Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 96 страниц)

XXXІІ

На дерева і трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лісові тіні, вихоплює з темряви два сплетені стрункі дубки, освітлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на траві обличчям до багаття.

Спокійно в обважнілій вогкій діброві. Біля прогалини коротко заспівав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осінь і час літу збиратись в далеку путь.

Не спиться парубкові.

Рясно обсіли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, і ладу не знайдеш у їхній тискотні. Підкинув хмизу, і роз'ятрене, затягнене сизою плівкою вогненне око, невдоволено потріскуючи, охопило димком тонкий сухостій, потемніло…

Учора він знову бачив Югину. І чув, що позаду, на прогалині, мов тінь, стоїть Марта з дитиною, і ніяк не міг відмахнутися від неї – затьмарить іншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе…

Еге ж, учора вузькою дорогою поміж високими стернями він їхав до вітряка.

Назустріч, з клуночками на плечах, ішли з мливом чоловіки, жінки.

– Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене, – обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.

– Коли б знаття, що ви тут, раніше б приїхав.

З-під крил вітряка птицями звивався вітер і могутніми помахами шугав угорі. Грали снасті, м'яко постукував камінь в розпаренім зерні, дрібно стугонів невсипущий кіш.

Завізно у вітряку. На мішках сидять люди, попихкують цигарками; білий з ніг до голови, бородатий мірошник перетирає пальцями гаряче борошно.

– Наче петлює, – задоволене говорить сам до себе і кричить угору: – Югино, засипай!

Біля коша дівчина, стискаючи в зубах зав'язку, підносить поперед себе чималий клунок. Швидко підвівся по драбині вгору, легко вихопив з її рук мішок, і зерно вдарило в покаті дерев'яні стіни: шшивч.

– Перелякали ж мене! – розгублено подивилась, засміялась Югина і збігла до скрині вигрібати борошно.

Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскіс на плече.

– Скажете ж, коли вийде моє, – довірливими очима глянула на нього, і здригнулись куточки вуст у легкій, напівдитячій усмішці.

«І таку дівчину хватило совісті обдурити. – Глухе обурення охопило його. – Е, Грицю, коли ти тепер її так легко поміняв на іншу, що далі буде?»

Спахнуло багаття, і тіні заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнілі дуби, спокійні, величні, як сама осінь.

«Чого ж я тільки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дівчино?» Підводиться з землі і, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлісся.

Між деревами виснуть великі вистояні зорі, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустріч одне одному Орел і Лебідь, а гостра Стріла між ними то спахне, то згасне розвоєним пером.

Все ближче підпливає до нього небо, так шедро пахне узлісся туманом і осінню. Далеко-далеко у полі спахнув і згас вогник. Невже згас? Ні. Ось він знову червоною жоржиною блиснув і наче вбік подався. Згас і знову розквітнув. Хтось із ночліжан запалив той вогник; тремтить він у чистому полі поміж стернями, наче далека надія. І хлопець бачить, як од вогника відділяється дівоча постать, легко, наче не торкаючись землі, прямує до діброви, зникає в тумані, і знову виринає, осміхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими іскорками в кожному оці.

«Югино!»

І раптом Дмитро, як у півсні, чує, що непокірна і владна сила охоплює все його тіло, стрімко зносить якісь останні перепони, і він не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повінь.

Не чуючи під ногами кущів, він прямує узліссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.

«Еге ж, дівчино, не розминутись з тобою, – самі шепочуть уста, шорсткі і пересохлі. – Не розминутись».

Обтяжений упертістю і тою шаленою силою, що спиняє подих і серце, він ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно відчуває, розуміє, що не може перебороти рішучого і важкого чуття,

* * *

Після тої незабутньої ночі усе навколишнє відійшло од нього. Обважнілий і тривожний, з кожною годиною міцніше чув, як його тягне піти прямо до Бондарівни.

Ні, він не стане поперек дороги своєму другові! Та й хіба не видно, що дівчина любить Григорія. А другий голос впевнено твердив: «Підеш. Тепер маєш право».

У свята нікуди не виходив, лежав горілиць в саду або намагався читати книгу і з незадоволенням ловив на собі допитливі, неспокійні погляди матері. Одним порухом брів, стиснутими губами давав розуміти, щоб його ні про що не питала, і вона мовчала, задумана, запечалена.

