Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -
Книгарня «Флоріш і Блотс»

Життя в «Барлозі» було зовсім інакше, ніж на Прівіт-драйв. Дурслі любили охайність і порядок, натомість у Візлів завжди можна було натрапити на щось дивне й несподіване. Гаррі був приголомшений, коли вперше глянув у дзеркало над кухонним каміном. Дзеркало гаркнуло: «Заправ сорочку, нечепура!» Коли в будинку ставало занадто тихо, упир на горищі починав завивати й бамкати трубами, а на невеличкі вибухи, що долинали з кімнат Фреда та Джорджа, ніхто навіть уваги не звертав.

Але найнесподіванішим для Гаррі в Роновому будинку було не балакуче дзеркало чи невгамовний упир, а те, що його тут усі любили.

Місіс Візлі дбала про його шкарпетки й щоразу примушувала його з'їдати по чотири порції кожної страви. Містерові Візлі подобалося садовити Гаррі за столом біля себе і засипати його запитаннями про життя серед маґлів. Його цікавило все – від кранів до поштових скриньок.

– Дивовижної – вигукував він, коли Гаррі розповідав йому, як користуватися телефоном. – Просто неймовірно, скільки всього понавигадували маґли, щоб якось обходитися без чарів!

Одного сонячного ранку, вже десь із тиждень проживши в «Барлозі», Гаррі отримав перші вістки з Гоґвортсу. Коли вони з Роном прийшли снідати, за столом на кухні сиділи містер і місіс Візлі, а також Джіні. Побачивши Гаррі, Джіні ненароком перекинула кашу, і її мисочка з брязкотом упала на підлогу. У Джіні завжди щось переверталося, коли до кімнати заходив Гаррі. Вона полізла під стіл по мисочку, а коли з'явилася знову, її обличчя пашіло, як призахідне сонце. Вдаючи, що він нічого не помітив, Гаррі сів за стіл і взяв грінку, яку простягла йому місіс Візлі.

– Листи зі школи, – повідомив містер Візлі, передаючи Гаррі й Ронові однакові конверти з жовтуватого пергаменту, підписані зеленим чорнилом. – Дамблдорові, Гаррі, вже відомо, що ти тут, від нього нічого не приховаєш. До речі, для вас також є, – додав він, побачивши Фреда і Джорджа, які прийшли ще в піжамах.

Якийсь час, поки всі читали листи, було тихо. Гаррі написали, щоб він, як і завжди, першого вересня на вокзалі Кінґс-Крос сів у «Гоґвортський експрес». У листі був також список нових книжок, потрібних йому цього навчального року.

Учні другого класу повинні були мати такі підручники:

«Стандартна книга заклинань» (2-ий курс) Міранди Ґошоук.

«Балачки з Бабою-Ягою» Ґільдероя Локарта.

«Вакації з вампірами» Ґільдероя Локарта.

«Перерви з перевертнями» Ґільдероя Локарта.

«Сніданок зі сніговою людиною» Ґільдероя Локарта.

«Трапези з тролями» Ґільдероя Локарта.

«Уперті упирі» Ґільдероя Локарта.

«Феєрії з фуріями» Ґільдероя Локарта.

Фред, переглянувши свій список, зазирнув до списку Гаррі.

– Тобі теж потрібні всі книжки Локарта! – здивувався він. – Новий професор із захисту від темних мистецтв, мабуть, великий його шанувальник – чи, радше, таки шанувальниця.

Тут Фред перехопив мамин погляд і відразу зосередився на варенні.

– Це стільки грошей піде, – сказав Джордж, зиркнувши на батьків. – Локартові книжки такі дорогі...

– Нічого, купимо, – заспокоїла його місіс Візлі, хоч і виглядала стурбовано. – Думаю, що для Джіні ми майже все знайдемо в комісійній крамниці.

– О, то цього року і ти йдеш до Гоґвортсу? – запитав Гаррі.

Джіні кивнула, зашарівшись аж до кінчиків своїх рудих кіс, і встромила лікоть у масло. На щастя, ніхто, окрім Гаррі, цього не помітив, бо саме тієї миті з'явився Персі, Ронів старший брат. Він уже вдягнувся у плетений гольф, а на його грудях красувався значок гоґвортського старости.

– Усім доброго ранку! – бадьоро привітався Персі. – Гарний день!

Він сів на єдиний вільний стілець, але майже відразу підскочив, діставши з-під себе вилинялий сірий віничок з пір'їн для змітання пилюки, – принаймні, так здавалося Гаррі, аж поки він побачив, що той віничок дихає.

