Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 87 (всего у книги 206 страниц)

– Мінерво, це прикро, але все одно... – дуже голосно говорив Корнеліус Фадж.

– Ви не мали права приводити його в замок! – закричала професорка Макґонеґел. – Якщо Дамблдор довідається...

Гаррі почув, як відчинилися двері лікарні. Білл відсунув завісу й усі подивилися на двері – тому ніхто не помітив, що Гаррі сів на ліжку й нап'яв окуляри.

Фадж похапцем увійшов до палати. За ним поспішали професорка Макґонеґел та Снейп.

– Де Дамблдор? – суворо звернувся Фадж до місіс Візлі.

– Його тут немає, – сердито відповіла та. – Це лікарня, пане міністре, вам краще...

Та двері знову відчинилися і до палати увійшов Дамблдор.

– Що сталося? – рішуче спитав директор, переводячи погляд з Фаджа на професорку Макґонеґел. – Чому ви турбуєте цих людей? Мінерво, ти мене дивуєш – я ж тебе просив охороняти Барті Кравча.

– Дамблдоре, більше немає потреби його охороняти! – вигукнула професорка. – Міністр про це вже подбав!

Гаррі досі не доводилося бачити, щоб професорка Макґонеґел втрачала самовладання. Від злості в неї на щоках з'явилися червоні плями, руки були стиснені в кулаки й вона аж тремтіла від люті.

– Коли ми повідомили містерові Фаджу, що зловили смертежера, відповідального за сьогоднішні події, – низьким голосом сказав Снейп, – то він вирішив, що під загрозою його особиста безпека. Він наполіг, щоб викликали дементора, який супроводжуватиме його до замку, а потім завів його в кабінет, де був Барті Кравч...

– Дамблдоре, я йому казала, що ти не погодишся! – лютувала професорка Макґонеґел. – Я його попередила, що ти ніколи не дозволив би, щоб нога дементора переступила поріг замку!...

– Люба моя! – заревів Фадж, який теж мало не вибухав від злості. – Якщо я хочу взяти з собою охоронця, коли мушу провести допит небезпечного типа, то це моє рішення як міністра магії і... і...

Та професорка Макґонеґел перекричала Фаджа.

– Тієї самої миті як... як те створіння зайшло до приміщення, – закричала вона, тремтячи і тицяючи на Фаджа, – воно накинулося на Кравча і... і...

Поки професорка Макґонеґел шукала слів, щоб описати, що сталося, Гаррі відчув усередині холод. Він не хотів чути, чим вона закінчить це речення. Він знав, що повинен був зробити дементор. Він мусив виконати свій смертельний поцілунок. Мусив висмоктати з Барті Кравча душу. А це гірше за смерть.

– З будь-якого погляду це не страшна втрата! – заревів Фадж. – Він же, здається, відповідальний за смерть кількох людей!

– Але тепер, Корнеліусе, він не зможе зізнатися, – сказав Дамблдор. Він дивився на Фаджа суворим поглядом, наче бачив його вперше. – Він не зможе дати свідчення, чому повбивав тих людей.

– Чому він їх повбивав? Думаю, це не таємниця, – знову закричав Фадж. – Він був псих! З того, що мені розповіли Мінерва й Северус, стало зрозуміло: він думав, нібито виконує вказівки Відомо-Кого!

– Корнеліусе, він і справді виконував вказівки Лорда Волдеморта, – сказав Дамблдор. – Смерть тих людей – лише крихітна частинка плану, який має повернути Волдеморта до могутності. І план частково увінчався успіхом. Волдеморт повернув собі тіло.

У Фаджеве обличчя мовби кинули щось важке. Ошелешений, часто кліпаючи, він дивився на Дамблдора і не міг повірити власним вухам.

Нарешті він залопотів, усе ще витріщаючись:

– Відомо-Хто ... повернувся? Бридня. Перестань, Дамблдоре...

– Як тобі вже сказали Мінерва й Северус, – промовив Дамблдор, – ми вислухали зізнання Барті Кравча. Під впливом сироватки правди він розповів, як вибрався з Азкабану, і як Волдеморт довідався від Берти Джоркінз про його існування, і як прибув звільнити його від батька і використати, щоб захопити Гаррі. Кажу тобі, план удався. Син Кравча допоміг Волдемортові повернутися.

– Дамблдоре, – сказав Фадж, і вражений Гаррі помітив на його обличчі усмішку, – невже ти... невже ти в це віриш? Відомо-Хто повернувся? Перестань... Авжеж, Кравч міг собі вірити, що діє за наказами Відомо-Кого, – але ти так серйозно сприймаєш слова якогось божевільного...

