Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 74 (всего у книги 96 страниц)

XXXІІІ

Тільки вдарили постріли, Андрій сіпнув Ольгу за рукав:

– Лягай!

Його зір, слух, розум були в такій гострій зібраності, що навіть роздавалася темінь, вчувався найменший шерех попереду і, особливо, позаду, вгадувалися дії охорони. Ось вона зараз почне прочісувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.

По-пташиному пінькнула над ним підрізана кулею гілка і впала хлопцеві на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затріщали, залопотали прострілені, посічені кущі, неначе вогонь розривав і скручував їхні пругкі волокна.

Плазом поповзли вперед, оточені нестихаючим лісовим гомоном.

– Андрію, мені страшно, – Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, і в її голосі почувся плач.

– Тоді вертайся назад, – суворо обрізав. – Голови не піднімай, розумнице, бо нею кулі не розіб'єш, – був нарочито грізний, щоб не розчулити сестру.

Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, і Андрій похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазілювану яму, що міцно пахла коренем і грибною лісовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнізді. Поволі затихали постріли, зітхаючи, втихомирювались ліси, і така тиша розлилась в темряві, що навіть своє дихання заставляло насторожуватись і прислухатись.

– Андрію, не розшукають нас фашисти? – охопила обома руками братове плече.

– Не до нас їм. Вночі фашист боїться лісу. Кожен кущ йому за партизана здається… От мені ці жінки, вже й розрюмсалась.

– Я ж не плачу, Андрію, то тільки сльози так течуть… Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! – і затряслася, опускаючи голову на. коліна.

– Може їх наші визволять. Ти посидь, а я побіжу, гукну матері, що ми живі.

– Мені страшно. Я боюся…

– Цить. Лічи до трьохсот, і я повернуся, – вискочив з ями.

Дитячий розум підсвідоме вхопився за лічбу. Кілька разів Ольга збивалась із рахунку, починала заново і знову збивалась. Раптом, мов крізь сон, почула вдалині:

– Мамо, ми живі!

Знову плеснув постріл, потім затріщали кущі, і вона, охоплена страхом, хотіла кинутися в ліси, коли озвався такий дорогий і довгожданий голос:

– Ольго, де ти?

– Я тут! – вискочила з ями і побігла в обійми брата.

Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дівчинку, але дрож, дрібна і гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тілі.

– Ольго! Підемо зараз розшукувати батька.

– Підемо… Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрію? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пішли до середини лісу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцільною чорною стіною. Полохлива, луна приносила приглушені вибухи, потворними ротами світилися напівпротрухлі пні, і крила дерев лякали глибоким зітханням.

Ольга, пригнічена похмурою величчю настороженого нічного лісу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи біль. Перестала плакати, намагаючись не відставати від Андрія. Вона тепер пригадала давню казку про брата і сестру, розказану Андрієм іще перед війною, і глибока повага до нього охопила усе її натомлене тіло.

– Сядьмо, Андрію, – промовила не тому, що їй хотілося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.

– Ти що? Втомилася? – зупинився, обертаючись до неї лицем, і поклав долоню на плече сестри.

– Hі.

– Тоді будемо поспішати. Не рівен час, – ледве не вирвалось зітхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. «Бідна вона», – зі зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався і придивлявся до лісу. Частіше почав зупинятися, нарешті нерішуче застиг на невеликому зрубі, тоскно розуміючи, що заблудився.

– Андрію, чому ми не йдемо?

– Почекай, – поволі відхилив руку сестри, озираючись навкруги.

Над низько спиленими пнями піднялася вінками буйна памолодь, пахло нерозквітлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвітрі полохлива осичина. А далі темніли ліси, важкі, насторожені, нерозгадані. Праворуч тьмяно просвічувався молодий березняк і другим поверхом нависали темні гіллясті дерева.

Андрій приліг на землю, але ліс – не поле: він заслонив усе небо, загратував його чорними стовбурами.

– Заблудили, Андрію?

– Заблудили, – неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звістка сестру. Але вона навіть словом не дорікнула йому, тільки стала більш зосередженою, мовчазною. І за це похвалив її в думці.

