

– А після обходу дасте?

– Ні, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у місті? – перейшла на офіціальний тон і зразу ж не втрималась на ньому: – Я сама піду.

– Самі ви цього не зробите.

– Чому б це я не зробила, товаришу хворий?

– То таке діло…

– Дмитре Тимофійовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите і костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно і з усією відповідальністю. У нашій лікарні службові обов'язки виконуються вірно і точно.

– Ганно Петрівно…

– Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофійовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашій лікарні аж незручно такі слова слухати. У вас більше до мене справ нема? – Ганна Петрівна з перебільшеною строгістю вклонилася Дмитрові і, розгойдуючись, попливла в палату. «Несвідомість, цілковита несвідомість», – зашіптувала дорогою.

«У такої що-небудь випросиш, її нічим не проймеш, – похмуро провів поглядом широку постать в світлоблакитному халаті. – Несвідомість заїдає жінку і навіть не розуміє цього. Теж мені службові обов'язки у нашій лікарні виконує… Що ж його робити?»

Косуючи очима, прослідкував, коли строгий, білосніжний, як виводок лебедів, обхід попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярію. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж.

– Гараж! Олексієнко слухає! – загаркавив, заклекотів голос шофера секретаря райпарткому, і Дмитро зрадів, неначе маля.

– Сергію, виручай!

– А-а-а! Дмитре Тимофійовичу! Що воно трапилось? У лікарні захарчували чи горючого не дають? Це ми діло поправимо, – закипів розгонистий сміх.

– Ні, не те… Костюм і пальто у мене… вкрали.

– Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на тротуарі машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! – задихався від обурення міцний, басовитий голос.

– Сергію, це все потім зробиш. Зараз привези мені якусь одежину. Та й чоботи прихопи.

– І чоботи вкрали? Тоді я сам з цих господарів і ременя, і лика надеру.

– Товариш Марков дома?

– На нараду в обком виїхав.

– Сергію, мене підкинеш в одне село?

– Далеко?

– Кілометрів п'ятнадцять.

– Дорога справна?

– Нове шосе. До Жданівки.

– До Жданівки. Це територія другого району. Ні, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні ніяк не можу – у мене побачення.

– Та плюнь ти на побачення.

– Ну, Дмитре Тимофійовичу, від вас я цього ніколи не чекав. Спасибі. Услужили. Ці слова я передам по прямій адресі.

– Сергію, – мало не застогнав Дмитро. – Тут таке діло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох.

– Похвалить?

– Неодмінно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолуді.

– Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярії, Дмитро сторожко пішов до головного виходу. Коли ж біля лікарні загула машина, він нетерпляче вискочив на ганок і тривожно-радісним поглядом зустрів рослу постать Олексієнка, який, сяючи змовницькою широкою усмішкою, ніс перед собою оберемок одягу.

– Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! – забасив розчервонілий Сергій, ледве втискаючись у двері.

– Потім, Сергію. Скидай тут одежу і притримуй ручку, щоб ніякий дідько з лікарні не нарвався, – про жінок я думаю.

– Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? – здивувався Олексієнко.

– Чим тобі погане місце? – затанцював Дмитро, вбираючись у штани.

Шофер з подивом покосився на нього, а потім засміявся.

– Тихше, Сергію: бухкаєш, наче грім, – уся лікарня збіжиться.

– Я б хотів, щоб тільки сестра-хазяйка прибігла. Це вона усе із коренем тут ломить?

– Із коренем. Вона така, – майже механічно відповів, натягаючи чоботи.

Але Олексієнко ще сильніше розреготався:

– Ох, і ловко ж ви мене підманули…

– Так уже й підманув… – не знає, що відповісти Дмитро.

Незабаром виїхали з міста, і зимовий сонячний день привільно розкинувся у всій своїй красі. Вдалину бігли поля, кружляючи, вони випромінювали трепетні струни прозоро-синього повітря. Здавалося, наче віяла легкого зернистого дощу піднімалися вгору, з снігової рівнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожні дерева накрапали золотисто-голубим воском, і посічений сніг під ними лежав, як щільники.

З долини, неначе з дна, почало підніматися, напливати село, навпіл поділене рікою.

Після недовгих розпитів зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двір, як із східців ганку проворно збіг низькорослий літній чоловік з загостреним внизу землистим обличчям і карими упертими очима.

– Просимо до хати, – з гідністю вклонився Дмитрові і Сергієві.