В неділю прибіг Варивон, і хата враз ожила, загула, наче в неї весілля увалилось.

– Чи живі, чи здорові? Тітко Докіє, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, і треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз і пшениці трохи посіяв. А тут суша така.

Невдоволено відірвався від газети.

– Горе моє! – сплеснув руками Варивон. – Подивився – наче золотого подарував. Від такого погляду боюсь, щоб пристріт не напав.

Коли Докія вийшла на подвір'я, він почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити ліктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубків і дівчат, як вони поважно тримаються при батьках, сміливішають на танцях і найкраще почувають себе увечері, коли місяць за хмари заходить.

– Де це ти Григорія подів сьогодні? – подивився у янтарні очі Варивонові.

– З Грицем у мене надтріснувся глек, – раптом споважнів.

– Чому?

– Чому? – Сів на ріжок тапчана і закинуті руки сплів на шиї. Раптом сердито відрізав: – Зв'язався чорт з Федорою. Від Югини йде, а до неї заходить. Ну його к бісовій матері! Я думаю так: нема любові – ходи хоч до пенька, є любов – тримайся по честі. Так я кажу? – Вилицювате обличчя парубка стало суворішим, покращало наче, зникли насмішкуваті жмурки в очах.

– Може, то брехня? – нетерпляче чекав відповіді.

– Де там! Сам бачив. Тепер з ним і через поріг до Бондарів не ступлю. Я в Рябка очей не позичав.

– А зі мною підеш? – рішуче підійшов до Варивона. І поклав руку на його широкі округлі плечі.

– 3 тобою? – здивувався парубок. – Ти не теє сьогодні? – ударив себе середнім пальцем по шиї.

– Ні, не теє! Поведеш? – натиснув рукою на плечі.

– Оце так! – зовсім розгубився Варивон, відводячи важкі руки Дмитра з плечей. – Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?

– Скажу, – зупинився, трудно підбираючи слова. – Придивлявся до Югини, сподобалась кріпко. Коли вона така, як здається мені, – зразу б старостів послав. Тільки тобі таке кажу, матір нічого не знає. Десь заїкнешся – голову зірву.

– Ну, ну, полегше трохи, – охопив шию руками. – Без голови, значить, мені кашкет неспідручно буде носити.

– Чи спідручно, чи ні – мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.

– Щоб не їсти борщ з грибами, – доказав Варивон, швидко розмірковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде від нього. Проте ще вірив і не вірив. Тільки подумати: за кілька років ні одній дівці слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмідь на пасіку.

«Всі вони такі чорти потайні. Мовчить, мовчить, а потім зразу ж у пекло полізе. Славний женишок». – Задивився на збудоражене обличчя Дмитра.

– Поведеш?

– Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, – удавано зітхнув Варивон.

– Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. – Усміхаючись, дістав з мисника пляшку.

– Прямо тобі, Дмитре, тільки фершалом бути. Зразу чую, як рукою біль відняло, – поморщився, нюхаючи шкоринку хліба. – І що воно за знак? Начеб вода – і більш нічого, а всяку болість з тіла зганяє. Здається, на дні у пляшці блищить трохи?

– Іди к бісу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полікував – давно він ревма реве по тобі.

– А знаєш, Дмитре, – раптом споважнів парубок. – Вибір твій, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибір. Югина – це, значить дівчина, – підняв угору палець.

– Так і мені здається, – похмурнів Дмитро. – Тільки чи вийде що з цього?

– Повинно вийти! – впевнено сказав Варивон. – А втім, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.

– Славна приказка, тільки не на мене краяна. – Рвучко відкрив скриню і почав убиратися в святковий одяг.

– Куди ви зібралися? – стала на порозі мати.

– Вашого красеня сватати веду, – посміхнувся Варивон і спіймав на собі такий погляд Дмитра, що зразу знітився і пояснив матері: – Пройдемося трохи по селу.

– Давно б вже час, – погодилася. Вона бачила незвичну поквапливість в синових рухах і очима хотіла спитати про це Варивона. Але той, відчуваючи її німе запитання, тільки застережливо покосився на Дмитра і з перебільшеним завзяттям почав говорити про різні новини.

– Оце Созоненко повернувся із міста і аж чуба на собі рве. Пропав його пай на чинбарні. Думав, значить, крамар увесь вік на гниленькому шкурлаті розростатися, міркував, що непу переводу не буде. Аж і тріснула торба з гендлярськими червінцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрішнього капіталізму поменшало.

