Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 60 (всего у книги 96 страниц)

XLV

Вранці Дмитро і Созінов об-ходили свої володіння, установлюючи головні позиції оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори і тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонів, секретів, постів.

Там, де Городище прикривалось болотами, він думав виставити лише ріденький ланцюг партизанів, а основні сили скупчити на сухих лісових спусках у яр.

З приходом Созінова звідкись непомітно з'явилася військова література, особливо з тактикою лісового бою, карта, де червоні смуги накреслили становище на фронтах, біноклі, і новозбудована штабна землянка почала нагадувати Турові штаб першого дивізіону.

Дмитро від палітурки до палітурки прочитав усі книги, які дістав Созінов, але за поясненням незрозумілих місць звертався тільки до Тура. У вільні години довго засиджувався над теоретичними матеріалами, почуваючи нову насолоду і міцнішу впевненість у своїх силах. Те, що здавалось темним, відштовхувало своєю невідомістю, ставало простим, ближчим і ріднішим.

– Не подобається мені, Дмитре Тимофійовичу, оборонний бій. Тяжкий він для нас – резервів нема, боєприпасів нема…

– Партизанам він не підходить, – погодився Дмитро. – Наше основне завдання: наробити шелесту, посіяти паніку, грозою врізатись у ворога, розметати, а потім – лови вітра в полі. Та що зробиш? Треба до оборони готуватись. Не сьогодні – завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни вже нишпорять по лісах.

– А тут ще й зима на носі. Підморозить болота, оголить нас.

Обходячи ліси, вибираючи найзручніше місце для кругової оборони, вони з подивом побачили, як несподівано осінь зустрілася з зимою.

Вітер повернув зі сходу. Раптово потемніло, і невидимий мірошник сипнув таким лапатим снігом, що чорнотіла земля за кілька хвилин одягнула білу сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потім потепліло, закапало з дерев і з імли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у бліде хутро. Зблизу, на відсонні, рожевіли хвилясті тумани, мов спінене вино; далі – голубіли, сизіли, а в затінку чорніли, як ніч. Пополудні сонце знову зникло, і всі ліси і небо потонули в червоному тривожному мороку. І цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: він ще раз нагадав про те горе і страхіття, що налягло над всією землею.

– Товаришу командире! – з червоного мороку він чує голос Пантелія Жолудя і в душі осміхається, як осміхаються зверхньою усмішкою батьки, дивлячись на своїх любимих дітей, добре розуміючи їхні прекрасні риси і хиби.

Розводячи туман, у просіці з'являється високий кремезний партизан з жіночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дівчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелій підтримав її.

Дмитро скаменів, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно бліде обличчя, покрите напівзасохлою кров'ю.

Свіжа рана почорніла і скривавила обличчя дівчини від вуха до перенісся. А замість ока горіла роз'ятрена яма.

– Звідки ти, дівчино?

– З Лисогірки, – опустилась і сіла біля дерева на землю.

Краплина сукровиці скотилась із ока і зірчастим кружечком розійшлася на ніздрюватім снігу.

– Неси її, Пантелію, до фельдшера.

– Ні, – подивилась єдиним округлим і глибоко запалим оком на командира. – Я розкажу вам…

– Не треба, дівчино. Потім розкажеш.

– Тільки зараз! – Тихим, але на диво твердим голосом почала розповідати:

– Вчора з гебіта приїхав прочісувати село начальник СД із своїм загоном… Що вони робили! Що вони тільки робили! – закрила обличчя червоними руками. – Цілий день роздягнуту протримали на дощі і холоді… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечері почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, підпалять бікфордів шнур, – і на шматки розлітається людина, Плачемо, трусимось ми, а німці й начальник сміються. Сам сатана таким сміхом, певно, не сміявся… Над нами, дівчатами і жінками, змилостивились: не розривали, а повели розстрілювати в яр. Обступили нас охоронці, ідуть з ліхтарями, останню путь освітлюють. Підійшли ми до яру, а він іще стогне. Глянула я: земля мокра від крові. Посковзнулась, і в цей час ударили постріли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу крові, схопилась за око. Біля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилізла на спину матері, шукала обличчя і не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бідне, жити хотіло. Дали по ній чергу – і осіла дитина… Знепритомніла я… Земля була дуже холодною – от і прийшла до пам'яті. Кругом вже нікого. Ні брязкоту зброї, ні стогону, ні плачу… Тільки щось знизу під трупами ворушилось та поверх матері, як жива, сиділа дитина. Вибралась я з яру, вся в чужій і в своїй крові. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогодні мають «прочищати» Костянтинівку. Коли можете – врятуйте людей… – і похилилась обличчям у сніг… Пантелій Жолудь поніс її до табору. – Товаришу командире! – прибіг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. – Якогось підозрілого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навіть не підпускає. Чи то скупість, чи підступ? Коли з одного боку подумати – може хитрує дядько, а коли передумати – може дядько фашистів обхитрив і вдарив до нас з кіньми, возом та безалкогольними напоями.

