Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 62 (всего у книги 96 страниц)

Частина другаІ

Пізньої осені по першому сніжку повертались партизани у рідні ліси. І хоча втома валила з ніг воїнів, проте кожен проясненим зором оглядав переліски і ліси, поля і галявини, пригадуючи все, усе своє життя.

Із самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лісів у поле та так і залишився на пагорбі, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Він проворно побіг дорогою, що темніла свіжими слідами.

– Товариші партизани! Внизу наш Буг! Іще не замерз!..

Ці, здавалося б, прості слова щасливою усмішкою одзиваються на суворих обличчях воїнів, і всі швидше спускаються до широкої тужавої ріки; вона свинцевим плесом впевнено врізається в ріденьке полиняле небо.

Горицвіт зупиняється перед обважнілою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до ніг, підмиваючи тонкі окрайці хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвінко цокнулися рогами воли; позаду заіржав кінь, і хтось простудженим голосом захоплено промовив:

– Навіть худоба пізнає свій край. Диви, як мій Воронець повеселішав. Розумний кінь.

Дмитро іде понад рікою, співучою, сповненою сумовитим шерехом і шепотом; з-під його ніг димлять завитки промерзлого піску. Ніби ткач основу, нитку за ниткою поволі перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжі і розлогому безмір'ї Забужжя. А в цю основу іще впліталися тихо і тривожно думки про родину; перед очима ставали рідні обриси і зникали, як доплив за поворотом…

Давно в минуле канули і сумніви і муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить уміння командувати загоном… Ось у цих краях він вперше, розгромивши фашистів, вповні почув свою силу. А як боявся тоді: а що коли програє бій? Правда, через деякий час під тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний відступ чи втеча. Підпільний обком і райком разом з командуванням загону розробили план рейду в західні області України. Так загін «За Батьківщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподіваними наскоками і диверсіями.

В жорстоких боях ширшали помисли, дії і здібності командира. Нелегко було повертати, змінювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав і змінював, із здивованням помічаючи, що глибше починає розуміти людей. Ненависть до ворога, криваві січі, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткішим, люблячим і ширшим. Перші досягнення породили сміливіші плани. Бо розумів, що сила успіху не тільки в тому, що він окриляє, утішає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономірно і міцно, мости в прийдешнє. І коли ці живі мости між двома берегами – минулим і майбутнім, сьогодні і завтра – сходяться так щільно, як улітку зоря із зорею, тим ширше і розум, і серце, і руки відчують, збагнуть і знайдуть своє місце в неповторному сплетінні подій. Навіть бистра вода закисає у тихих берегах. І це було зрозуміло командуванню загону «За Батьківщину», що жив єдиною сім'єю, нападав то обережно, але рішуче, то дерзко, навально, в самих несподіваних місцях. Від простішої операції переходили до складнішої; від голосування – до виконання наказу; від випадкових ударів – до планових…

Як із старими побратимами, привітався Дмитро з дубами-близнюками на Городищі; уклонився прахові Стражнікова і ще кількох партизанів, що знайшли вічний супокій біля притихлого лісового озерця.

І вже різноманітні турботи полонили загін. Тісний час прискорено закружляв новими ділами. Зразу ж на партійних зборах обміркували найважливіші питання бойової та агітаційної роботи, затвердили відозву до населення…

І вже тінями розсівалися в лісах розвідники, молодцювате виїжджали на закосичених конях підривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнілі, перепоясані стрічками, кулеметники, пріючи, вибирали найвигідніші місця для засідок, а переодягнуті в буденний селянський одяг зв'язківці та підпільні агітатори попрямували до міста, до сіл налагоджувати зв'язок з народом, із більшовицьким підпіллям.

В таборі забряжчали лопати, заахкали сокири і захекано обізвалися пили. І на свіжому місці партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бій. Тільки пізнього вечора трохи стихло в таборі.

Партизани, сидячи біля багаття, уважно слухали політінформацію Тура. Слово, оживаючи, уже ставало піснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлівських знамен і зірок, наближало той день, в ім'я якого тверді руки піднесли автомати чи гранату.

Прислухаючись до голосу комісара, застигли на лісових пагорбах вартові, не помічаючи, як на їхніх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартові, як повз них сюди, в ліси, велично йде їхня Батьківщина.

