Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 75 (всего у книги 96 страниц)

XXXVІ

Дмитро, опираючись на палицю, поволі вийшов до лісового озера. Тихо шумів шершавий вузлуватий очерет, на воді пишно розцвілися білосніжні лілеї; в округлі м'ясисті заслонки листу купав билися мальки і кидалися врозтіч, коли з глибини блискавично злітала довга тінь крапчастої щуки. Бігли і зникали у зелених берегах пухнасті хмари; зірчасті плетива горіхів, оповиті диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, і тривожний чаїний плач злітав над розквітлим осоконем.

Поруч, на прогалині, що колись оралася, засівалася, тепер піднявся високий гостролистий пирій, жовтіла щільно притуленим суцвіттям наперстків терпка пижма і осипалось похилене колосся здичавілого жита.

«Скоро засіємо тебе, ниво! – усміхнувся, пригадуючи схвильовані слова Григорія про події на Білгородсько-Курській дузі. – Україну вже звільняють. Україну!»

Хотілося ще раз на самоті пережити це радісне повідомлення Хотілося скоріше зовсім одужати, знову кинутися в бої, піти назустріч своїй великій армії. Вірилось, що доживе він до того дня, коли вся його земля, вільна і щаслива, підійметься з попелу і руїн, іще в стократ дорожча і могутніша, і на здичавілому полі закрасується золотий колос, і в нових хатах загоряться вогники щастя, і в щасливих батьків народяться щасливі діти.

При згадці про дітей тяжко занило серце. Скільки він думав-передумав про свою сім'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнім, як Григорій Шевчик, кидала Дмитра у холодний піт.

«А живе чоловік. І як ворога громить! – майнув перед очима образ Григорія. – Іншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе із каменя збитий».

Повага і приязнь Дмитра усе більше зростали, коли він знайомився з бойовою роботою загону Григорія. А підривна група, яку очолював інженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано – на висадження мосту стільки-то треба, на водокачку – стільки-то.

«А ми не вміли шанувати добро. На одну школу двісті кілограмів вгатили».

Зацікавило і рішення про покарання. Партизанові, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.

Все вище і вище з-за лісу підводилося сонце, натягуючи поміж деревами золоті кросна, виплітаючи на землі плямисті тіні. Знову пригадалося дороге повідомлення, і добре стало на душі, немовби отой гарматний грім уже перекинувся сюди, в безмежні простори Поділля.

– Товаришу командире, покуштуйте яблук! – до нього, обнявшись, підходили розчервонілі од сміху нерозлучні друзі: Олекса Слюсар, Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець.

Уже кілька разів, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. І Григорій тільки головою похитував:

– Коли в тебе, Дмитре, всі такі партизани, то з ними можна землю перевернути.

– Не хочу перевертати. Хай собі і далі крутиться навколо сонця, – несподівано він ставав задуманим. Тихо продовжував: – Так, всі такі… були…

Пантелій звернувся до Дмитра:

– Товаришу командире, надумалися ми в районі забрати собі машини – надокучило пішки ходити, невигідно: і ноги болять, і чоботи рвуться. Відпустіть на добре діло.

– Як думаєш напад зробити? – зацікавлено поглянув у одверте, сміливе обличчя парубка з димчастосизими очима.

– Думаю узяти з собою кілька шоферів, переодягнутися всім у поліцейську форму і вдень піти у місто. Дійдемо до поліції, знімемо вартових і зразу в гараж – він коло самої поліції стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, – ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовніше – несподіванка… Для вас легкову постараюсь добути.

– З командиром загону говорив?

– Говорив. Погоджується. Дає нам шоферів.

– Що ж, рушайте. Коли невдачею повіє – не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре піде – не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нічого.

– От і добре, товаришу командире. Хочеться живішого діла, – підводиться з землі рослий міцний парубок, і вся його постать дихає безмежною силою і завзяттям.