У великій світлиці Данила Петровича Навроцького тісно від книжок, вазонів, ящиків і полумисків. Зелені вогники сходів м'яко піднімалися над вогким чорноземом. мідними злитками суглинку і попелястим супіском, від якого так свіжо віє лісовим корінням.

– Не вміщається все моє господарство в хаті-лабораторії. Прийшлося викурити свою бабу із світлиці, – викресали смугу мерехтливих іскор розумні примружені очі Навроцького. – Стара! Ти там щось приготуй для гостей! – гукнув, не розчиняючи дверей до другої кімнати. Сівши за стіл, він, наче птах із клітки, виглядав з-за двох високих стосів книжок.

«Бібліотека більша, ніж у мене», – з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобні книжкові шафи.

Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував від одного ящика до другого, пояснював, що і як у нього посіяно, які досліди йому вдалися, а на яких спіткала невдача. І мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термінами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрібніші слова, міркуючи, що можна розповісти Варивонові, аби той передав яку новину Григорієві Шевчику.

Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, і слово почало падати мляво, обережно.

– Вивів пару кущиків. Але ще треба перевірити, бо може розщепитися. Мої досліди з житом тільки в ембріональному стані.

– Даниле Петровичу, хоч покажіть своє зерно.

– Та… – зам'явся Навроцький і раптом веселіше додав: – Восени я висіяв його в грунт…

– Усе висіяли? – недовірливо і з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною зміною рухливого обличчя.

– Та кілька зернин залишилося, – промовив нерішуче, і тінь невдоволення зморшкувате лягла на чоло. – Всього-на-всього кілька зернин. Бережу їх, як зіницю ока.

– Дайте хоч одним оком поглянути на них, – стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнів.

– Вони десь у Юрія, синка мого, а він саме поїхав на курси.

Було явно видно, що обережний селекціонер хитрує, і Дмитро, мліючи від хворобливого поту і млосного стугоніння крові, ледве стримував себе, щоб не сіконути пекучими, злими словами.

Не такою він уявляв собі зустріч з Навроцьким. Завжди, стрічаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. І такі люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б він їх бачив раз на віку. Коли ж його сподівання не здійснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцінніші скарби.

– Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези.

– Гречку? – насторожився і зацікавився. – А де вона?

– Дома. Я з лікарні.

– Дома? – недовірливо поглянув на Дмитра. – Ага! А моє жито в Юрія. Він з ним найбільше діло має. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву, думаєте, даремно на Другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників їздив? – почав розхвалювати сина, щоб якось змінити напрямок розмови.

– Бригадир? – уже шаленіє Дмитро. – І зерно ховає од вас? Чи ви заховали це жито від людського ока? Як одноосібник, заховали!

– Це ти про мене!.. Це я тобі одноосібник?! – відхилився назад Навроцький, і його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потім почало бліднути.

– Ну, не одноосібник, а ворсинки поганенькі є, – пригадав давні слова Віктора Сніженка.

– У мене ворсинки? Поганенькі? – задихався од обурення Навроцький, а очі його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра.

– Коли б не було, не загратувалися б своїми діляночками. Велике діло квоктати над цими мисочками, як курка над гніздом, – покосився на мережані полив'яні полумиски.

– Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу… ти… вульгарний механіст!

Дмитро здивовано глянув на старого і несподівано розсміявся, але тому було не до сміху.

– Він мене мисочками попрікає! Я цілий бій витримав з бабою, поки вона своє добро під мої досліди віддала. А в тебе, знаю, всі черепки на миснику красуються… Бач, одноосібника, індивідуальника, сучий син, знайшов. А що ти за один будеш? Чому ти мені свою гречку не показуєш? Приїхав розуму випитувати в старого? Об'їхати хочеш? Останнє забрати хочеш? Знаємо ми таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мої мисочки – скатертю доріжка! Аякже! Плакати буду за ним! – застрибав по хаті Данило Петрович, театрально вимахуючи дрібними кулачками. – Стара! Покинь там поратися. Гості у нас обідати не будуть, їм спішити треба! На свої мисочки!

В цей час широко відчинилися двері і, наздоганяючи клуби морозу, в світлицю радісно вскочив сизий від холоду Варивон Очерет.

– Данилові Петровичу низький уклін, – вклонився і шанобливо підійшов до старого. – Сердечне радий вас бачити. Дуже радий!

