Олекса Федорович Влизько – талановитий український поет та дотепний прозаїк (автор оповідань та нарисів). Йому, жертві сталінських репресій, судилося прожити лише 26 років. Проте він залишив помітний слід в українській літературі. Олекса Влизько – один із найяскравіших представників революційного романтизму в українській поезії 20-30-х рр. ХХ ст. Поет завжди намагався жити на рівні великої мрії, працювати в літературі по новому, по-ударному. Він тільки тоді давав свій твір на суд читачеві, коли був переконаний, що це справді поезія. Олекса Влизько народився 4 (17 за старим стилем) лютого 1908 р. на станції Боровьонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломником. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда — в село Сигнаївка Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Шполянський район Черкаської області). У 1919 — в с. Станіславчик, далі в с. Лебедин. Хлопець ходив до школи в Лебедині. Життєва доля Олекси склалася драматично. Тринадцятилітнім, після захворювання на скарлатину і тяжких ускладнень, він став глухим. Незрима стіна відгородила його од людських голосів, од усіх звуків життя. Ще з малих літ Олекса вражав усіх начитаністю і гострою пам’яттю. Тож не дивно, що він легко вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (на базі Державного університету ім. Т.Г. Шевченка). Саме на той час припадають і перші його літературні спроби. О. Влизько почав писати вірші російською мовою, згодом складав їх українською мовою за словником. У 1926 р., уже набувши певних знань, створив вірне «За всіх скажу». Швидко змужнів його талант. Легко й невимушено ввійшов у літературу Олекса Влизько. Ввійшов трохи екстравагантним і водночас романтично замріяним. Світлий пафос, молодеча безжурність, надлишок нерозтрачених душевних сил відзначають автора книжки «За всіх скажу». Ця тоненька книжечка з’явилася навесні 1927 р. і стала подією в молодій українській радянській поезії. Динамізм думки, вибухова енергія почуття проймають кожен її рядок; кожен вірш – мов сторінка своєрідного ліричного щоденника, з якого постає яскравий духовний автопортрет поета гранично відритої душі й щирого слова. Влизько енергійний, гарячковитий і в житті, і в творчості – подекуди схильний і до містифікацій. Так, одного дня до редакцій кількох газет надійшли телеграми, в яких сповіщалося про загибель Олекси Влизька (потонув у Дніпрі за невідомих обставин). Як стверджують у своїх спогадах Л. Первомайський та приятель Влизька журналіст Л. Пом’янський, то була витівка самого поета. Йому доконче хотілося знати, чого варта книжка «За всіх скажу», так би мовити, «з погляду вічності». За цим, м’яко кажучи, легковажним вчинком – справді серйозні мотиви, бажання побачити себе очима інших. Поривчастий, бурхливо емоційний, Влизько постійно у роз’їздах. Він – один з небагатьох українських письменників, що їздили до Німеччини. Після цієї поїздки з’явилися численні репортажі й дорожні нариси, а також вірші, зібрані в книжку „Hoch, Deutschland”. Він зарекомендував себе справжнім репортером – спостережливим на характерні соціальні деталі, здатним на широкі узагальнення. На час виходу першої збірки поезій О.Влизько належав до літературного угрупування «Молодняк», куди входили Л. Первомайський, П. Усенко, Т. Масенко, Є. Фомін та ін. Своєю творчістю, і своїм неординарним життям, поет надзвичайно імпонував українським футуристам. У 30-х рр. він переважає особливе творче піднесення: пише вірші, прозу, публіцистику, перекладає. Одна за одною з’являються його книжки: «Живу, працюю» (1930), «Рейс» (1930), «Книга балад2 (1930), «П’ятий корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Чехословацький дослідник творчості Влизька Орест Зілинський писав про цей період у літературній біографії поета: «Весь його шлях, усі зусилля спрямовані після першої збірки до все нових заперечень того, що вже здобуту, до іронічного зниження всього в собі й навколо себе… Отой гарячковитий неспокій Влизька, можливо, знищив його як визначного поета, але розкрив у ньому трагічного речника нездійсненних, навіть до кінця не усвідомлених перспектив поезії, що їх заглушувала епоха, яка не хотіла розуміти повсякчасного права поезії на круті й виняткові шляхи…». Проте всього за якихось п’ять-шість років безслідно розвіявся оптимізм поета, зник його енергійний, вольовий порив. Причини цієї разючої метаморфози, думається треба шукати в тому, що відбувалося у нашому суспільстві на початку 30-х рр. Сталінізм, остаточно зміцнивши свої позиції, приступив до винищення народу. На Україну хвиля за хвилею накочувалися «оргзаходи», після яких зникали сотні людей. Процеси над «ворогами народу», колективізація, голод, знову процеси… – така «аура», звичайно, не була сприятливою для розвитку літератури взагалі і молодого таланту Влизька зокрема. В його віршах з’являлося дедалі більше болісних рефлексів і неусвідомлених тривог. З поезій зникла романтика, не було вже в ній тієї одухотвореності, що так пристрасно звучала зі сторінок збірки «За всіх скажу». О. Влизько, на жаль, не встиг реалізувати всі свої творчі задуми. Так, він готував всі свої поезії до видавництва «Література і мистцецтво» 1934 р. Поет включив шість віршів, написаних ще 1926 р., та «Пісню про колгоспне зерно» до неопублікованої збірки з багатозначною назвою «Пісня, якої не вбити!» для масової бібліотеки. О. Влизько відчував на собі жорстку тінь безпідставного звинувачення, втіливши його в образ підступної ночі. Влизька розстріляли у грудні 1934 р. Ім’я поета зникло з літератури аж до початку шістдесятих, коли народові поверталися тисячі імен невинних жертв кривавого терору.   Олекса Влизько – талант, який, по суті, лише почав розкриватися, так багато обіцяючи. Можна тільки здогадуватися, скільки було йому посильно зробити в літературі, уявляти ті книжки, які він міг би написати, з болем і подивом замислюватися над цим коротким, але напрочуд яскравим літературним шляхом. Це – біографія справжнього поета, відданого сина свого народу. Без таких біографій всі наші уявлення про літературу, її історію і про сам час були б вельми схематичними і катастрофічно вбогими.