Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 64 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ -
Бобатон і Дурмстренґ

Наступного ранку Гаррі прокинувся, маючи в голові повністю готовий план, немовби його мозок безперервно працював навіть уві сні. Він устав, у напівтемряві одягся, вийшов зі спальні, не розбудивши Рона, і зійшов у порожню вітальню. Там узяв зі столу, на якому й досі лежала його домашня робота з віщування, аркуш пергаменту й написав такого листа:

Дорогий Сіріусе!

Думаю, мені просто здалося, що шрам заболів, я був напівсонний, коли тоді писав. Тобі немає сенсу повертатися, тут усе гаразд. Не журися, бо з моєю головою все нормально.

Гаррі.

Тоді він виліз крізь отвір у портреті, рушив угору по сходах мовчазного замку (там його ненадовго затримав Півз, що намагався скинути на нього величеньку вазу в коридорі на п'ятому поверсі), і нарешті дістався до соварні, розташованої на самій верхівці Західної вежі.

В соварні, округлій кам'яній кімнаті, панували холод і протяги – там не було жодної шибки. Підлогу вкривав шар соломи, перемішаний з совиним послідом та мишачими кістками. На сідалах, що здіймалися аж під самісінький гострий дах вежі, сиділи сотні сов найрізноманітніших порід та видів. Майже всі вони спали, хоч то тут, то там на Гаррі глипало кругле бурштинове око. Гедвіґа сиділа між совою-сипухою та сірою совою. Гаррі поспішив до неї, ковзаючи по вкритій послідом підлозі.

Минув якийсь час, поки він переконав її прокинутися й глянути на нього, бо вона весь час крутилася на своєму сідалі, повертаючись до нього хвостом. Видно було, що вона й досі сердиться за його вчорашню невдячність. Урешті-решт Гаррі вголос припустив, що вона дуже втомилася, тож він краще позичить у Рона його Левконію – і аж тоді Гедвіґа виставила вбік лапу й дала йому змогу прив'язати до неї листа.

– Тільки знайди його, добре? – погладив її Гаррі, підносячи до отвору в стіні. – Раніше за дементорів.

Вона вщипнула його за пальця дужче, ніж завжди, але ухнула лагідно й заспокійливо. Тоді розправила крила й злетіла назустріч ранковому сонцю, що саме з'являлося з-за обрію. Гаррі стежив, як вона зникає з очей, і відчував тривожну млість. Він же був упевнений, що Сіріусова відповідь його заспокоїть, а не стурбує ще більше.

*

– Гаррі, це ж неправда, – обурилася за сніданком Герміона, коли він розповів їй та Ронові про свого листа. – Тобі не здавалося, що заболів шрам. Ти добре знаєш, що він таки болів.

– Ну то й що? – озвався Гаррі. – Я не хочу, щоб він через мене повернувся в Азкабан.

– Та припини, – зупинив Рон Герміону, яка вже й рота відкрила, готова сперечатися. І чи не вперше вона його послухалася й замовкла.

Гаррі старався як міг, щоб не переживати за Сіріуса. Він, звісно, щоранку з тривогою очікував прибуття совиної пошти, а вночі перед сном ніяк не міг позбутися жахливих видінь – йому ввижався Сіріус, оточений дементорами в якійсь темній лондонській вуличці. Та поза тим Гаррі намагався якомога менше думати про свого хрещеного батька. Шкода, що не було квідичу адже ніщо так добре не відганяло тривожних думок, як виснажливі тренування. Щоправда, уроки ставали дедалі складнішими й вимогливішими, особливо захист від темних мистецтв.

На їхній подив, професор Муді оголосив, що випробовуватиме на кожному з них закляття «Імперіус», щоб продемонструвати його силу й побачити, чи зможуть вони опиратися його закляттю.

– Але ж... пане професоре, ви казали, що закляття незаконне, – засумнівалася Герміона, а Муді тим часом помахом чарівної палички розсунув парти, звільнивши від них середину кімнати. – Ви казали... що насилати його на інших людей не...

– Дамблдор воліє, щоб ви відчули його на собі, – урвав її Муді. Його магічне око крутнулося й, не кліпаючи, моторошно втупилося в Герміону. – Та якщо ви бажаєте випробувати це по-справжньому... коли хтось вирішить вас підкорити... то що ж. Як собі хочете. Ваша воля.

