Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 73 (всего у книги 96 страниц)

XXІX

Дмитро відчуває, як тремтять його губи, болять корені волосся, і знову біль усередині натягується, як струна, і коли розітнеться (це розуміє зовсім ясно), буде небуття, темінь. Уперше в житті з острахом відчуває, як можуть раптово старітись, сивіти, умирати люди. Так, він зараз в цю мить старіє. А в його русий чуб починає вплітатися сивина.

Ні! Він не може бути стороннім спостерігачем свого руйнування, старості. То далі прийде, закономірно, як після літа настає осінь. А поки він володар свого тіла, і воно повинно коритися. Не для себе він, Дмитро, тепер потрібний. Його життя інших рятує. І неймовірним зусиллям кожної клітини тіла, кожною кровинкою він починає скидати із себе той тягар. який у слабших людей може скинути тільки тривалий, і то спопеливши частину тіла і мозку, час. Увесь у напруженні, фізичному і духовному, підсвідоме розгадуючи ще не вивчені закони людської снаги, він спочатку почуває, як звично твердіють його холодні уста, стягується розм'якшене обличчя і стає відчутним усе тіло. Тільки ще нервово стрибають і заплутуються іскорки в його поріділому чубі. Поволі і вперто оволодіваючи собою, приводячи в строгу ясність думки, він одначе ніяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лісі, коли Хмара засмутив його тяжкою звісткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред річки. Тільки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рідного берега на жовтий пісок та на зелене зілля.

«Іще твоя весна попереду», – хоче заспокоїти себе і вчуває фальш, бо ж – не маленький – розуміє, що йому не вирвати рідних людей, сім'ї із лапищ смерті.

До болю закушує уста; до болю, відхиляючись назад, поводить усім тулубом, знову оволодіває собою і пірнає в роздуми. От тільки чортів човен десь аж із краєчка мозку висовується…

«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогів тисячі, а в тебе шістдесят партизанів… А як ти тепер глянеш у вічі бойовим друзям? Вони ж на тебе так надіялися»…

Позад нього гримлять артилерійські розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лісах. Бийте, гатіть по ще теплому місці!.. Звісно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лісах. Ну, от почнуть наступ. Підірвуться один-два танки на мінах. Знову зупиняться. Бо їм нічого спішити. А потім почнуть обшукувати усі лісові закутки, палити, громити землянки, табір… Чиї це слова: «У партизана тисяча доріг, у фашиста дві: одна – в землю, в могилу, друга – на небо до чортів».

Майнуло життєрадісне обличчя Гоглідзе і десь зникло за човном.

«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстріляють не раніше, чим вдосвіта… Треба прорватись! Попередити!»

І він майже біжить, наздоганяючи партизанів.

– Товаришу командире! – чує біля себе голос Пантелія Жолудя.

Дмитро не помічав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.

– Що скажеш, Пантелію?

– Та нічого. Невесело на душі, товаришу командире.

– Знаю, Пантелію. Кріпися, партизане! – важкою рукою сперся на плече парубка…

На світанку в невеликому лісі зібрав Дмитро на нараду похмурих од горя і втоми партизанів.

– Товариші народні месники! – тихим міцним голосом звернувся до них. – Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить – самі знаєте… Колись, у перші дні життя нашого загону, ми ухвалювали рішення голосуванням. Тепер, коли нас тільки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табір, зробимо наліт на тюрму, чи ні?.. Хто за те, щоб напасти на місто, – підніміть руки.

І здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсім інше ослаблення тіла. Аж освітився, коли побачив, як пожвавішали натомлені і заклопотані обличчя партизанів. Більшість із них, мов змовившись, підняли обидві руки.

– Добре, хлопці! Тепер – відпочивати! – грізно блиснули очі Дмитра в червоних підпухлих повіках.

Наказавши зразу ж Пантелієві Жолудю піти в розвідку, сів із Туром, обмірковуючи план нападу…

– Так от, зараз же, поки не пізно, скидай поліцейську форму, – суворо звернувся Пантелій Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.

– Як скидай? А я в чому буду ходити?

– А мені яке діло? Хочеш – у спідніх гуляй, хочеш – у трусиках шпацируй – тепер тепло, нежитю не піймаєш. Ну, скоріше мені виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревені розводити.

– Так що це. насмішка? – злиться партизан.

– Ну, ти мені не дуже. За такі слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!

– Іду до командира, – рішуче наміряється іти Варич.

– Почекай, не спіши, – заспокійливо кладе руку йому на плече. – Давай поміняємося вбранням, моє серце, бо мені у розвідку іти. – От чорт! – лається Варич. – Давно б так сказав.

– Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобі не штани, а один підрив поліцейського авторитету.

І незабаром уже Пантелій, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у місто. Природний партизан, наділений безмежною хоробрістю і силою, він завжди просився іти у найнебезпечніші місця, чуючи; як радісно і злісно тужавіє і набирає крицевої гнучкості його тіло. Одно лише горе стояло на перешкоді – горілка: якщо траплялася нагода, рідко міг Пантелій проминути спокусу.

– Да, горілка до добра не доводить, – погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарікався пити, але при першій зустрічі із чаркою забував попередні гріхи.

У місті Пантелій довідався, що родини партизанів знаходяться у лівому крилі в'язниці, і почав вивчати усі підступи до проклятого місця.

Здавалося б, уже пора було іти до партизанів, та Пантелій почав блукати напівмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок військового коменданта, і не так будинок, як розчинений гараж, біля якого стояло кілька машин. Спочатку майнула радісна думка – вибрати зручний час, вивести машину і, паном діло, приїхати до партизанів. Але потім назрів інший план, і Пантелій, переповнений гордовитими думками, поспішив до своїх. Повернувшись у лісок, він гаряче почав доводити Дмитрові:

– Мені дайте тільки шоферів, і я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..

XXX

Всі в камері, прикипівши до підлоги, чекали цього, але постріли для всіх прозвучали однаково несподівано і страшно.

Оту уявну лінію між небуттям і життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обірвались останні хисткі нитки просвітку, і здалося, що не вартовий стукнув біля дверей, а сама смерть стала на порозі.

– О-о-о! – схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи із рук іржаві, вкриті кривавим потом грати. В її розширених очах не могла уміститися картина розстрілу, хоча про це стільки думалось-передумалось. Але неначе зрозумівши, що вже ніколи не бачити їй своїх земляків, які стали стократ дорожчими і ближчими в часи лихоліття, вона беззвучно заплакала і забилася головою об вогку стіну.

Перед очима Югини на мить, віддаляючись, проплив образ Докії, і, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помічає, що в страшні хвилини думка і уява навіть неможливе можуть так наблизити, освітити, як освітлює вночі блискавиця загорнутий у темряву небокрай. І коли в її пам'яті мимохіть ворухнулося слово «блискавиця», вона справді побачила горобину ніч, розвержену синюватобілим сяйвом. Як дві стіни, зближаючись, вирізьбились зустрічні ліси, а поміж ними, у просвітленій до блакиті брамі, що підійшла до самого неба, з'явився Дмитро. Діти – відчувала – були в цих лісах. Вірилось, що Андрій з Ольгою врятувались і, здалося, позад себе почула дзвінкий голос: «Мамо, ми живі!» А як же Дмитро? І, наче чуючи її вболівання, чоловік підвів голову, і вона не пізнала його очей: такі були суворі, грізні, аж закипали у чорних чоловічках лихі іскорки. Отакий він, певне, завжди буває в бою. І горе тому, хто стрінеться на його дорозі – лише одним поглядом може навіяти жах. А їй хотілось побачити його ласкавим, як у ті останні дні, коли приїжджав у партизанський район… Невже більше не буде Дмитра? Ні, ні! Не так! Невже більше вона не побачить Дмитра?.. Невже діти підходять до нього?..

Як постріл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об підлогу, і в дверях стислися чорні тіні. Мигнуло світло лампи, першим у камеру увійшов перекладач, за ним – гестапівці, а позаду – перекошений Крупяк. Не підводячи голови від паперів, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рівним голосом прочитав те, що було давно відомо кожному. Усіх жінок було визнано за партизанів. Коли було названо останнє прізвище, підтягнутий фашист ступнув наперед і різко, з надривом, скомандував:

– Роздягайсь! Одежу скидати сюди, – показав пальцем на середину камери, – взуття – сюди! – підійшов до стінки рівно, неначе маршируючи.

Смертельна блідість заливає обличчя в'язнів. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янілі пальці ніяк не можуть розстебнути гудзиків.

Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спідницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.

– Не треба, – вказує фашист пальцем на панчохи. І ці слова виводять жінку з напівзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках і кидає ворогові межи вічі.

– Забирай! Забирай! Давись! Зі своїм проклятим Гітле-ром. Щоб вас усіх розперло!

Дужий удар волохатого кулака відкидає її у потемнілий од вогкості і цвілі куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жінки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.

Шпалерами стоять гестапівці в коридорі, чорними тінями загратували роздягнутих, в самій білизні, людей. Студена роса зразу ж опікає ноги, і Югина тільки тепер, за двором, помічає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга біла нога… Ага, то ж Катерина в одній панчосі.

Висока зоряна ніч недосяжно розкинулась над головою. У небі двома рукавами війнув Чумацький шлях, а то іще є Великий шлях на землі… Колись уночі вона їхала на возі, а поруч ішов Дмитро, мовчазний, притишений, як літня година… «Невже іду до своєї смерті?» Наче болісний крик виривається із грудей. І швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за іншою, і неодмінно в них бачила то дітей, то Дмитра, то свою матір, то Докію, то батька, а потім знову зразу усе наче обрізало: «Невже іду до смерті?»

І раптом очі осліпило примеркле сяйво двох куп піску, що стиснули чорний отвір. Біля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрілювати. Ні, ведуть далі… Це засипають убитих.

Вдарили постріли. О, навіть не довели. Розстрілюють серед дороги.

Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, і вартовий, – чи це, може, здається? – перегинаючись, осідає на землю, випускає гвинтівку із рук. Знову лунають постріли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволіє, чи й справді чує суворий голос Дмитра?

Із землі теж підводяться люди, яких вона вважала мертвими, і кудись біжать.

– Наші, наші прибули! – чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять і радість і сльози. – Югино! Наші прибули! Наші! – цілує її вуста, і сльози пересмикують обличчя молодиці.

– Югино! – охоплюють її дужі руки Дмитра. – Югино, де мати, діти?

Вона навіть не пам'ятає, що говорить. Тільки Дмитро зразу ж кудись відбігає, а її якийсь партизан бере за руку, підводить до приглушених машин, підсаджує в кузов, звідки вже тягнуться до неї вогкі руки Катерини Прокопчук.

* * *

Нашвидку відкопали напівзасипану яму, і Дмитро першою з острахом побачив Марту. Її очні западини були засипані вогким, тьмяно мерехтливим піском. Пісок густо притрусив і хвилясту лінію крові, що з лівої скроні покрутилася над вухом і зникла десь на шиї, прикритій розсипаним волоссям. Поміж обвуглених губів м'яким синюватим сяйвом іскрилися чисті зуби, а руки, сплетені на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим і задуманим. Тільки навскісні дві борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрів'я, відтіняли печаллю її риси.

Дмитро нахилився до могили, востаннє поцілував Марту ї відчув на своїх устах кілька вогких піщинок.

Його мати, невелика, задумана, рівно лежала біля стінки ями. Увесь в неспинному трепеті, він руками позмітав пісок з її обличчя, заправив під хустку чорні, з сивиною, пасма волосся і, охоплюючи руками легке тіло за ноги і шию, поніс його, притискаючи до грудей, в тривожний світанок. Так, певно, колись і мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли він був дитиною. Напівзаплющені очі матері, поблискуючи вузькими смужками білків, спокійно дивились на сина, і так само спокійно біля її закривавлених уст невеликими зірочками вгніздились скам'янілі зморшки, її смагляве чоло тепер просвічувалось восковою блідістю, і тому різкіше окреслювався некрутий вигин чорних брів.

«Прощайте, мамо, дорогі мої. Так і не прийшлося вам дожити до радісної години – стрічати день людського свята. А скільки думалось про це, коли просвітки заповнювали всю душу… Уже і вас нема, і Марти нема, може і дітей ніколи не побачу… Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»

Сльози падають на зморшки матері, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. І міцніше притуляв до грудей спокійне холодне тіло, свою рідну матір. І не чув, як м'якшали у нього складки біля роту, м'якшало усе тіло, як він увесь поринув у своє горе, і воно тепер без перешкод непомітно старіло його обличчя, вплітало суху сивину, і то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брів. Сам подав матір у кузов і тихо скомандував:

– По машинах!

Незабаром міцніше задвигтіли мотори, і партизани помчалися назустріч світанкові. Біля кабін стояли з гвинтівками або автоматами напоготові ті, хто мав німецьку форму, а решта причаїлася на дні машин.

Позаду, у місті, збільшувався гамір і стрілянина. На сході ж, над лісом, заграли передвісники безсмертного сонця.

XXXІ

Ніну силоміць відтягнули од матері. Забилася дівчина в дужих руках, напружилась усім гнучким тілом і знову кинулась до ями, яку поспіхом засипали партизани. Ліктями і пальцями розгребла могилу і припала до холодної голови своєї рідної. Тепер пісок щільно забив Марті уста, і тому її обличчя набрало більш скам'янілого виразу. Кілька мускулястих рук схопило дівчину, і як вона не відбивалась і не голосила, рвучи на собі волосся і одежу, понесли до машини. Невблаганний час підганяв партизанів виїжджати якнайшвидше.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що таке смерть. І раніше не раз чула похоронні дзвони, бачила, як проносили вулицями важкі домовини, бачила, як ховали у братській могилі червоноармійців; зрештою смерть в дні окупації щоднини гостювала в селі, стискала підступною тугою дівоче серце, але ця страшна гостя ні разу не переступала їхнього порога, і тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фізично, ми відчуваємо біль близької людини.

Охопивши руками голову, Ніна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слів утіхи, скидаючи з пліч нервовими рухами чиїсь жіночі руки. Вона хоче, щоб ніхто не чіпав її, бо від цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у рані.

Які слова можуть утішити, коли нема, ніколи більше не буде матері, її відради, любові і в якійсь мірі за останній час старшої товаришки. З одного погляду, з одного півслова її могла зрозуміти тільки мати. І от більше не побачить… живої. А дорогий образ, такий сумовитий і рідний, неясним контуром стає перед очима. І дівчині бракує повітря, і запухають почервонілі од сліз повіки, а всередині палить млосний, недобрий вогонь.

Заціпенілий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподівані образи й видіння і раптово розмелює їх на чорні клуби пилу або вганяє в землю…

Яке то було щастя! Восени, в неділю ранком, вони завжди ходили в ліс по гриби. Нахилиться мати над нею:

– Вставай, доню, час іти.

За вікном в блідосиньому небі плещеться зірка, на лаві стоять плетені з червоної лози кошики, накриті білим шорстким полотном. На столі шумовинням грає у кухлях парене молоко.

– Ні пуху вам, ні пера, – скаже тітка Дарка, і мати всміхнеться доброю, трохи зверхньою усмішкою.

Росистими городами вийдуть на колгоспне подвір'я, де біля стельмашні біліють нові, іще не вковані залізом вози, а навколо пахне анисимівка, пепінка, червоний джонатан – сад розрісся, як гай. А мати її працює в садово-городній бригаді.

І неодмінно їм дід Терентій винесе на дорогу доспілих яблук і грушок.

– Спасибі, діду Терентію, у нас свої є, – скаже мати, здоровкаючись.

– Їж, поки рот свіж, а як зів'яне – і сова не загляне, – роблено хмуриться. – На гриби старого попросиш…

І вже більше нема ні матері, ні діда Терентія, ні саду – усе, усе винищує проклятий фашист.

І вже ця згадка про людовбивців є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнім буттям…

Чиїсь руки накидають на схолоднілі плечі якусь одежину, і щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тільки її матері. І дівчина з подивом одводить свої пальці від очей. Біля неї порається, теж заплакана, Югина.

– Накрийся, дитино. Наші принесли трохи одежі… із тої, що поздирали душогуби із нас.

Дівчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати із грудей. І знову заливається плачем, але не відкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще більше нагадують образ матері. І в гіркоті холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.

Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили постріли, а потім чийсь радісний голос полегшено сказав:

– Проскочили.

Чий же це голос? Він так схожий на голос Михайла Созінова.

Непомітно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнім життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осіннім кущі, не раз обірветься, але знову і знову натягнеться, а до неї приєднаються інші – закономірно і міцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потім і рубці відслоювати від живого болючого тіла, робити менш примітними.

В інших умовах, може, її горе рубцювалося б місяцями, вибило б надовго дівчину із звичайної колії, але тепер життя вимагало від неї повної напруги, від якої не можна було ухилитись, як від граду на голому полі…

В глухих лісах поховали Докію. Недалеко від свіжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, і, майже не відпочиваючи, пішли точно на південь, в надії наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумів, що від цього залежало все. Голодні, почорнілі від втоми, поту і пилу, рухались лісами вдень і вночі. Спали по три-чотири години. Похуділий і постарілий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тільки невблаганне одне:

– Вперед, партизани! Вперед!

І брав на руки підбитого сироту Івася, ще з більшою тугою пригадуючи своїх дітей.

– Не треба, дядю Дмитре, – просився хлопчик, а сам іще міцніше притулявся усім тілом до командира.

Якось партизани на галявині перепинили візника, що віз в бідонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рівно по півлітра молока. Пили по черзі з німецьких нікельованих баклаг. Потім рештками живлючої рідини заповнили баклаги, щоб можна було підтримати сили найбільш знесилених жінок і дітей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не міг уже рухатись. І знову твердий голос Тура:

– Вперед, партизани! До своїх!

Комісар за ці дні зовсім висох, але навіть і в години перепочинку не відпочивав, допомагаючи людям. А під час маршу більшість часу проводив у зміцненому ар'єргарді.

«Двожильний», – дивувався Дмитро, почуваючи, що і його вже валить утома із ніг.

– Вперед, партизани!

Ледве підводились жінки на скривавлені розпухлі ноги, – але треба було йти – і йшли. Найтяжче було рухатись після відпочинку, а потім розходилось болюче тіло, не так палало і нило.

Світлої місячної ночі їх наполохав якийсь дрібний і частий перестук. Дмитро зразу з кількома партизанами вискочив наперед і заліг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потім знову почав наближатися, ритмічно і легко.

І от на невелику прогалину граціозно вибігла пара диких кіз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено і гордовито, трохи боком, відхиляючи лискучі точені голови. Ще одна мить – і кози, осідаючи назад, метнулися б у протилежний бік, але їх зразу ж підсікли влучні кулі.

Вперше за ці дні партизани добре поснідали. Хай було безхлібне, безсільне, але м'ясно.

XXXІІ

Недаремно Дмитро так поспішав, неначе відчуваючи, що за ними женуться. Після полудня всі виразно почули на широкій лісовій дорозі позад себе гудіння машини. Спочатку ар'єргард, а пізніше бокова охорона доповіли, що позаду рухаються фашисти. Налічили з вісімдесят, але, цілком зрозуміло, було більше. Порадившись із Туром, Дмитро вирішив розбити загін на дві частини. Одна під його командуванням буде стримувати фашистів, друга частина і родини партизанів на чолі з Туром якнайшвидше підуть на зближення зі своїми.

– Ну, жінко, кріпись. Не відставай у дорозі. Та за дівчиною доглядай, – кивнув головою на Ніну. І на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.

Шорстким, зарослим обличчям припав до потрісканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Івасем і, чуючи, як швидко, холодячи тіло, прибувають сили, упертість і злоба, пішов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнів, групи.

– Чи є сила в партизанів? – грізно, одними очима, усміхнувся, оглядаючи всіх бійців.

– Є, товаришу командире, тільки в животі нема нічого, – жартівливо відповів Жолудь, що також подався за ці дні, похудів і обвуглився.

– То дарма – живіт не воює. Уколошкаємо фашистів – і харчів здобудемо. Які там у книзі меню написані? – звернувся до Меля.

– Порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти, – з готовістю відповів кулеметник.

– От і добре. Після бою хай хто що хоче вибирає, а я порося із хріном.

І веселіше стало на душі, коли почув партизанський сміх. Навчившися в тяжкі хвилини стримувати, заховувати свої почуття від людського ока, Дмитро душевним тактом відчував, що і коли необхідно сказати своїм друзям, щоб підняти могутній дух, освіжити його, як вода освіжає тіло людини. І це почуття прийшло до нього теж тільки в часи війни. Він ні на хвилину не сумнівався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде боєць назустріч іще ніким не розгаданій межі, де стикаються життя і смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозуміє підібране духовне і фізичне напруження всього організму, який у звичайних умовах не витримав би і частини такого навантаження, чудово зрозуміє відчуття близькості вірного плеча товариша, на яке надієшся і якому віриш; добре зрозуміє силу настрою, що гартує нас, а не пом'якшує, робить залізною волю, ясновидить очі, до крайньої різкості обгострює розум, який із найнепомітнішої деталі блискавично робить єдино вірний висновок. Тому-то бувалі воїни не тільки уміють гнати від себе лихі думки, навіть передчуття, а вміють і розважити себе, круто повернути настрій. А впору сказане добре слово перед боєм – це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. І, наливаючись хвилями глибокої любові і до своїх воїнів, вбираючи очима суворі, почорнілі обличчя, він тихо продовжує:

– Нелегкий бій чекає нас, товариші партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталінграда. Із шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лісу, де ви будете лежати, – це значить найдорожчий шматок усієї землі. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всім удачі і життя. Хотів би поцілувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнімемось, поцілуємось.

І зразу ж після сказаного усім мозком оволодіває одно – зустріч із ворогом. Дмитро швидко відводить на південний захід свою групу, маючи на меті, по-перше, відтягнути ворожу силу в бік від групи Тура, по-друге, триматися на фланзі, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…

Пролунали перші постріли, зашелестіли віти, далїко в просвітках заворушились сіромундирні постаті. Особливо соковито вдарили кулі праворуч од нього.

«Певне, в липу попали», – мимохіть відмічає розум, і в цей час око помічає приплюснуті каски, що розпухлими грибами виглядають і рухаються поміж листям.

– Отут залягай! – наказує Мелю, показуючи на крихітну, як човен, улоговину.

Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикріплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» і зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землі, біжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обійти збоку і вдарити в спину.

Першого сіромундирника знімає Пантелій Жолудь. Неначе граючись, підкинув автомата до плеча і зараз же відсмикнув його, для чогось дмухнувши на гірку цівку диму, що вивірчувалася з дула. Дмитра, хоч і сам він був досвідченим стрільцем, часто вражала вправність парубка, що, здавалось, стріляв не цілячись, проте ніколи не промазував.

Постріли, рясніючи, сповнювали різними шумами зеленосинє повітря, і перелякана луна уже не встигала озиватися позаду сліпучого березняка. В пам'ять найбільше врізається перший постріл, а потім уже не помічаєш, коли все навколо тебе починає двигтіти і ахкати. Здивувати може не збільшена сила вогню, а раптова тиша.