– Коли Гаррі доторкнувся сьогодні до Кубка, його перенесло прямо до Волдеморта, – твердо сказав Дамблдор. – Він на власні очі бачив Волдемортове відродження. Я все тобі розповім, якщо зайдеш до мене в кабінет.

Дамблдор зиркнув на Гаррі.

Побачивши, що той не спить, похитав головою і сказав:

– На жаль, я не можу дозволити, щоб ти розпитував його сьогодні.

Фадж і далі загадково всміхався.

Він також подивився на Гаррі, тоді обернувся до Дамблдора і спитав:

– Дабмлдоре, а ти... е-е-е... віриш у те, що розповідає Гаррі?

Настала тиша, яку перервало Сіріусове гарчання. Шерсть у нього на карку настовбурчилась і він вишкірив на Фаджа ікла.

– Авжеж, я вірю Гаррі, – сказав Дамблдор. Його очі тепер палали. – Я чув зізнання Кравча і чув оповідь Гаррі про все, що відбулося, коли він доторкнувся до Кубка. Ці дві історії доповнили одна одну і пояснили все, що сталося, починаючи з торішнього зникнення Берти Джоркінз.

З Фаджевого обличчя все ще не сходила дивна посмішка. Перед тим, як відповісти, він знову зиркнув на Гаррі.

– Ти готовий повірити в повернення Лорда Волдеморта, почувши марення психічно хворого вбивці та розповідь хлопчини, який... ну...

Фадж знову метнув на Гаррі швидкий погляд, і Гаррі раптом зрозумів.

– Ви читали статті Ріти Скітер, містере Фадж, – тихо сказав він.

Рон, Герміона, місіс Візлі та Білл аж підскочили. Вони не бачили, що Гаррі прокинувся.

Фадж трохи почервонів, але потім на його обличчі з'явився викличний і впертий вираз.

– Ну то й що, як читав? – сказав він, дивлячись на Дамблдора. – Якби я знав, що ти приховуєш такі факти про хлопця! Парселмовець! Постійні хворобливі напади!

– Гадаю, ти маєш на увазі біль у шрамі? – холодно спитав Дамблдор.

– То ти визнаєш, що в нього буває цей біль? – вхопився за слово Фадж. – Біль голови? Страшні сни? Можливо – галюцинації?

– Послухай мене, Корнеліусе, – Дамблдор зробив крок до Фаджа. Він знову випромінював таку ж неймовірну силу, як і тоді, коли оглушив молодого Барті Кравча. – Гаррі божевільний не більше, ніж ти чи я. Цей шрам у нього на чолі мозку не ушкодив. Думаю, він починає боліти, коли Волдеморт наближається до хлопця, або коли Волдеморт стає особливо кровожерний.

Фадж відступив від Дамблдора на півкроку. Щойно почуті слова його, здається, не вразили.

– Вибач, Дамблдоре, але я й раніше чув, що шрам від закляття може діяти як попереджувальний дзвінок.

– Я бачив, як Волдеморт повернувся! – закричав Гаррі. Він спробував устати з ліжка, однак місіс Візлі знову змусила його лягти. – Я бачив смертежерів! Я можу назвати їхні прізвища! Луціус Мелфой...

Снейп раптом смикнувся, та коли Гаррі на нього глянув, він уже знову дивився на Фаджа.

– Мелфоя виправдали! – ображено сказав Фадж, – Стародавній рід... пожертви з різних приводів...

– Макнейр! – далі перелічував Гаррі.

– Теж виправданий! Тепер працює на міністерство!

– Ейвері! Нот! Креб! Ґойл!

– Та ти просто називаєш прізвища тих, кого звинуватили в смертежерстві і виправдали тринадцять років тому! – сердито огризнувся Фадж. – Ти міг прочитати ці прізвища в старих судових звітах! Дамблдоре, та ти що! Хлопець ще торік розповідав якісь божевільні історії. Його казочки стають дедалі неймовірніші, а ти слухняно їх ковтаєш. Дамблдоре, він уміє розмовляти зі зміями. Ти й далі вважаєш, що йому варто вірити?

– Який дурень! – закричала професорка Макґонеґел. – Седрик Діґорі! Містер Кравч! Ці вбивства – не якісь там випадкові злочини психа!

– Не бачу жодних свідчень протилежного! – заволав Фадж не менш сердито, ніж професорка, а обличчя в нього стало аж фіолетове. – Як на мене, то ви вирішили посіяти паніку, яка зруйнує все, над чим ми працювали минулі тринадцять років!