Партизанське життя, не спиняючися ні на хвилинку, входило в свої права. Цієї ночі командир і комісар не лягали спати: обходили Городище, перевіряли пости, ділилися новими планами. Незадовго до світанку вийшли на припорошене узлісся, яке тепер широко розкущувалося гінкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.

Далеко-далеко в настояній тиші прогуркотів вибух, даючи знак, що господарі уже хазяйнують на шосе.

На третій день, після обладнання партизанських землянок, що були зруйновані ворогом, до Дмитра почали підходити похмурі воїни.

– Товаришу командире! Поліція матір мою віддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадів, – звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селі.

– Не можна зараз, товаришу Дуденко.

– Чому?

– Важливіші є діла, – пішов з партизаном в глибінь лісу. – Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобі… Ну, розгромимо поліцію. Помстишся ти. А тимчасом по залізницях безкарно проходитимуть поїзди із свіжими фашистськими дивізіями, танками. Один ешелон пустити під укіс – це вартніше розгрому усіх поліцейських кущів у нашому районі. Стерпи свої муки для більшого діла.

– Коли ж не стерплюється, товаришу командире?

– Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловік, щоб не мав рани, як не на тілі, так на душі?

– І свої рани найболючіші, товаришу командире.

– Свої?.. Це я чув, коли одноосібником був. Не партизанську ти мірку взяв, Кирило. Це куца мірка. Під неї навряд хто з нас підійде… Чим, думаєш, дрібна людина відрізняється від справжньої?

– Дрібна людина зараз не в лісах душу студить, а теплої печі шукає. Дрібна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку підіймати, жерти хліб, вона ж першою і напаскудить, наригає в чистій хаті. А вдарить грім – заниє, мов комар на болоті. Бо вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона ціни своїй шкурі не складе! – зло і схвильовано відкушував кожне слово. – Я колись читав у книжці про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а він ні слова не промовив… Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увійшов би в огонь, згорів би полум'ям ясним за свою Батьківщину, за оцю землю, що виростила мене і поміж людьми людиною зробила… Я буду мучитись, горіти – і сміятимуся з ворогів, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До війни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що така вона у мене – аж тіло розриває… Пустіть, товаришу командире!

– Що ж, іди, Кирило. Я хотів тебе послати на станцію. Хотів, щоб на твоєму рахунку десятки фриців було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких і ми б не жили. Що ж, пропустимо зайві ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра нові матері залишаться без дітей, нові удови заголосять. Бо нам свої рани найбільше болять. Нам своя сорочка найближча до тіла… А потім хтось із тих, у кого своє найбільше болить, попадеться гітлерівцю в лапи і своїх друзів викаже, бо шкура в нього тендітна дуже, до неї за всі роки радянської влади ніхто пальцем не приторкнувся… Іди, Кирило…

І зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.

– Я на шосе, на залізницю піду, товаришу командире… Ох, і буду ж рвати гадів! Так буду рвати, щоб аж у Берліні їхній стогін обзивався.

– От за це спасибі! Це слово не одноосібника, а народного месника, – і зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширені наболілі очі, і він, кусаючи губи, швидко побіг до своїх підривників.

А до Дмитра вдруге підійшов Микола Остапець, гарячковитий і до безрозсудності сміливий в боях воїн. У нього поліція всю сім'ю спровадила в гестапо.

– Я поки загін розпускати не збираюсь, – коротко відрізав йому Дмитро.

Цього ж дня Тур, після розмови з потерпілими, скликав усіх партизанів на збори. Спираючись на зброю, посідали воїни біля вогнища, суворо слухаючи неквапні слова свого комісара.

Дмитро із Созіновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. І незчулися обоє, як синій вечір заглянув у землянку, як прийшов із розвідки Симон Гоглідзе і нечутно засвітив світло, змайстроване із гільзи 45 —міліметрового снаряду, як заскрипіли підводи до далекої посадочної площадки.

Підходячи до партизанів, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:

– Що ж тепер, виходить, мені робити? І в своїх захисників нема захисту? – обвів очима партизанів, шукаючи в них співчуття. – Тоді я сам піду бити чортів! Сам піду, товаришу комісаре!