– Ерола! – вигукнув Рон, забираючи від Персі охлялу сову й витягаючи листа у неї з-під крила. – Нарешті!.. Тут відповідь від Герміони. Я їй писав, Що ми збираємося рятувати тебе від Дурслів.

Рон відніс Еролу на сідало біля дверей і намагався її там примостити. Проте Ерола відразу впала Додолу, і тоді Рон поклав її на раковину, бурмочучи: Безнадійна...» Далі розгорнув Герміониного листа і прочитав його вголос:

«Дорогий Роне і Гаррі, якщо ти вже там!

Сподіваюся, що все у вас вийшло, що Гаррі в порядку і що ти, Роне, не порушив жодних законів, визволяючи його, бо через це й Гаррі може перепасти на горіхи. Я за вас дуже переживаю, тож коли з Гаррі все гаразд, прошу відразу напиши мені, але краще, мабуть, послати листа іншою совою, бо ця, боюся, не витримає ще одного перельоту.

Я, звичайно, постійно працюю над шкільними завданнями («Як так можна? – вжахнувся Рон. – Ми ж на канікулах!»), а наступної середи ми їдемо до Лондона купувати нові підручники. Може, зустрінемося на алеї Діаґон?

Якомога швидше дайте знати, що діється.

Цілую, Герміона».

– Чудово, ми також поїдемо і придбаємо вам усе необхідне, – сказала місіс Візлі, прибираючи зі столу. – Що ви сьогодні робите?

Гаррі, Рон, Фред і Джордж планували вийти на пагорб, де був невеличкий вигін, що належав родині Візлів. Вигін був обсаджений деревами, тож був закритий від села і там можна було пограти в квідич, коли не залітати, звичайно, надто високо. Хлопці не брали справжніх квідичних м'ячів, які могли б утекти й полетіти до села, а жбурляли один одному яблука й ловили їх. По черзі вони випробували Гаррін «Німбус-2000», що був, безперечно, найкращою мітлою; старий Ронів «Метеор» часто випереджали навіть метелики.

За яких п'ять хвилин хлопці вже піднімалися на пагорб, несучи на плечах мітли. Вони й Персі запитували, чи не хоче він піти з ними, але той відповів, що має забагато справ. Гаррі поки що бачився з Персі тільки за обіднім столом; решту часу той проводив, зачинившись у своїй кімнаті.

– Хотів би я знати, що він робить, – спохмурнів Фред. – Він сам не свій. Результати його іспитів прийшли за день до твого прибуття: дванадцять С.О.В., а він навіть не зрадів.

– С.О.В., тобто Середніх Оцінок Взірцевого учня, – пояснив Джордж, зауваживши здивований погляд Гаррі. – Білл теж колись мав дванадцять. Треба щось робити, бо скоро будемо мати в родині ще одного старосту школи. Я, мабуть, не переживу такої ганьби.

Білл був найстарший серед братів Візлі. Він і Чарлі, що був молодший від нього, уже закінчили Гоґвортс. Гаррі ніколи їх не бачив, але знав, що Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Білл працює в Єгипті представником «Ґрінґотсу» – чаклунського банку.

– Не знаю, як цього року батьки зможуть купити нам усе для школи, – засумнівався Джордж. – П'ять комплектів Локартових книжок! А Джіні ще потрібна мантія, паличка й таке інше.

Гаррі мовчав. Він зніяковів. У підземному сейфі «Ґрінґотсу» в Лондоні зберігалися чималі гроші, що їх лишили йому батьки. Ці гроші, звичайно, були дійсні тільки в світі чарівників: у маґлівських крамницях годі було щось купити за ґалеони, серпики і кнати. Він ніколи не казав Дурслям про свій банківський рахунок у «Ґрінґотсі», бо припускав, що звістка про цілу купу золота змусила б їх забути навіть про свій страх перед чарами.

*

Наступної середи місіс Візлі розбудила їх усіх ще вдосвіта. Нашвидкуруч поснідавши канапками з шинкою (по п'ять-шість на кожного), вони натягли куртки, а місіс Візлі зазирнула у квітковий горщик, який зняла з полички над кухонним каміном.

– Уже мало залишилось, Артуре, – зітхнула вона. – Треба сьогодні докупити ще... Ну що ж – першими – гості! Гаррі, дорогенький, бери!

І вона подала йому горщик.

Гаррі здивовано глянув на всіх.