Гаррі не вірив власним вухам. Він завжди вважав Фаджа чемним – трохи метушливим, дещо бундючним, але в принципі добросердим. Однак зараз цей низенький, сердитий чарівник безглуздо заперечував загрозу, яка нависла над його зручним і впорядкованим світом, ба навіть відмовлявся повірити, що Волдеморт міг відродитися.

– Волдеморт повернувся, – повторив Дамблдор. – Якщо ти негайно погодишся з цим фактом і вживеш необхідних заходів, то ми зможемо врятувати ситуацію. Перший і найважливіший крок – звільнити Азкабан з-під контролю дементорів...

– Бридня! – знову заволав Фадж. – Позбутися дементорів! Мене викинуть з кабінету, якщо я таке запропоную! Половина з нас спить спокійно лише тому, що знає: Азкабан охороняють дементори!

– А решта з нас, Корнеліусе, спить не так міцно, знаючи, що найнебезпечніших прибічників Волдеморта ви доручили стерегти істотам, які приєднаються до нього в той самий момент, як він їх покличе! – сказав Дамблдор. – Фадже, вони не залишаться вірними вам! Волдеморт може запропонувати їм набагато більше, ніж ви! Вам буде майже неможливо йому протидіяти, коли за ним стоятимуть дементори, коли давні посіпаки повернуться під його оруду! Він відновить силу, якою володів тринадцять років тому!

Фадж відкривав і закривав рота, наче не існувало слів, які могли б висловити його обурення.

– Наступний крок, який ти мусиш зробити негайно, – не переставав тиснути Дамблдор, – це відіслати посланців до велетнів.

– Посланців до велетнів? – заревів Фадж, до якого повернувся дар мови. – Та що це за бридня?!

– Треба простягти їм руку дружби, негайно, поки ще не пізно, – сказав Дамблдор, – бо Волдеморт знову, як і тоді, переконає їх, що лише він один може їм забезпечити їхні права й свободи!

– Ти... ти жартуєш! – Фадж хапонув ротом повітря, похитав головою і відступив від Дамблдора ще на крок. – Якщо магічна спільнота винюхає, що я затіяв переговори з велетнями... Дамблдоре, люди їх ненавидять! Це буде кінець моєї кар'єри...

– Корнеліусе, ти засліплений любов'ю до своєї посади! – сказав Дамблдор, підвищивши голос. Аура могутності навколо нього стала ще відчутніша, а очі знову запалали. – Ти забагато ваги надаєш – і завжди надавав – так званій «чистоті крові»! Ти неспроможний зрозуміти, що не має значення, хто ким народився! Головне, що з нього виросте! Твій дементор щойно знищив останнього представника чистокровного стародавнього роду – і подивись, який життєвий шлях обрав собі цей чоловік! Кажу тобі – послухайся моїх порад, і тебе запам'ятають як найвідважнішого і найвизначнішого міністра магії. Якщо ж не послухаєшся, то залишишся в історії особою, що відійшла вбік, давши Волдемортові другий шанс знищити світ, який ми намагалися відбудувати!

– Скажений, – прошепотів Фадж, відступаючи. – Божевільний...

І тут запанувала тиша. Мадам Помфрі завмерла біля Гарріного ліжка, прикривши рота долонями. Місіс Візлі усе ще тримала руку на плечі Гаррі, щоб не дати йому встати. Білл, Рон та Герміона дивилися на Фаджа.

– Корнеліусе, якщо ти твердо вирішив заплющити на все очі, – сказав Дамблдор, – то наші з тобою шляхи розходяться. Роби так, як тобі зручно. А я робитиму те, що вважаю за необхідне.

У Дамблдоровому голосі не було й натяку на погрозу; це прозвучало просто як повідомлення, однак Фадж спалахнув, наче Дамблдор насувався на нього, озброєний чарівною паличкою.

– Слухай, Дамблдоре, – сказав він, погрозливо махаючи пальцем. – Я ніколи не стримував тебе заборонами. Я завжди тебе дуже поважав. Я міг не погоджуватися з певними твоїми рішеннями, але завжди мовчав. Небагато є таких, що дозволили б наймати на роботу вовкулаку чи Геґріда, або вирішувати без узгодження з міністерством, як навчати учнів. Але якщо ти збираєшся діяти проти мене...

– Єдиний, проти кого я маю намір діяти – це Лорд Волдеморт, – відказав Дамблдор, – Корнеліусе, якщо ти проти нього, то ми залишаємося на одному боці.

