Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 96 страниц)

«Який вредний дід, який скажений дід, – і сльози образи і злості спадали на гриву коня. – Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете – сам стану партизаном. Сам партизанитиму». Міцно затискує тремтливі уста і кулаки.

XXX

Високе досвітнє небо затулили зарості колючого терну. На дрібнолистих гілках рясно синіють огорнені сизим пилком ягоди, перемежовані розчепіреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплітався таким густим вінком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.

Іще в пам'яті Созінова пропливають холодні клаптики недобрих переживань, а серце починає зогріватися тією надією, тим передвісником радості, коли уже щось зроблено і чується сила – зробити ще більше, значніше.

Знову уява перебирає прикмети і лісу, і поля, і доріг, якими його вели – зараз так потрібно знайти у безкрайньому світі той невеликий клаптик землі (праворуч на сіру дорогу виповзає з лісу покалічене коріння, попереду в глинястім яру заспівує струмок, а посередині поле з гривастим вівсом). Там лежить на землі його наган. Дістати його і почати партизанити – годі вже доганяти своїх, коли всі дороги забиті німцями.

Відшукує війчасті голівки маківок, і солодке зерно ще більше розбурхує голод. Терпкі тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хліба, пересипаного крупчастою сіллю, або миску гарячого борщу.

Тісніше стискає ремінець на поясі і обережно вилазить з чагарника. І раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукіт, наче хто обережно ступає по землі.

Созінов сторожко відступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущів. Кроки наближаються, і ніби одночасно з ним гупає наполохане серце.

«Це ж тільки одна зброя тепер у тебе – ноги. Поганенький сопливий фриц підстрелить, наче зайця. І нічого не зробиш».

І блаженна полегкість теплом заливає все тіло. Між деревами майнула голубенька, в білу горошину хусточка. Дівчина в синьому платті вийшла з просіки, оглянулась, зупинилась біля кореневища ясена. Саме сходило сонце і освітило невисоку гнучку постать. Дві чорних важких коси відтягали назад дівочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смагляві щоки дівчини просвічувались блідістю втоми; неспокійно підіймались під блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, місцями подерті.

«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за ці дні», – і легко вийшов із чагарника.

Здригнулась дівчина, відступила крок назад, але, зустрічаючи добру усмішку, зупинилася, гнучка і насторожена, мов дерево перед вітром…

– Не бійся, дівчино. Я тобі злого не зроблю. Добрий ранок, – підійшов до ясена.

– Доброго здоров'я, – подивилася прямо сумовитими карими очима і зразу ж пригасила їх довгими віями.

– Куди прямуєш лісами?

– Додому.

– Скільки ж до твоєї домівки?

– Та чимало.

– Далеко відбилася?

– Далеко, – і зітхнула.

– Як тебе звати?

– Соломією.

– А не страшно самій мандрувати?

Помовчала, та довірливий погляд, повне приязні округле обличчя розвіяло настороженість, недовіру.

– Страшно. Та ще тепер, коли по всіх дорогах… – і не доказала. – А ви ж куди путь тримаєте?

– Ще й сам не знаю. З дороги збився, тікаючи з кошари.

– Сиділи?

– Сидів, бодай повік не сидіти.

– І я сиділа, – уже веселіше посміхнулася.

– Випустили?

– Ні, сама… вийшла.

– Це добре. А як же?

– Інститут я свій доганяла та й попалася фашистам у руки, – зразу ж похмурніла. – Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена – не встигли свою «техніку» показати. А вартували добре. Спробували були вночі вискочити – вбили двох дівчат. І не забирали кілька днів, щоб інші боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки різні йдуть: одні – що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партії; другі – що потроху розстрілюватимуть; треті – що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табірного життя, помічаю, що вдень охорона не так пильнує. В неділю по дорозі, недалеко від табору, ідуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей більше було, а вартовий загавився, проскочила крізь ті дротини і прямо до людей; ті обступили мене, заховали від лихого ока. От і помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки німця не попала. Облава ж тепер за облавою… От і прямую лісами сама.

– Молодчина! – зразу милішим стає сумовите обличчя з темновишневими потрісканими губами.

«А може це моя доля?» – мимохіть майнула думка. Одігнав її і знову подивився на дівчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий і глибинний внутрішній світ, до якого не дотягнулись і не могли дотягнутися нечестиві обманні почуття і думки.