Мовчки минули зруб, увійшли у високий берестовий ліс. І раптом зупинився Андрій, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звідти хвилею підносився солов'їний спів. Здавалось, уся темрява була по вінця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподіваними переходами від звуконаслідування іншим птахам до неповторного срібного кування, сопілкового турчання, могутньої хвали життю і завмираючих зітхань.

– Пішли! – швидко рушив назустріч повені співів. – Так співають солов'ї тільки на Липовому борті.

І справді: Андрій швидко найшов знайомий вигин дороги і майже бігцем пустився вперед. Чим скоріше наближався до поля, тим більше охоплювала тривога: чому ніде не обізветься ліс партизанським гомоном?

Починало бліднути, попеліти чорне небо. Від поля загуділи німецькі машини, почулися постріли, а ліс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.

– Нема тут нашого батька, – нарешті відповів на німе запитання сестри. – Пішли, прорвалися партизани з кільця.

– Андрію, що ж робити? – поширились очі сестри.

– Погане наше діло. Тепер фашисти увесь ліс до галузки обшарять.

Завернули назад. До болю напружував мозок і не міг знайти ніякого виходу із велетенської пастки. Прокинувся передсвітанковий вітер, зашепотіла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизі краплини роси.

Біля коріння, у зморшці розлогої дупластої липи, тісно примостилося, збиваючись в одну грудку, кілька жовтих грибів-поганок. Недалеко від них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкіра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихід – заховатися в дупло…

* * *

За ці три доби вони бачились тільки вночі. Кілька разів повз них проходили карателі, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматів, потім гриміли вибухи біля таборів, і зрештою затихли споконвічні ліси.

Їли діти за цей час лише молоде липове листя, лисички і щавель. А замість води пили росу з дерев і трав. Язики отерпли, одерев'яніли, і на них з'явилася шорстка насічка, яка буває на рашпелях.

Останнього вечора Ольга сама не змогла вилізти із дупла – так охляла і знесилилась, а коли Андрій обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась і опустилась на траву.

– Нічого, Андрію, воно пройде, – промовила тихим жалісним голосом.

– В тебе щось болить? – сів біля сестри.

– Всередині млостить.

– Це від недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, він зразу тебе поставить на ноги.

– І медом нагодує? – зразу пожвавішала дівчинка.

– Аякже! І хлібом, і медом. А це б і картопельки попоїсти – теж добре. Пішли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно і легше буде, – допоміг підвестися сестрі і, притримуючи її, тихо пішов по траві.

Далекі зорі схилялися вінками над лісом, виринали в прорізах віт і огрівали дітей своїм надійним добрим сяйвом…

Пізнього ранку вони дійшли до пасіки Марка Григоровича, і Андрій не пізнав затишного лісового кутка. Замість хати поміж обпаленими деревами стояла чорна потріскана піч, кругом валялися розбиті, потрощені вулики, в яких тепер на знівеченій вощині господарювали мухи та комашня. Прямо на землі співучими рухливими купинами клубилися гарячі бджоли, передзвонювали дерева, а один рій уже порядкував у чорному комині спаленої хати.

– От тобі і поїли меду, – опустилась Ольга на землю.

Андрій обійшов усе лісове подвір'я, але ніде й сліду чоловічого не знайшов.

«Успів утекти Марко Григорович. Зрости в лісах – і не зуміти заховатись од ворога», – війнула утішна думка.

– Підемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. І зерном можна підкріпитись.

Аж увечері дійшли до села. І приторно солодким трупним духом повіяло на дітей. Страшна руїна розкинулась перед ними.

Кілька хат, неначе свіжі домовини на кладовищі, підіймались над безкраїми чорними просторами. Подвір'я і вулиці були засипані попелом, вугіллям, білим сніжком пуху. Обгоріле дерево і цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повідставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Іноді на краях садків одна половина дерева чорніла як вугіль, а на другій колихалось зело і поміж листом несміливо виглядала невелика грушка або молоде, все в білому пушку, яблуко.

І ніде ні тіні людської.

Згоріла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвіттям, зеленіла молодим листом, осипаним попелом і сажею.

Заржавілою лопатою Андрій одкопав під яблунею кадіб, і вони повечеряли вогкою пшеницею, а потім пішли до баби Марійки.