Цього разу Фадж не знайшов, що відповісти. Він похитувався туди-сюди на своїх коротеньких ніжках і крутив у руках капелюх-котелок.

Нарешті він мовби аж благально проказав:

– Дамблдоре, він не може повернутися, просто ніяк не може...

Снейп ступнув уперед, повз Дамблдора, закочуючи при цьому лівий рукав мантії. Він показав Фаджеві своє передпліччя. Той відскочив.

– Ось, – різко сказав Снейп. – Ось. Чорна мітка. Зараз вона не така чітка, як годину тому – тоді вона аж палала і була вся темна, – але її видно й досі. Кожен смертежер має на собі випалений Темним Лордом знак. Мітка допомагає їм упізнавати одне одного. За її допомогою він скликає їх до себе. Коли він торкався до Чорної мітки у будь-кого зі смертежерів, то всі інші негайно являлися поруч з ним. Моя мітка вже цілий рік усе яснішала й чіткішала. Мітка Каркарофа також. Як ви гадаєте, чому Каркароф цієї ночі втік? Ми обидва відчули, що мітка палає. Обидва зрозуміли, що він повернувся. Каркароф боїться помсти Темного Лорда. Він видав багатьох смертежерів і сумнівається, що його з радістю приймуть до лав темного війська.

Фадж відступив від Снейпа, хитаючи головою. Здавалося, Снейпові слова також не справили на нього належного враження. Він з огидою розглядав потворну мітку на Снейповій руці, тоді глянув на Дамблдора і зашепотів:

– Дамблдоре, не знаю, чого ти зі своїми працівниками домагаєшся, та я почув достатньо. Мені більше нічого додати. Завтра я з тобою зв'яжуся, щоб обговорити керування цією школою. А зараз мені треба повертатися до міністерства.

Він майже дійшов до дверей, та раптом зупинився, обернувся і пройшов до ліжка Гаррі.

– Твій приз, – коротко сказав він, вийняв з кишені велику торбу з золотом і кинув її на тумбочку біля ліжка. – Тисяча ґалеонів. Мала бути урочиста церемонія, проте за нинішніх обставин...

Він надів свого капелюха, вийшов з палати і ляснув дверима. Дамблдор повернувся до тих, хто стояв навколо Гарріного ліжка.

– Треба дещо зробити, – сказав він. – Молі... я можу розраховувати на тебе й на Артура?

– Звичайно, що можете, – підтвердила місіс Візлі. Вона була бліда – навіть губи побіліли, – та все одно мала рішучий вигляд. – Артур знає, який він, цей Фадж. Усі ці роки Артура в міністерстві тримає лише його захоплення маґлами. А Фадж вважає, що йому бракує чаклунської гордості.

– Тоді я мушу послати йому листа, – сказав Дамблдор. – Треба негайно попередити всіх тих, кого можна переконати. Артур має змогу зв'язатися з міністерськими чарівниками, не такими «короткозорими», як Корнеліус.

– Я повідомлю батькові, – сказав, підводячись, Білл. – Подамся до нього негайно.

– Чудово, – кивнув Дамблдор. – Розкажи про все, що сталося. Скажи, що незабаром я зв'яжуся з ним безпосередньо. Однак він повинен поводитися стримано. Якщо Фадж подумає, що я втручаюся у справи міністерства...

– Довірте це мені, – сказав Білл.

Він поплескав Гаррі по плечі, поцілував маму в щоку, накинув мантію і стрімко вийшов з кімнати.

– Мінерво, – Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел, – я хотів би якнайшвидше бачити Геґріда в моєму кабінеті. А також – якщо вона погодиться прийти – мадам Максім.

Професорка Макґонеґел кивнула й без жодного слова вийшла.

– Поппі, – звернувся Дамблдор до мадам Помф-рі, – чи не могла б ти спуститися в кабінет професора Муді – там, швидше за все, ти знайдеш ельфиню Вінкі. Вона у відчаї. Допоможи їй, чим зможеш, і відведи на кухню. Думаю, Добі за нею догляне.

– Дуже... дуже добре, – сказала перелякана мадам Помфрі і теж вийшла.

Дамблдор переконався, що двері зачинені, і, коли кроки мадам Помфрі стихли, нарешті заговорив.

– А тепер, – сказав він, – пора двом з нашого товариства показати свої справжні обличчя. Сіріусе... якщо це можливо, повернися до свого звичного вигляду.

Великий чорний пес вдячно глянув на Дамблдора і миттю перетворився на людину.

Місіс Візлі скрикнула й відскочила від ліжка.