Обнявшись, усі троє пішли вузькою, ледве помітною стежкою у ліс, і незабаром широкий розложистий спів сколихнувся над споконвічними шумами, посилився луною над озером:

 
Хай гримить земля піснями
В цей крилатий гордий час.
Слово Сталіна між нами,
Воля Сталіна між нас.
 

XXXVІІ

В неділю по курній широкій дорозі, обсадженій молодими тополями, ішли і зрідка їхали люди в місто на ярмарок. Як змінилися, помарніли і обносилися вони за ці роки! Знову груба десятка, зіткана на саморобних ткацьких станках, про які уже й забуло село, покрила намучене тіло. До ніг були прив'язані чорні потворні галоші, зроблені з гумових камер. На жінках парусили негнучкі спідниці, пошиті із рябого захисного брезенту.

Коли на дорогу вийшла невелика група поліцаїв, поблискуючи нікельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко від міста поліцаї зупинили дві підводи з дебелими кабанниками і наказали їхати до поліції.

– Пани поліцейські! У нас, казав же ж той, документи всі є, – рудовусий кабанник, часто кліпаючи віями, почав виймати із пазухи ремінного бумажника.

– Документи в поліції покажеш! – строго обрізав кремезний поліцай.

– Пани поліцейські. На біса… тьфу, нащо, казав же ж той, нам та поліція здалася! Ми люди прості. Випийте за наше здоров'я, а ми собі з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко і нам не гірко, – простягнув волохату руку з акуратно складеними «українськими» карбованцями.

– Так ти що, душа твоя тринадцята, підкупити нас хочеш!? За такі діла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! – закричав на кабанника, і той злякано принишк, поспішно кладучи в пазуху неслухняними пальцями гроші і документи.

Хтось із поліцаїв не витримав, весело пирхнув, і кремезний косо подивився на нього, ледве і собі стримуючи усмішку. Від засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посміх.

«Напевно мало дав. Видать, хабарники, більше хочуть». Він зашушукався з іншими кабанниками, і незабаром засмальцьовані папірці із товстих пальців переходили в його руку, і він навмисне довго перелічував гроші, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронників.

Біля міста їх перепинила варта.

– Куди товар відправляєте?

– До добрих покупців.

– Підходящий?

– Серединка наполовинку. Грошей повні пазухи везуть.

– Пощастило вам.

– Аякже! Дав бог копіїчку, ну, а чорт дасть дірочку. Погуляємо добре. – Зареготалися всі, і кабанник зовсім повеселішав: відкупимось, казав же ж той, вони випити не дурні.

І коли рушили підводи, він змовннцьки почав коситися на кремезного. Той і собі підморгнув йому, а недалеко від поліції прошепотів:

– Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвір'ї. Через п'ять хвилин поїдете собі на ярмарок.

– Спасибі, пане поліцаю, – розтягнув рот в широку посмішку.

– Носи на здоров'я.

Підводи в'їхали в двір поліції Вартовий, стоячи на ганку, ліниво подивився на звичну картину і не ворухнувся із місця, але коли поліцаї увійшли в гараж – занепокоївся:

– Хто там порядкує? – насторожено гукнув.

– Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш – свої. Привезли тобі подарунки, – поволі підійшов Пантелій Жолудь із Олексою Слюсарем до поліцая. – Начальник ваш у себе?

– В кабінеті сидить.

– Скажи, що приїхали до нього із важним пакетом, – утомлено позіхнув Пантелій і пучкою перехрестив рота.

– Зараз скажу.

І тільки повернувся служака до дверей, як всю утому і повагу змело з партизана. Одним помахом він мертвою хваткою охопив голову вартового, і той безсило вдарився тім'ям в дуже плече Пантелія Зв'язаного, з забитим ротом поліцая Пантелій поклав біля східців, а сам з автоматом напоготові став недалеко від дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до воріт, і Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв – утікайте швидше, побіг до гаража. Він іще встиг викинути на грузовик мотоцикл і на ходу скочив у кузов.