– Дітки, чиї ви? – враз неждано обізвалася темінь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дідок з маленькою сивою борідкою. Андрій насилу пізнав у ньому Полікарпа Сергієнка: так страшно змінився, постарів чоловік.

– Ми, діду, діти Дмитра Горицвіта. Добрий вечір, – привітався Андрій.

І тоді Полікарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу і підійшов ближче до них.

– Добрий вечір, дорогі. Живі, здорові? Де ж батько ваш? – притишив голос. – Не знаєте?.. А нас бачте, як підрубали. До билини все спалили. Іще людей усіх не встигли поховати… Вовки у село заходять – ласують убитими. І мою стару убили, а діти врятувались, – і знову протер очі чорними тонкими пальцями.

– Діду, а де наша баба? Живі? – запитала Ольга.

– Марійка Бондар?.. У плавні подалася.

– А тітка Дарка?

– А тітку Дарку вбито. Люди її – хворіла вона дуже – у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушниці вистрелив, а потім кинув гранату. І рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там і ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грішних, простять земляки.

Ольга тихо заплакала, зітхнув Полікарп, а Андрій закусив нижню губу і похмуро мовчав…

Сестра йому заважала. Без неї він знайшов би, де прикласти руки, – йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рішучості, він прощається зі старим і прямує назад на своє подвір'я.

– Ви стережіться, діти. Щоб Варчук не побачив, – навздогін кидає Полікарп.

Узяли з собою трохи пшениці і вночі попрямували на пасіку Марка Григоровича. І яке було здивовання і радість, коли вранці побачили біля пожарища старого пасічника. Він поцілував, приголубив дітей і кинувся готувати сніданок.

Тепер, після кількох тривожних днів, брат і сестра радісно лягли на землю і незчулись, як гойднулась вона вліво, вправо, і понесло їх у далекі світи.

– Поснули діти, – нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сіткою обличчя Ользі, щоб не кусали дівчину мухи, зітхнув, згадав свою Соломію і знову похитав головою. Потім підкинув під чорний таганок хмизу і обережно підійшов до дерева, що дзвеніло бджолиним приглушеним співом. Ножиком перерізав липову гілку і так, обома руками, без рійниці, обережно поніс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламків вулика.

«Війна – війною, а бджола – бджолою. Може, як буду живий, повернуться наші, то хоч ложкою меду почастую», – скорботними очима оглянув пасіку: усе ввижалось, що наче якась страшна тінь причаїлась біля дерев.

XXXІV

На неширокій річці Рівець, що тепер розділяла зону «рейхс-комісаріату України» від «Трансністрії», загін Тура витримав короткий, але гарячий бій.

Розпарена пахуча ніч місила сизочорне місиво хмар. Прокидались громи, і блискавиці перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землі. В блідосинюватому відблиску на мить оживали поморщене дзеркало ріки, близькі темні пагорби чорнолісся і з півсотні хат, що, прищулюючись до рівних вулиць, перелякано бігли в долину.

Перші постріли злилися з грізним рокотом, а коли грім затих, приглушивши гостре сприйняття звуків, стрілянина стала схожою на часті виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось і відчуття небезпеки, неначе грозова ніч мала силу захистити натомлене, прохололе тіло од кулі і смерті.

Яскравий світ блискавиці відірвав од села криву смугу чорних постатей, що бігли з гвинтівками наперевіс до річки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорні хвилі, вони вирвались на другий берег, і кулемет Федора Черевика розірвав, відкинув назад рухливу смугу, а потім притиснув її до землі. Ніна і собі побігла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи ріку, і, закрутивши вузлом на потилиці обважнілі коси, кинулась навздогін за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тіло, короткими вилясками торкаючись ніг, стріляло плаття, і вуха, налиті водою, туго проціджували гомін бою. Вона бачила перед собою ніч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матір, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.

Без гвинтівки, з голими руками, дівчина бігла назустріч бою. Хтось ойкнув, і в мерехтливому сяйві вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузі і обома руками притис до грудей гвинтівку. Коли вона добігла до молодого, з напівдитячими рисами воїна, він уже лежав на прим'ятій траві. Із грудей і руки іще шипіла, стишуючись, кров; темні потріскані уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївні очі всміхалися здивовано-жалісною усмішкою і, здавалось, розтавали, як розтає на сонці молода крига.