Він вузлуватим пальцем показав на двері. Герміона зашарілася й пробелькотіла щось про те, що вона й не думала нікуди йти. Гаррі й Рон обмінялися посмішками. Вони знали, що Герміона краще ковтне буботрубського гною, аніж пропустить такий важливий урок.

Муді почав по черзі викликати учнів, насилаючи на них закляття «Імперіус». Гаррі спостерігав, як однокласники під дією закляття виробляли найнеймовірніші трюки. Дін Томас тричі прострибав довкола кімнати, співаючи національний гімн. Лаванда Браун імітувала білку. Невіл виконав цілу серію дивовижних гімнастичних вправ, на які ніколи не був би здатен у нормальному стані. Ніхто не міг опиратися закляттю, поки Муді його не знімав.

– Поттер, – прогарчав Муді, – твоя черга.

Гаррі вийшов на середину класу, туди, де було порозсовано всі парти. Муді підняв чарівну паличку, спрямував її на Гаррі і промовив: «Імпєріо».

Це було дивовижне відчуття. Гаррі раптом усвідомив, що в його голові не залишилося жодних думок чи тривог, натомість його заповнила невловима й легка радість. Він стояв цілком розслаблений, майже не відчуваючи, що на нього всі дивляться.

І тут він почув голос Дикозора Муді, що відлунював у якомусь далекому закапелку його спорожнілого мозку: «Вистрибни на парту... вистрибни на парту...»

Гаррі слухняно зігнув коліна, приготувавшись до стрибка.

«Вистрибни на парту...»

А навіщо?

Десь у глибині мозку озвався інший голос. «Це ж дурість, справді», – сказав той голос.

«Вистрибни на парту...»

«Ні, дякую, я не стрибатиму, – рішучіше сказав той другий голос, – ...я не хочу...»

«Стрибай! НЕГАЙНО!»

І тут Гаррі відчув сильний біль. Він водночас і стрибнув, і намагався опиратися цьому стрибкові. В результаті налетів з розгону на стіл, перекинув його й, судячи з болю, розбив собі коліна.

– Оце вже на щось схоже! – прогарчав голос Муді, і Гаррі зненацька відчув, що в голові зникла лунка порожнеча. Він чітко пригадав усе, що сталося, а біль у колінах ніби подвоївся.

– Дивіться всі... Поттер боровся! Він боровся й ледве не переміг! Поттере, спробуємо ще раз. Всі уважно дивіться... стежте за його очима, ви там усе побачите... дуже добре, Поттер! Дуже добре! Тебе їм складно буде підкорити!

– Він так говорить, – пробурмотів Гаррі, коли вони через годину виходили з класу захисту від темних мистецтв, – наче на нас щомиті можуть напасти. (Муді примусив Гаррі пройти перевірку чотири рази поспіль, аж поки закляття цілком перестало діяти на нього).

– Справді, – погодився Рон, підстрибуючи через крок. На нього закляття вплинуло значно сильніше, ніж на Гаррі, хоча Муді й запевнив, що до обіду всі негативні прояви зникнуть. – Це вже параноя... – Рон нервово озирнувся, чи не чує його Муді, й заговорив знову, – не дивно, що в міністерстві були раді його позбутися. Ти чув, як він розповідав Шеймусові про ту горопашну відьму, яка першого квітня здумала, на свою голову, його жартома налякати?.. І коли нам читати про ту боротьбу з закляттям «Імперіус», якщо нас і так завалили роботою?

Усі четвертокласники помітили, що цього року кількість домашніх завдань значно зросла. Професорка Макґонеґел дала цьому пояснення, коли учні аж застогнали, почувши, скільки їм треба буде виконати домашніх завдань з трансфігурації.

– Зараз починається найважливіший етап вашої магічної освіти! – сказала вона, зловісно поблискуючи очима з-за своїх квадратних окулярів. – Невдовзі ви маєте отримувати Середні Оцінки Взірцевих учнів.

– Але ж СОВи дають аж у п'ятому класі! – обурився Дін Томас.

