Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 206 страниц)

Гаррі не горів бажанням наставляти Бакбикові свою потилицю, проте швиденько вклонився.

Гіпогриф і далі пихато на нього поглядав. Він не ворушився.

– Йой! – стривожився Геґрід. – Гаррі... відходь, але помалу..

Але тут, на превеликий подив Гаррі, гіпогриф раптом зігнув лускаті передні лапи і, поза всякими сумнівами, теж уклонився.

– Дуже файно, Гаррі! – несамовито вигукнув Геґрід. – Добре... Тепер можеш його помацати!.. Ану, погладь йому дзьобика, давай!

Гаррі, який волів би радше відійти якнайдалі, повільно наблизився до гіпогрифа і кілька разів погладив йому дзьоба. Гіпогриф млосно заплющився від задоволення.

Усі заплескали. Усі, крім Мелфоя, Креба і Ґойла, що мали вельми розчарований вигляд.

– Файно, Гаррі! – тішився Геґрід. – Тепер, гадаю, він дозволить тобі політати на ньому!

Цього Гаррі аж ніяк не сподівався. Він звик літати на мітлі, але між мітлою і гіпогрифом була певна різниця...

– Сідай зразу за крилами, – підказував Геґрід, – але вважай – не смикни за якусь пір'їну: йому се не сподобається...

Гаррі поставив ногу на крило і видерся гіпогрифові на спину. Бакбик підвівся. Гаррі не знав, за що триматися – скрізь було саме пір'я.

– Гайда, пішов! – гукнув Геґрід і ляснув гіпогрифа.

Зненацька пообіруч від Гаррі розгорнулися десятиметрові крила. Він ледве встиг ухопити гіпогрифа за шию, як вони зринули в небо. То була аж ніяк не мітла, і Гаррі відразу це збагнув. Гіпогрифові крила не надто безпечно підкидали його ноги – здавалося, що Гаррі ось-ось упаде. Лискучі пір'їни вислизали з пальців, але він не наважувався стискати їх міцніше. На відміну від плавного польоту на «Німбусі-2000», тепер його жбурляло то вперед, то назад: тулуб гіпогрифа рухався разом з крильми.

Бакбик облетів пасовисько і пішов на посадку – цього Гаррі побоювався найбільше. Щоб не гулькнути сторч головою через гладеньку шию гіпогрифа, він відхилився назад. Почулися три глухі удари – гіпогрифові лапи торкнулися землі. Гаррі насилу втримався.

Усі, окрім Мелфоя, Креба і Ґойла, радісно закричали.

– Ти файно си тримав, Гаррі! – чудувався Геґрід. – Хто наступний, га?

Підбадьорені успіхом Гаррі, учні обережно полізли через огорожу. Геґрід по черзі відв'язував гіпогрифів, і невдовзі по всьому пасовиську схвильовані діти віддавали їм поклони. Невілові кілька разів довелося задкувати від свого гіпогрифа, який ніяк не хотів згинати перед ним коліна. Рон з Герміоною вподобали гнідого гіпогрифа. Гаррі стежив за ними звіддалік.

Мелфой, Креб і Ґойл обрали Бакбика. Бакбик уклонився Мелфоєві, який пихато погладжував йому дзьоба.

– Карочє, це все дуже просто, – сказав Мелфой голосно, щоб почув Гаррі. – Я в цьому й не сумнівався. Навіть Поттер з ним упорався... Хіба ти взагалі небезпечний, га? – глузливо запитав він гіпогрифа. – Ну, відповідай, тварюко нещасна...

Миттєво зблиснули сталеві пазурі, і Мелфой пронизливо заверещав. Геґрід кинувся до Бакбика, накинув йому нашийник і став відтягати його від Мелфоя, що, заюшений кров'ю, корчився на землі.

– Я помираю! – волав Мелфой перед нажаханими учнями. – Я помираю, гляньте! Він мене вбив!

– Не помираєш! – гаркнув сполотнілий Геґрід. – Поможіть мені... треба забрати його звідси...

Герміона побігла відчиняти ворота. Геґрід підняв Мелфоя, немов пір'їнку, і Гаррі встиг побачити на його руці глибоку рану, з якої цебеніла на траву кров. Геґрід прожогом мчав до замку.

Приголомшені учні рушили слідом. Слизеринці в один голос звинувачували Геґріда.

– Його треба негайно вигнати! – кричала заплакана Пенсі Паркінсон.

– Мелфой сам винен! – відрізав Дін Томас.

Креб із Ґойлом погрозливо заграли м'язами.

Усі вони піднялися кам'яними сходами до порожнього вестибюлю.