Навроцький щось забурмотів, висмикнув руку з міцних пальців Варивона, притих.

– А тут наче наукова дискусія почалася?

– Та… почалася. Уже й закінчилася, – промовив Навроцький, не можучи знайти собі місця.

– О, та у вас відомий бригадир Горицвіт гостює! – здивовано скрикнув Варивон, наче тільки тепер помітив Дмитра. – Що то значить новатор новатора почув. Ви знаєте, яку він гречку вивів? Одначе до вас учитися приїхав!

– Та… приїхав… А ви хто будете?

– Бригадир Варивон Іванович Очерет. Спеціалізуюсь і росту на просі. І непогано виходить – каша родить!

– Очерет? Це той, що взимку отаву косив? – повеселішав Навроцький.

– Той самий! – закивав головою Варивон і насмішкувато поглянув на Дмитра.

– До мене теж по зерно приїхав? – строго запитав Навроцький Варивона.

– Що ви, Даниле Петровичу, – промовив із здивованням. – І в помислах таке не ворухнулося. Навіщо зобижати чоловіка: знаю – мало у вас зерна.

– Це ти правду кажеш, – схвально закивав головою. – Але хіба це інші розуміють? Вони мене зразу в одноосібники записали. Я самий перший в тридцятому році вступив у колгосп. Куркульня усі мої вікна перестріляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жінку ножами. А мене одноосібником… Та я за нове життя живцем серце із грудей вийму! – з кожним словом підвищував голос, завзятіше воював проти удаваних ворогів і сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не міг.

– Є несвідомі елементи, – співчутливо піддакнув Варивон, ледве стримуючи сміх: усю пересварку Навроцького з Дмитром він почув ще знадвору. – Помогти чоловікові не поможуть, а настрій зіпсувати – категорично зіпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привіз – одну книжку дістав.

– Про сільське господарство? Наукову?

– Наукову, – витримав паузу Варивон.

– Це ти молодця, Варивоне Івановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга?

– Про віддалену гібридизацію.

– Варивоне Івановичу, це правда? – вражено застиг на місці Навроцький, і куточки його уст затремтіли радісно і – якось жалісно, по-жіночому. Аж Дмитро здивувався.

– Чиста правда! – ефектно вийняв із внутрішньої кишені пальта невелику, в зелених берегах, книгу.

– Варивоне Івановичу, голубчику! – зовсім обм'як од радості чоловік. – Це ж не книжка, а мрія! Мрія моя! Я теж про гібридизацію думаю, – ухопився обома руками за подарунок і притис його до грудей.

А Дмитро у подиві нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича він пізнав свою книгу.

– Спасибі, спасибі, Варивоне Івановичу, – забігав по хаті Навроцький і кудись непомітно сунув подарунок. – Скільки я розшукував її. Хотів уже до Києва їхати – засісти в бібліотеці і переписати від палітурки до палітурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобі віддячу?.. Варнвоне Івановичу! – раптом рішуче блиснули очі в Навроцького. – Вділю тобі кілька зернин свого жита.

– Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати…

Дмитро ледве не застогнав, позеленів, нетерпляче подався вперед до Варивона, але той застережливо і грізно покосився на нього.

– Ні, ні! Ти не зобидиш, а порадуєш мене. Знаю, в які руки зерно йде! Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жмені.

– Воно то вірно – не розтечеться. Але ж… – шанобливо ламався Варивон.

– Без усяких «але ж!» – вигинаючись поміж ящиками і мисками, проворно попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: – Тільки куди ж це Юрій заховав зерно?

Дмитро аж захитався і обм'як.

– Ні, таки у шафі, – сказав переконливо Данило Петрович і зашарудів, задзвонив руками, перебираючи якісь пакуночки і слоїки. Через хвилину, урівноважений і прояснений, він гордовито підійшов до Варивона:

– Візьми мою працю, бригадире. Хай вона тобі щастя принесе. Останні зерна віддаю, бо вірю тобі.

Пучка великих іскристих, з найніжнішим пушком зернин лягла на широку долоню Варивона, і чотири голови схилились над нею, наче над золотим розсипом.

Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрійними очима оглянув усіх своїх гостей, обережно позадкував назад, трохи відхилив двері у другу кімнату і тихо, щоб не сполохати людей, напався на жінку:

– Стара, що ти собі думаєш? Давай скоріше обідати. Скоро усіх голодом замориш. Вічно ти, як почнеш возитися… Сливняк там у тебе якийсь знайдеться? Із зимостійких слив?