– Може, й так, Томасе, але повір, що вам треба старанно підготуватися! Міс Ґрейнджер єдина з класу спромоглася перетворити їжака на нормальну подушечку для шпильок. Мушу нагадати, що твоя подушечка, Томасе, й досі скручується зі страху в клубок, коли до неї піднести шпильку!

Герміона, що знову зашарілася, намагалася не виказувати свого самовдоволення.

Гаррі з Роном ледь не луснули зі сміху, коли професорка Трелоні оголосила, що за домашню роботу з віщування вони отримали найкращі оцінки. Вона зачитала вголос великі уривки їхніх пророцтв, похваливши хлопців за відвагу і стійкість щодо жахіть, які на них очікують. Та друзям стало не до сміху, коли професорка попросила їх зробити те саме й на наступний місяць – адже в них вичерпався запас ідей для можливих катастроф.

Професор Бінс, привид, який викладав історію магії, примушував їх щотижня писати реферати про бунти ґоблінів у XVIII столітті. А професор Снейп звелів виготовити протиотруту. Учні поставилися до цього якнайсерйозніше, бо він натякнув, що напередодні Різдва спробує когось із них отруїти, щоб перевірити дію протиотрути. Професор Флитвік дав їм прочитати три додаткові підручники, щоб підготуватися до заліку із замовлянь.

Навіть Геґрід не давав їм перепочинку. Вибухозаді скрути росли з дивовижною швидкістю – а ще ж ніхто не з'ясував, чим саме вони харчуються. Геґрід був у захваті й запропонував їм щодругого вечора приходити до його хижі, щоб спостерігати за дивовижною поведінкою скрутів і робити нотатки до їхнього спільного «проекту».

– Карочє, тільки не я, – рішуче заперечив Драко Мелфой, коли Геґрід повідомив про це з виглядом Діда Мороза, який витягає зі свого лантуха ще одну величезну іграшку. – Я на цю гидоту й на уроках надивився, дуже дякую.

Усмішка на Геґрідовім обличчі зів'яла.

– Ти меш робити те, шо я тобі мовив, – гаркнув він, – бо я, бігме, вчиню так, як професор Муді... Чув, шо з тебе вийшов файний тхорик, Мелфою.

Ґрифіндорці аж покотилися з реготу. Мелфой почервонів зі злості, але згадка про покарання, яке вчинив Муді, була ще, мабуть, дуже болюча, тож він мовчки проковтнув образу. Після уроку Гаррі, Рон і Герміона поверталися до замку в чудовому настрої. Дуже приємно було бачити, як Геґрід поставив на місце Мелфоя – особливо тому, що торік Мелфой аж зі шкури пнувся, щоб Геґріда звільнили.

Коли вони зайшли у вестибюль, шлях їм загородила велетенська юрба учнів, які зібралися там довкола великої дошки оголошень, що височіла біля підніжжя мармурових сходів. Рон, найвищий з них трьох, звівся навшпиньки й прочитав уголос оголошення.

ТРИЧАКЛУНСЬКИЙ ТУРНІР

У п'ятницю, ЗО жовтня, о 18 годині прибудуть делегації з Бобатону і Дурмстренґу. Уроки закінчаться на півгодини раніше...

– Класно! – зрадів Гаррі. – У п'ятницю останній урок – зілля й настійки! Отже, Снейп не встигне нас усіх потруїти!

Всі учні повинні занести в гуртожитки свої портфелі

й підручники, а тоді зібратися біля замку для зустрічі наших

гостей перед Вітальним бенкетом.

– Лишився тільки тиждень! – сказав Ерні Макмілан з Гафелпафу з сяючими очима вибираючись з юрби. – Цікаво, чи знає Седрик? Піду йому скажу...

– Який Седрик? – тупо перепитав Рон, коли Ерні відійшов.

– Діґорі, – пояснив Гаррі. – Напевне, він візьме участь у турнірі.

– Щоб цього ідіота обрали чемпіоном Гоґвортсу? – обурився Рон, коли вони проштовхувалися крізь галасливу юрбу до сходів.

– Він не ідіот, просто ти його не любиш, бо він переміг Ґрифіндор у квідичі, – втрутилася Герміона. – Я чула, що він дуже добре вчиться... а ще він староста.