– Я гляну, чи він ще живий! – вигукнула Пенсі й побігла мармуровими сходами нагору. Решта слизеринців, не перестаючи шпетити Геґріда, подалася до своєї вітальні в підвалі.

Гаррі, Рон і Герміона поспішили до своєї вежі.

– Думаєте, з ним буде все гаразд? – стурбовано запитала Герміона.

– Звичайно! Мадам Помфрі миттю загоїть йому ту подряпину, – запевнив Гаррі, котрому шкільна лікарка заліковувала ще й не такі рани.

– Краще б це сталося не на першому ж уроці Геґріда, правда? – стурбовано мовив Рон. – Тепер Мелфой зробить з мухи слона і так йому напаскудить...

Сподіваючись побачити Геґріда, вони першими прийшли на вечерю до Великої зали. Але його там не було.

– Його ж не звільнили, правда? – Герміона навіть не торкалася до м'ясної запіканки.

– Хай тільки спробують, – сказав Рон, який теж нічого не їв.

Гаррі стежив за слизеринським столом. Декілька учнів на чолі з Кребом і Ґойлом збилися докупи й про щось змовлялися – очевидно складали свою версію пригоди.

– Принаймні, нудним цей перший шкільний день не назвеш, – похмуро пожартував Рон.

Після вечері вони подалися до своєї вітальні готувати домашнє завдання для професорки Макґонеґел. Але робота не йшла: вони ніяк не могли зосередитися і весь час визирали з вікна.

– У Геґріда засвітилося, – раптом сказав Гаррі.

Рон глянув на годинника.

– Якщо бігом, то ще можемо з ним побачитись, ще не дуже пізно...

– Навіть не знаю, – нерішуче мовила Герміона і зиркнула на Гаррі.

– Мені ніхто не забороняв ходити територією школи, – наголосив він. – Адже Сіріус Блек не проникне сюди повз тих дементорів, правда?

Отож вони відклали підручники й вилізли крізь отвір за портретом. На щастя, дорогою їм ніхто не зустрівся: вони не були певні, що можуть виходити із замку.

Волога травичка здавалася в сутінках майже чорною. Підійшовши до Геґрідової хижі, постукали.

– Заходьте, – почувся хрипкий голос.

Геґрід сидів у самій сорочці за обдертим дерев'яним столом. Іклань стояв поряд, поклавши голову йому на коліна. Вони з першого погляду збагнули, що Геґрід був зовсім п'яний. Перед ним стояв олов'яний кухоль завбільшки з відро, і він ніяк не міг утямити, хто це до нього прийшов.

– Гадаю, то рекорд, – нерозбірливо пробурмотів він, коли нарешті їх розпізнав. – Я си не пригадую вчителя, що викладав би лиш один день.

– Тебе ж іще не звільнили! – вигукнула Герміона.

– Ще ні, – приречено простогнав Геґрід, добряче відсьорбнувши з кухля. – Але се тілько питання часу... Тілько Мелфой оклигає і всьо...

– А як він там? – запитав Рон, коли вони всі посідали. – Нічого серйозного, правда?

– Мадам Помфрі зробила всьо якнайкраще, – язик у Геґріда заплітався. – Але він си скаржить на нестерпний біль... весь у бинтах... стогне...

– Він придурюється, – миттю озвався Гаррі. – Мадам Помфрі вилікує все, що завгодно. Торік вона відростила половину моїх кісток. Просто Мелфой використовує ситуацію.

– Вони вже сповістили Раді опікунів школи, – зітхнув нещасний Геґрід. – Вони вважають, що я мав зачинати з легшого. Треба було відкласти гіпогрифів на пізніше... дати вам флоберв'яків чи ще щось... але я хотів, як краще... це ж перший урок!.. я сам винен...

– Ні, винен Мелфой! – вигукнула Герміона.

– Ми свідки, – докинув Гаррі. – Ти ж казав, якщо гіпогрифа образити, він нападе. Мелфой сам винен, що тебе не слухав. Ми розкажемо Дамблдорові, як усе було насправді.

– Авжеж, – додав Рон, – ми тебе захистимо, не журися.

Зі зморшкуватих кутиків Геґрідових чорних, мов жуки, очей викотилися сльози. Він притулив до себе Гаррі й Рона і так їх стиснув, що аж затріщали кості.

– Мені здається, Геґріде, ти забагато випив, – рішуче сказала Герміона. Вона забрала зі столу кухоль і вийшла надвір, щоб усе вилити.

– Свята правда! – погодився Геґрід і відпустив з обіймів Гаррі й Рона, котрі, похитуючись, стали потирати ребра. Геґрід важко підвівся зі стільця і непевним кроком вийшов услід за Герміоною. Щось гучно шубовснуло у воду.