– Да, не мішало б провчити, – обізвався хтось позаду. – Така наука правильно заганяє щурів у нори. І мозки у них розріджуються, не такими охочими стають до крові.

Микола заговорив голосніше:

– Товаришу комісаре, ми гранатами оті поганські душі на такі деталі розчехвостимо, що їх навіть Геббельс в інформації не позбирає докупи.

– Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди так, і в бою – спочатку робиш, а потім думаєш, – рівним голосом промовив Тур.

– Я вже подумав! Не маленький! – ще більше загарячився той, рухаючись всім тілом і відчуваючи німе співчуття частини партизанів його смагляві щоки, глибоко підсічені двома зморшками, тепер посіріли, ще більше загострився кирпатий ніс, а очі перекочували дві смужки злого світла.

– Ні, не подумав, як і в бою за залізничний міст. І тоді твоя гарячкуватість ледве не зірвала операції.

– То діло давнє було і кінчилося як по-писаному.

І тоді голос Тура прозвучав різко і владно:

– Ти хочеш робити, що тобі захочеться? Тобі своє дорожче народного? Для тебе партизанська дисципліна – не закон? Добре! Іди і більше не повертайся в загін. Нам анархістів не потрібно. Іди!.. Вважаю, – відрубуючи кожне слово, стишив голос, – що Микола Остапець вибув із нашого загону. Сьогодні ж це проведемо по наказу…

– Як вибув? Хіба ж я хотів вибути? Я хотів недолюдків бити, а не вибути, – зразу ж охолов і аж обм'як з переляку Остапець.

– Ох, і перелякався ж! – нане хвиля перекотилася над всіма партизанами.

– А ти думаєш! Що чоловік без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полі.

Просись, Миколо, в комісара, зараз же просись, – пошепки порадив Жолудь.

– Товаришу комісаре, не виключайте. За що ж? І куди мені дітись? Без загону я пропащий чоловік Знову закипіло все на серці, і шумовиння в голову вдарило.

Всі притихли, уважно слідкуючи за обличчям Тура. І той, розуміючи думки партизанів, одповів:

– Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до поліції в твоєму селі дійде черга. Там кущова нарада має бути. Тоді й проявиш себе.

– Добре, товаришу комісаре. Постараюсь! – з готовністю відповів партизан і осміхнувся так, як полегшено всміхаються люди після великого переляку, коли минає небезпека.

– Оце вірно, – обізвалося кілька голосів.

– Ще б, – хотів, щоб наш комісар невірно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, – гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всі в загоні любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.

У вільні години Пантелій Жолудь, стрічаючися з безвусим, тендітним зовні партизаном, завжди підморгував йому і джмелем гудів над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».

– І попливемо! Гей, як попливемо! І по Віслі, і по Дунаю, і по інших широких ріках, – задиркувато і впевнено відповідав білолиций Янчик. – Пантелію, чого так гудеш?

– Моторку заводжу – і на Віслу, і на Дунай.

– Заведемо, брати-слов'яни!

ІІ

З нев'їжджених доріг поверталися засніжені і постарілі зв'язківці. І лише в партизанському лісі молодшали їхні обличчя, вирівнювалися плечі, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навіть стоючи перед командиром, вони іноді забувалися, і клапті нещодавно зіграних ролей мимохіть доповнювали картину обставин і повідомлень. Найпізніше повернувся із кобзою за плечима підстаркуватий Матвій Остапович Мандриченко, якого поза очі бійці і командири звали артистом. Фрезерувальник за спеціальністю, він мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всіх інструментах, скрашуючи партизанські будні музикою і художнім словом. І зв'язківець з нього вийшов хоч куди. Тільки почувши дорогу, він якось осідав, старішав, а обличчя й очі на диво ставали безбарвними, начебто нічого в житті, крім їжі й сну, не цікавило чоловіка. Далекий, ніби порожній погляд, обвислі, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодій – все це зарання говорило, що незабаром у таборі не стане Матвія Мандриченка. Він і струшував свою роль пізніше за інших, не раз викликаючи цим добродушні насмішки і сміх. Ось він зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабній землянці і, розмірковуючи, якось неохоче відповідає на запитання командирів.