– А ти як думаєш?

– Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, – і хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмішкою, наче він крізь ліс бачить молочаря.

Пішли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.

– Обманути нас, старий, дідько, захотів? Ми тебе провчимо, що повік заречешся обманювати.

– Обережніше мені! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки – зараз на вас увесь пужак поламаю, – лементував розлютований голос.

– Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.

– Лиха година прикинула. Ой, обережніше мені… Це ж народне добро.

Біля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бідони, і кожного разу крізь огрубілі пальці стікало зерно. А на возі, охаючи і лаючись, метушився низкорослий чоловік, люто поблискуючи упертими карими очима.

– Дмитре Тимофійовичу! – раптом він пізнав Горицвіта, зіскочив з драбиняка і, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. – Дмитре Тимофійовичу… дорогий…

– Даниле Петровичу! – міцно обняв Горицвіт Навроцького.

Партизани, ніяковіючи, застигли біля воза з повними жменями зерна.

– Дмитре Тимофійовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? – жалісно дивиться у вічі командира.

– Прийму.

– От і спасибі тобі! – Міцно потис руку і зразу ж владно крикнув на партизанів: – Зсипайте мені зерно в ті самі білони, звідки взяли. Це таке зерно, хлопці, що потім по пучці будете просити у діда на розвід… Куди, куди намірився – це ж не таращанське! – А Дмитрові пояснив: – Шість років бився над ним. І добився – не вилягає й грибка не боїться.

– Хоч одним оком можна поглянуть на нього? – з приязною насмішкою промовив Дмитро, згадавши давню зустріч із Навроцьким.

Але старий не зрозумів іронії:

– Дивись хоч обома, – розщедрився і зітхнув.

* * *

Над притихлою рікою сіяє місяць і горять Стожари. Тихо подзвонюють на воді перші крижані голки, шарудять і зітхають, торкаючись берегів, що біліють першим снігом, майстерно насіченим дрібною і примхливою різьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синішими в глибині, вигибами з найкрихітніших перлин.

Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обізветься піснею радіо з майдану, не промчаться легкі крильчасті сани, не розсиплять по вулиці веселого сміху дівчата.

Тільки на перехресті, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в підкидного дурня вартові громадського господарства. Зрідка загорлає німець із каральної групи.

Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворці простоволосий чоловік, і з схиленої набік голови упаде легенька грудочка снігу.

Лише коло лісу ворушаться тіні; там сильніше горять – палахкотять сніги, бо переміщується темінь і сяйво, іскристе, живе. Часом гра світла і затінку наполохає пильного служаку, прикладе він гвинтівку до плеча, а потім знов опустить, затупає задерев'янілими ногами.

І раптом постріли. Прямо в поліції, де ночує сам помічник смерті – начальник СД.

І вірний служака, пригинаючись, тікає подалі від стрілянини, вскакує в чиюсь клуню і залазить на засторонок. О, він прекрасно розуміє, що означають ці різнобійні постріли з автоматів, мисливських рушниць, обрізів.

Потім вулицю розбивають несамовиті крики і з щілини видно, як «сам» в одній білизні зі зв'язаними назад руками біжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цівкою вогнику.

Вибух! І чорні шматки м'яса розлітаються по білому снігу.

Поліцай з жахом відскакує від щілини…

Як реготав оцей вигадливий начальник СД зі своїми зелено-мундирними посіпаками ще сьогодні вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.

А вночі ніхто не реготав, тільки Дмитро, шаленіючи, процідив:

– Нехай свій винахід на собі спробує… Це для здоров'я не пошкодить! – так глянув на ката, що той і проситися забув.

– Не варто з ним возитися. Розстріляти! – сказав Тур.

– Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! – наказав вивести фашиста на вулицю. – І хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…

Партизанські заслони, виставлені навколо села, привели ще кількох фашистів.

– На майдан їх, – коротко сказав Дмитро.

А потім селом ударила партизанська пісня. Скільки сили і величі, скільки людяної любові вкладено було в слова:

 
Нас по імені Сталін не знає,
Та про кожного з нас пам'ята.
 

Відчиняються двері, скриплять ворота. І сміючись, і плачучи, вибігають напівроздягнені жінки, літні чоловіки, босонога дітвора, щоб хоч одним оком побачити Сталінових хлопців.

Із затінку виступає постать:

– Товариші партизани, прийміть до себе.

– А ти хто будеш?

– Із таборів утік.

– Зброя є?

– Нема.

– У нас без тебе є кому сало їсти, – відповідає Пантелій Жолудь. І Дмитро усміхається, почувши ті слова, якими колись зустрічали партизанів.

– Дістану. Прийміть.

– Тоді приймемо. Як прізвище?

– Мель Василь.

– Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець 13, щоб із вас формувати військо, – підійшов Дмитро.

– Утечу.

– Ні, не тікай. Добровільно піди на призовний пункт. Узнай, скільки в районі жандармерії, поліцаїв, де вогневі точки. А тоді утікай до нас. Зброю ж захвати з собою.

– Добре. Захвачу. Кулеметник я.

І Дмитро в супроводі Жолудя поспішає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посів.

Коли вже вигріблись до лісу, позаду них, на тім березі, обізвався різкий гортанний голос:

– Товариші партизани! Перевозу давай!

Але в цей час з пагорбів застрочили автомати, і чорна постать кинулась у воду.

Кирило Дуденко, що останній виходив на берег, вскочив у човен і сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана місячна доріжка, застрибали, видовжуючись, гнізда зірок, і хвиля незадоволено, перелякано захлюпотіла, розсипаючись шипучим мереживом на піску.

На середині ріки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Він міцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась із перекривленого рота і червоною піною текла на мокру сталь.

«Це справжній чоловік», – подумав, коли задерев'яніле тіло стукнулось на дні човна.

Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулі, піднімаючи над водою то мирні синюваті сполохи, то іскристі пунктири дуг. Але вірилось, як в більшості вірять міцні натури, що нічого лихого не трапиться й на цей раз. Біля самого берега куля вдарила в обшивку, і вода, ввірчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен.

– Вискакуй, хлопче. Чи вже задубів? – Човен сильно врізався носом у шершавий берег.

Заточуючись, увесь стікаючи темними і прозорими струмками, плавець, трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купіль сп'янили чоловіка, пекучим павутинням заснували широко відкриті очі. Ще раз похитнувся і міцно втиснув ноги в крихкий пісок. Задубілою, наче перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальці незграбно й уперто заворушилися біля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовій оправі книжечку.

– Партквиток? – нахилився Дмитро до невідомого.

– Партквиток. Скільки пережито з ним, – пройшло занепокоєння, коли побачив, що вода не пройшла крізь церату. – Крізь вогонь і свинець прямували…

Червона книжечка, мов зоря, лежала на руці, що вже бралася льодком. Та, видно, плавець зараз не чув, як біля його ніг виграють струмки, як прозора накип стягує тіло. Завзята, молодеча гордість грала на його темному, натхненному обличчі. І Дмитро зараз з новою міццю, майже фізично, відчув, якою силою наснажує партія своїх синів. І знову ворухнулись затаєні пристрасні надії:

«Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато… В ділах треба вище піднятися».

Пантелій Жолудь з повагою подав невідомому незмінну баклагу з перваком, і той, перехиляючи голову, висушив її до дна.

– Ого! Це якраз напарник мені! – здивувався Пантелій. – Як тебе звати?

– Симон Гоглідзе, – цокаючи зубами, відповів і почав скидати з себе чорну від води одежу.

– Ти часом не в спиртотресті працював?