– Сіріус Блек! – зарепетувала вона, вказуючи на нього пальцем.

– Мамо, мовчи! – вигукнув Рон. – Усе гаразд!

Снейп не закричав і не відскочив, та на його обличчі відбилася суміш люті й страху.

– Він! – загарчав Снейп, дивлячись на Сіріуса. – Що він тут забув?

– Це я його запросив, – пояснив Дамблдор, переводячи погляд з одного на другого, – так само, як і тебе, Северусе. Я довіряю вам обом. Настав час відступитися від ваших давніх суперечок і почати один одному довіряти.

Гаррі подумав, що Дамблдор просить неможливого. Сіріус та Снейп аж палали взаємною ненавистю.

– На деякий час вистачить і того, що ви не будете виказувати взаємної ворожості, – дещо роздратовано мовив Дамблдор. – Потисніть один одному руки. Ви тепер на одному боці. Часу мало, і якщо ті, кому відома правда, не об'єднаються, для жодного з нас не залишиться й крихти надії.

Дуже повільно, не перестаючи дивитися один на одного зі злістю, Сіріус і Снейп підійшли ближче й потисли руки. Потиск тривав лише коротку мить.

– Цього поки що вистачить, – сказав Дамблдор, знову стаючи між ними. – Я маю для кожного з вас завдання. Позиція Фаджа – хоч не така вже й несподівана – усе змінює. Сіріусе, ти мусиш вирушити в дорогу. Мусиш сповістити Ремуса Люпина, Арабелу Фіґ, Манданґуса Флечера – усіх наглих давніх соратників. Якийсь час побудеш у Люпина – згодом я з тобою зв'яжуся.

– Але... – почав було Гаррі.

Він хотів би, щоб Сіріус залишився. Знову прощатися – та ще й так поспіхом – зовсім не хотілося.

– Ми незабаром побачимося, – обернувся Сіріус до Гаррі. – Обіцяю. Та зараз я мушу робити все, що можу. Ти ж розумієш?

– Так, – кивнув Гаррі. – Звичайно, розумію.

Сіріус швидко потис йому руку, кивнув Дамблдорові, перетворився на чорного пса й побіг до дверей. Повернувши лапою ручку, він вибіг.

– Северусе, – Дамблдор звернувся до Снейпа, – ти знаєш, про що я змушений просити. Якщо ти готовий... Якщо підготувався...

– Готовий, – сказав Снейп.

Він був ще блідіший, ніж звичайно, а його холодні чорні очі дивно блищали.

– Тоді бажаю успіху, – кинув Дамблдор і з певним острахом провів очима Снейпа, що без жодного слова вийшов за Сіріусом.

Кілька хвилин панувала тиша. Потім Дамблдор заговорив знову.

– Мушу піти донизу й побачитися з батьками Седрика, – сказав він. – Гаррі, допий свою настоянку. Я ще прийду.

Тільки-но Дамблдор вийшов, Гаррі відкинувся на подушку. Герміона, Рон та місіс Візлі не зводили з нього очей. Усі вони досить довго мовчали.

– Допий настоянку, Гаррі, – нарешті промовила місіс Візлі. Потягшись до тумбочки по пляшечку й келих, вона ненароком зачепила торбину з золотом. – Тобі треба виспатися. Спробуй думати про щось інше... Наприклад, про те, що ти купиш собі за призові гроші!

– Не хочу я цього золота, – байдужим голосом сказав Гаррі. – Заберіть його собі. Якщо хто-небудь хоче – нехай бере. Я не повинен був виграти. Приз мав належати Седрикові.

Гаррі мучився цим ще з тієї миті, як вийшов з лабіринту. Під повіками щось нестерпно пекло й щипало. Гаррі закліпав і втупився в стелю.

– Гаррі, ти ні в чому не винен, – прошепотіла місіс Візлі.

– Я наполіг, щоб ми взяли Кубок разом, – сказав Гаррі.

Тепер защипало ще й у горлі. Він хотів би, щоб Рон на нього не дивився.

Місіс Візлі знову поставила пляшечку з зіллям на тумбочку, сіла поруч і обняла Гаррі. Крім мами, ніхто й ніколи його так не обіймав. Страшні переживання минулої ночі знову навалилися на Гаррі всією своєю вагою. Мамине обличчя, татів голос, мертвий Седрик на землі – спогади закрутилися в голові, готові прорватися криком. Гаррі мовчки скривився, щоб не завити з горя.

Та раптом пролунав різкий удар – місіс Візлі й Гаррі аж стрепенулися. Герміона стояла біля вікна, міцно стискаючи щось у руці.