– Що він там робить? – стурбовано запитав Гаррі Герміону, що саме повернулася з порожнім кухлем.

– Запхав голову в діжку з водою, – пояснила вона.

Увійшов Геґрід, з його волосся й бороди капотіла вода.

– Уже легше, – він протер очі і потрусив головою, наче пес, забризкавши їх усіх. – Дуже файно, що ви до мене зайшли, я й справді...

Геґрід раптом затнувся і глянув на Гаррі, мовби щойно його побачив.

– А ЩО ЦЕ ТИ ТУТ РОБИШ, ГА? – він заревів так несподівано, що всі аж підскочили. – ГАРРІ, ТОБІ Ж НЕ МОЖНА ТУТ ГУЛЯТИ, КОЛИ СТЕМНІЄ! А ВИ?! ЯК ВИ ПОСМІЛИ ЙОГО ПУСТИТИ?! – Геґрід ступив до Гаррі, схопив його за руку і потяг до дверей.

– Пішли! – сказав він сердито. – Зараз я тебе відведу... І більше ніколи не приходи сюди... вечорами. Я цього не вартий!..

– РОЗДІЛ СЬОМИЙ -
Ховчику шафі

Мелфой з'явився в класі аж у четвер зранку, під час спільного з ґрифіндорцями уроку зілля й настійок. Він гордо зайшов у підвал з пов'язкою, що підтримувала його забинтовану праву руку, і поводився, як герой, що здобув перемогу в якійсь лютій битві.

– Ну як, Драко? – дурнувато всміхнулася Пенсі Паркінсон. – Дуже болить?

– О-о, так, – Мелфой зробив вигляд, що мужньо терпить біль. Але Гаррі помітив, як він підморгнув Кребові й Ґойлу, коли Пенсі відвернулася.

– Сідай уже, сідай, – ніби між іншим кинув професор Снейп.

Гаррі й Рон похмуро перезирнулися: якби запізнилися вони, Снейп одразу вигадав би їм якесь покарання. Але Мелфой міг не хвилюватися: Снейп був вихователем слизеринського гуртожитку і ставився до власних учнів значно прихильніше.

Сьогодні вони готували нову настійку – розчин для зменшування. Мелфой поставив свій казанець біля Гаррі й Рона, тож усі вони почали змішувати складники за одним столиком.

– Пане професоре, – сказав Мелфой, – я не можу розрізати ці корінці, бо в мене болить рука...

– Візлі, розріж Мелфоєві корінці, – навіть не глянувши на Рона, звелів Снейп.

Рон почервонів, як рак.

– Твоя рука давно здорова, – просичав він Мелфою.

– Карочє, Візлі, ти що, не чув – розріж мені корінці! – самовдоволено вишкірився Мелфой.

Рон схопив ножа, присунув до себе корінці і нашвидкуруч почикрижив їх на великі нерівні шматки.

– Пане професоре, – поскаржився Мелфой, – Візлі перепсував мої корінці.

Снейп підійшов, глянув, а тоді криво всміхнувся з-під свого довгого й масного чорного волосся.

– Візлі, поміняйся корінцями з Мелфоєм.

– Але ж, пане професоре!.. – Рон цілу чверть години потратив на розрізання своїх корінців.

– Негайно! – погрозливо проказав Снейп.

Рон підсунув до Мелфоя свої старанно нарізані корінці і знову взявся за ніж.

– Пане професоре, мені ще важко почистити цю зів'ялу фігу, – сказав Мелфой, ледве стримуючи єхидну посмішку.

– Поттере, почисть Мелфоєві фіґу! – з ненавистю зиркнув на Гаррі Снейп.

Гаррі хутко почистив фігу і мовчки жбурнув її Мелфоєві. Мелфой посміхнувся ще нахабніше.

– Як там ваш дружбан? – тихенько спитав Мелфой.

– Тебе це не стосується! – відрубав Рон, не підводячи голови.

– Карочє, я боюся, що Геґрідові не довго судилося бути вчителем, – з удаваним сумом сказав Мелфой. – Мій старий не дуже зрадів, що в мене травма...

– Якщо не заткнешся, Мелфою, то я тебе й справді травмую, – огризнувся Рон.

– ...він поскаржився опікунам школи... А ще Міністерству магії. У нього великі зв'язки... А з такою травмою... – він драматично зітхнув, – хтозна, чи моя рука взагалі колись заживе?

– То ось для чого ти розігруєш цю комедію! Хочеш, щоб вигнали Геґріда? – від гніву у Гаррі тремтіли руки, і він мимохіть обезголовив сушену гусінь.