– Ніно, Ніно, це ти? – попробував і не зміг підвестися. Від цього усмішка його стала ще більш жалісною, а в світлих очах сколихнулася вперта сила. – Передаси матері, що загинув у боях за Батьківщину, за Сталіна… Документи передаси. Документи – вони у мене… Чуєш, Ніночко, сестричко?..

– Ти ще виживеш, Петре, – ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.

– Ні, – примружився. – Я вже холону, умираю. Прощавай, Ніно. Поцілуй мене. Іще ні одна дівчина не цілувала мене… Ти ж сестричка моя.

Рука упала з грудей, побільшала чорна пляма навколо серця, тіло, розводячи траву, ставало довшим і зрештою, після короткого зітхання, несподівано завмерло. Наступний спалах блискавиці покрученою лінією засвітився в очах, але уже не здригнулись повіки, не затремтіли чорні нерухомі вії.

Охоплена жахом, неспинним натиском сліз і непохитною міццю, вона забула заплющити очі партизанові, схопила гвинтівку і, на ходу заряджаючи її, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. І після першого пострілу, що боляче обізвався в плечі, розум почав контролювати думки і рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку ціль, пальці тісно охоплювали затвор і курок.

Ударив ядерний крапчастий дощ. Він зашумів по траві, за-шкварчав по нагрітій дорозі і змішався з дівочими сльозами. Партизани повернули назад, і розгарячений боєм Тур мало не налетів на дівчину.

– Ніно, це ти?

– Я, товаришу комісар, – голос її став чомусь винуватий, а гвинтівка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докір, але нехай попробують у неї забрати зброю – самому комісару не віддасть.

«І не має він права забрати», – самій стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.

– Хто ж тебе у бій посилав?

– Сама пішла, – твердіше промовляє, перекидає гвинтівку на плече, міцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремінь.

– Молодець, дівчино, – погладив невеликою рукою по мокрих дівочих косах. – Спасибі тобі! – І від цих простих слів скочується з плечей Ніни частина непомірного тягаря і болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.

В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка і навпереміжку понесли до розвихреного лісу, що, немов велетенський ліхтар, освітлювався зсередини синьою грозою.

На світанку їх перейняла варта загону імені Леніна, і незабаром оброслі, худі, почорнілі і голодні партизани кинулись в міцні обійми товаришів. В наспіх викопаних землянках затріщали сухі дрова, запарувала на мокрих тілах одежа, блискавично зникала їжа і на запалих щоках сіяла радість.

Після перших невідкладних турбот Созінов знайшов Ніну в землянці Соломії і спочатку не пізнав милого обличчя. Воно, просвітлюючись жовтизною і голубінню, стало більш довгастим, загострився ніс, а сміливі сірі очі стали тепер сумовитими. Потріскались до крові неяркі губи, куточки їх опустилися вниз. Не змінився тільки розмах крилатих брів і гордовитий дівочий стан.

Ледве помітною усмішкою зустріла Созінова, і він зразу зрозумів, що тепер їй нічого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'яті матері. Навіть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тільки очі зразу ж потьмарились, видаючи усі почуття.

– Як, Ніно, влаштувалася? – запитав, сідаючи на кругляк.

– Умовила Соломію, що будемо разом у підривній групі. З здивованням помітив незвичну твердість у співучому голосі Созінову не хотілося б, щоб його кохана стала підривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а зміцнило її. Тому став ближчий і зрозуміліший новий вираз в її сумовитих великих очах.

– Добре. Нехай щастить тобі на новій дорозі, – вийшов із землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарніла, змучена дівчина.

«Уляжеться горе – і молодість візьме своє. Тільки твердість погляду залишиться довіку», – наперед угадував, якою буде Ніна після того, як зарубцюється душевна рана.

