Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 91 (всего у книги 96 страниц)

– Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, – застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. – Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.

Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?

– Вйо, мої, не чужі! – шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі – здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя – як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:

– Тпру, тпру, змії!

– Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?

Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.

– Хіба ж я відав, що вони такі? – справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. – От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.

– Аж до самісіньких п'ят? – враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.

– Ще й за п'ятами трохи лишиться, – не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.

– І що ви скажете на це? – примирливо розводить руками тітка Ликерія. – Самі бачите: чоловік у мене – як дуб, а розуму в баняку – з жолудь.

– І нащо мої слова красти? – не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. – Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.

– Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. – Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.

– І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? – дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: – А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?

– А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

– Правда? – радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

– Правда, дядьку.

– Ну, спасибі, спасибі, – дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

– Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

– Красивий, красивий, – підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку – землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.

– Ти куди отак метеш?

– Чого це мету?

– А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

– Я назад не дивлюся.

– Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком – і на ковзанку?

– Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

– Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

– Чого б вона мала надокучити?

– Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

– А ви й не знаєте? – відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

– Ні, поки що не знаю.

– То пояснити?

– Пояснюй.

– За те, що в моїй голові меншає полови.

– От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

– Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

– Яким же ти язиканем став! – дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. – А тепер – гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

– Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

– Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

– Треба, Михайлику, змолоти гречки, – поворухнув на плечах свого кулика.

– На жорнах? – питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

– Ні, на вітряку.

– На вітряку? – оживаю трохи. – Ми з вами поїдемо на вітряк?

– Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся – продався, – і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

– На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

– Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

– Аби ж ви так завжди казали.

– Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

– Еге, догадаєшся, що у вас…

– Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

– Де моє не пропадало! Поїду, тату!

– О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

– Та хіба ж я не ваша дитина? – одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю «лепетун» і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою…

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:

– Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай…

– Не забуду, мамо, – одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.

Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.

З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.

Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.

Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.

– О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! – радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. – Як ти, дитино, живеш?

– Добре, діду, живу.

– Воно й видно, – смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. – А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?

– Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.

– На корову ще не розжились?

– Ні.

– Вчишся ж добре?

– Добре, діду.

– Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?

– Вона в нас добра.

– І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, – від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? – перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.

– Якось так вийшло, – сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку. – В новому році неодмінно приїду.

– Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається? – вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.

– Ні, не знаю.

– Може, розказати, чи ти не з цікавих? – сміються і плачуть дідові очі.

– Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.

Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:

– Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями – сам Сварог – у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого? – бринить насмішка в голосі старого.

І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, – може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.

– От ми й приїхали, – дід руйнує моє видіння.

Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою – перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.

На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, – хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.

Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів – кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок – і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, – піду я в свій перчистий, веселогубий рід.

Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:

– У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?

– Натурально! – зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.

– Ти ще смаленого вовка не бачив? – пригинаючись, посунув на мене Юхрим.

Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:

– Смаленого?.. Ні, не бачив.

– То побачиш! – обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: – Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться…

І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою…

Та це було потім… А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:

– Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути – дай підрости.

– Та хіба я за податком? – розгубився Юхрим.

– А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.

– А ви не збирали в селі подать із городів? – ошкірився Бабенко.

– Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, – неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, – нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:

– І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?

– А на чому б я тоді яєчню пряжив? – обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:

– Відпустіть його додому пряжити яєчню.

Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:

– Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить…

А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?

– Ти що, приїхав сюди зуби продавати? – гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.

– Нащо мені ця кумедія? – споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.

– А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?

– Щоб краще вітряк молов.

І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:

– То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:

– Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

– Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, – може, вона волошка?

– То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?

Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.

Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.

– Що ти робиш, дитино? – аж застогнав мельник. – Зірвешся з крила – батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш… Не гнівайся на мене – бив тебе не я, а моя печаль.

Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.

– Не будеш більше так робити? – провів дядько рукою по очах.

– Ні.

– Побожись.

Я побожився.

– От і маю собі хрещеника, – посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим…

Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:

– В тебе яка гречка?

– Яка ж вона може бути?

– Золота чи проста?

– Мішана: трохи золота, а трохи проста.

– Значить, на багатство йдеться, – жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.

– Чого ви пропустили на дурняк замурзу? – невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

– Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, – безжурно відповів мельник.

– Еге ж, еге ж, – погодилось кілька голосів. – Малого треба раніше відпустити. – І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.

Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:

 
Іду я собі та йду,
Аж стоїть церква на льоду —
Млинцем зачинена,
Ковбасою защібана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла – відпечаталась,
Вкусив я сала – одімкнулась,
Вкусив я ковбаси – одщібнулась,
Вкусив я млинця – одчинилась.
Входжу я в двері, аж там – фе! —
Стоїть фінінспектор в галіфе…
 

Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.

– Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? – розважливо обзивається згори приємний баритон. – І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?

І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:

– Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.

А розумник безтурботно відповідає:

– Видно, з чиєї голови виросте довбня.

І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:

– Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, – муку розвіє!

Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах…

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.

І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

– А хто це на дурничку причепився до саней?! – гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.

– Хі-хі-хі, – озивається придушений сміх.

– Ану, покажися – побачимо, кого веземо! – грізніє мій голос.

– Це я, – підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.

– Отак весело?

– Таки весело! – аж пританцьовує Люба позаду санчат.

– Сльота!

– Від сльоти чую, – нічутінку не ображається дівчина.

– Звідки ж ти взялася?

– З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.

– Викрав?

– Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.

– Теж мені вага, – зневажливо кривлю губи. – Скільки вас на фунт іде?

– І не задавайся! – підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.

– Краще сідай – підвезу!

– Тобі ж тяжко буде.

– Комарем більше, комарем менше – все одно.

Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила – що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох – я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні – це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, – і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.

Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.

– Що він тільки подумає про нас? – сполохано запитала мене.

– Та доброго не подумає, – погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

– Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.

– Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?

– Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, – хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.

– Як у тебе?

– У мене ж смагляві… У-у-у, противний, – уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.

– Це ж я пожартував.

– Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.

– Еге ж, – погоджуюсь я. – І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.

– Це ви такі, певне, від природи, – посміхнулася Люба. – Іди здоров.

І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.

– Доклешняв? – насмішкувато запитав батько.

– Та якось дотарганився, – поважно відповів я. – На вітряку завізно було.

– За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

– Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, – посміхнулася мати.

– Або на ковзанках чоботи дірявив, – додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

– Ще дитя воно, – заступилася мати, – та все одно вже маємо помічника.

– Авжеж! – насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.