«А може справді ти моя доля?» – знову подумав із гіркістю і жалем.

Проживши повних двадцять два роки, він іще не знав справжнього кохання. Вірилось, що десь у світі є його єдина дівчина, для якої і він буде єдиним; вірилось у ту любов, коли одне про одного не може навіть у думці помислити поганого.

«Добрі гадки, та не в пору прийшли», – розсердився сам на себе і почав докладно розпитувати дівчину про місцевість її району, про ліси, де вона живе, про залізниці й дороги, про роботу й настрої колгоспників. Відповіді Соломії порадували його.

В думці він твердо вирішив: доведе свою супутницю до її дому – не кидати ж ворогам на поталу, а потім почне партизанити в лісах Поділля.

– Що ж, дівчино, разом будемо добиратись до тебе.

– Це добре було б.

– Тільки мені нагана треба відшукати. Ти гаразд цю місцевість знаєш?

– Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? – захвилювалась, повеселішав погляд. – Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона – життя наше.

«Це товариш», – подумав про дівчину, не спускаючи очей з її рішучого обличчя…

Думалося найближчими днями дійти до оселі Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всіх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лісах і яругах фашисти влаштовували часті облави, виловлюючи всіх, хто прямував на схід або переховувався від навали. Кілька разів Созінов з Соломією ледве не попали в хитро поставлені пастки і нарешті вирішили десь переждати непевний час.

Місячної ядерної ночі, коли так сумовито у лісі коливаються тіні і кожний подих прорідженого дерева чути за верству, вони підійшли до якогось лісництва. Обабіч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликі озерця Над ними жорстко шумів уже сухий очерет, і якась пташка різко і тривожно вигукувала: кик-кик-кик!

Натомлену Соломію повів до стогу сіна, по жердці легко підсадив її вгору, а сам пішов до стиснутих колом будівель. Став у затінок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осінньою тривогою перелітних птахів. По воді мерехтіли то срібні персні, то котилися хвилясті смуги і з тихим плюскотом пропадали в прибережнім ситняку…

Почув, як перед світанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потім покотився туман, заливаючи гру місячного сяйва, прибережні верболози і дерева. Рано прокинулось лісництво.

Дві жінки в широких спідницях метнулись з дійницями до обори. Потім невеликий статечний пастушок з гідністю погнав дві корови, телицю та бузимка; з відчинених дверей великої будівлі вийшов огрядний чоловік. По тому, як він подивився на небо, в далечінь, ступнув по траві, – Созінов безпомилково пізнав лісника. Сміливо пішов назустріч йому. Великі чорні очі допитливо зупинились на ньому, проте лісник розміреної легкої ходи не стишив – прямував до озера.

– Доброго ранку.

– Доброго здоров'я, – голос лісника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стікають два струмки напівсивих вусів, і від всієї міцної постаті віє глибоким лісом, живицею і залізною, впертою силою.

«Чоловік завзятий», – з повагою відмічає в пам'яті.

– Робітника вам не потрібно? – допитливо вивчає обличчя лісовика.

– Ти голодний, чоловіче? – і, не чекаючи відповіді, повертається назад. – Ходім до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.

Лише на одну мить завагався, та лісник не помітив:

– Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловіче, нічого боятись. Пішли…

Невисока повна жінка, вихоплюючи з печі казан, з-за плеча поглянула на гостя і зразу ж кинулась до шафи за хлібом, сіллю, молоком…

Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць ніздрюватого чорного хліба і кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору світлицю, заграло на обличчі, на крупчастій солі в сільниці.

Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко і, навіть не замислюючись, промовив:

– Приводь сюди свою дівчину, поживете в мене – хати не перележите, а далі буде видно. Ви люди молоді, більше нас тямите, як треба жити на світі. Стара, приготуй постіль у тій кімнаті, – кивнув головою праворуч. – Будете мені поки за сина і дочку, як своїх тепер нема, – і зітхнув…

Після вечері Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созінова.

– Михаиле, – поволі заговорив, понижуючи голос. – Ти чоловік грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?

І така туга була в тому питанні, що Созінову стало не по собі. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Відчуваючи, як і його проймає тремтіння, як і йому передається біль цього міцнотілого лісовика, заговорив пристрасно і швидко. В думці він розумів, що свої доводи лісникові треба вкладати повільніше, окремими частинами, неначе каміння в підмурок, але вже не міг себе спинити, як і холодної дрожі, викликаної наболілим питанням і думками про майбутнє.

– Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподівано раптово нападає на іншу. Отже, ми зараз вигинаємось…

– Ти мені чесно скажи – ти вояка – знищимо фашиста?

– Знищимо! Про це й сумніву не може бути. Нема тої сили в світі, не народилася і не народиться та сила, щоб наші народи на коліна поставила. – Слово насідає на слово, шепіт переростає в стишену мову і все голосніє, як ота пісня, що йде здалеку до серця. – На наших дорогах відступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають і навік запам'ятають, що таке наш народ!

– І я так думаю, Михаиле. Тільки тяжко, ой, як тяжко зараз на душі. Візьми найпростішого чоловіка – в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А мені краще самому лягти під колеса, ніж ті шпали готувати. Ну, іди спати… Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днів, коли Червона Армія прийде, коли до всіх сини прийдуть… Спасибі, що втішив старого, – подав міцну куцу руку.

А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бік, думаючи все про одно.

Безмірно багато може вміститися в людському серці, коли воно не охоплене каменем байдужості, тягарем пороків, сміттям дріб'язковості…

Нелегко тобі, воїне, у цих гордовитих лісах…

Од кулі можна сховатись, од смерті також, а від совісті нікуди не втечеш. І кожен день тобі стає за рік, і хліб у горлі застряває каменем. Ти розмовляєш сам із собою, переконуєш, що зараз не можна діяти. Розум погоджується з тобою, а совість вигляне, як промінь з-за хмари, і знову недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений хліб, чи можеш сидіти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми зупиняють вороже залізо?

Прийде увечері лісник, кинеться до нього і знову почує те саме: облави, роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.

– Почекай, полютують трохи тут – далі поїдуть.

– Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.

– Хай розумно обривається. Щоб більше ворогів наших у землі гнило. Війна, сину, теж робота, тяжка, а робота, і за один день не покінчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибриків. Соломії, приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домівка кортить, як пірнути з головою в нові діла, в бойові. Щось вона уже затіяла. Недаремно лісову варту пильнує. Я вже навіть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.

Михайло, беззвучно, як тінь, виходив із хати, пірнав у густолісся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до сліз привілля, що аж дух забивало від неповторної краси і сердечного трепету. Приходили друзі, убиті і оповиті нерозгаданим туманом, у думках він говорив, радів і печалився з ними, ішов у бої. І завжди поруч із собою почував Тура, почував фізично, тілом, а розум опечалювали майже очевидні докази.

На щастя, в Максима Петровича на горищі знайшов цілу військову бібліотеку – син лісника вчився у Військовій академії. І тепер Созінов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанської боротьби. І вперше за ці дні, солодко пірнаючи в теоретичні розмірковування, почав заспокоюватися і наповнюватися тією приємною вагою, коли усім тілом відчуваєш міцний приплив втраченої душевної рівноваги.

Одну за одною перечитував книги, і влягалися вони в пам'яті міцно, неначе цеглини в будівлю; збільшувалася сила, значимість свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Ні, хліба даремно він не їстиме.

Схвильований і сповнений прочитаним, часто відривався від столу, широкими кроками ходив по кімнаті або виходив у двір, у ліс, де поралась по господарству роботяща і проворна Соломія з неквапною Оленою Михайлівною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тільки залишилася тепер у неї рідні – невістка, жінка середульшого сина.

З потаємним хвилюванням Созінов слідкував за найменшим рухом дівчини, почуваючи, що з кожним днем все більше та більше тягне до неї. Переборював свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весінню воду, а вони прибували, тиснучи своєю вагою на неспокійне серце.

Аж незручно було, що погляд так жадібно вбирав у себе дівочу постать, струнку і рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в ній, здавалось йому, було завершеним і чистим: і той оксамитний погляд довгастих очей, і отой усміх, що влягався в округлі ямки кінчиків уст, і легка сторожка хода з характерним натиском на ніски, що наближались один до одного, і співуча мелодійна мова, що окреслювала сліпучі зуби з жолобком посередині і тісніше стуляла до перенісся рівні, невеликі брови.

В думках завжди бачив її поруч із собою: то разом у лісах билися з ворогом, то сам він повертався з партизанами в табір, а вона вже ждала його на порозі землянки, усміхаючись очима і боячись кинутись йому назустріч…

«Така не кинеться – природна стриманість втамує найглибші почуття, тільки погляд скаже про все».