XXXV

Дмитро прокидається від холоду і болючого безупинного стукоту в голові, начеб там невидимі ковалі гупають важкими молотами. Хоче підвестися, але тіло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим і болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубів, десь позаду ковзнувся промінь – посвітліла зелень і заграли роси. Раптом, затемняючи світло, нахиляється осміхнене бліде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розуміє, що він нічого не чує. Переборюючи нестихаючий біль, він ворухнув головою, однак – жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що він онімів і оглух, так приголомшує його, що він на мить заплющує очі, а потім всім тілом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути із себе страшне заціпеніння. Підвівся навколішки, але невідома сила кинула його на землю. І знову підвівся, і знову упав.

Недосяжне небо сліпить його очі, вони наливаються дикою впертістю і злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, і він, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже ніщо не може втихомирити непокірної вдачі. Страшним ривком виривається із обіймів Слюсаря і, почуваючи, як розповзається обважніле болюче тіло, тріщать і ломляться кості, підводиться прямо назустріч сонцеві і летить у чорну і холодну безвість.

Прийшовши до пам'яті, бачить підстаркувате добре лице з клинцюватою напіврудою, напівсивою борідкою.

«Лікар», – догадується і впивається очима в папірець. Великими літерами на ньому старанно виведено:

«Товаришу Горицвіт, не хвилюйтеся. У вас повітряна контузія і поранено ногу. Говорити і чути будете. Побільше спокою. Бережіть себе. Лікар Булгаков».

І враз це просте, з типово російськими рисами лице стає незмірно прекрасним і дорогим. Одними очима він дякує лікареві, і тепла повінь, що заливає Дмитра, зменшує болі і стукіт в голові.

«А може тільки заспокоює мене?» – майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолі, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лікаря зразу помітило зміну виразу, добре примружилось у м'якій сітчатці припухлих зморщок. І знову рука простягнула папірця:

«Усе буде добре. Чуєте ви, ведмідь упертий».

І ці слова викликають щось подібне до усмішки на вимученому, зведеному судорогою обличчі Дмитра.

Через кілька днів, лежачи на освітленій сонцем галявині, він побачив, як із лісу вийшов невисокий стрункий партизан і зупинився недалеко від лікаря. Щось було знайоме і в ході, і в рисах обличчя.

«Невже це Шевчик?» – раптовий здогад осінив Дмитра, і він напружує зір, щоб краще розглянути міцно підібрану постать. «Еге ж, це він».

Але як змінився Григорій! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалі очі обвелися темними смугами, виразні зморшки окреслили невеликий рот.

«Немало, Григорію, ти горя хильнув», – із жалем подумав, не спускаючи подобрілих очей з його зосередженого і сміливого обличчя. Пригадав смерть Софії та дітей, згадав і свою сім'ю і важко зітхнув.

Григорій зрозумів, що робиться на душі у Дмитра, і підійшов до нього, опустився на коліна, обережно міцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки.

Лікар знову подав папірець, і Дмитро кілька разів прочитав: «Він врятував і вас, і ваших друзів».

Погляди Григорія і Дмитра зустрілися. І це була зустріч не давно минулої молодості, а важких загартованих років, років найтяжчих випробувань, що спопелили усю дріб'язковість душі, поглибили чуття, навчили серце незмірно любити свою землю і людей. Вони обоє не змогли б розповісти про свої чуття, але допитливому окові про них говорили і їхні безмовні погляди, і ледве помітне здригання уст, і той добрий спокій, що розм'якшував обличчя Григорію і зменшував біль Дмитрові.

Отак вони знову стали друзями.

Через два тижні Дмитро поволі, заїкаючись, почав говорити, а потім відклало праве вухо, і з якою жадібністю і болем він слухав розповіді Пантелія Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Іванця! Тільки їх чотирьох і встиг врятувати Григорій Шевчик, що став командиром після героїчної смерті Федоренка.

– Націоналісти, сукини сини, вбили, – розповідав Дмитрові. – Із оточення ми з боями вийшли до так званого «дистрикту Галіції» і попали в друге оточення – бандерівське. Довелося піти на хитрість – об'явили, що ми загін батька Федора, і подалися знову на Поділля Коли ж розгромили фашистів у двох районних центрах, «щирі» зрозуміли, що то діє партизанська рука, і кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх… Уявляєш собі, в одному бою я стрівся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його… Одужуй скоріше, – і, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвіта.