Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 96 страниц)

XXІV

Дівчата піднялися на гору.

Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тісне коло небозводу; там, де вона аж за обрій втискалася крильми дібров, надвечір'я кресало золоті сполохи. Вони розцвітали дивовижними квітниками, притрушували ліси, і ті обзивалися мелодійним малиновим дзвоном. Невидимі працьовиті ковалі поспішали із сонячних злитків викувати розсип зірок, загартувати хлібину місяця і прогнути той шлях, що несхибно з зеніту проллється на південь.

– Дівчата, дівчата, подивіться, як славно навкруги! – зупинилась Югина, наче вперше побачила в усій красі велику землю. Дівчині навіть здалося, що усе привілля: і вигини долин, і просвічені ліси, і гора, на якій вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечінь. І це було зрозумілим відкриттям: після сьогоднішнього дня світ збільшувався, кращав.

– Так і в наших дібровах славно, тільки над ними ближче спускається небо, – тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полісовщика. Вона, як і Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечір'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової відповідальності і силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.

– Дівчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? – підбігла непосида Софія Кушнір. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечі подруг і, підібравши ноги, почала розгойдуватися вперед і назад. – О, які ви вредні: женишків побачили і мовчать!

Гострим поглядом вона перша вгледіла, що в долині польовою дорогою йшло кілька хлопців з лопатами і сокирами. Позаду них, з-за горбка, піднявся трактор, і на його буркотіння тихим дрижанням обзивалася гора.

– Дівчата, це ж, здається, комсомольці з Комсомольського, – догадалася Софія. – Біжімо до них.

– Ти що, маленька? – зупинила її серйозним поглядом Василина.

– То-то й є, що не маленька, – одчайдушне випалила Софія. пї невеличке смугляве обличчя, оповите ніжним одсвітом, аж мінилося веселими задиркуватими тінями. Вона любила несподіваним словом налякати спокійну, занадто соромливу «мамину мазуху», хоча мати Василини давно спочивала на крихітному лісовому кладовищі.

– Софіє, хоч би ти посоромилась…

– Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли він почне зітхати біля свого кохання і про всякі зірочки говорити, тоді вже засоромлюся, мов піонія.

– Безстидниця.

– Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, – всяка відіб'є твого милого, а про тракториста й не говори…

– Софіє, ну прямо не знаю… Як тобі не совісно? – за-рожевілася Василина й безпомічно закліпала довгими чорними віями.

– Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, – пригорнула дівчину. – Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста – ще цікавіше буде.

– Та покинь ти лепетати, – вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.

– Добрий вечір, красуні! – поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.

– Добрий вечір, або що? – задиркувато обізвалася Софія.

– Ти, дівчино, гостра нівроку.

– А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.

– Люблю таких, – блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.

– Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, – з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. – Ви не з Комсомольського?

– З Комсомольського, з Комсомольського, – зразу розцвіли обличчя хлопців. – А ви звідки?

– Не скажемо, щоб стежки не протоптали.

– Тоді ми трактором приїдемо.

– То друге діло.

– Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, – обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. «Славні, і прості, прості… наче брати».

– Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! – зраділи хлопці й почали знайомитись.

– Марко Лебедев. З Поволжя.

– Давно у нас живете?

– З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.

– Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, – подав руку Софії смуглявий юнак.

– Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.

– Зате в майбутньому не будеш.

– Вже заглянули в мою судьбу?

– Заглянув, Софіє, – твердо промовив Орленко. – Згадаєш моє слово через пару років.

– Згадаю, – зітхнула дівчина. – 3 роботи йдете?

– З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло… То комсомольський квиток у руці?

– Комсомольський. Сьогодні отримали, – відповіла з хвилюванням.

– Так загубити можна.

– Не загублю. А ви де свій носите?

– Біля серця.

– І ми покладемо біля серця, – відповіла Софія за всіх дівчат.

Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.

– Ох, і машина! – захоплено вирвалося в Софії. – До неї можна приторкнутися?

– Можна, – великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.

– Тепла, як людина, – уже кругом оглядувала машину. – Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, – пояснила хлопцеві.

– Софіє…

– Справді? – зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.

– Справді, справді! – відповіла за неї Софія. – От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. – Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.

– Дівчата, вам не боязко іти додому?

– Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?

– Звикли.

– Вовки не нападають?

– Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.

– Як живеться вам?

– Добре, дівчино. Краще за всіх.

– І завжди так було?

– Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися… Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.

– Спасибі, прийдемо.

– Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, – перевіримо, як працюєте.

– Прилітайте.

– По хлібозаготівлі ваше село не перше.

– Зате й не останнє.

– Достойними будьте, – щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.

– Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, – пошепки повідомляє Софія.

По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.

Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.

– Які вони хороші, хлопці наші, – задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.

– Справді, Югино, – підтримує її Василина.

– Особливо тракторист, – з перебільшеною згодою киває головою Софія. – Такий хороший… і зразу кермо довіряє.

– Софіє…

– Життя нове будують, – продовжує Югина. – Відстали ми від них. Наздоганяти треба.

– Югинко, чим же ми наздоженемо їх? – довірливо тягнеться Василина до подруги.

– Усім, чим зможемо. Нам тепер очі відкрили, скільки ми можемо зробити. Я в созі буду працювати, невтомно…

– А я з татом слідкуватиму, щоб ніяка погань наші ліси не обкрадала. І посадку сама засаджу… найкращими деревами… Югино, це теж комсомольська робота?

– Тоді я за Варчуком прослідкую. Дізнаюся, куди він хліб заховав. Пам'ятаєте, дівчата, слова Леніна: «Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм…» Кінчиться мій строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? – присмиріла Софія.

На дорозі забовванів віз. Дівчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром під'їхала підвода, і подруги зраділи, побачивши Мірошниченка і Бондаря, з гомоном і сміхом кинулися до них.

– Вітаю вас, наша зміна, – сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. – Достойними будьте високого звання… Ростіть великими, мужніми, правдивими, красивими.

– Спасибі, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночі?

– За вами, опівночниці, – усміхнувся.

– Свирид Яковлевич затурбувався: де наші діти забарилися? От і виїхали зустрічати вас, – пояснює Іван Тимофійович Югині.

Дівчина ласкавим і вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мірошниченка.

Віз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися ліси, переміщуючи тіні й проміння.

– Заспіваємо, діти? – примружився Мірошниченко.

– Заспіваємо, Свириде Яковлевичу, – зразу ж, не соромлячись, обізвалася Василина. її дівчата за голос дивовижної краси прозвали лісовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечірню прохолоду, молодий порив підхопив пісню на крила і покотив у ліси, і, наче луна, її почали наздоганяти мужні затверділі голоси.

XXV

– За Івана Тимофійовича! За Івана Тимофійовича голосую! – прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнір. Не просячи слова, підійшов до столу і, не звертаючи ніякої уваги на президію, заговорив голосно і впевнено:

– Хто з нас товариша Бондаря не знає? І ми знаємо, і комсомолята знають, – підвівся навшпиньки і обвів зором всю молодь, що сиділа в глибині сельбуду. – В імперіалістичну Бондар німців бив, у громадянську – з контрреволюційними гадами боровся, він і життя по-новому, по-новому розуміє. От візьму я просте діло – образи. Яка Марійка не завзята баба, та в світлиці вже нема ні одної, ні одної ікони.

Правда, – очі в Кушніра бризнули сміхом, – тут і я допоміг Івану Тимофійовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома…

– Степане, досить! – попросив Іван Тимофійович з президії.

– Дали чоловікові слово – хай говорить, – озвався чийсь жартівливий голос.

– Правильно, товариші. Бондар ніколи мені висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзі з ним. Ініціативу вбиває.

– Якими слівцями кидає!

– Аякже. Газету я спочатку читаю, а потім курю. А ти, Полікарпе, спочатку куриш, а потім… Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати відцурайся. «Я тобі їсти не дам, я тобі жити не дам, безбожнику!» – кричить Марійка і вибігає з світлиці.

– Та покинь, Степане.

– Еге, так і покину. Товаришу голово, призвіть до порядку недисциплінованого члена президії товариша Бондаря… Діло ж виходить таке: перед святами Марійка познімала образи, вимастила стіни і, поки зібралася знову вішати своїх бороданів, Іван Тимофійович вльот приспособився оздобити світлицю портретами і картинами. От і почалась між хазяїном і хазяйкою дискусія. Коли б не я, воно б і до рогачів дійшло… Вибігла Марійка, а Іван Тимофійович відкрив вікно, підійшов до образів, що один на одному стосом лежали, і каже: «Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвір. Заодно вже хай відлементує». Дурний, – кажу я йому…

– Степане, – аж застогнав Бондар.

– Та чого ти мордуєшся? – обурився Кушнір. – Усі ж знають, що не дурний ти, але тоді був такий випадок… Чудак ти, – кажу я йому. – Треба раніше вийняти скло – воно в господарстві пригодиться, а потім картинками і рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марійка тобі таки їсти не дала.

– А ти думаєш – дала?

– Так ми і зробили… Шкварчить яєшня, а тут Марійка до хати бурею летить… Іван ледве під лаву не лізе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним і лихим, що й справді жінка подумала – з сулію, певне, випили. Тільки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. І яєшні не попробувала.

– Ти б іще про чорногузів розказав, – сердито кинув Іван Тимофійович.

– Та це вже всі знають, – незадоволено промовив Кушнір і махнув рукою. Ця репліка, видно, збентежила чоловіка, і він неждано швидко, уже рівним голосом, закінчив свою промову: – Кращого нам голови созу, чим Іван Тимофійович, не Відшукати. За нашу бідняцьку правду стоїть чоловік. На цьому я й кінчаю.

Кушнір втиснувся у першому ряду; рухливий і чуткий, він зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузів. Обернувся і хмурим поглядом почав відшукувати винуватця.

Люблячи веселе слово і сам уміючи щось не без гумору розповісти, Степан терпіти не міг, коли хтось нагадував йому про одну історію ще дитячих літ. Тоді Кушнір наймитував у Пилипа Данька, до неймовірності богомільного і спритного куркуля. Весною в голодний рік Данько помітив, що хлопець свою скибку хліба ділить надвоє і одну половину ховає в кишеню.

– Ти, байструченя, для кого хліб засунув?

– Матері.

– Матері? А хто таке право тобі давав?

– Вони опухли у мене.

– Їж зараз же! – розлютувався Данько, вивертаючи хліб із кишені хлопчика. – Я собі голови не прикладу, чого він ноги, як здохляк, ледве волочить за кіньми, – звернувся до своєї родини. – А воно, стерво мале, іще когось моїми харчами підгодовує.

Після того Данько вже садовив хлопчика не біля порога, а за столом, слідкуючи, щоб той з'їдав свій шматок.

Мати ж Степана, хвороблива жінка, з страдними і світлими, як жмурки на річці, очима, тихо догоряла в убогій вдовиній хаті. І як не старався меткий Степан, але нічого не міг їй добути. Зрештою його осінила одна ризикована думка.

Данько щовесни підсипав багато гусок. Старий любив літніми ранками виходити на Буг і, погладжуючи розкішну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомінкими білими островами пливли по річці. Восени він відгодовував птицю кашею та волоськими горіхами і тільки перед різдвяними святами, коли підіймалась ціна, возив у місто на продаж.

Степан, щоб хоч як-небудь пособити матері, надумавсь гусині крашанки підмінити крашанками чорногузів. Так і зробив. Ніхто цього в хазяйстві не помітив.

І яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед підсипаними решетами і радісно прислухаючись до потріскування та писку ожилої шкарлупи, він побачив, що, замість ніжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо підвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре і худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою і невпевнено замарширувало по хаті.

Розлютований Данько швидко зрозумів, чия це витівка. З ломакою кинувся шукати наймита, але ніде не знайшов його: Степан подався на заробітки у друге село.

Потім, у революцію, коли Степан прийшов відрізати землю в Данька, той мало не під ноги кинувся йому:

– Степане, невже в тебе підійметься рука на моє добро? Я ж твою матір од смерті крашанками врятував…

Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, він, сам того не помічаючи, розхвилювався, і голос його щирим відгуко'м забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.

– В чому наше майбутнє, товариші? Тільки в колективі. Це єдино вірний шлях, накреслений великими нашими вчителями – Леніним і Сталіним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає ці слова Володимира Ілліча: «Якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоча і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель…» А ми ж не ті кволі діти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кісточки похрускують. Ростемо на злість ворогам. От візьму я комсомолку Софію Кушнір. Запитайте її, чи захоче вона увесь свій вік, усе своє здоров'я Варчукові продати, як продала дитинство і перші літа молодості?.. Мені один бій з петлюрівцями згадується… Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподівано напасти на ворогів. Річка тільки-тільки кригою взялася – ще молода вона, гнеться, неначе папір. Не те що пройти – проповзти не можна. От ми і змовились: хто завалиться – хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночі поповзли до того берега. І от, з біллю в грудях, чуєш – то там, то тут лід трісне, забулькотить вода… І хоч би тобі слово вирвалось. Мовчки йшли на дно наші брати. Ну, після того ми від петлюрівців і мокрого місця не залишили… Так невже найкращі сини батьківщини загибали для того, щоб тепер їхні діти у куркулів своє життя занапастили? Не для цього, товариші. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди нові будівлі в молодих садах закрасувалися, щоб вечори наші електрикою переливалися, щоб діти наші в університетах училися, ставали вченими і командирами, щоб ось такий парубійко, як Варивон Очерет, не для куркулів, а для себе вирощував золотий хліб, державою керував. А до нашого щастя тільки колективна праця приведе.

Після зборів молодь сипнула на майдан; десь, наче з землі, вродилися музики, і скрипка першою, розгонисте і весело, покликала юність у танець. Подививсь Мірошниченко на молодість кучеряву і зітхнув: згадав своїх дітей, посічених бандитами.

«Вже і моя Оленка була б такою, як Югина».

Підійшов до Бондаря:

– Іване, чи не пройтись би нам в Івчанку? Варто подивитись, як їхній соз працює. Це пригодиться в роботі.

– А чого ж, підемо.

Мірошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батьківському примруживсь до Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.

Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.

– Чоловіче добрий, – привітався Бондар з візником. – Де живе голова вашого созу?

Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:

– Голова? А якого вам голову треба?

– Товариства спільного обробітку землі.

– Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.

– Аж троє? – здивувався Бондар.

– А що ж, арифметика проста: три сози і троє голів. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привіз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячі коні. Так до якого ви голови хочете заїхати?

– А хто ж у вас тепер?

– Петро Савченко, Василь Іщук і Данило Самойлюк.

– Данило Самойлюк? – зрадів Мірошниченко. – Партизан?

– Аякже, партизан, – зразу ж перемінився голос у візника.

– От ми до нього й підемо.

– Д-да, – непевно протягнув візник і демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мірошниченка. Ті переглянулись, мовчки пішли за возом.

– Не ходіть ви до того Самойлюка, – нарешті обізвався чоловік. – Він такого натворив, такого наробив нам… Навіть у сімейство моє заліз.

– Що ж він міг зробити? – занепокоївся Мірошниченко. Він здав Самойлюка як доброго партизана, більшовика.

– Що міг зробити? З-під самого нашого носа трактора собі поцупив.

– Собі?

– Звісно, не нам, а своєму созові. Мені ж з того діла одна досада. Син мій, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созі, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:

«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сімейству в двох організаціях бути». А син каже мені: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навіть трактора нема. А я ж тепер технічна інтелігенція. Переходьте ви до нас». А як мені переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка – на другому. Це за одними походеньками нічого не зробиш. Тільки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремінно собі трактора потягнути і розлад у сімейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…

– А де ж він живе? – засміявся Мірошниченко.

– Микола мій? – чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, – Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує…

– Ні, де живе Самойлюк?

– Самойлюк? – знизав плечима. – Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток… – так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.

XXVІ

Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.

– Ге-ге-ге! Щось часто… воду… – почула насмішкуватий голос.

Догадка підказала, що мова йде про Грицька і, чуючи, як червоніє, вона тихо побігла до невеликого прорізу між двома деревинами. Посеред вулиці прямо до її хати йшов Григорій.

– Хороший… бідний… Коли б… – докотилося материне зітхання.

«То хіба що, як бідний? Чи то в нас багатство те залежалося?» – відказала в думці, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, міцний, красивою, неквапливою ходою ішов між двома коліями, трошечки погойдуючи округлими плечима.

З-під шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, біла сорочка була вбрана в синє галіфе.

– Падку мій, а одежа так і лежить неприбрана на скрині! – Кинулась в хату наводити порядок. І хоч всюди було прибрано, чисто – заглянула в кожен куток, іще раз тирса віника захвилювалася і сірою журавкою витягнулась біля припічка. На подвір'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попідвіконням, і лячно забилося серце у дівчини, наче взимку спіймана пташина, затиснута в задубілих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у двері, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, і подумає: хвалиться… А чиїсь задубілі руки дрібно і швидко трясуться і пташеня тривожиться і тремтить, ніяк не можучи вирватись з полону. Ось уже він у сінях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на двері, що от-от розчиняться. Та Грицько пішов у другу половину, до батьків, і дівчина полегшено зітхає. Іще глухіше бубонять стіни, нескінченно довго пливе час.

Густіли далекі простори за вікном. Витягувались полохливі тіні. І незчулась, як у хату ввійшли батьки з Григорієм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько приніс вишняк. Гриць непомітно поставив біля полумиска пляшку і під столом потер руку, чуючи на ній липкий дотик пальців Федори. У сінях, відчиняючи двері, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».

Сама на шию кидається. Одначе славна. І непримітне оглядає Югину. Дівчина не дивиться на нього. Але чує на собі погляд і рукою відводить хвилясті пасма за вухо, паленіє.

«Чого ж ти червонієш? Нічого поганого не хочу зробити тобі, сама бачиш, що подобаєшся мені», – вимовляє погляд парубка, і навіть в цю хвилину він не знає, чи любить дівчину. Одначе радісно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, ніяково похилену голову. І здається, що вся вона віє яблуневим повівом, як антонівка в серпні.

Ось дівчина несміливо поглянула на парубка, а очі наче самі промовляють: «Я й сама не знаю, що зі мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слідкують, від них ні з чим не заховаєшся».

«Добре, добре», – розуміє її і, усміхаючись, починає розмовляти з Іваном Тимофійовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.

– На цей раз і не вгадав – Югина готувала, – підбирає губи Марійка.

– То вона навіть і борщ уміє зварити? – сміється Гриць і поглядає на дівчину.

– Ще й який, аби приправа, – підхвалює Марійка.

– Мамо! – благає дочка. Враз дві іскорки здмухнули в погляді несміливий вираз, і вона, вже лукаво примружуючись, додає: – Не слухайте, у нас піч така, що сама пече і варить, тільки скоріш горнятка вставляй.

– От аби мені така піч, цілий день не відходив би від неї!

– Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, – ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.

– Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, – розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу», – і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця – нехай буде так… небагато ж поля того, худоби біс має…»

Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього – стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:

– Югино, поцілую тебе на прощання.

– Для чого?.. – затуманено глянула на нього і знову похилила голову.

І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», відхилила його руки – це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це – на тобі – «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руці, просучується в долоні і котиться до передпліччя. «Так це ж серце Югини», – раптово догадується Григорій, і таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в житті тремтить дівоче серце в його руці), що, і сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплів руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям і пересохлими устами, якось навскіс, незграбно торкнувся нижньої губи і вигибу на підборідді молодої Бондарівни. Дівчина висковзнула з його обіймів, і він з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипіли в сінях двері, Григорій одягнув шапку і несміливо підійшов до Югини.

– На добраніч!

– Всього доброго вам, – промовила тихо і тоскно.

– Югино, можна буде в ту неділю прийти? – захвилювався і знову скинув шапку.

– Приходьте, – ледве ворухнула губами і подала тиху руку.