– Знову партизани зобидили есесівців: на шосе дві машини підірвали.

– Що ж тепер гітлерівці роблять?

– Та мерзнуть на холоді, ніякого відпочинку їм нема, – говорить, наче з співчуттям, і в землянці вибухає регіт.

– Ви що, Матвію Остаповичу, заклопотані їхнім горем?

– Та ні… Забувся, що не в селі, – і собі сміється Мандриченко, а його вогкі очі зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.

– Івана Тимофійовича бачили? – з тривогою запитує Горицвіт.

– Аякже, – знову, забуваючись, буденно відповідає Мандриченко. – Мало на повишення не пішов чоловік.

– На яке?

– Ще б трохи – був би старостою села.

– Старостою?! А Варчук?

– В'ївся він на Івана Тимофійовича і ще на деяких людей. А підпільний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався від жандармерії гумових палиць. Підпільники підірвали йому авторитет. Обережнішим став, та свого не кидає.

– Прийде час – навіки покине.

– Югину Іванівну бачив. З Василиною Очерет до своїх батьків заходила.

– Діти, мати живі?

– Живі. Андрій з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.

– З Синицею?

– Здається. Степаном його звати?

– Перепитуєте, начебто самі не довідались, – махнув рукою Горицвіт.

– Та не все ж, – оправдується Мандриченко. – Ці хлопчаки теж, думаю, якісь діла крутять.

– Які?

– Антидержавні… тобто…

– Фашистів б'ють?

– Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як наші підривники.

– То вже перебільшення.

– Хай буде так, а потім побачимо, – біля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.

– Як же Генадія Павловича розшукати?

– Труднувато, Дмитре Тимофійовичу. Слід його в усьому районі бачиш, і разом – невидимий він. Конспірація правильна. Відпустіть мене ще побродити по лісових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадія Павловича, думаю, він уже зацікавився нами не менше, аніж ми ним.

– Думка вірна. Спасибі, Матвію Остаповичу, ідіть, відпочиньте з дороги.

– Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякі документи, – почав виймати з кобзи листівки і звернення підпільного райкому та різні оголошення окупантів.

Надворі вже відкружляв своє лапатий сніг; на чистому полотні неба колючими остистими колосками пшениці загойдалися зорі; місяць тільки-тільки заворушив тінями – в лісі зразу стало якось тісніше; з-під вогкого снігу пробивалися приємні гіркуваті пахощі влежаного листу; на узліссях, під парашутами дерев стояли невтомні дозорці. Все було таким простим і дорогим, як і тоді, в тяжких рейдах, коли іноді щеміло серце, вириваючи з далини ті шматки просторів, які ніякими словами не відобразиш, ніякими барвами не змалюєш.

Обтрушуючи віти шапками, Горицвіт і Гоглідзе мовчки обходять ліс. Гостре око начальника розвідки здалека помічає, що на заставі людей більше звичайного.

– Перепинили когось?

– Побачимо. Сміються чогось хлопці.

Вийшли на просіку. І враз спокійний чіткий голос:

– Дмитре Тимофійовичу, здоров!.

– Генадію Павловичу?! – не то питання, не то вигук вирвався, і Дмитро зупинився посеред завіяної дороги; в його скронях застугоніла кров; над просікою, в рамці гілок, ясніше замигтіли зорі, подовжуючи свої промінці.

Наче в сні бачить, як наближаються Новиков і Олексієнко. Їхні обличчя, помережані світлом і тінями, ясніють стриманими усмішками. Ось, мов по команді, розкрилюються руки, голови припадають до голів.

– Генадію Павловичу… Генадію Павловичу!

– Сподобалось повторяти? – радісно і трохи насмішкувато обзивається Новиков.

– Сподобалось, – усміхається Дмитро. – А ми вас розшукували.

– Знаю.

– Звідки?

– По докладних записках… на шосе…

– Не докладних, а коротких, – діловито поправляє Гоглідзе.

– Тоді навантажимо вас довшими.

– Не суперечимо. Пішли до нас.

– Пішли. Як Тур, Созінов?

– Живі-здорові, чого фашистам не бажають.

– Видно. – Обличчя Генадія Павловича, вибілене першими холодами, майже не змінилося з часу останньої зустрічі, лише дві коротенькі рисочки підрізали знизу його уста. – Ольга Вікторівна з вами?

– З нами. Сестрою стала, а зовуть її всі матір'ю. Скільки нашого брата од смерті відтягнула!

– Як Соломія?

– Воює! – відповів Дмитро.

– А як Марко Григорович? – запитав Гоглідзе.

– Теж воює…

В штабній землянці після перших привітань і схвильованого гомону всі схилилися над помережаною картою Генадія Павловича; зосереджені погляди спочатку зупиняються на в'юнкій лінії залізниці.

– Тут справжній ребус намальовано, – похитав головою Созінов, налягаючи обома руками на карту.

– Ребус вже розгаданий, залишилось тільки розмінувати його, – нахиляється над столом секретар райкому.

– Розмінуємо, Генадію Павловичу, – невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручніше вивчати поле всього району.

– Бачите, як навчили партизани фашистів, – завзято мерехтять темні очі Генадія Павловича. – Ліс навколо залізниці вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мінують, скрізь виставляють варту – словом, трудяться вдень і вночі.

– Ми їм дамо спочинок! – пообіцяв Горицвіт.

– Чого ж, можна, – погодився Генадій Павлович. – Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунікаціях. Починати треба з мостів, бо потім, як опам'ятаються гітлерівці, – за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?

– Зараз же засяду за вироблення плану.

– Засідай. Виробляй такі плани, щоб паніка увесь час трусила фашистів. Тоді їх і шарпати зручніше – то з одного, то з другого боку.

Розкрилися двері, в землянку, радісно вітаючись, почали сходитися на збори комуністи і комсомольці. Зброя їхня зразу ж почала пітніти, як і свіжі стіни немудрої будови.

ІІІ

Стривожене навальними диверсіями, німецьке командування пустило по залізниці два бронепоїзди, що тепер курсували всю ніч на улюбленій партизанами дільниці, освітлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землі.

Вперше прийшли воїни з нічим, вдруге привезли трьох поранених і одного вбитого.

– Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела діалектика. – Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сів поруч з Созіновим, люто тручи задубілі руки.

– Попробуєм, – відповів Созінов.

– Нема чого пробувати. Це тобі не борщ. Треба діяти, діяти і ще раз діяти. Сповна відплатити за партизанську кров. – Тур, що натомився, намучився, переболів душею за ці дні невдалих наскоків, був сердитий, як огонь. Аж позеленіло його біле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлі куточки тонких вуст пересмикувались дрібно і часто. На щоках перекочувались м'язисті жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим і роздратованим.

– Сердишся, Туре? Це добре. Чим зліший будеш, тим більш гітлерівцям перепаде, – засміявся Созінов.

– Не розумію, чого тут сміятися. Ти хоч і начальник штабу…

– А сміятись не смій, бо Тур сердиться, – невинно додав начальник розвідки Симон Гоглідзе, слідкуючи чорними іскристими очима за комісаром.

Тур нічого не відповів, тільки незадоволено повів чубатою головою.

– Так, може, відкладемо операцію на деякий час? – запитав Дмитро, бажаючи вивідати настрій товаришів.

– Як відкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночі мучилися! Чотири ночі пропало!..

– У природі за вічним законом зберігання матерії нічого не пропадає, – примружився Созінов.

– Помовч, Михайло, бо я, здається, твої наукові доводи разом із тобою викину із землянки… Неодмінно треба зірвати бронепоїзди і пустити під укіс іще з пару ешелонів, бо як випаде великий сніг – нелегко буде до тієї залізниці добиратись.

– Це правда, – погодився Дмитро. – Так, кажеш, бронепоїзди не жаліють набоїв?

– Чого їм жаліти? Що їм – з бою, як нам, доводиться добувати? – простягнув Тур червоні руки до вогню. – Заливають землю свинцем.

– Ну, а коли нікого не бачать – теж стріляють? – допитується Дмитро.

– Сиплять і наобум. Але зрідка.

Созінов пильно з доброю усмішкою стежить за Горицвітом:

«Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село».

– Зрідка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всім підривникам запастися ряднами і халатами для маскування.

Тур аж підскочив:

– Ідея, Дмитре Тимофійовичу!

– Яка там ідея, – незадоволено махнув рукою. – Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходім до підривників. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради сміливості голову на світ висунути, коли піде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб і зборів не було, а дух в усіх піднявся. А Тур сьогодні хай спочине.

– Ні. Іду з вами! – підвівся Тур од грубки.

На операцію пішли наступної ночі.

Холодна, трохи просвітлена, темрява сікла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистів північний вітер. На одежі шепотіли білі шротинки; сухо передзвонювали промерзлі гілки дерев, осипаючи на землю дрібні крижинки.

– Я, неначе циган, дві зими за одне літо віддав би, – затупотів важкими чобітьми дід Хмара.

– А я на вашому місці, діду, сидів би в землянці і не рипався у таку далечінь, – проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував Олекса Слюсар.

– Оце вірно, – погодився Пантелій Жолудь, – сиділи б, діду, біля вогнища та й майстрували б щось собі.

– А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чіп – і на людей горілкою не дихав би, – добродушно відповів Хмара Пантелію. – Ти б краще Соломію не пускав у таку дорогу.

– Діду, за що така немилість? Хіба я вам не вгодила, – промовила нарочито зобидженим голосом Соломія.

На станції прогудів паровоз, і з півночі неначе пожежа піднялась. Ось вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво прожекторів заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись і збільшуючись. З темряви двома розплавленими стрілами чітко зметнулися рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали, закружляли в лісі переплетені тіні, і партизани попадали на землю. Кілька кулеметних черг вдарило по ліскові, і кулі, просвистівши, як дятли, застукали по стовбурах дерев.

Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землі і, ставши біля авіабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потім звернувся до Дмитра:

– Товаришу командире, пустіть мене! Я зараз проголосую йому авіабомбою.

– Почекай. Не гарячись. – Дмитро пильно вдивлявся в далечінь. Він перший побачив, як з півдня блиснув синім лезом другий вогонь. Незабаром два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вісімкою, і знову по рейках пішов ритмічний перестук.

– Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба відрізати один бронепоїзд від другого і приступити до діла, – зосереджено промовив Тур до Дмитра.

– Ти наче у моїх думках побував, Туре… Пантелію, чи не можеш зі своїм підсвинком пробігти до самого роз'їзду? – напівжартома звернувся до Жолудя: полюбив цього дужого хлопця і за неперевершену сміливість і за веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. І ваду мав ту саму, що й Варивон, – любив випити.

– Єсть пробігти до самого роз'їзду! – з готовністю відповів Пантелій, витягуючись перед командиром. – Це що – треба шелесту наробити?

– Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.

– Біжу, біжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте мене! – І, підхопивши на плечі мішок з п'ятдесят кілограмовою бомбою, швидко мчить на північ. За ним з автоматами напоготові біжать Слюсар і Дуденко.

Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанів, вони попадали на землю, прикрилися білими ряднами, а потім щодуху метнулись до залізниці. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пісок; він закурився, швидко розлітаючись в усі сторони.

З Пантелія струмками полився піт і аж шкварчав, втискаючись густими віспинками в матовий сніг.

Приблизно в чотирьох кілометрах від роз'їзду партизани під командуванням Тура вкопали під рейки три авіабомби, приладнали дошки і відійшли у лісок. Незабаром на півночі окреслились снопи прожекторів, прогримів вибух біля самого роз'їзду, і через кілька хвилин на півдні затремтіло полохливе сяйво. Бронепоїзд летів прямо на міни. Уже в міцному мертвому світлі окреслились його приземлисті масивні контури. Паровоз із двох боків був стиснутий бронійованими вагонами і звичайними площадками. Ось він уже, розсіваючи свинець, вилітає до замінованого поля.

Чуючи, як стугонять прожилки на лобі, стукає в голову кров, дебелий Іванець смикнув за шнур і зіщулився у рівчаку.

Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посередині, освітився увесь бронепоїзд. Після вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди затрусив, і заскреготало, задзвякало залізо, а в небо з труби сійнулись мільйони дрібних іскор. Розлетівся паровоз, а вагони і площадки перелякано метнулися бігти в протилежні кінці. У вагоні, що був попереду паровоза, вибухова хвиля вирвала бронійовану передню стінку, повбивала всіх фашистів, а з площадки все розметала і порозносила. Після короткого бою з фашистами партизани кинулись до вагонів, що були позаду паровоза. Переступаючи через трупи, освітили електричним ліхтариком вагон, і Соломія радісно вигукнула:

– Гармати стоять! – і метнулась по східцях до Тура, що зупинився біля розверженого паровоза.

Справді, у вагоні було дві 47-міліметрових гармати на резиновім ходу. І очі Тура зайнялися радісним блиском.

– Буде у нас своя партизанська артилерія. Ану, хлопці, витягайте цих дівчат на білий світ, – з хвилюванням і любов'ю відкрив замок гармати. – Тебе, Соломіє, розцілувати мало за таку знахідку, – любовним усміхом і потайним запитанням війнуло в його очах.

І, червоніючи, одвернулася Соломія. Не вперше зустрічала на собі цей допитливий погляд; він бентежив і зігрівав її; острах і теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влітку перед глибокою рікою, в яку і радісно і боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жаліла Михайла Созінова, що теж слідкував за кожним її кроком. Проте в уяві біля себе вона бачила тільки Тура, намагалася скоріше прогнати «дурні» думки, але вони знову негадано приходили, і дівоче серце тугіше стискалося в грудях.

«Це ж злочин, щоб в таку пору думати це», – картала себе, вважала легкодухою і намагалася по кілька день не дивитися ні на Тура, якого стрічала з радістю, ні на Созінова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину.

Партизани швидко і до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сіно, в мішки і навіть насували за пояси снарядів і поспішно подалися до табору, бо вдалині уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, він був не страшний, бо тепер на покаліченім роз'їзді валялися покручені рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогін піший десант.

За колесами партизанських возів вибивався сніг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шаруділо обабіч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротілі поля; його дрібні і колючі чотирикутні засіки світилися м'якими голубуватими зернами паморозі. Журливо, неначе журавлі, курликали колеса, та на серці Соломії було прозоро і легко.

Це ж вона нарівні з усіма брала участь в диверсії. Хай небагато зроблено того діла, та якось стало відрадніше, що уміє не тільки пекти хліб, варити їжу партизанам, прати і латати шмаття.

В простих юхтових чоботях, в ватянці і солдатській шапці, з гвинтівкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою біля пояса, пригинаючись, сторожко ішла між деревами, чуючи, як в кожну її клітину просочується світла значимість життя, що найповніше сповиває тебе в молоді роки своїми надійними хвилями і зримо наближає береги щастя.

В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось іще нерозгадане щастя? Може його принесло підсвідоме чуття любові, в якій сама собі боялася признатися, пізнаючи його то в болючім стискові серця, то в світлому погляді парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному слові, що приховує інше, значніше і глибше? А може то повно підіймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя ділами і подвигами, як густий дивовижний цвіт, що всипає незрівнянною красою скромне і ще зовсім безлисте дерево? І те, і друге чуття тепер зійшлися у Соломії, як сходяться ріки, як сходяться над водою весіннього вечора у щирім звучанні два голоси – дівочий і парубочий, коли не тільки спів, а й луна, і зітхання берегів зливаються в єдину гармонію.

Біля лісового болота партизани з підводами пішли в обхід, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирішила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однієї чуть підмерзлої купини на другу. Вгинався грунт під ногами, з глибини шипіла, підскакувала вода, і сніг зразу ж ржавів, осідав.

На гарячий невисокий лоб дівчини упало з кущів кілька сніжинок і почали розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух міг нарушити хитку рівновагу, і тоді, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у твані. Завзято вискочила на берег, міцно затупотіла ногами, щоб оббити налиплий сніг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанів, і очі її щасливо глянули на величне високе верховіття.

– Вибити б тебе, Соломіє, та нікому, – відділився од дерева Тур і впритул підійшов до неї.

– Ой! – злякалась і зразу ж засміялась дівчина, а потім притихла, з хвилюванням і острахом помічаючи, як блідне його обличчя, тремтять куточки уст, а очі горять такою ласкою, що не відірватися од них, не заховатись. Вона навіть не знала, що в суворого, підібраного Тура може бути такий довірливий і ніжний погляд.