– Ні, – незрозуміле подивився на Пантелія. – Інженером був. А у війну розвідником штабної батареї.

– А талант у тебе пити горілку підходящий. Це від природи! – Накинув свою шинель на плечі напівроздягнутого розвідника. – В мої чоботи взуйся, – пританцьовуючи на одній нозі, наспіх почав роззуватися.

– А ти ж як?

– Перешнурую онучі і так дійду до нашого дому. Це недалеко – кілометрів з десять, так що не журися.

– Спасибі, – щиро подякував Гоглідзе.

«Хлопець, видать, путящий», – вирішив Дмитро.

Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторій, оббитій перкалем землянці лежала І дівчина з Лисогірки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчі риси болю, тільки руді плями на свіжому бинтові говорили про страшне каліцтво.

– Як здоров'я її? – тихо запитав, присівши на березовий обземок.

– Житиме дівчина, – хмуро відповів Рунов. – Тільки назавжди скалічили людолови таку красу. – Поправив гніт у приплющеній гільзі; ясніше освітилася землянка, загойдалися тіні і знову заховалися по закутках.

Тільки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дівчини було такого дивовижного рисунка, що від нього не можна було відвести погляду. Чомусь аж очі заплющив.

Посиділи, помовчали, кожен думаючи про своє.

І неждано ніжний рум'янець, як легка тінь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помітна усмішка ворухнула її перепеченими округлими устами, і в землянку мелодійно упало незвичне тут слово:

– Мамо…

Потім, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дівчини почало мінитись, морщитись, мов брижі на воді. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навіки убили!» – вона зірвалася з ліжка, напівроздягнута й страшна в своєму відчаї, каліцтві й красі. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани – кров, густа і повільна.

Дмитро якось незграбно схопився з обземка і, сутулячись, вибіг надвір.

«Ще зовсім дитина… Ще зовсім дитина. І таке горе…» – як обухом била одноманітна тяжка думка.

Не роздягаючись, мовчки ліг у командирській землянці і не скоро, не скоро охопив його болючий сон.

Тур, перевіривши й Созіновим патрулів, пізно повернувся до себе і довго не лягав спати: готувався до виступу на відкритих партзборах. Над ним угорі тривожились вітри і дерева; льодовим накипом потріскували гілки і обтрушували на землю прозорий дзвін.

І раптом Тур почув схлипування. Сам собі не вірячи, пройшовся по землянці, підійшов до широко й незручно розкинутого Горицвіта, застиг на місці.

Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрішнім болем. Комісар аж відсахнувся: важкі повіки Дмитра тріпотіли, піддавалися вгору і розбухали, аж поки на віях не застигли сльози. «І хто б міг подумати?.. Що так підкосило його? Цей тільки у сні може заплакати».

Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, підвівся, хапаючися рукою за зброю, другою механічно протер очі і, не відчуваючи вологості на долоні, полегшено промовив до Тура:

– Що, Саво, нове діло чекає?

– Та… хотів порадитися з тобою.

– От і добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився… Все діти з пам'яті не виходять…

– Свої?

– Та ні. Людські… І свої теж За них, Туре, так повинні фашистський корінь чавити, щоб ніде гадючої ворсинки і на розплід не залишилося… Ти даремне дорікнув мені за той тол на шиї в начальника СД. Піди до Рунова – побачиш, як наші діти кров'ю плачуть.

Обличчя в Дмитра зараз було таким рішучим, упертим, що Тур завагався, чи справді він бачив сльози на очах командира.

XLVІ

За ніч у таборі замерзло п'ятдесят два червоноармійці. Зондеркоманда старанно пороздягала і пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося – полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелі. Незабаром під'їхала підвода і задубілі одерев'яніло загупали по деренчливих дошках полудрабків. Коненята, помахуючи підв'язаними хвостами, поволі потюпали повз колючу огорожу до долини смерті:

«Не втечеш, так сам, значить, не сьогодні – завтра витягнеш ноги», – тоскно і злісно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пізнала б свого чоловіка у цій схудлій, бородатій, з глибоко запалими очима постаті.

Пробираючись на схід, двічі попадав у концентраційні табори і двічі втікав, та не везло в житті – недалеко від фронту втретє піймали.