І нелегко було, коли помічав, що дівчина сторонилась його. Ні, не сторонилась, а занадто була рівна і зразу ж віями гасила очі, коли ловила довгий погляд. Із острахом помічав, що натягнуті почуття все тугіше слухають його, розмивають поставлені перепони і от-от хлюпнуть через вінця…

Якось ясного надвечір'я, коли димчастозеленаві хвилі заходу погойдували уламки золотих плотів, біля озерець пролунав постріл. Созінов, затиснувши наган, стрімголов вискочив із хати. Сторожко пробираючись між деревами, побачив посеред озера на човні Соломію – вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась і глухо стугоніла вода.

Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, і дівчина вискочила на берег. В одній руці вона тримала гвинтівку, а в другій – убиту сову. Побачивши Созінова, застигла на місці, гордовито піднявши вгору зброю.

– Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивіться! Щастя знайшла!

– А розум, здається, загубила? – суворо гримнув на дівчину. – Найшла місце, де стріляти! Поліцаїв, охоронників надумала до лісництва принадити? І так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.

– Не витримала, Михаиле Васильовичу, – винувато зітхнула і кинула на землю крапчасту, проіржавлену птицю; по-старечому зла і плеската голова сови люто світила жовтими витягнутими чоловічками.

Созінов міцно, обома руками, перехопив гвинтівку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер він зрозумів, чому не втрималась Соломія і переможним пострілом сколихнула діброву.

Це був постріл надії! Михайло примружився і ледве сам не одвів курок.

– Де дістала?

– Там… – невпевнено показала рукою. – Біля болота в кущах валялася.

– Навряд, – усумнився, пильно оглядаючи цівку. – Ніде не поточена іржею. Де, кажеш, дістала?

– Я її… в наглядача. Загавився він у лісі, коли лісоруби йшли додому. Напідпитку був.

– В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тільки по господарству вмієш поратися, – засміявся.

А дівчина образилася:

– Кращого придумати не змогли? У вічні куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив.

– Вірно, Соломіє, – передав зброю дівчині. – Бережи її, як життя. А зараз треба перевірити, чи не притягнув твій постріл якусь нічну птицю.

– Тоді ми її спровадимо в ніч, – рішуче блиснули очі в Соломії. І той несподіваний холодний погляд надовго запам'ятав Созінов: от тобі й лірична вдача…

Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвіту, пломеняться вечірніми барвами.

XXXІ

Чіткий, до болю чіткий рідний краєвид. Понад обрієм небо блідосинє, а трохи вище застигла обважніла карта хмар, перемежована потрісканими стежками просвітків. І не чорні хмари, і не сині. Але є у них барви і дух чорнозему та блакиті; і не співучі вони, а тривожні. І так відтінять чи шматок левади з чашами осокорів, чи пожовтілу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, і пам'ять довше триматиме той обрис, ніж якийсь рисунок бурхливої весни або обважнілого літа. Невимовну значимість придає усьому притамоване сонячне світло. І нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу.

А під хмарами земля чорнотіла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута міною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмирає, тільки листом плаче, тихо, поволі, як вдовиця. Падає лист на чорну, напівзгнилу стерню, на розвержений, перепрілий полукіпок, на розпухлі снопи, з-під яких півмісяцями проростає несіяне жито.

Німує поле.

І, немов тяжке зітхання, поволі вгору підіймається дорога, посічена зморшками, подзьобана вирвами, неначе віспою. Чим ближче до обрію, тим густіше з-під землі горбатиться замшілий, побитий негодою камінь – то кругами, то плитами. І раптом біля кущів терну, шипшини земля обривається крутими гранітними кручами. Тут її розсікає позеленіла шабля ріки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого – хвилястими лісовими пагорбами, повільно тече, неначе снить осінньою дниною. Похмурі каменоломні в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерівні тіні. Глибокі кар'єри, до половини залиті позеленілою водою, завалені незібраним каменем, іноді гупнуть пострілом – шматок граніту відірвався – і знову чуйно прислухаються до шепоту хвилі, до шелесту вітру. А кручі стрімкі і високі, самі хмари чіпляються за них; може то вони, а може вітер перехитує обвислий сухий кущ терну, і він гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замість застиглої погрози каменю, побачить поле з піднятими, немов у зітханні, грудьми.