– Вибачте, – прошепотіла вона.

– Гаррі, настоянка, – швидко проказала місіс Візлі і витерла долонею очі.

Гаррі похапцем вихилив решту настоянки. Зілля подіяло миттєво. Важкі хвилі непереборної сонливості затопили його, він упав на подушку і всі думки поділися невідомо куди.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ -
Початок

Коли через місяць Гаррі згадував події тих днів, то усвідомлював, що в пам'яті залишилося всього кілька спогадів – можливо, тому що пережиті ним пригоди були занадто яскравими, щоб запам'ятати ще щось. Усі спогади були для нього дуже болісні. Найгіршою була зустріч із подружжям Діґорі на другий день.

Вони не звинувачували його в тому, що сталося. Навпаки – обоє дякували за повернуте їм Седрикове тіло. Містер Діґорі майже весь час схлипував. А от горе місіс Діґорі було вище за сльози.

– Він майже не мучився, – сказала вона після розповіді Гаррі про Седрикову смерть. – До того ж, Амосе... він помер, коли виграв турнір. Він, мабуть, був щасливий.

Коли вони підвелися, місіс Діґорі поглянула на Гаррі й сказала:

– Бережи себе.

Гаррі схопив торбу із золотом, яка лежала на тумбочці біля ліжка.

– Візьміть, – пробурмотів він. – Воно мало належати Седрикові, він добрався до Кубка перший... візьміть...

Та місіс Діґорі позадкувала:

– Ні-ні, це твоє, ми не можемо...

*

До ґрифіндорської вежі Гаррі повернувся аж на другий вечір. Герміона та Рон розповіли, що під час сніданку Дамблдор звернувся до всієї ніколи. Він попросив усіх не займати Гаррі, не розпитувати й не вимагати розповідей про те, що сталося в лабіринті. Більшість учнів обходили Гаррі, уникаючи його погляду. Деякі шепотілися, затуляючи роти долонями, коли він проходив повз них. Напевно, чимало з них повірили статті Ріти Скітер про те, який Гаррі Поттер неврівноважений і небезпечний. Можливо, вони мали свої власні версії Седрикової смерті. Та Гаррі було байдуже. Йому більше подобалося проводити час з Роном та Герміоною, розмовляти про щось інше, або просто сидіти й дивитися, як вони грають у шахи. Здавалося, що друзі досягли такого розуміння, коли вже не обов'язкові слова; кожен чекав знаку про те, що діється за межами Гоґвортсу, і розумів, що, поки достеменно нічого невідомо, нема ніякого сенсу обговорювати події, які можуть статися. Лише раз вони зачепили цю тему: Рон розповів Гаррі про зустріч місіс Візлі з Дамблдором перед її поверненням додому.

– Вона ходила питати, чи не міг би ти на літо поїхати до нас, – сказав Рон. – Але Дамблдор хоче, щоб ти повернувся до Дурслів – принаймні спочатку.

– Навіщо? – здивувався Гаррі.

– Мама сказала, що Дамблдор має на те підстави, – розгублено похитав головою Рон. – Думаю, що ми повинні йому вірити, правда ж?

Окрім Рона та Герміони, Гаррі міг розмовляти хіба ще з Геґрідом. Тепер, коли не було кому викладати захист від темних мистецтв, на цих уроках можна було робити що завгодно. Тому якось у четвер після обіду вони подалися провідати Геґріда. Стояв ясний сонячний день. Іклань вискочив з відчинених дверей їм назустріч, гавкаючи й шалено махаючи хвостом.

– Хто се? – спитав Геґрід, наближаючись до дверей. – Гаррі!

Він вийшов до них, однією рукою обійняв Гаррі, а другою скуйовдив йому волосся і сказав:

– Радий тя видіти, Гаррі. Файно, шо прийшлисте.

Увійшовши до хатини, друзі побачили на дерев'яному столі перед каміном двоє горняток, більше схожих на відра.

– Пилисьмо чайочок з Олімпією, – сказав Геґрід. – Вона якраз пішла.

– З ким, з ким? – зацікавився Рон.

– Та же з мадам Максім! – відповів Геґрід.

– То ви помирилися? – спитав Рон.

– Не втямлю, про що ти мовиш, – безтурботно відказав Геґрід, дістаючи з буфета горнятка. Наливши всім чаю і поставивши тарілку з глевким печивом, він відкинувся в кріслі й пильно подивився своїми чорними, мов жуки, очима на Гаррі.

– Всьо файно? – хрипко спитав він.