– І для цього, Поттере, теж, – прошепотів Мелфой. – Але є й інші вигоди. Візлі, поріж мені гусінь.

Тим часом Невіл, як і завжди на уроках зілля й настійок, накликав на себе чергову біду. Жахливішого предмета для нього не існувало, а те, що він страшенно боявся Снейпа, тільки погіршувало справу. Його настійка замість яскраво-зеленої стала...

– Оранжева, Лонґботоме! – Снейп на очах у класу зачерпнув трохи настійки, а тоді повільно вилив її назад у казенець. – Оранжева. Скажи мені, хлопче, ти справді такий нетямущий?! Я ж виразно сказав: одна щуряча селезінка! І дві-три краплі п'явчиного соку? Що мені робити, Лонґботоме, щоб до тебе нарешті дійшло?

Невіл почервонів і затремтів. Здавалося, він ось-ось заплаче.

– Пане професоре, – попросила Герміона, – я могла б Невілові допомогти...

– Міс Ґрейнджер, я не просив вас висловитися, – холодно відрізав Снейп, і Герміона, як і Невіл, зашарілася. – Наприкінці уроку, Лонґботоме, дамо пару крапель цієї настійки твоїй жабці. Може, хоч після цього ти порозумнішаєш.

У Невіла від жаху аж забило дух.

– Герміоно, допоможи! – простогнав він.

Шеймус Фініґан попросив у Гаррі мідні терези.

– Ти чув, що пишуть у «Щоденному віщуні»? – спитав він. – Начебто хтось бачив Сіріуса Блека.

– Де? – миттю озвалися Гаррі й Рон.

На тому боці стола нашорошив вуха Мелфой.

– Зовсім недалечко звідси, – збуджено прошепотів Шеймус. – Його побачила якась маґелка. Звісно, вона нічого не допетрала: подумала, що то звичайний злочинець і подзвонила на гарячу лінію. Та коли туди прибули з Міністерства магії, за Блеком і слід прохолов.

– Зовсім недалечко звідси... – повторив Рон, багатозначно глянувши на Гаррі. І, помітивши, що Мелфой підслуховує, додав: – Що, Мелфою? Тобі ще чогось нарізати?

Але Мелфой, злісно блиснувши очима на Гаррі, нахилився й просичав:

– Гей, Поттер, хочеш сам зловити Блека?

– Авжеж, – недбало озвався Гаррі.

Тонкі Мелфоєві губи скривилися в посмішці.

– На твоєму місці, – тихо вимовив він, – я б давно уже щось робив. Я б не сидів у школі, як чемнюсінький хлопчик, а скрізь би його шукав.

– Перестань патякати! – обурився Рон.

– Ти що, Поттер, не знаєш? – видихнув Мелфой, а його бляклі очі звузилися.

– Що не знаю?

Мелфой глузливо реготнув.

– Мабуть, не хочеш підставляти власну шию, – мовив він. – Карочє, сподіваєшся на дементорів? А я на твоєму місці помстився б. Я сам би його вистежив.

– Що ти таке верзеш? – розсердився Гаррі, але тут заговорив Снейп:

– У вас у казанцях уже всі компоненти. Тепер треба, щоб розчин трохи настоявся. Ви тим часом усе поприбирайте, а тоді випробуємо настійку Лонґботома...

Креб і Ґойл відверто зареготали, а бідолашний Невіл гарячково розмішував настійку. Герміона потайки шепотіла, що йому робити. Гаррі й Рон, усе поприбиравши, пішли до кам'яної раковини мити руки й черпачки.

– Що мав на увазі Мелфой? – зашепотів Гаррі, підставляючи руки під крижаний струмінь, що дзюркотів з гаргуйлевої пащі. – За віщо я мав би мститися Блекові? Він мені нічого не зробив... поки що.

– Він просто вигадує, – сказав Рон, – хоче, щоб ти зробив якусь дурницю...

Перед самим закінченням уроку Снейп підійшов до Невіла, котрий зіщулився біля свого казанця.

– Підходьте всі сюди, – звелів Снейп, поблискуючи чорними очима, – поглянемо, що станеться з жабкою Лонґботома. Правильно настояний розчин перетворить її на пуголовка. Якщо ж він усе наплутав – а я в цьому не сумніваюся, – то його жабка здохне.

Ґрифіндорці боязко приглядалися. Слизеринці були вельми збуджені. Снейп узяв Тревора, зачерпнув маленькою ложечкою Невілової настійки – вона була вже зелена – і влив її Тревору в пельку.

Запанувала тиша. Тревор проковтнув – лясь! – і на Снейповій долоні зазміївся пуголовок.

Ґрифіндорці шалено заплескали. Снейп невдоволено витяг з кишені флакончик, капнув на пуголовка якоїсь рідини, і Тревор знову став самим собою.

– П'ять очок з Ґрифіндору, – сказав Снейп, і на обличчях учнів зів'яли усмішки. – Міс Ґрейнджер, я ж казав не допомагати йому. Урок закінчено.

Гаррі, Рон і Герміона піднялися у вестибюль. Гаррі й далі обмірковував Мелфоєві слова, а Рон обурювався Снейпом.

– Зняти з Ґрифіндору п'ять очок, бо настійка була чудова! Чом ти не надурила його, Герміоно? Треба було сказати, що Невіл сам її зробив!

Але Герміона не відповідала. Рон озирнувся.

– А де вона?

Гаррі теж озирнувся. Їх минали інші учні, що прямували на обід до Великої зали.

– Вона йшла за нами, – спохмурнів Рон.

Повз них пройшов Мелфой у супроводі Креба і Ґойла. Він самовдоволено усміхався.

– Ось вона, – сказав Гаррі.

Захекана Герміона бігла по сходах нагору. Однією рукою вона стискала портфель, а другою мовби запихала щось у мантію.

– Як ти це зробила? – здивувався Рон.

– Що? – перепитала Герміона.

– Ти щойно була в нас за спинами, а тут раптом опинилася перед нами.

– Що? – Герміона трохи розгубилася. – Ну... просто я дещо забула й мусила вернутися. Ой! – Герміонин портфель раптом тріснув по шву. Гаррі не здивувався, адже там було напхано з десяток важезних книжок.

– Навіщо ти це все тягаєш? – запитав Рон.

– Та в мене ж он скільки предметів, – відповіла захекана Герміона. – Потримай, будь-ласка.

– Але ж... – Рон глянув на обкладинки книжок, – у нас нема сьогодні цих уроків. Лишився тільки захист від темних мистецтв.

– Ну... так, – завагалася Герміона, знову запихаючи всі книжки в портфель. – Цікаво, що буде на обід? Я вмираю з голоду, – змінила вона тему й рушила до Великої зали.

– У тебе не виникає відчуття, що Герміона щось від нас приховує? – глянув на Гаррі Рон.

*

Коли вони прибули на перший урок захисту від темних мистецтв, професора Люпина ще не було. Посідавши, витягли книжки, пера, пергамент, і чекали. Люпин нарешті зайшов, легенько всміхнувся і поклав на стіл свій старенький портфель. Він і далі був одягнений досить убого, але видавався не таким виснаженим, як у поїзді, ніби нарешті трохи від'ївся.

– Добрий день, – привітався він. – Прошу сховати всі підручники. Сьогодні в нас практика. Залишіть лише чарівні палички.

Учні здивовано перезирнулися і заховали все в портфелі. Вони ще ніколи не мали практичних занять із захисту від темних мистецтв, якщо не враховувати один торішній урок, коли Локарт притарабанив до класу клітку з ельфами і випустив їх на волю.

– От і добре, – сказав професор Люпин, коли всі вже були готові, – а тепер прошу за мною.

Спантеличені, але зацікавлені учні встали і вийшли слідом за професором. Він повів їх порожнім коридором, а тоді звернув за ріг. Там вони натрапили на Півза Полтерґейста, що висів у повітрі догори ногами і заліплював жуйкою замкову шпарину. Побачивши Люпина, Півз загойдав ногами і заспівав:

Люпин-голопупин,

Голопупин-Люпин...

Зазвичай Півз, хоч і був зухвалим грубіяном, ставився до вчителів з певною повагою. Усі дивилися на професора Люпина і чекали на його реакцію. На їхній подив, він і далі всміхався.

– На твоєму місці, Півзе, я відліпив би жуйку зі шпарини, – спокійно мовив він. – Містер Філч не зможе зайти по мітли.

Філч був гоґвортським сторожем, бездарним і вічно роздратованим чарівником, який безперестанку воював з учнями і з тим же Півзом. Півз, однак, пустив Люпинові слова повз вуха і лише зневажливо пирхнув.

Професор Люпин зітхнув і витяг чарівну паличку.

– На такий випадок є непогане маленьке закляття, – сказав він учням через плече. – Дивіться уважно.

Він підняв паличку на рівень плеча, скерував її на Півза і промовив: «Вадівазі!»

Жуйка кулею вилетіла з замкової шпарини і влучила Півзові просто в ліву ніздрю. Він шугнув угору, а тоді щез, проклинаючи все на світі.