Німує поле. Не єднають його з небом теплим синім подихом трактори, не тріпочуть над машинами молоді деревця бузкового диму. Нема на ньому ні орача, ні коня, ні плуга. Тільки поламаний віз бовваніє з піднятим дишлом, тільки ворон на дишлі оглядає світ.

Чи ви чули коли-небудь осіннього передвечір'я пісню колгоспників? Повертаються вони додому, натруджені, налиті доброю втомою, гордовито спокійні, гордовито упевнені. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тільки понад землею тремтить потік розплавленого металу, стримуючи темінь. І несподівано оповиє всіх задума, і пісня сама поллється з тієї задуми, тихо та широко. І тепліше стане тоді у холоднім привіллі, і прийдуть нові думи, і в такі хвилини захопиш серцем іще новий шматок життя, збагатієш розумом, і нове зерно проросте в тобі для себе, для людей.

Німує тепер привілля.

Тільки небо темне, та земля почорніла, та чорний ворон між небом і землею.

І раптом загуділо поле, задзвеніло залізом, заголосило.

Своїми нивами понуро ішли літні чоловіки, молодиці, дівчата. Не на роботу ішли. Довгий прямокутник огородили чорні шинелі, приминаючи землю міцними розміреними ударами, непорушно несучи перед собою горбаті автомати. А позаду село, рідня іде, зупиниться і знову іде, неначе за домовиною.

Спинились дві чорні шинелі. Як ворони, каркнули щось і повели залізними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко тріснули черги, правда, поверх голів, і гітлерівці, переждавши хвилину, обертаються і розмірене б'ють дорогу масивними чобітьми.

Вгору підіймається дорога; в утоптаних пилом слідах де-не-де темніє віспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стерні, неначе поранена птиця, підіймає білі крила загублена хустка.

Усе життя пропливає в затуманених очах людей.

Ще тісніше матері притуляють до себе дітей, осипають поцілунками, сльозами. Навіть немовлята, ніби охоплені глухим передчуттям, плачуть різко, надривно. Погляд у чоловіків глибокий, понурий. Хтось спіткнувся об камінь і, не чуючи болю і крові, що тече з пальців, так само понуро іде зведеною дорогою.

Над самою кручею поставили людей.

Оглянулась одна жінка назад, ахнула і, притуляючи дитину до грудей, полетіла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її, затріщали постріли; змішались довгі і короткі крики, і люди, відриваючись од кручі, перехилялись, перевертались і падали вниз, розриваючи тіло й одежу об гострі виступи.

Тих, хто упав на землю, біля самої кручі, спихали чобітьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побіг до бородатого селянина в полотняній вишитій сорочці. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом ніска в голову збити нерухоме тіло униз.

І коли вже відставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести зручний удар, дві чорних руки могутнім ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик різнув повітря, і вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетів у прірву.

На хвилинку завмерли фашисти, в підсвідомому острахові відхиляючись назад і руками захищаючи обличчя, а потім, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню.

Отут, в кар'єрі, немов у камінній брамі, і затис їх Дмитро зі своїми хлопцями.

Нові партизани, що недавно влились із сел Побужжя, довідались через перекладача, що на кручі мають розстрілювати актив із села Весела Діброва. Довідались напередодні страти. Зразу ж, відкинувши план нападу на ненависного бургомістра, Дмитро лісами кинувсь до Бугу. Та як не поспішали партизани, проте запізнилися.

Напад був блискавичний.

Заметалися фашисти в кам'яній пастці, але всюди стрічали холодні суворі зморшки і невблаганні постріли. Слизький, оброслий водоростями камінь вислизав з-під ніг, і падали вороги у воду, в холодні домовини. Тільки троє залізли за брилу і чинили відчайдушний опір.

Здавалось, не поліз, а побіг на гору в чорному бушлаті матрос Іван Стражніков. Вслід за ним поспішав Федір Черевик. Одночасно махнули руками – і «лимонки» полетіли вниз; спалахнули яскраві огні; кар'єри обізвались різким вибухом та стогоном.

Тур з чотирма партизанами пішов оглядати місцевість, а решта, з Дмитром, увійшла в каменоломню.

Перше, що кинулось у вічі Дмитрові, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на камені так, що голова і ноги звисали вниз, не торкаючись ніякої опори. На грудях жінки, затиснуте руками, спокійно, немов заснуло, лежало білоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матері.