З будинку поліції уже біжать поліцаї, і Пантелій, спираючись ліктем на кабіну, б'є довгою чергою в розгублену напівбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всіх закутках подвір'я.

Машини, підскакуючи, на повнім ходу мчать по вибоїстому брукові, обминають підводи з кабанниками, які з усієї сили періщать батогами коней, і Пантелій, сміючись, весело кидає їм:

– Спасибі, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.

Але тим, видно, не до ярмарку – женуть коней подалі від базарної площі і зникають за крутим поворотом…

На узліссі заправили машини, закурили.

– Дамо, хлопці, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слід і наваляться до нас у загін, як сніг на голову. Даремно цю витівку не попустять. Чи як ви думаєте? – допитливо поглянув на партизанів Пантелій.

– Можна й круга дати, – погодилися. Чому було не погодитися після доброго нападу? – Дорогу ж добре знаєш?

– З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! – вийняв із рота люльку.

– Ти й до своєї дівчини з зав'язаними очима ходив? – поцікавився Слюсар.

– Ні, вона у мене така красива, як весна, – погляду не одведеш.

Партизани усміхнулися, думаючи, що Пантелій знову щось вигадає, але він неждано, задушевним голосом, наче зітхаючи, промовив:

– Ех, і дівчину ж викохав я, хлопці! Кінчиться війна – приїдете до мене і самі побачите, яке щастя може припасти чоловікові. При ній я навіть на горілку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! – легко скочив у кабіну першої машини.

Глухими, лише тільки йому відомими лісовими дорогами повів Пантелій невелику колону. Віра у своє військове щастя глибоко укоренилася в душі партизана. Але це була не сліпа віра. Кожен напад він ретельно обмірковував, обираючи своїми супутниками несподіваність і сміливість, що переходили межі ймовірного.

«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи – значить, мало не по-науковому, а іноді й вище. Тут злились і наука, і догадка, і наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» – любив повторяти в гурті своїх товаришів.

Тепер його потягнуло у ті ліси, де почав партизанити. Хотілося хоч одним оком глянути на старий табір, згадати минулі бойові дні і водночас захопити кілька авіабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рідне гніздо, і в пам'яті перебирав хвилюючі картини, що одна за одною пропливали, огорнені живим сяйвом широкого серця, зігріті щирим теплом молодості. Незабутнє йому яскравіше уявлялося на віддалі, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв і випробувань лише блискавично вбирає у себе розрізнені картини, несистематизовано кидає в глибінь пережитого. А згодом вони випливали несподівано, неначе промиті грозовим дощем. Так на віддалі, згодом, нам стає дорожчим і дитинство, і молодість, і перші зустрічі, і друзі. Так згадки про сонячний весняний промінь і перший пролісок огрівають і радують нас у зимові дні.

Надвечір Пантелій побачив ті ліси, окремі дерева, повз які не раз проходив, якими не раз милувався. Ось і дуб стоїть, розбитий грозою, почорнілий в середині, а не засихає – на вузлуватих гілках шумує жилаве різьблене листя, жовтіють точені жолуді, знаходить притулок співуче птаство. Обережно спускає машину в яр і завмирає од несподіванки: насупроти нього, цілячись із автомата, стоїть Степан Синиця.

– Степане! Це ти?! – скакує на землю і біжить назустріч молодому партизанові.

– Пантелію Івановичу! Звідки ви? Де ж?.. А ми вже думали… – розгублено і радісно світиться чорне обличчя Степана. – Дмитро Тимофійович живий?

– Живий, Степане! – підбігає Слюсар. – Звідки ж ти тут узявся?

– Всі наші загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлісся – фашисти старі місця облили якоюсь рідиною, що палить живе тіло. Варич був схопився за вичинену шкіру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгоріла. Мучиться хлопець. Лікар каже, що місяців два поноситься з раною.

– Значить, усе з'єднання тут?

– Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потім ще й в Бузі топили. Іван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив підпільний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.

Партизани з Степаном пішли до табору. Пантелій з насолодою слухав усі новини, узнав, що тут і Югина, і Андрій, і Ольга, і сам собою не міг нахвалитися в душі, що заскочив у яр.

«Як зрадіє Дмитро Тимофійович, коли привезу йому таку звістку, – і усміхнувся, уявляючи радість свого командира. – їй-право, ти, Пантелію, молодець…»

Чим ближче він підходив до табору, тим більше зустрічав знайомих партизанів, обнімався, цілувався, жартував і обростав живим рухливим коловоротом.

– Пантелію, це ти!? – здивовано застиг на мить дід Хмара, що саме сокирою тесав деревину.

– Ні, не я, діду Хмаро.

– Звідки ж тебе принесло?

– Із того світу, діду, із самого раю. Ви ще не знаєте мене!

– А як там жити, в раю?

– І не питайте: погано. Горілки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна – голови в янголів дуже тендітні, від диму зразу ж мігрень нападає.

– Що то воно за хвороба?

– Це спочатку одна половина голови болить, потім друга, а далі обидві разом.

– Ну, здоров, здоров, – підходить дід з сокирою в руці і автоматом за плечем.

– Здрастуйте, діду, – міцно стискають один одного в обіймах. – Еге, у вас, видать, сила до ста років буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?

– Так це правда, що Дмитро Тимофійович живий?

– Правда. Привезу вам його в повній бойовій готовності. Ви ще не знаєте мене!

– Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелію, і не стрінемось.

– Діду, а горілкою почастуєте? За таку новину я б з-під землі дістав би.

– Ой, чіпок нещасний.

– Хіба чіпок буває нещасним?

Недалеко від землянок Тур, Підвисоцький і кілька партизанів пораються біля відкручених частин сорокасемиміліметрових гармат, що були на підірваних німецьких танках і броневиках. На землі лежать лафети, стволи, замки. Біля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалік од неї, у ровику, лежать невеликі довгасті тіла снарядів.

– Товаришу комісар, прибув у ваше розпорядження! – молодцювате, по-військовому дає честь і завмирає, не спускаючи радісно сміхотливих очей із невеличкої рухливої постаті Тура.

«Мені добре, діла ідуть хороше, і тепер всім партизанам повинно бути прекрасно, – неначе говорить усе обличчя Пантелія. Він щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. – Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армія уже визволяє Україну, скоро хіба так заживемо на вільній землі? Тому й гріх журитися, бо все йде правильно, як часи».

І не знав Пантелій, що в цей саме час каральна група СД на широкому сільському майдані вішала його матір і сестру.

Навіть сльози не проронила перед стратою Віра Жолудь. Зосереджена і побіліла, піднялася на поміст, великі чоловічі руки приклала до грудей і твердо промовила до односельчан:

«Прощавайте, люди. А зустрінеться хто з Пантелієм, передайте останнє моє слово: – Бий, сину, фашистів, до останку їх винищуй!»

* * *

Вночі Пантелій Жолудь з друзями на машинах влетів у своє село.

Пролунали перші постріли, на вишці засвітилися трасуючі кулі. Біля управи, де тепер розташувалися карателі, злетіли ракети, і їхнє світло тьмяно окреслило двоповерхову школу і пожежну башту. На повнім ходу вискочили машини на майдан, і Пантелій першу бронебійно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистові, і переляканий чужинський голос, піднімаючись над гуркотом не-виключених моторів, довго скреготав у імлистому повітрі.

В управі хтось перекинув лампу і зразу зайнялися на підлозі розкинені папери. Пантелій ускочив у будинок. Вище нього в одвірок цокнула куля, і в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другій кімнаті.