– Еге ж, – відповів Гаррі.

– Та ні, не всьо, – сказав Геґрід. – Певно, що не всьо файно. Але скоро буде. Увидиш.

Гаррі промовчав.

– Я знав, шо він іще си верне, – проказав Геґрід. Вражені Гаррі, Рон та Герміона підвели голови. – Я знав уже про то купу років. Знав, що він десь сидит і чекає на свій час. Так мало си стати. Що ж – тепер врешті си стало, і ми мусимо якось дати собі з тим раду. Будемо си бороти. Треба спинити його перед тим, як він здобуде владу. Се Дамблдорів план. Файний чоловік, сей Дамблдор. Доки він з нами, я не дуже си хвилюю.

Помітивши недовіру на їхніх обличчях, Геґрід звів свої кущисті брови.

– Зле отак сидіти і хвилюватися, – сказав він. – Те, що має си стати – станеться, і тоді ми його стрінемо. Дамблдор оповів мені про те, що ти зробив, Гаррі.

З цими словами Геґрід випнув груди.

– Ти зробив стілько, як зробив би твій тато – не вмію похвалити тебе якось ще файніше.

Гаррі всміхнувся у відповідь – уперше за ці дні.

– Геґріде, а яку справу мав до тебе Дамблдор? – спитав він. – Він послав професорку Макґонеґел по тебе і по мадам Максім... тієї ночі.

– Знайшов мені мацьопку роботу на літо, – відповів Геґрід. – Але то секрет. Мені не вільно говорити про се, навіть з вами. Може си стати, що Олімпія – для вас мадам Максім – поїде зо мною. Гадаю, поїде. Гадаю, мені си вдало її переконати.

– Це має якийсь стосунок до Волдеморта?

Геґрід здригнувся, почувши це ім'я.

– Всьо може бути, – ухилився він від відповіді. – А тепер... хто хтів би піти зо мною і навідати останнього скрута?.. Та жартую – жартую! – квапливо додав він, помітивши вираз їхніх облич.

*

Увечері перед поверненням на Прівіт-драйв Гаррі з важким серцем пакував свою валізу. Він з острахом чекав бенкету з нагоди завершення навчального року, на якому зазвичай святкували тріумф переможця чемпіонату гуртожитків. Він намагався не бувати в переповненій учнями Великій залі після того, як вийшов з лікарні, воліючи їсти тоді, коли приміщення порожніло, щоб не натикатися на погляди товаришів.

Коли він, Рон та Герміона увійшли до Великої зали, виявилося, що там немає ніяких прикрас. Завжди під час подібних оказій залу прикрашали прапорами гуртожитку-переможця, проте цього вечора на стіні за вчительським столом висіло чорне полотнище на знак жалоби за Седриком.

Справжній Дикозор Муді сидів за вчительським столом, його дерев'яна нога й магічне око знову були на своїх місцях. Муді був до краю знервований: варто комусь було до нього заговорити, як він підстрибував. І Гаррі міг його зрозуміти: Дикозорів страх перед нападами ще більше зріс після десятимісячного ув'язнення у власній скрині. Стілець професора Каркарофа був вільний. Цікаво, подумав Гаррі, сідаючи за ґрифіндорський стіл, де зараз Каркароф, і чи вдалося Волдемортові його впіймати.

Мадам Максім сиділа на своєму місці. Поруч з нею – Геґрід. Вони про щось тихо розмовляли. Далі, біля професорки Макґонеґел, сидів Снейп. Він затримав погляд на Гаррі. Вираз його обличчя важко було розгадати. Принаймні здавався він таким самим непривітним і похмурим, як завжди. Гаррі продовжував дивитися на нього навіть після того, як Снейп відвів погляд.

Що мав зробити Снейп на прохання Дамблдора тієї ночі, коли повернувся Волдеморт? І чому... чому Дамблдор був такий упевнений у Снейповій відданості? Снейп шпигував проти Волдеморта – Дамблдор повідомив про це в ситі спогадів. «На власний ризик» Снейп діяв проти темних сил. Може, він знову взявся за цю роботу? Можливо, встановив контакти зі смертежерами? Прикинувся, що насправді не переходив на Дамблдорів бік, а просто, як і Волдеморт, чекав свого часу?

Роздуми Гаррі перервав професор Дамблдор, який підвівся з-за столу. У Великій залі, де й так не було звичного для бенкету галасу, запанувала тиша.

– Ось і завершився, – промовив Дамблдор, окидаючи поглядом усіх учнів, – іще один навчальний рік.