Вона це сказала тоном, що не припускав заперечень.

– Тобі він подобається лише тому, що дуже вродливий, – саркастично скривився Рон.

– Вибач, але я не оцінюю людей тільки за вродою! – обурилася Герміона.

Рон роблено закашлявся, але в цьому кашлі явно вчувалося слово «Локарт!»

Поява оголошення у вестибюлі справила помітний ефект на мешканців замку. Наступного тижня, хоч би куди Гаррі пішов, він чув розмови лише про одне – Тричаклунський турнір. Чутки ширилися між учнів, наче вірус: хто стане чемпіоном Гоґвортсу, що діятиметься під час турніру, чи дуже будуть відрізнятися від них учні Бобатону й Дурмстренґу.

А ще Гаррі помітив, що в замку прибирали, як ніколи досі. Ретельно зішкрібали бруд і стирали порох з деяких портретів, чим викликали явне невдоволення зображених там суб'єктів, які щулилися в куточках, похмуро щось бурмочучи й мацаючи з огидою свої відчищені рожеві обличчя. Лицарські обладунки раптом аж засяяли й перестали рипіти, а сторож Арґус Філч з такою люттю нападав на кожного учня, котрий забув почистити взуття, що довів кількох першокласниць до істерики.

Інші викладачі також були на диво напружені.

– Лонґботоме, дуже тебе прошу нікому з Дурмстренґу не показувати, що ти не вмієш виконати навіть найпростіше обмінне закляття! – гаркнула професорка Макґонеґел наприкінці дуже складного уроку, під час якого Невіл випадково пересадив власні вуха на кактус.

Зійшовши тридцятого жовтня на сніданок, учні побачили, що Велику залу за ніч дуже гарно прикрасили. Зі стін звисали велетенські шовкові полотнища. Кожне представляло певний гоґвортський гуртожиток: червоне з золотим левом – Ґрифіндор, синє з бронзовим орлом – Рейвенклов, жовте з чорним борсуком – Гафелпаф, а зелене зі срібною змією – Слизерин. Над учительським столом висіло найбільше полотнище з Гоґвортським гербом: лев, орел, борсук і змія, що сплелися навколо великої літери «Г».

Гаррі, Рон і Герміона помітили за ґрифіндорським столом Фреда й Джорджа. Ті, хоч як це й було незвично, знову сиділи окремо від усіх і про щось упівголоса розмовляли. Рон з друзями попрямував до них.

– Ясно, що це лажово, – похмуро казав Фредові Джордж. – Але якщо він не поговорить з нами особисто, то доведеться послати йому листа. Або тицьнути йому в руки. Він же не зможе уникати нас вічно.

– А хто вас уникає? – поцікавився Рон, сідаючи поруч з ними.

– На жаль, не ти, – роздратувався втручанням Фред.

– А що лажово? – спитав Рон у Джорджа.

– Лажово мати брата-нишпорку, – відрубав Джордж.

– Ви вже маєте якісь ідеї щодо Тричаклунського турніру? – звернувся до близнюків Гаррі. – Придумали, як туди потрапити?

– Я спитав Макґонеґелку, як обирають чемпіонів, але вона нічого не відповіла, – сердито буркнув Джордж. – Сказала тільки, щоб я замовк і продовжував трансфігурацію єнота.

– Цікаво, які будуть завдання? – замислився Рон. – Гаррі, я впевнений, що ми з ними впоралися б. Ми вже ж мали справи з небезпечними речами...

– А хто судді? – поцікавився Гаррі.

– Ну, по-перше, туди завжди входять директори шкіл-учасниць, – сказала Герміона, і всі здивовано глипнули на неї, – бо всіх трьох директорів було поранено під час турніру 1792 року, коли василіск, якого мали впіймати чемпіони, взяв і ошалів.

Герміона помітила, що на неї дивляться, і пояснила, виразно демонструючи своє «фе» стосовно того, що й досі ніхто не прочитав усіх тих книжок, що й вона: – Це є в «Історії Гоґвортсу». Хоч ця книжка, звісно, не надто достовірна. Точніше було б її назвати «Виправлена історія Гоґвортсу». Або ж «Вельми упереджена й вибіркова історія Гоґвортсу, що замовчує найприкріші шкільні проблеми».