Прикладом відчинив двері Пантелій, але карателя ніде не було. Страшним поглядом обвів усю кімнату і кинувся назад в приміщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозі осінила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван і так труснув ним, що він зразу ж розвалився, а куций фашист, обвішаний залізними хрестами, вивалився на середину кімнати. Тут же і пришив його. Знову-таки бронебійно-запальною кулею. Назад він уже біг через огонь, і тільки на майдані трохи прийшов до пам'яті, обтираючи піт і сажу з високого чола…

На вулиці чорними купинами, в безладді, валялися карателі. Стрілянина тепер двома хвилями відкочувалася від майдану на городи, куди кинулись тікати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелій, наче крізь сон, почув стогін. При хисткому світлі пожарища пораненому партизанові перев'язали груди і обережно понесли вперед.

Пантелій на машині, обережно, немовби боячись подушити вічний покій повішених, під'їхав до шибениці. Сам перерізав мотузки, сам поклав у кузов матір і сестру, а потім знову сів у кабіну і поволі повів авто в партизанські ліси, над якими обважніло котився місяць. Коли наблизились до лісової дороги, порізаної вузлуватим корінням дерев, Жолудь зупинив машину і попрохав товаришів:

– Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не боліло їм. І Лазорко в напівтемряві вперше побачив прозорі краплини на очах Пантелія.

– Притримаємо, їдь спокійно, – поклав собі на руки негнучке і холодне тіло дівчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тільки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.

«Це ті, що іще не жили», – в скорботі нахилився над дівчинкою Лазорко, і більше він нічого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…

Пантелій сам викопав простору яму, сам положив матір поруч Із сестрою, а закопати не зміг – кусаючи губи, востаннє «поцілував своїх кревних, уже в ямі, вискочив на поверхню і, ніби п'яний, заточуючись, пішов до озера.

Пізніше на свіжо висипаній могилі його знайшли Лазорко і Олекса. Нетямущими очима глянув на друзів і знову обличчям притулився до землі. Вітер поволі перебирав його довгий чуб.

– Пантелію, брате Пантелію, – торкнувся його руки Лазорко – Випий трохи. Воно в горі пособляє, – подав баклажку з горілкою.

Пантелій взяв баклажку, підвівся, одійшов трохи від могили і вилив усю горілку собі під ноги.

– Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кінчиться війна – уст не вмочу, – поправив обважнілою рукою чуба, що впав на стемнілі очі. – Ну от… пішли, хлопці.

І, обнявшись, товариші строго і міцно попрямували до табору.

XXXVІІІ

Вони обоє поволі ідуть до озера. Григорій пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його ліве плече здається вигнутим і нижчим, ніж праве. Чисто виголене обличчя Григорія заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсікає лоб, наближаються іще дві, тільки не так, як в більшості людей – навскіс до брів, а навскіс до перенісся, неповно охоплюючи лінії брів.

– Не турбуйся, Пантелій із самого пекла вирветься, – втішає його Дмитро.

– На війні, як на війні – все може бути.

– Одна прикмета, що скрізь по дорогах нишпорять фашисти та поліцаї, говорить: утекли хлопці, – наполегливо запевняє Дмитро. Він упевнений, що з Пантелієм нічого лихого не трапиться – обмане ворогів.

Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелітають жовни, їхні співучі переливчасті флейти ллють над озером мелодійні струмки, і тому тривожніше стає на серці, коли несподівано короткими окриками затужить сумовита чайка.

– От як ти розрубав би це подвійне кільце? – продовжує Григорій незакінчену розмову.

Дмитро лягає біля озера, палицею малює на піску два кола, що стиснули загін, з'єднує їх ходами сполучення, посередині паличками позначає партизанські гармати.

– Я наказав би артилерії бити по передній лінії, а піхотинцям під захистом артвогню просуватися вперед.

В цей час вони чують рев машин і зриваються на ноги.

– Пантелій їде! – впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здіймає з шиї автомата і поволі прямує на зростаючий рокіт.