Він зробив паузу. Його очі завмерли на гафелпафському столі. Обличчя учнів, які сиділи за ним, були найсумнішими в усій залі.

– Сьогодні я хотів би вам сказати багато чого, – сказав Дамблдор, – та спершу мушу нагадати про втрату надзвичайно хорошої людини, яка мала б сидіти тут, – він показав рукою на гафелпафців, – і радіти на нашому бенкеті разом з нами. Я прошу всіх вас устати й підняти келихи за Седрика Діґорі.

Заскрипіли лавки й стільці, усі в залі підвелися і взяли келихи. Голосно, хоч і сумно, в один голос промовили:

– За Седрика Діґорі.

У натовпі Гаррі спіймав погляд Чо. Вона мовчки плакала, сльози стікали по обличчі. Коли всі посідали, Гаррі опустив очі.

– Седрик уособлював багато рис, що вирізняють Гафелпаф, – вів далі Дамблдор. – Він був добрим і вірним другом, старанним учнем. Він цінував чесну гру. Його смерть зачепила нас усіх – і тих, хто був знайомий з ним близько, і всіх інших. Тому, гадаю, ви маєте право знати, як це сталося.

Гаррі підвів голову і глянув на Дамблдора.

– Седрика Діґорі убив лорд Волдеморт.

Панічне шепотіння прошелестіло Великою залою. Усі дивилися на Дамблдора з жахом, не бажаючи вірити в те, що почули. Він же поглядав на всіх із цілковитим спокоєм, чекаючи, коли настане тиша.

– Міністерство магії, – повів далі Дамблдор, – не бажає, щоб я вам про це розповідав. Можливо, дехто з ваших батьків і вжахнеться, що я це таки зробив. Одні тому, що не повірять у повернення Лорда Волдеморта, а інші, бо вважатимуть вас ще занадто юними для таких страшних речей. Та на мою думку, правда завжди набагато краща за брехню. Тож намагання вдавати, що Седрик помер через нещасний випадок чи через якусь свою помилку, буде образою його пам'яті.

Ошелешені й перелякані погляди геть усіх у залі були спрямовані тепер на Дамблдора... Або майже всіх. Гаррі помітив, як за слизеринським столом Драко Мелфой бурмоче щось до Креба та Ґойла. У Гаррі всередині все аж закипіло від злості, і тому він змусив себе знову дивитися на Дамблдора.

– І ще про декого треба згадати у зв'язку зі смертю Седрика, – вів далі Дамблдор. – Звичайно, я маю на увазі Гаррі Поттера.

Великою залою пробіг приглушений гул, кілька голів повернулося до Гаррі, перш ніж знову подивитися на Дамблдора.

– Гаррі Поттеру вдалося втекти від Лорда Волдеморта, – вів далі Дамблдор. – Він ризикував власним життям, щоб повернути в Гоґвортс Седрикове тіло. З усіх поглядів він виявив таку хоробрість, яку віч-на-віч з Лордом Волдемортом показали дуже небагато чарівників. І за це піднімемо келих на його честь.

Серйозний Дамблдор повернувся до Гаррі і ще раз підняв келих. Майже всі у Великій залі зробили те саме. Перед тим, як випити за нього, вони пробурмотіли його ім'я так само, як бурмотіли Седрикове. Та крізь просвіт між постатями, які стояли, Гаррі помітив, що Мелфой, Креб, Ґойл і чимало інших слизеринців з викликом продовжували сидіти, навіть не торкнувшися своїх келихів. Дамблдор, у якого, зрештою, не було магічного ока, цього не помітив.

Коли всі посідали, Дамблдор заговорив знову:

– Метою Тричаклунського турніру було поглиблення й розвиток магічного взаєморозуміння. У світлі того, що сталося – маю на увазі повернення Лорда Волдеморта, – такі зв'язки актуальніші, ніж будь-коли раніше.

Дамблдор поглянув на мадам Максім і на Геґріда, тоді перевів погляд на Флер Делякур та інших бобатонських учнів. Потім – на Віктора Крума та на дурмстренґців і, нарешті, на слизеринський стіл. Гаррі помітив, що Крум мав насторожений і майже переляканий вигляд, ніби чекав, що Дамблдор скаже йому щось неприємне.

– Кожного гостя у цій залі, – промовляв Дамблдор, знову поглянувши на дурмстрензьких учнів, – ми запрошуємо відвідувати нас, коли йому буде завгодно. Я знову повторюю вам усім – тепер, коли Лорд Волдеморт повернувся, ми сильні лише тоді, коли згуртовані, і слабкі, коли роз'єднані.