– Так їм і треба, – обізвалась Докія. – Людей обманювали – одне, а друге – усе місто тяжким духом отруїли. Прямо біля річки пройти не можна було.

– Тепер там завод мають будувати.

– Чинбарний?

– Чинбарний. За останнім словом техніки. А поруч нова електростанція підводиться, біла-біла, мов яблуня в цвіту, і потужна, куди там старій бухикалці до неї. От забувся, на кілька тисяч кіловат. Усі підприємства і околишні села освітить. Словом, невеликий наш Дніпрельстан. На очах міняється місто. Камінь кругом у руках робітників прямо від зорі і до зорі, як жайворонок, співає.

– Надивився?

– Надивився, возячи хлібозаготівлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хліб, та комсомольці прослідкували за ним. Не вдалося вікрутитися від завдання. Тепер темніший хмари ходить. Якось я засміявся до Софії – хліб саме насипали, – так вовком визвірився:

«Радий, що кривавицю мою возиш, погибелі на вас нема». А я йому так, з притиском: «Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться». – Так ледве гарапником не оперіщив. Од злості в один момент зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навіть якогось гостя зразу, значить і не поздоровкавшись, ошпарив: «І в лівих і правих ухилах бовтається, а нічого путнього зробити не може». Потім покосився на мене, затих.

– Я, Варивоне, ледве на гарячому у лісах Созоненка не спіймав. Треба прослідкувати. Десь коло пасіки хліб ховає…

XXXІІІ

М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуваті крила, і тільки іноді воно, сковзнувши над рваною, клубчастою проріхою, майне золотим плавником, і просвіток заграє в темних водах трьох ставків, і все село, неначе із хвиль, підіймається вгору; нові землі, затемнені досі, побіжать, тінями затріпочуть за дорогами.

Не чув Дмитро, що торохкотів Варивон. Тугим клубком збивались думи, надії.

– Грицько пішов кудись, – торкнув рукою за плече Варивона.

На далекій стежці, що вела до лісу, з'явилась невисока постать Григорія. Між ним і парубками широко лягли задумані городи; зелену ріку матірки освітив просвіток і погас біля купки дідуганів-соняшників, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнілими фарами.

Коли з-за дерев побачив хату Бондарів, завагався: може, вернутися…

Але, спіймавши на собі насмішкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився і рішуче попрямував до воріт.

Бондарі саме обідали і зовсім не сподівалися на таких гостей. Заметушилась Марійка по хаті, Югина вся зніяковіла і поклала ложку на стіл. Тільки Іван поважно підвівся з-за столу, поздоровкався і звернувся до жінки:

– Марійко, чи в нас найдеться де гостей посадити?

Марійка принесла з другої хати стільці.

– Сідайте, сідайте і вибачайте, що таке в хаті застали: гості несподівані, хазяїни неприбрані, – запрошувала за стіл Марійка.

– А непроханий гість що побачить, те й поїсть, – підморгнув Югині Варивон.

Та, червоніючи, всміхнулась, і Дмитро відчув такий спокій, наче не раз уже був у Бондарів. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякі господарські справи.

Після обіду Марійка присіла ближче до Дмитра. І з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась між ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, здається, пила Бондариха. Тільки Югина мовчала, і часто по задуманому обличчю пробігали тіні. Дмитро вгадував, що зараз дівчина думає про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вірить і не вірить, непокоїться і здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Іван був радий парубкам, хоча й зводив насмішкувато очі на жінку, що танула, наче віск, від поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.

– Не обминайте ж нашої хати, – подала суху жовту руку Марійка і приязно глянула на Дмитра.

– Авжеж, заходьте, – погодився Іван. Дівчина ж за звичаєм мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвір'я, а він опинився з Югиною в темних сінях.

Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та відчуває її ясний погляд, соромливе лице, тремтливі ямки на шоках, тепло чистого дівочого тіла.

– Югино! – задихаючись, дивиться на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик нігтів і легко стискає її пальці своїми шорсткими, великими і незвично обважнілими. – Всього доброго тобі, Югино.

– Всього доброго і вам, – ледве чує її шепіт і виходить у двір.

Темрява зразу ж оповиває його.

Схвильовано обертається і бачить, як широкий білий рукав зникає у сінях.