– Про що це ти? – здивувався Рон, хоч Гаррі вже здогадувався, до чого йдеться.

– Про ельфів-домовиків! – голосно сказала Герміона, підтвердивши Гарріні підозри. – На жодній з понад тисячі сторінок «Історії Гоґвортсу» навіть не згадується, що ми всі беремо співучасть у гнобленні сотень рабів!

Гаррі похитав головою й зосередився на яєшні. Хоч ні він, ні Рон не виявили жодного завзяття, це анітрохи не вплинуло на Герміонину рішучість вибороти справедливість для ельфів-домовиків. Щоправда, вони заплатили по два серпики за значки «ССЕЧА», хоч і пішли на це, щоб тільки її заспокоїти. Однак їхні серпики були, мабуть, викинуті на вітер, бо Герміона стала ще настирливіша. Вона остаточно замучила Гаррі й Рона, спочатку вимагаючи, щоб вони самі носили значки, а тоді примушуючи їх переконувати інших робити те саме. А ще вона щовечора бродила по ґрифіндорській вітальні, зупиняла учнів і торохкотіла їм під носом бляшанкою для збору грошей.

– Чи ви усвідомлюєте, що вам міняють простирадла, розпалюють камін, прибирають у кімнатах і готують їжу пригноблені магічні істоти, яким за це анічогісінько не платять? – люто перепитувала вона.

Деякі учні, скажімо, Невіл, платили їй, аби вона тільки відчепилася. Дехто мляво цікавився її промовами, але відмовлявся брати активнішу участь у цій кампанії. Більшість сприймали все як жарт.

Отож Рон звів очі до стелі, залитої сяйвом осіннього сонця, а Фред надзвичайно зацікавився шинкою (обидва близнюки відмовилися купувати значки «ССЕЧА»). А от Джордж підсунувся до Герміони.

– Слухай, Герміоно, а чи ти бувала на кухні?

– Авжеж, ні, – відказала Герміона, – бо учням, здається, не можна...

– А ми бували, – показав на Фреда Джордж, – багато разів. Харчі крали. І ми їх бачили, і вони були щасливі. Вони вважають, що їхня робота – найкраща в світі...

– Це тому, що вони неосвічені й затуркані! – палко заперечила Герміона, але її слова потонули в шелестінні крил, яке свідчило про прибуття совиної пошти. Гаррі відразу побачив Гедвіґу, що підлітала до нього. Герміона миттю замовкла. Разом з Роном вона стурбовано стежила за Гедвіґою, яка спурхнула на Гарріне плече, склала крила і втомлено простягла йому лапу.

Гаррі схопив Сіріусову відповідь і запропонував Гедвізі шкірку з шинки, яку вона вдячно ковтнула. Тоді, переконавшись, що Фред і Джордж знову захопилися обговоренням Тричаклунського турніру, Гаррі пошепки прочитав листа Ронові й Герміоні.

Дякую за турботу, Гаррі.

Я вже повернувся й надійно переховуюсь. Прошу тримати мене в курсі всього, що відбувається у Гоґвортсі. Не використовуй для цього Гедвіґу, весь час міняй сов, за мене не турбуйся, думай про себе. Не забувай, що я тобі казав про шрам.

Сіріус.

– Чого це ти мусиш міняти сов? – тихенько спитав Рон.

– На Гедвігу всі звертатимуть увагу, – відразу озвалася Герміона. – Вона дуже впадає у вічі. Біла полярна сова, що постійно вертається до його схованки. .. адже такі види птахів тут не водяться, правда?

Гаррі склав листа і заховав його в мантію. Він уже й не знав, заспокоїв його лист чи ще дужче стривожив. Поза сумнівом, Сіріусові непросто було повернутися непоміченим. Однак думка про те, що Сіріус перебуватиме десь поблизу, додавала надії. Тепер принаймні не доведеться так довго чекати відповідей на листи.

– Дякую, Гедвіґо, – погладив він сову, що сонно ухнула, встромила дзьоба в його склянку з помаранчевим соком, а тоді знову знялася в повітря з помітним бажанням добряче виспатися в соварні.