Ще упало кілька фашистів, але все попереду неначе закипає брудносірим місивом, що виповзає з усіх шпарин лісу. То біжить нове поповнення, яке почало було ширше розтікатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевність: він не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже – це розумів добре – відступати не було можливості. Слідкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерівний бій. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в німецьку гранату, що висіла біля пояса.

«Тепер кінець – рознесе на шматки», – не цілячись, пустив чергу вище кушів. Холодіючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, підскочив і знову упав.

«Але чому ж нема вибуху?» – з острахом і здивованням глянув на гранату. Куля наскрізь пробила ручку, оголила, але не перерізала шнур.

Застогнавши, відкинувся назад і більше уже не підвівся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебігає в інше місце, приладнує зелене тільце між двома стиснутими деревами і починає відстрелюватися, люто і точно. Але незабаром заїло кулемет – вдарить одним, зрідка двома пострілами і затихне. Перегрівся, очевидно.

З правого флангу навала почала відтісняти Кирила Дуденка. Стікаючи кров'ю, що залила всю сорочку, відстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останній для себе залишив. Але з-за гудзкуватої осики з'явилася постать офіцера. І не пошкодував Кирило для нього останньої кулі. Вдарився офіцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корі і незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по команді, кинулось кілька фашистів. І невелика сильна рука, що так уміло орудувала автоматом, а в хвилини дозвілля писала поезії, вихопила з-за халяви гостру бритву і страшним ударом черкнула по горлу. З зітханням хлинула кров на гімнастьорку, і не підвівся більше партизан з теплої землі, прихилившись чубатою головою до гвинтівки.

Рикошетом куля ударила вище коліна молодого партизана Павленка і так вирвала м'ясо, що в рані міг би уміститися кулак. Дмитро навіть почув, як зашипіла кров по траві. І в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так і не сповзли з ручника. Здавалося, лише – на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.

Почорнілий Пантелій Жолудь кинув на землю автомат – набоїв не стало – і жбурнув у зелене вікно німецьку гранату.

Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойові товариші. І Дмитро, боліючи за всіх, прощався із ними німими скорботними поглядами. Розумів, що й він от-от приєднається до своїх партизанів. І смерть його зараз абсолютно не страшила – він почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все він зробив, що міг би зробити.

Чому була така впевненість і сила в нього? Чому Дмитро спокійно і навіть гордовито дивився у вічі очевидному небуттю, не дрогнувши ні серцем, ні думкою, чому не страшно було проститися з цією гіркою і солодкою землею, яку вмів не тільки любити, а й розуміти? Чому на душі була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров і тіло, а чисте розуміння працівника, який чесно і любовно зробив своє діло, і ніхто йому не зможе нічого сказати, крім доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не відповів би навіть і дружині, а собі сказав би: все-таки прожив недаремно на світі.

І він обережно розстрілює останні набої, дивуючись, чому досі не зачепила його жодна куля. Нарешті розуміє: хочуть захопити живцем. І зловісно усміхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розіб'ю, а в полон не здамся. Навіть оком змірив крислатого дуба. «І останній набій випущу. Останній випущу! А потім розженусь… От лежатиму тільки погано – очима вниз».

Він стає спиною до спини Пантелія Жолудя і так обоє, відбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками і м'сом, тісне коло і знову стискається.

– Живемо, Пантелію!

– Живемо, товаришу Дмитре!

Вперше називає його по імені. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смерті, і в останні хвилини хоче бути ближче до командира – не тільки плечем, а й душею, словом.

– Що ж, у полон нас хочуть взяти?

– Дідька лисого візьмуть! Хіба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.

Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лісової землі, а над ними наполохано шарудить посічена листва.

– Русь, здавайся! – вже в який раз кричать охриплі голоси.

– Я тобі здамся, поганцю! – вилаявся Пантелій і знову махнув рукою.

– Живемо, товаришу Дмитре!

– Живемо, Пантелію…

Ага, вже годі брати в полон. Він бачить, як присадкуватий солдат підводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, і враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зі страшним гуркотом забилась під ногами і, обриваючись, полетіла униз…