«Ех, дівчино люба! Якого ще щастя на світі шукати? З тобою б найбільше горе у легкість здалося. Ю-ги-на!» – по складах шепоче дороге ім'я і чує, як добра теплінь заколисує його.

Біля воріт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок – жартівник і мастак на всі вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. І Дмитро мовчки, з подякою, стискає Варивонові руку.

– Що? Клює? – усміхається парубок. йому б неприємно було іншим разом чути такі слова, але тепер…

– Хороші люди Бондарі, і в хаті в них так гарне…

– Порядок тут всі люблять. По вуха, значить, вскочив? – підсміюється Варивон.

І хоча його всередині муляє від цих слів, проте відповідає лагідно:

– З головою, Варивоне. Знаєш, мені так хороше стало в твоєї рідні, що я й подумав собі: вийде за мене Югина чи ні, а вже й те добре, що в них побував.

– То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, – попихкує цигаркою Варивон. – Як це ти іще про солов'їв і всякі квіточки не говориш – вашому братові до лиця така мова. Спочатку тільки й почуєш про дівчатко-янголятко, а ожениться – зразу про відьму заговорить. Такий світ чудернацький.

– Жаль, що насправді так часто виходить, – погодився Дмитро і задумався: що вийде з його кохання? Зараз дівчина не про нього думає. Чи ж пересилить він Григорія? «Може, справжня любов ще не підійшла до неї? – заворушилась надія. – А хоч і підійшла – мушу переважити», – нахмурив брови…

В ту ніч Марійка довго не могла заснути, переверталась з боку на бік, задумано дивилась у вікна, зітхала.

– Чого не спиш, стара? Молодість згадала?

– Ет, помовч собі. І досі не засне, – незадоволено відмахнулася.

– Чи, може, про Дмитра думаєш? – пробубонів примирливо.

– Про Дмитра, – призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.

– Думай, думай, а я посплю за тебе.

– Іване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?

– От дурна баба, чи я в його голові побував? І скаже таке.

– По ньому бачу – до Югини приходив.

– Авжеж не до тебе.

Марійка замовкла, а потім торкнула рукою плече чоловіка.

– Іване, а коли він справді схоче старостів заслати?

– І чого ти причепилася? Коли, коли… Маєш собі Гриця, ще й Дмитра захотіла? Чи не тлусто буде?

– Відчепись зі своїм Грицем! Що ти за чоловік – слова тобі не скажи. Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов – такий спроста через поріг не переступить.

– Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.

– Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався – чим не орел? Так і стоїть мені в очах.

– Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини… Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила – побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.

XXXІV

Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.

Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.

В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.

Як він любив би свою Югину! Як він любив би її…

Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.

І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:

 
Як з тобою ми кохались —
Сухі дуби розвивались,
Як любитись перестали —
Однолітки повсихали.
 

Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.

«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі почула, тоді б перестала дуріти». І хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє місце, повз жінку, про яку йшла недобра слава.

Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.

«Одружитись – не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях».

…Як він любив би свою Югину… Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицькові. Ні, не попадеться. Він силоміць його розірве. Хіба Шевчик зуміє пошанувати її? Він ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрінеться інша хороша дівчина – за нею хвостиком потягнеться… Були ми друзями, а тепер від дівчини не відступлюсь.

Він рішуче і зло ступає в темряву і ледве не налітає грудьми на жіночу постать.

– Дмитре! – і чиїсь теплі огрубілі пальці ніжно пробігають по його правій руці.

– Марто, – пізнає по голосу і, примружившись, поволі оглядається навколо. Мовчки відійшли від стежки, стали під старою розлогою черешнею і зітхнули водночас.

– Разом про одне подумали, – невесело всміхнулась Марта.

Не знав, що відповісти, і тільки рукою перебирав її пальці, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'яті такі знайомі і дорогі колись риси.

– Як живеться, Марто? – аж сіпнуло всередині від такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсім не говорити, аніж чути самому від себе неприємний і ниючий докір.

– Як живеться? – наче крізь сон перепитала, і ще гірше стало парубкові на душі. Потім пригорнулась до нього і жагуче, не поспішаючи заговорила: – Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хіба ж то люди? То лавушники. Рідного батька, прибав копійку, продасть. Тільки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить і спершу скаже: п'ятдесят карбованців злупили! – а потім покаже. Не мені жити між ними. Щодень як у пеклі товчешся. Тільки й полегкості тої, коли сама собі на городі чи в полі пораюсь. Пропадом пропади таке життя!