– А щ-що я маю робити? – спитав він, затинаючись.

– Він же ніколи не мандрував із порошком флу, – здогадався Рон. – Вибач, Гаррі, я й забув.

– Ніколи? – здивувався містер Візлі. – А як ти потрапив на алею Діаґон, де купував торік речі для школи?

– На метро...

– Справді? – захоплено вигукнув містер Візлі. – І там були екскалатори? А як вони...

– Артуре, не тепер, – урвала його місіс Візлі й заговорила до Гаррі: – Любий мій, мандрувати з порошком флу значно швидше, але ж, боже мій, якщо ти ніколи не вживав його раніше...

– Мамо, він упорається! – запевнив Фред. – Гаррі, спершу подивися на нас.

Він набрав із горщика дрібку блискучого порошку, підійшов до каміна і жбурнув порошок у вогонь.

Полум'я загуло, стало смарагдово-зеленим і здійнялося вище від Фреда, який ступив у нього, вигукнув: «Алея Діаґон!» – і щез.

– Треба говорити дуже чітко, дорогенький, – радила Гаррі місіс Візлі, а Джордж тим часом запихав руку в горщик. – І стеж, щоб вийти з того каміна, де треба.

– Звідки? – стурбовано перепитав Гаррі.

Полум'я тим часом знову загуло, поглинувши цього разу Джорджа.

– Ну розумієш, магічних камінів страшенно багато, можна заплутатись, але, якщо сказати все чітко...

– Молі, він розбереться, не набридай, – утрутився містер Візлі, також набираючи порошок флу.

– Але ж, коханий, якщо він загубиться, як ми пояснимо це його дядькові й тітці?

– Вони не надто перейматимуться, – заспокоїв її Гаррі. – Якщо я загублюся десь у димарі, Дадлі вважатиме це за кумедний жарт. Тож вам не треба журитися.

– Ну, гаразд, підеш після Артура, – сказала місіс Візлі. – Так-от, ступивши у вогонь, скажи, куди прямуєш...

– І не виставляй лікті, – порадив Рон.

– А очі заплющ, – додала місіс Візлі. – Сажа.

– Не метушися, – підказав Рон, – бо можеш вийти не з того каміна.

– Але не панікуй, щоб не вийти зашвидко, почекай, аж поки побачиш Фреда і Джорджа.

Намагаючись запам'ятати це все, Гаррі взяв дрібку порошку флу і наблизився до вогню. Набрав у легені чимбільше повітря, жбурнув порошок у полум'я і зайшов туди; йому здалося, ніби його обвіяв теплий вітерець, він відкрив рота й відразу наковтався гарячого попелу.

– Алея Д-діа-ґон! – закашлявся він.

Гаррі неначе засмоктало до величезної мушлі.

Він закрутився з неймовірною швидкістю, а у вухах так загуло, що він просто оглух...

Гаррі спробував розплющити очі, але від вихору зелених вогнів його мало не знудило...

Щось тверде вдарило Гаррі в лікоть, і він притиснув його до тіла, а сам і далі стрімко крутився. Раптом він відчув, ніби його б'ють по щоках чиїсь холодні руки... Глянувши крадькома крізь окуляри, побачив розмиті обриси камінів і якихось кімнат, що зливалися в суцільну мерехтливу смугу... У шлунку переверталися ранкові канапки з шинкою, і Гаррі знову заплющив очі, благаючи, щоб усе це нарешті скінчилося, – і раптом упав обличчям просто на холодний камінь, почувши, як тріщать окуляри.

Запаморочений, весь у сажі і синцях, Гаррі обережно підвівся, притримуючи рукою розбиті окуляри. Він був сам-один, і не мав жодного уявлення, де опинився. Бачив тільки, що стоїть у кам'яному каміні якоїсь великої тьмяно освітленої чаклунської крамниці, але там були речі, які навряд чи могли б потрапити до гоґвортського шкільного списку.

Неподалік під скляним ковпаком лежала засохла рука на подушечці, закривавлена колода карт і вирячене скляне око. Зі стін позирали зловісні маски, на прилавку були розкидані людські кістки, а зі стелі звисали якісь іржаві загострені знаряддя. А найгірше те, що темна, вузенька вуличка, яку Гаррі міг бачити крізь брудне крамничне вікно, аж ніяк не була алеєю Діаґон. Що швидше він звідси вибереться, то краще.