– Круто, пане професоре! – захоплено вигукнув Дін Томас.

– Дякую, Діне, – сказав професор Люпин і заховав чарівну паличку. – Йдемо далі?

Вони зрушили з місця, а учні з усе більшою повагою позирали на вбогого професора Люпина. Пройшовши іншим коридором, Люпин зупинився перед учительською.

– Прошу заходити, – він відчинив двері і відступив набік.

У порожній учительській – довгій, оббитій панелями кімнаті – стояло безліч старих пошарпаних стільців. На одному сидів професор Снейп і дивився, як заходять учні. Його очі поблискували, а вуста кривилися в єхидній посмішці. Коли професор Люпин хотів зачинити за собою двері, Снейп сказав:

– Не зачиняй, Люпине. Я волів би на це не дивитися. – Він підвівся і стрімко пройшов повз учнів, аж чорна мантія замайоріла за його спиною. У дверях він розвернувся на підборах і промовив:

– Люпине, хочу тебе попередити, що серед цих учнів є Невіл Лонґботом. Моя тобі порада: не став перед ним надто складних завдань. Хіба що міс Ґрейнджер знову шепотітиме йому на вухо підказки.

Невіл почервонів. Гаррі люто зиркнув на Снейпа. Мало того, що він замучив Невіла на своїх уроках, а тепер ще й глузує з нього перед іншим учителем.

Професор Люпин здивовано підняв брови.

– А я власне хотів би, щоб Невіл мені зараз допоміг, – сказав він. – Переконаний, що він чудово впорається.

Невіл став, здається, ще червоніший. Снейп зневажливо скривився і вийшов, грюкнувши дверима.

– Ну, гаразд, – мовив професор Люпин і повів учнів до протилежної стіни кімнати, де не було нічого, крім старої шафи, в якій зберігалися запасні учительські мантії. Коли професор Люпин підійшов до шафи, вона зненацька захиталася і гупнулася об стіну.

– Не лякайтеся, – заспокоїв професор Люпин тих учнів, які стривожено відскочили назад. – Це звичайний привид-ховчик.

Але більшість учнів, здається, таки занепокоїлися. Невіл дивився на професора Люпина нажаханими очима, а Шеймус Фініґан боязко поглядав на клямку, що вже аж тряслася.

– Ховчики люблять темні тісні місця, – пояснив Люпин. – комори, скрині, шафки під умивальниками... один мені був трапився навіть у кімнатному годиннику. Цей з'явився тут щойно вчора. Я попросив пана директора залишити його для нашого сьогоднішнього заняття. Ну, а тепер постає перше питання: хто такий ховчик?

Герміона підняла руку.

– Це так званий боґарт-формополох, – випалила вона. – Він міняє свій вигляд і перетворюється на те, що, на його думку, може нас найбільше налякати.

– Навіть я не зміг би пояснити краще, – похвалив її професор Люпин. Герміона зашарілася. – Отож ховчик, який сидить тут у пітьмі, ще не набрав ніякої форми. Він ще не знає, що саме може налякати того, хто стоїть перед шафою. Ніхто не знає, як виглядає сам ховчик, але щойно я його випущу, він одразу стане тим, чого кожен з нас боїться найбільше.

– А це означає, – вів далі професор Люпин, не зважаючи на Невіла, що мало не зомлів зі страху, – що на початку ми маємо перед ховчиком значну перевагу. Можеш сказати, Гаррі, яку саме?

Нелегко було відповідати на запитання, коли поруч аж підстрибувала Герміона, тягнучи руку, але Гаррі спробував.

– Hy-y... нас тут багато, і він зразу й не збагне, якої форми йому набути.

– Саме так, – зрадів професор Люпин, а Герміона розчаровано опустила руку. – 3 ховчиком найкраще мати справу гуртом. Він тоді розгублюється чим йому ставати – безголовим трупом чи слимаком-тілоїдом? Якось ховчик на моїх очах хотів налякати відразу двох людей і перетворився в слимачка без голови. Було зовсім не страшно... Заклинання, що збиває з пантелику ховчика, доволі просте, але вимагає великої зосередженості. Річ у тім, що найкраща зброя проти нього – сміх. Тому спробуйте змусити ховчика перетворитися на щось кумедне. Спочатку вивчимо це заклинання без чарівних паличок. Прошу повторити за мною: рідікулюс!

– Рідікулюс! – хором вигукнули учні.

– Добре, – похвалив їх професор Люпин. – Дуже добре. Але це була найпростіша частина. Бачите, самим лише словом тут не обійтися. І саме тут, Невіле, мені знадобиться твоя поміч.