– А дитина ж як?

– Ніна? – і голос молодиці здригнувся, подобрішав, заглушив недобру злість. – Ніна вся в мене і лицем, і вдачею вдалась. Нема лавушницької крові у неї. – І знову жагуче зашепотіла: – Коли носила під серцем її – сама себе проклинала, що не маю сили в ополонці втопитись. Коли б це твоя була дитина…

– Не треба, Марто, – заспокоював, поклав руку на плече. – Не судилось, то й серця не ятри.

– Не судилось, – зітхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла між ними. І коли заговорив, почув не свій, а чужий, приглушений голос:

– Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була мені коханою, коханою і залишишся до кінця віку. Тільки так у нас вже дороги пішли. Не стала дружиною – порадницею стань. – І зупинився.

Та відчула Марта, про що має мова йти.

– Говори, Дмитре… Про одруження своє десь маєш сказати?

– Про одруження. Ти не гнівайся на мене.

– Хіба ж я не розумію, Дмитре? Все розумію. Говори, – тихим, надломаним голосом промовила, і чув, як затремтіла її рука на його грудях і впала донизу.

– Сподобалась мені («покохав» було незручно сказати Марті) Югина Бондарівна. З Григорієм Шевчиком на одній дівчині зійшлись… Як ти думаєш?..

Як довго вона мовчить. З-під чорної хустки клинцювате окреслюється високий лоб, темрява закрила очі, і тільки чути, як в очних западинах неспокійно ворушаться повіки.

І для чого було говорити? І без цього несолодко їй. А тут ще більше жалю завдав. І тільки тепер розуміє, як тяжко Марті. Завжди більше про себе думаєш, а про чуже горе…

Другу руку опускає на стан молодиці. І чудно навіть у думці назвати Марту «молодицею».

– Щасти тобі, доле. Що й казати – дівчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе піде, – тремтячи від хвилювання, зітхнула і зразу ж заспішила, наче боялась, що не так зрозуміє її зітхання: – Хай усе краще до тебе піде, Дмитре. Буде тобі добре – за мене забудеш, погано буде – згадаєш мене. – її голос переривався, тремтіли уста, неспокійні груди, підіймаючись, торкались його і знову опускались.

– Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, – пригорнув до себе і тричі поцілував, мовби матір свою.

Хоч одна людина, крім матері, є, що любить його…

Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак і пішла, згинаючи плечі.

Вітер здмухнув з черешні краплину роси, і холодний дотик її ковзнувся по гарячій щоці парубка. За всю дорогу не міг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гілка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.

«Яка вона…»

Жаль було молодиці, хотілось догнати, щось добре сказати, утішити її. І не міг тепер уявити, як він жив би з нею. Не холодна, ні – спокійна доріжка лягла між ними, як осінній промінь. Шанував Марту дуже, жалував, розумів, що вона його кохає. І було тяжко і радісно від цього на душі.

* * *

Йшла – дороги не чула під собою. Наче дитина, билась під серцем мінливими перебоями млость і голова крутилась, як від довгої їзди на човні, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, відпливають удалину, і вода плямами кидається в очі.

Не раз їй здавалось, що вона примирилась зі своїм життям. Спочатку жила як у сні – аби день до вечора, а потім час зарубцював біль, знайшлася дитина – вивела її з забуття; і Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожній на дальньому пагорбі, що от-от увійде у хмари, і замкнеться за ним обтяжена голубінь. Та досить було десь неждано стрінутися – і весь світ хуртовиною налітав на неї, зразу кидав у безвість, і знову боліло серце, як тільки в молодості болить.

Не раз, притискаючи дитину до серця, хотіла втекти від згадок і витирала свої сльози на рожевому личку дівчини…

Вечір тісним кільцем стискував поля. Вітер ішов густий, немов хвиля у повінь, прориваючись у вузький просвіток за поворотом.

Якоїсь неділі заграють музики на все село, закрутиться в танці весільне подвір'я, і її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарівною. Бачила незатьмарене чуже щастя, і до сліз було жаль самої себе, своєї молодості, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, від одної згадки про якого проймала дрож.