Ніс після удару об кам'яну підлогу болів і досі. Гаррі тихенько кинувся до дверей, але не встиг пройти й півдороги, як за вікном з'явилися дві постаті. Одну з них він щонайменше у світі хотів бачити, а надто тепер, коли загубився, вимазався в сажі і мав розбиті окуляри: адже то був Драко Мелфой.

Гаррі миттю роззирнувся і побачив ліворуч від себе велику темну шафу. Він шаснув усередину й причинив за собою дверцята, лишивши тільки шпаринку для підглядання. За кілька секунд дзенькнув дзвіночок, і до крамнички зайшов Мелфой.

Чоловік, який увійшов за ним, міг бути тільки Його батьком. Він мав таке саме бліде, загострене обличчя й такі ж холодні сірі очі. Містер Мелфой пройшовся крамницею, ліниво позираючи на виставлені товари, а тоді задзвонив у дзвіночок на прилавку і звелів синові:

– Драко, нічого не чіпай.

Син, який хотів узяти скляне око, набурмосився:

– Я думав, ти купиш мені якийсь дарунок.

– Я казав, що куплю тобі спортивну мітлу, – відказав батько, барабанячи пальцями по прилавку.

– Ну то й що, коли мене нема в команді гуртожитку? – похмуро й роздратовано відізвався Мелфой. – Гаррі Поттер дістав торік «Німбус-2000». Він мав дозвіл від Дамблдора, щоб грати за Ґрифіндор. Карочє, він не такий уже й класний ловець, просто відомий... Відомий, бо має той жлобський шрам на чолі.

Мелфой нахилився над поличкою, де було повно черепів.

– А всі думають, що він такий крутий, такий класний Поттер зі своїм шрамом і мітлою.

– Ти вже казав мені про це разів з десять, – заспокійливо глянув на сина містер Мелфой, – і я знову хотів би нагадати тобі, що просто... необачно показувати, що ти не в захваті від Гаррі Поттера, коли для більшості наших людей – це герой, який примусив зникнути Лорда Темряви. О, містере Борджине!

За прилавком, пригладжуючи масне волосся, показався згорблений чоловік.

– Містере Мелфою, як приємно бачити вас знову! – сказав містер Борджин ще маснішим, ніж його волосся, голосом. – Я такий радий, а тут ще й панич Мелфой, – чудово. Чим можу прислужитися? Я вам зараз покажу щось, тільки-но отримав, і ціна поміркована...

– Містере Борджине, я нині не купую, а продаю, – перебив його містер Мелфой.

– Продаєте? – Усмішка на обличчі містера Борджина трохи пригасла.

– Ви, звісно, чули, що міністерство проводить нові обшуки, – додав містер Мелфой, витягаючи з внутрішньої кишені сувій пергаменту й розгортаючи його перед містером Борджином. – Я маю вдома кілька... е-е... дрібничок, які можуть мені зашкодити, якщо з'явиться хтось із міністерства...

Містер Борджин почепив на носа пенсне і переглянув список.

– Та хіба в міністерстві насміляться турбувати вас?

Містер Мелфой скривився.

– Досі ще ніхто не навідувався. Ім'я Мелфоїв і далі згадують з повагою, але міністерство скрізь починає пхати свого носа. Ходять чутки, ніби готують новий указ про захист маґлів, і немає сумніву, що за цим стоїть той маґлолюбець – жалюгідний телепень Артур Візлі.

Гаррі відчув гарячу хвилю гніву.

– І ви розумієте, що деякі з цих отрут можуть створити враження...

– Так-так, розумію, – підтвердив містер Борджин. – Дайте-но я погляну...

– А можна мені це? – втрутився Драко, показуючи на засохлу руку на подушечці.

– О, Рука Слави! – вигукнув містер Борджин, забувши про список містера Мелфоя й підбігаючи до Драко. – Вставте туди свічку, і вона світитиме тільки тому, хто тримає цю руку! Найкращий помічник злодіїв і грабіжників! Ваш син, пане, має гарний смак.

– Сподіваюся, Борджине, мій син вартий більшого, ніж бути злодієм чи грабіжником, – холодно зауважив містер Мелфой, а містер Борджин почав виправдовуватися:

– Даруйте, пане, я не хотів вас образити.

– Хоча, якщо його оцінки не покращаться, – ще холодніше мовив містер Мелфой, – можливо, це й буде все, на що він здатний.

– Це не моя вина! – заперечив Драко. – Усі вчителі мають улюбленців, тіпа тієї Герміони Ґрейнджер.