Незабаром біля табору затихають машини, лунають радісні голоси, а потім усе відбувається так швидко, що довго не міг зрозуміти: сниться чи не сниться. Тільки знав, що все почалося з несподіваного оклику:

– Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дістав, але дістав вашу рідню, – незвичним голосом говорить Пантелій, і обличчя його теж незвично сумовите і стомлене. І раптом Дмитро побачив Югину, Андрія, Ольгу.

– Таточку! – скрикнула дівчинка і метнулась до нього.

– Дмитре! – зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обійми і, накульгуючи, пішов назустріч дочці. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти – нога сильно віддала назад і вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однією рукою за стовбур, він другою підхопив дочку і, цілуючи її, з здивованням помітив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дівчиною.

«Тільки ніс горицвітівський, з горбинкою», – ласкаво випустив дівчинку на землю і почав цілуватися з Югиною, Андрієм, Туром. Григорій Шевчик хотів непомітно піти до табору, але Дмитро зупинив його.

– Югино, діти! Григорій Вікторович врятував мені і моїм партизанам життя.

На мить у ваганні зупинилась Югина, глянула на Дмитра і рішуче підійшла до Григорія, поцілувала його. Григорій приголубив Андрія і Ольгу і, несподівано швидко повернувшись, пішов до табору.

– Сім'ю свою згадав, – тихо промовив Дмитро. І якось незручно стало за своє щастя, начеб він спричинив яке горе Шевчику.

Притишені, обважнілі од радості, переживань і дум, посідали на високій траві, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слів і почуттів.

Увечері домовились, що Григорій приведе у з'єднання свій загін, і другого дня Горицвіт вирушив до старого гнізда.

Світ, величний і радісний, оповивав Дмитра, – хай на коротку годину, своїми добрими і цілющими крилами, і тому ще більше хотілося жити, боротися за своє і людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому і він повинен берегти її до останнього свого подиху.

«З тобою і ми будемо щасливі», – звертався в думах до свого привілля, оглядаючи його люблячим оком. І передчуття радості, надії, добра, що наближається до рідного Поділля, не покидало під час всієї дороги.

Пізно увечері під'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, і враз на прогалині блиснули вогні, пролунали гарматні постріли – раз, удруге і втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували із машин.

– Дмитре Тимофійовичу! Добрий вечір! – з темені вибіг Степан Синиця і захоплено промовив до командира загону. – Із празником вас!

– З яким?

– Наші війська оволоділи Харковом. Наказ товариша Сталіна чули! В честь взяття Харкова даємо свій партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи більше гармат. На те вона й Москва!

– Спасибі, Степане, що порадував! – потиснув руку парубчакові.

– То Червоній Армії спасибі! Вона ще нас не так порадуєі Ого! Будьте певні!

– Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрічати визволителів?

– Думаю, товаришу командире. Все життя мрію командиром стати.

– Життя ж у тебе скільки! – беззвучно засміявся.

– Як не є – шістнадцять років! Це щось значить! До Дмитра уже підходили Созінов, Гоглідзе, Гаценко, Ольга Вікторівна й інші партизани.

– Тату, – Андрій твердо одвів батька вбік, – ви обіцяли, що після прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…

– Приймаю. Нічого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батьківську зброю і навчися нею так володіти, щоб кожним набоєм убивав ворога, – відстебнув тупорилий «фрамер» і обома руками подав його Андрієві.

– Спасибі, тату! – враз споважнів хлопець. Уся його постать стала мужнішою, гордовитою. – Велике спасибі!

– Іще тобі доручаю до кінця війни зберігати записки і поезії нашого Кирила Дуденка, – передав синові тугий планшет.

Андрій бережно надів його через плече і пішов до Степана Синиці.

– Хороша штучка! – похвалив Степан, оглядаючи зброю. – Давай попробуєм, як вона б'є.

– Так зараз же темно.

– Ми по гнилому пеньку вдаримо – він світиться. А потім нас Пантелій Жолудь так навчить стріляти, що і в темені, по звуку, відшукаємо ціль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тоді все гаразд.