Цього дня в повітрі витало приємне передчуття. На уроках ніхто не відзначався увагою, бо всіх значно більше цікавило прибуття делегацій з Бобатону та з Дурмстренгу. Навіть урок зілля й настійок здавався не таким уже й нестерпним, адже він тривав на півгодини менше. Коли задзвонив дзвінок, Гаррі, Рон і Герміона помчали до ґрифіндорської вежі, залишили свої портфелі й підручники, одягли плащі й побігли до вестибюлю.

Вихователі гуртожитків вишикували своїх учнів рядочками.

– Візлі, поправ капелюха, – гримнула на Рона професорка Макґонеґел. – Міс Патіл, прошу забрати з волосся оце казна-що.

Парваті спохмурніла й витягла з коси великого декоративного метелика.

– Прошу йти за мною, – звеліла професорка Макґонеґел, – спочатку першокласники... і не штовхайтесь...

Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.

– Майже шоста, – повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. – Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?

– Навряд, – засумнівалася Герміона.

– Тоді як? На мітлах? – припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.

– Не думаю... це ж дуже далеко...

– Скористаються летиключами? – намагався вгадати Рон. – Або являтимуться... може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?

– На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? – нетерпляче відмахнулася Герміона.

Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б... може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: «Завжди та сама біда – ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом...»

І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: – Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!

– Де? – закрутили головами учні.

– Отам! – закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.

Щось велике, значно більше за мітлу... та що там казати, більше за сто мітел... летіло в темно-синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.

– Це дракон! – перелякано заверещала одна першокласниця.

– Не мели дурниць... це летючий будинок! – вигукнув Ден Кріві.

Ден був ближчий до істини... Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво-блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.

Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися... і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п'ятикласникові-слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.

Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.

З карети зіскочив хлопець у блідо-голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з'явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці... черевичок завбільшки, як дитячі санчата... а далі, майже відразу – величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.

Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці – Геґріда. Але чомусь – може, тому що до Геґріда він просто звик – ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п'ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.

Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб'язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.

– Дорога мадам Максім, – усміхнувся він, – вітаю вас у Гоґвортсі.

– Дамбелі-дорр, – промовила низьким голосом мадам Максім. – Надьїюся, у вас усе допрре?

– Усе чудово, дякую, – відповів Дамблдор.

– Мої учні, – мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.

Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат – судячи з вигляду, старшокласників, – що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.

– А чи прибуф уже Каркароф? – поцікавилася мадам Максім.

– Чекаємо з хвилини на хвилину, – відповів Дамблдор. – Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?

– Мабуть, з'їгрітисья, – сказала мадам Максім. – Але к'оні...

– Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, – сказав Дамблдор, – тільки-но владнає невеличкий клопіт, пов'язаний з деякими... е-е... створіннями.

– Зі скрутами, – вишкірився до Гаррі Рон.

– Мої к'оникі звикли до п'ефної... е-е... суворр'ості, – сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. – Вони дьюже сильні...

– Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, – усміхнувся Дамблдор.

– Дьюже допрре, – кивнула головою мадам Максім, – але прошю переказати 'Еґррідофі, що ці к'оні п'ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.

– Усе буде зроблено, – також легенько кивнув Дамблдор.

– Ходьїмо, – владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.

– Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? – звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.

– Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, – відповів Гаррі. – Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?

– Може, повтікали, – з надією сказав Рон.

– Ой, не кажи так, – здригнулася Герміона. – Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити...

Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось...

– Чуєш? – запитав зненацька Рон.

Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум – ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос...

– Озеро! – заволав Лі Джордан, показуючи туди. – Гляньте на озеро!

Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води... хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з'явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі... і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку...

З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина... а тоді Гаррі побачив там снасті...

– Це щогла! – гукнув він Ронові й Герміоні.

Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.

Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла... але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра – гладенького й сріблястого, немов його волосся.

– Дамблдор! – радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. – Як ся маєш, друже, як справи?

– Чудово, професоре Каркароф, дякую, – відповів Дамблдор.

Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.

– Любий старий Гоґвортс, – проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. – Як це добре – опинитися тут. Як це гарно... Вікторе, підходь до тепла... ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить...

Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.

– Гаррі – це Крум!