Шафа знову затремтіла, хоч і не так сильно, як Невіл, що ступив уперед з таким виглядом, ніби йшов на шибеницю.

– Так, Невіле, – сказав професор Люпин. – Насамперед головне: чого ти боїшся найбільше в світі?

Невілові вуста заворушилися, але не пролунало ані звуку.

– Вибач, Невіле, не зрозумів, – підбадьорив його професор Люпин.

Невіл благально озирнувся і ледь чутно прошепотів:

– П-професора Снейпа.

Майже всі зареготали. Навіть Невіл вибачливо усміхнувся. А от професор Люпин замислився.

– Професора Снейпа... гм... Невіле, здається, ти живеш з бабусею?

– Т-т... так... – захвилювався Невіл. – Але... я не хочу, щоб ховчик перетворився на бабусю.

– Ні-ні, ти мене не зрозумів, – усміхнувся професор Люпин. – Прошу нам сказати, як зазвичай одягається твоя бабуся?

Невіл здивувався, але відповів:

– Ну-у... вона завжди носить один і той самий капелюшок. Такий високий, з плюшевим яструбом на вершку. Тоді... довгу сукню... зеленого кольору... іноді лисяче хутро...

– А яку торбинку? – запитав професор.

– Велику червону, – відповів Невіл.

– Гаразд, – мовив професор Люпин. – А ти добре пам'ятаєш той одяг, Невіле? Можеш чітко його уявити?

– Так... – нерішуче мовив Невіл, не знаючи, чого чекати далі.

– Ховчик вирветься з шафи, побачить тебе, Невіле, і перетвориться на професора Снейпа, – сказав Люпин. – Тоді ти спрямуєш на нього чарівну паличку... ось так... вигукнеш «Рідікулюс!» і уявиш собі бабусин одяг. Якщо все вдасться, професор Снейп-ховчик з'явиться перед нами в капелюшку з яструбом, у зеленій сукні і з великою червоною торбиною в руках.

Усі зареготали. Шафа шалено захиталася.

– Якщо у Невіла все вийде, ховчик почне лякати всіх по черзі, – додав професор Люпин. – Постарайтеся згадати, чого ви боїтеся найдужче, і спробуйте страховисько перетворити на посміховисько.

Усі в кімнаті затихли. Гаррі замислився... Чого він боявся найбільше в світі?

Спочатку подумав про Лорда Волдеморта – Волдеморта, що відновив колишню могутність. Але не встиг розпочати уявну контратаку на Волдеморта-ховчика, як перед ним зринув жахливий образ...

Лискуча, напівзогнила рука, що по-зміїному ховається під чорним плащем... хрипке протяжне дихання з невидимого рота... пронизливий холод, що накриває з головою...

Гаррі здригнувся і глянув, чи ніхто цього не помітив. Майже всі стояли з заплющеними очима. Рон бурмотів: «Забери лапи». «Він, звичайно, думає про павуків», – здогадався Гаррі. Рон боявся їх до смерті.

– Усі готові? – запитав професор Люпин.

Гаррі раптом відчув страх. Він ще не був готовий. Що придумати проти дементора?.. Але не хотів затримувати інших, бо всі вже кивали головами і закочували рукави мантій.

– Невіле, ми всі відійдемо назад, – сказав професор Люпин. – Щоб ти мав вільне місце, гаразд? Потім я покличу наступного учня... Усі відійдіть, не заважайте Невілові...

Учні відступили до стіни. Невіл залишився перед шафою сам-один. Він був блідий і переляканий, але теж закотив рукави мантії і наставив чарівну паличку.

– На рахунок «три», Невіле, – сказав професор Люпин і скерував свою паличку на ручку шафи. – Раз... два... три!

Струмінь іскор вирвався з кінця чарівної палички професора Люпина і влучив у ручку. Шафа розчахнулася, і з неї, люто втупившись у Невіла, ступив гачконосий і зловісний професор Снейп.

Невіл відступив, але не опускав палички, лишень беззвучно ворушив губами. Снейп насувався на нього, нишпорячи у своїй мантії.

– Р-р-рідікулюс! – пискнув Невіл.

Щось ляснуло, немов батогом, і Снейп зупинився. Тепер на ньому красувалася довга, оздоблена мереживами сукня і високий капелюшок з поїденим міллю плюшевим яструбом на вершку. На руці в нього погойдувалася велика яскраво-червона жіноча торбина.

Усі попадали з реготу. Ховчик розгублено озирався, а професор Люпин вигукнув:

– Парваті! Тепер ти!

Парваті з застиглим обличчям ступила наперед. Снейп повернувся до неї. Лясь! – і замість нього з'явилася закривавлена й перебинтована мумія. Її незряча фізія втупилася у Парваті. Мумія простягла руки і, човгаючи ногами, повільно стала наближатися до неї...

– Рідікулюс! – крикнула Парваті.

Бинти на мумії розмоталися, заплутали ноги, і мумія гепнулася навзнак на підлогу. Голова її покотилася по підлозі.

– Шеймус! – гукнув професор Люпин.

Шеймус миттю змінив Парваті.

Лясь! – і замість мумії з'явилася жінка з довгим, аж до землі, чорним волоссям і кощавим зеленкуватим лицем: то була бенші, провісниця смерті. Вона роззявила рота, й кімнату оглушив довгий і пронизливий неземний вереск, від якого волосся на Гарріній голові стало сторч...

– Рідікулюс! – вигукнув Шеймус.

Бенші захрипіла і схопилася за горло – у неї пропав голос.

Лясь! – замість бенші постав щурик, що ганявся за власним хвостом. Ще ляск – і замість нього зринула гримуча змійка. Вона звивалася і смикалася, аж доки... – лясь! – обернулася в налите кров'ю око.

– Він розгубився! – закричав Люпин. – Ми вже близько!.. Дін!

Дін вибіг наперед.

Лясь! – на підлозі підстрибнула відтята рука і покраб'ячому поповзла до Діна.

– Рідікулюс! – загорлав Дін.

Щось клацнуло, і рука втрапила в мишоловку.

– Чудово!.. Роне, тепер ти!

Вистрибнув Рон.

Лясь!!!

Хтось із учнів заверещав. Величезний павук, заввишки метрів зо два, насувався на Рона, загрозливо клацаючи клешнями. На якусь мить Гаррі здалося, що Рона заціпило. Але тоді...

– Рідікулюс! – заревів Рон, і павук залишився без ніг. Він покотився до Лаванди Браун. Та запищала і відскочила. Павук підкотився до Гаррі. Гаррі витяг чарівну паличку..

– Сюди! – раптом вигукнув професор Люпин.

Лясь! – і безногий павук щез.

Якусь мить усі ошелешено роззиралися, а тоді побачили срібно-білу кулю, що висіла в повітрі перед Люпином.

– Рідікулюс! – ліниво вимовив Люпин.

Лясь!

– Іди, Невіле, добий його! – звелів Люпин, коли ховчик хляпнувся на підлогу вже як тарган... Лясь! – знову з'явився Снейп. Але цього разу Невіл рішуче попрямував до нього.

– Рідікулюс! – вигукнув він, і на якусь мить усі ще раз побачили Снейпа в мереживній сукні. І тут Невіл раптом розреготався – ховчик вибухнув, розлетівшись на безліч маленьких хмаринок диму, і щез.

– Пречудово! – вигукнув професор Люпин, а учні заплескали в долоні. – Молодець, Невіле! Ви всі молодці. Зараз порахую... По п'ять очок кожному, хто змагався з ховчиком... Десять очок Невілові, який зробив це двічі... І по п'ять очок Гаррі й Герміоні.

– Але ж я нічого не робив, – сказав Гаррі.

– Гаррі, на самому початку уроку ви з Герміоною правильно відповіли на мої запитання, – безтурботно пояснив професор Люпин. – Дякую всім, це був прекрасний урок. Домашнє завдання: перечитайте, будь ласка, розділ, присвячений ховчикам, законспектуйте і здайте мені в понеділок... На сьогодні все.

Збуджено перемовляючись, учні повиходили з учительської. Лише Гаррі не відчував радості. Професор Люпин навмисно не дав йому позмагатися з ховчиком. Чому?.. Невже через ту пригоду в поїзді? Невже Люпин вважає його заслабким і думає, що Гаррі знову знепритомніє?

Але, вочевидь, цим ніхто більше не переймався.

– Ви бачили, що я зробив з тією бенші? – вигукував Шеймус.

– А та рука! – кричав Дін, розмахуючи власною.

– А Снейп у капелюшку!

– А моя мумія!

– Цікаво, чому професор Люпин боїться кришталевих куль? – замислилася Лаванда.

– У нас іще ніколи не було такого класнющого уроку захисту від темних мистецтв, правда? – захоплено вигукнув Рон, коли вони верталися в клас по свої портфелі.

– Здається, дуже добрий учитель, – схвально відгукнулася Герміона. – Але шкода, що до мене не дійшла черга з тим ховчиком...

– І чого б ти найбільше злякалася? – захихотів Рон. – Домашнього завдання, за яке отримала п'ятірку не з трьома, а лише з двома плюсами?..