Дмитро скинув картуза, зупинився перед жінкою, запам'ятовуючи загострені чіткі риси, і раптом здригнувся, скаменів, охоплений острахом, біллю, люттю. З очних западин матері ще сочилися сльози, поволі з повік стікали на скроні і на високий лоб і зникали у чорному розплетеному волоссі.

– Мертвые, даже мертвые плачут, – підійшов до нього з автоматом в руці Іван Стражніков. Ясний погляд його затьмарився, між бровами лягла глибока і жорстка складка.

– Товаришу командире, що з ними робити? – підвели до Дмитра трьох карателів. У одного з обличчя, розрізаного гострим каменем, збігала кров, і він раз по раз витирав її рукавом.

– Стукнути на місці, – озвався позаду кремезний Лазорко Іванець. Очі в нього ще димілися напругою бою. – Карателі. І слово яке противне – вороном каркає.

– В камінний бушлат уложити, – вказав рукою на другу каменоломню Іван Стражніков.

Дмитро одвів тяжкий погляд від жінки.

Примружившись, неначе йому у вічі заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гітлерівець, нарочито бажаючи показати, що він нічого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третій одним і тим же рівномірним рухом все витирав кров з обличчя, ще більше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.

Навколо лежали покалічені трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров – поволі сочилась на камінь; і там, де потік чорний струмок, погасали іскорки слюди. Ще парував на граніті мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах.

Тяжкий біль і ненависть одним корінням переплелися в душі Дмитра, проте похилене чоло було спокійне, і вся його постать на камені, здавалось, була висічена з каменя, тільки вітер злегка перебирав русявим чубом.

– Виведіть карателів на кручу, що за цією, – не дивлячись більше на фашистів, виходить з кар'єру і аж біля самої ріки надіває картуза.

Свинцева невесела хвиля лащиться до ніг Дмитра. А з очей його не сходить образ матері з немовлям, мерехтять ті сльози, що течуть не по щоках, а по скронях і чолу. І вдалині він бачить свої простори, бачить свою дружину, матір, дітей, своїх односельчан, своїх людей.

Може і в їхньому селі не сьогодні – завтра поведуть на розстріл вірну кров. Не запізнюйся ж, чоловіче; сторуким ставай, щоб усюди дістати ворога. І яким дрібним йому тепер здався готований напад на Крамового.

Пригадалась давня казка, що в саду розповідав Андрій, і так захотілося побачити своїх, що він уже не в силі відігнати припливу передчуття.

Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злітає з гори в ріку, Дмитро підіймається вгору…

Над кручею стоять дві чорних постаті: одна рівна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою біля щоки. Третій фашист склав руки немов на молитву і повзав на колінах біля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.

– Як за життя, собака, чіпляється, – з огидою дивиться на нього Дмитро. Він мимохідь помічає, що на волохатій руці карателя кількома вгодованими павуками здригаються персні, вони повпивалися в набряклі подушечки пальців; тривожно, як згустки крові, мерехтять самоцвіти.

Вечоріє.

І знову бачить Дмитро скалічену матір, розстріляних, побитих людей.

Німує чорне поле.

Партизани мовчки спускаються до ріки.

– Дмитре Тимофійовичу, – різко окреслюються сухі м'язи на рухливому, похмурому обличчі Тура, – я думаю – нам зараз треба з'явитися у Веселій Діброві. Неодмінно. Хай народ побачить своїх захисників у найтяжчий час. А карателі і поліцаї теж зроблять деякі висновки, коли ми сьогодні ж витрусимо кілька душ з підлого тіла, розметаємо новоспечене управління. Хай страх на ворогів переходить… Я думаю, Дмитре Тимофійовичу, Весела Діброва нашою партизанською базою стане.

– І стане. Що ж – нічний марш?

– Так, нічний марш.

– Де будемо проскакувати крізь пости і застави?

– Підемо не лісом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскільки відомо мені, нема охорони.

– Плавні уповільнять рух.

– Ми окрайцями підемо. Провідники є хороші, виросли в цих місцях. А невдалік від рибальського куреня є приховані човни.

– В добру путь, в добру путь, – для чогось скинув картуза Дмитро і потиснув руку Турові. – У Веселій Діброві люди надійні. На них сміливо можна покластися.

– На це і я надіюся…

Одразу ж безшумними тінями пішли вперед розвідники, відділилася бокова охорона, і загін швидко попрямував у глибину вечора.