– Іще одна затримка, – невесело обізвався до свого товариша по біді, сержанта Мамедова Алі-Ага Огли.

Замерз бідолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. І коли позавчора помічник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаєм по щоці, Варивон із жахом помітив, що з рани потекла не кров, а вода. І щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчіркою, що потворно підкреслювала другу, значно більшу половину обличчя.

За останній час стільки довелося побачити, пережити, що сама дійсність почала здаватися жахливим сном. Хіба міг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинстві страхітливі казки про лиходіїв, чортів, відьом, подумати, що ці страхіття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи міг подумати, що білокура відьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вільке Вільгауза, на свої іменини, сміючись, застрелить трьох червоноармійців? Хіба міг подумати, що оцей зарослий ліщиною яр, так спокійно присипаний тепер чистим сніжком, підійме своє дно врівень з окрайцями, бо тисячі трупів знайшли тут останній притулок..

«Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, – не раз повторював свою клятву: – аби тільки добратись до своїх».

Під'їхала підвода, два охоронці пригнулись, уперлись 'плечима під полудрабок, і трупи безладно покотились на сніг. Безкровні губи і незаплющені очі у декого були затягнуті крихким льодком – сніг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тілі, а потім зашерх.

Закидали, зрівняли ями з землею і вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, підскакуючи на мерзлому грунті, підвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоїни пару десятків мерзлих буряків. Розхапали і жадібно почали їсти, незважаючи на окрики й удари охоронців. Варивонові вдалося схопити аж три буряки. І сьогодні він добре поснідав, проте потім пожалкував, що нічого не залишив на вечерю.

В таборі, колишньому колгоспному дворі, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених із вартовим. Коло огорожі стояли дерев'яні навіси. Щоб нагрітися, найсміливіші в'язні кидались обламувати дахи. Німець методично робив постріл, і, поки перезаряджував гвинтівку, в'язні кидались на навіси, відривали дранки і відбігали назад. Потім тісно збивалися в коло і грілися біля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогодні грівся з особливим задоволенням: по-перше, він наївся, по-друге, уже відчував далеку дорогу. Ідучи копати ями, з радістю помітив недалеко від ріжка табору, що виходив до долини смерті, цементовий, притрушений снігом рівчак. Очевидно, ним колись стікала нечисть з коровні або свинарні. Огріла надія, що цим рівчаком, попід дротом, можна буде вибратися на волю.

«Коли б утекти. Сама зима зігріла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте… – Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волі зі зброєю в руках. – Я показав би, значить, себе…»

Темна безвітряна ніч. Навіть сніг не мерехтить, тільки ледве одсвічує, відділяючи темряву од землі. Варивон обережно обминув рівчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподівано забряжчала.

З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтіли сніги. Потім над табором знялося кілька ракет.

Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селі – поліція. І він вирішив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.

– Хто там? – злякано озвався жіночий голос.

– Тітонько, прийміть, бо фашисти уб'ють. З табору втік.

– Ой!.. Зараз!

Тільки увійшов до хати, зразу ж попросив ножиці і швидко зрізав свою довгу рудувату бороду, а потім з тремтливих рук жінки взяв свіжу одежу, переодягнувсь і заліз на піч.

На вулиці уже гаркавили сердиті голоси і роз'ярено валували собаки.

– Ви ж не забудьте, як ваша фамілія: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, – злякано твердила білява гостроносенька жінка, задмухуючи сліпачок.

Згодом у хату юрбою ввалились охоронці. Заглянули під ліжко, на піч.

– Хто там?

– Чоловік мій, – заїкаючись, відповіла жінка. – Нещодавно з дороги повернувся: сніг розчищав.

Витягнули Варивона насеред хати і не пізнали в заспаному здивованому чолов'язі, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентраційного табору…

– Спасибі, дорога душа. Моя жінка теж Василиною зветься, – щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.

– Нізащо… Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею іде, а мені в хаті смердить, – посміхнулася блідою усмішкою. – Тільки ви довго не затримуйтесь. – І зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозуміє її.

– Не хати мені шкода, – поспішно додала, – а щоб хтось не пронюхав.

– Не затримаюсь. Моє діло таке: скоріше до своїх, скоріше на ясний схід.

– І до нас скоріше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? – і всміхнулася ніяково й привітно.