– Усе знайдеться. Тільки ти вже не йди до гостей, поки я їх не посадовлю за стіл.

– А то чому?

– Тобі ж довго команду змінити? Знову зарепетуєш на всю хату: гості у нас обідати не будуть!

– Так уже і зарепетую, – промовив примирливо. – Ти ще не знаєш, які люди у мене. Один Варивон Іванович чого варт. Знаєш, що він мені привіз?

– Певне, якесь зерно? Знову піддобрюєшся, щоб останні миски вициганити? Скоро доведеться нам із горшків їсти, – похитала головою і усміхнулася.

За обідом Данило Петрович майже нічого не їв. Легко перехилить чарку густого сливняку, щипне шматок хліба, і знову очі розбігаються по сторінках книги.

– Це тільки подумати! – з подивом, з захватом і зітханням вириваються слова про гібридну пшеницю. – Багатолітня! Багатолітня, товариші!

– Як людина, – піддакує Варивон.

– Ну, то вже ти занадто, Варивоне Івановичу, – обережно поправляє Навроцький і, знову косуючи оком на книгу, вигукує: – Скільки простору перед нами, аж рукам і серцю радісно! Що з природою робиться.

– Радянська наука робить, – делікатно поправляє Варивон.

– Радянська! Сталінська! Бач, що товариш Сталін сказав:

«Сміливіше експериментуйте, ми вас підтримаємо…» Це, думаєш, одному вченому сказано? Це мені, тобі і… – поглянув на Дмитра, – нам усім сказано. Що б ми не робили, треба робити сміливо, з радісною душею. Ех, скоріше б весни дочекатися… Зробиш щось путяще – і ідеш своєю землею такий щасливий… як у перші дні кохання. Навіть сонця не помічаєш.

– Сказився старий, – презирливо зібрала бляклі уста дружина.

Данило Петрович поглянув на неї і знову звернувся до Варивона:

– Ох, і порадував ти мене… Віддалена гібридизація. У мене тут є свої міркування. Від практики домисли йдуть… – набігла свіжа думка… – А скажи: звідки ти дізнався, що мені саме такої книги бракує?

– На ярмарку з вашими колгоспниками гомонів… Навіть знаю, що вас чорнокнижником називали.

– То діло давнє було, – обізвався з неохотою і раптом Пожвавішав: – Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа і попросимо, щоб він надіслав нам трошки свого чудодійного зерна…

Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила. Петровича. Той зрозумів його погляд і осікся.

– Багато до нього таких листів надходить, – завагався Варивон.

– Багато?.. А ми від імені двох колгоспів пошлемо. Від Вашого і нашого. З усіма підписами і печатками. Неодмінно уважить нам Трохим Денисович. Варивоне Івановичу, ти легку до письма руку маєш?

– Аякже! – відповів завзято і з надією глянув на Дмитра. Той схвально кивнув головою і витер з чола краплини млосного поту.

– Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловік, – втрутилася дружина…

Уже довгі тіні повибігали з усіх закутків, коли Варивон, Дмитро і Сергій розпрощалися з Данилом Петровичем.

– Варивоне Івановичу, ти ж підписи післязавтра притаскай, щоб діло скоріше проростало.

Тільки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:

– Які тебе чорти з лікарні погнали? А тепер уже гориш увесь!

– Щось трохи гуде, – погодився. – Може від сливняку?

– Від великого розуму. Теж мені оратор знайшовся! Ледве всієї справи не зіпсував. І чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти, видно, сам собі не подобаєшся!

– То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собі подобається.

– О, вже мислитель знайшов зачіпку. Ну. та дідько з тобою – бери! – обережно витягнув загорнуті в хустину зерна. – Щастя вирощуй. Усі колгоспи порадуй ним.

– Варивоне!.. Дружок! Спасибі, Варивоне, – обома руками вхопився Дмитро за хустину і засміявся: – це зерно не дасть мені захворіти!

– Коли б то так, – пробурмотів Варивон. – Привіз би його декому без твоїх роз'їздів.

– Варивоне, і ти думав про мене?

– А про кого ж! Не бачив, які бісівські вогники загорілися в тебе, коли в лікарні сказав про жито. Тоді й подумав я: дістану зерна для друга – звеселю його… А він старими словами Навроцького на переляк бере. Словом ти… вульгарний механіст!

І всі троє весело розсміялися.