Усе село піде на весілля, одній їй – сиди каменем у хаті, бо ж не пустить чоловік, свекруха, а хоч би й пустили – усі б оглядались на неї і за спиною кивали головами, показували б пальцями:

«Марта прийшла. Дивіться, дивіться, як вболіває вона. Живої кровинки на лицях нема».

І чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?

«Чому з мого серця не виходиш?» – зверталась до Дмитра. А той мовчав, відходячи вдалину.

Біля хутора забовваніли скирти сіна, перемолоченої озимини. Варчук де міг загарбував землю, брав у оренду, сіяв біднякам наспіл, крутив діла з лісничими в лісах, захоплюючи родючі ділянки зрубу і лісові галявини з травою.

На хуторі забрехала Лиска і кинулась, звизгуючи, на груди. По тінях на фіранках і брязкоту посуду Марта догадалась, що в хаті сидять гості. Тому й вирішила не йти в світлицю.

– Що там Бондар? – забринів бас Ларіона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. «І тут про Бондарів, наче наврочив хто, згадують».

– Еге, Бондаря з дороги, – донісся обережний голос старого Варчука.

Як п'яна, піднялась на ганок. З сіней назустріч вибігла Софія.

– Марто! Добрий вечір… На комсомольські збори спішу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на твоєму місці… Прощавай, серце! – на ходу обвила руками, поцілувала поперек губ і кинулась, підстрибуючи, до хвіртки.

Темно на другій половині хати. Впала на ліжко в своїй колишній дівочій кімнаті, затулила обличчя руками, і приду– ^» шене ридання вирвалося з грудей. Навіть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно відслонила руки від очей і, не мовлячи слова, кілька разів поцілувала мокрі щоки Марти.

– Не плач, моє безталання, – приголубила Горпина молодицю.

– Не буду з ним жити. Покину, – припала головою до грудей літньої жінки.

– Горпино! Де ти в бісової матері? – гримить в світлиці хрипкий голос Варчука, вривається приглушений гамір гостей. І жінка злякано кидається до печі.

«Не буду жити із ним, не буду, – рішуче підводиться з ліжка – Візьму Ніну, в комірне піду». Виходить з своєї кімнати Все життя отруять, – неспокійно ворушиться думка, – дитину відберуть, по судах її, Марту, почнуть таскати.

Хтось відчинив двері світлиці, і загримів бас Ларіона:

– Мульку їм в бік, а не землеустрій. Бондар… – дзвякнула клямка і гамір затих.

Тільки тепер Марта почала догадуватися, що в світлиці говорили про соз, якому, ходили чутки, відріжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та інших куркулів. Та це так далеко було від неї. Окремі шматки розмови надокучливо вплітались в її думи, як сплески дощових крапель в негоду.

Знову увійшла Горпина і тихо поклала руки на плечі Марті.

– Не смій і думати про таке – зженуть з світу і тебе, і мене, – зашепотіла, садовлячи Марту з собою на лаві.

– І хай. Краще мені в домовині гнити, аніж з ним увесь вік мучитись! – Знову згадала до найменшої дрібниці зустріч з Дмитром, і давні спогади прокинулись у серці.

Засяяли зорі в осиланій цвітом похилій дубівці, запахли роси в молодих травах, огорнули її дужі любі руки, притулили до широких грудей… І раптом, наче гадюка проповзла між ними, побачила круглі, недовірливо допитливі очі Ліфера і всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повіки, щоб не бачити чоловіка, та він тільки темнішав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу і не чула болю, і не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.

– Горенько моє, старий сюди йде! – метнулася Горпина в другу кімнату.

– Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? – загримів з порога Сафрон. – Гості вже в порожні миски заглядають Тільки до млинців сметани не внось – із колотухою поїдять. Ниньки невеликі пани зібралися, – стишив голос до шепоту.

– Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли він не теє, їй-бо, обруч наб'ємо, – п'яно зареготав, просуваючи голову в 'двері, Ларіон Денисенко.

– Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, – ляснув Ларіона по плечу.

– Так ти мені, Ларіонові, не віриш? Мені, козакові…

– Сумніваюсь, чи ти козак, чи кизяк, – засміявся, задоволений своїм жартом, Варчук. – Конєшно, Бондар нам чоловік без діла, а серед своїх він силу має.

– Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не везе.

– Ні, цей і повезти може. Мужик кріпкий і, на лихо, норовистий.

– Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.