– Я думав, тобі буде соромно, що якесь дівчисько, в чиїй родині навіть нема чарівників, випередить тебе в усіх іспитах, – урвав його містер Мелфой.

– Класно! – усміхнувся ледь чутно Гаррі, втішений, що побачив такого сердитого й розгубленого Драко.

– Тепер таке скрізь, – додав своїм масним голосом містер Борджин. – Чаклунська кров уже нічого й не варта.

– Тільки не для мене! – спалахнув містер Мелфой, роздимаючи ніздрі.

– Так, пане, і не для мене теж, – вклонився йому містер Борджин.

– У такому разі, мабуть, повернімося до мого списку, – промовив містер Мелфой. – Я трохи поспішаю, Борджине, маю сьогодні багато різних справ.

Вони почали торгуватися. Гаррі стурбовано стежив, як Драко все ближче підступає до його схованки, розглядаючи виставлені на продаж товари. Він зупинився біля довжелезної, скрученої кільцями мотузки, що належала катові, а тоді, дурнувато посміхаючись, прочитав напис біля розкішного опалового намиста: «Обережно: не чіпати! Закляте – позбавило життя уже дев'ятнадцятьох власників – маглів»'.

Драко відвернувся й побачив просто перед собою шафу. Підійшов, узявся за ручку...

– Усе, – сказав біля прилавка містер Мелфой. – Ходімо, Драко.

Драко відійшов, а Гаррі витер рукавом чоло.

– Гарного вам дня, містере Борджине, чекаю вас завтра в маєтку, заберете свій товар.

Тільки-но зачинилися двері, як містер Борджин заговорив уже не таким масним голосом.

– То вам гарного дня, містере Мелфою, бо, якщо вірити чуткам, ви не продали мені й половини того добра, що сховане у вашому маєтку...

Понуро бурмочучи, містер Борджин зайшов у якусь дальшу кімнату. Гаррі хвильку зачекав, тоді якомога тихіше виліз із шафи, проминув скляні вітрини з товарами і вийшов із крамниці.

Притримуючи рукою розбиті окуляри, Гаррі роззирнувся. Він опинився в брудному провулочку, де, здавалося, не було нічого, окрім крамничок, пов'язаних із темними мистецтвами. Та, з якої він щойно вийшов, «Борджин і Беркс», видавалася найбільшою, навпроти неї була якась огидна вітрина зі зморщеними головами, а трохи далі – велика клітка з живими величезними чорними павуками. Двійко обдертих чаклунів, перемовляючись у затінку дверей, пильно приглядалися до нього. Відчувши нервове збудження, Гаррі рушив уперед, намагаючись утримати на носі окуляри і без надії сподіваючись знайти вихід.

Стара дерев'яна табличка над крамницею, де торгували отруйними свічками, свідчила, що він опинився на алеї Ноктерн. Це мало допомогло, бо Гаррі ніколи не чув про таку алею. Мабуть, у каміні Візлів він не досить виразно вимовив назву, бо мав тоді в роті повно попелу. Намагаючись не панікувати, він думав, що робити далі.

– Ти не загубився, мій любий? – почувся раптом голос, від якого він аж здригнувся.

Перед ним стояла підстаркувата відьма, тримаючи тацю з чимось, що разюче нагадувало людські нігті, і скоса дивилася на нього, вишкіривши пожовклі зуби.

Гаррі відсахнувся.

– Усе гаразд, дякую, – промимрив він. – Я просто...

– ГАРРІ! Дитєтко! Що ти тут робиш?..

Гарріне серце аж підскочило. Підскочила й відьма: нігті з таці посипалися їй під ноги, вона вилаялась, а до них широкими кроками наближалася гігантська постать гоґвортського лісника Геґріда. Його чорні, мов у жука, очі виблискували над великою кошлатою бородою.

– Геґріде! – полегшено зітхнув Гаррі. – Я загубився, порошок флу...

Геґрід ухопив Гаррі за комір і відтягнув чимдалі від відьми, вибивши з її рук тацю. її вереск лунав їм услід, аж поки вони вибралися зі звивистого провулку на яскраве сонячне світло. Гаррі побачив удалині знайому сніжно-мармурову будівлю – банк «Ґрінґотс». Геґрід вивів його просто на алею Діаґон.

– Йой! Ти такий брудний! – буркнув Геґрід, так завзято обтрушуючи сажу, що Гаррі мало не впав у бочку з драконячими какульками, що стояла біля аптеки. – Чого ти си лазив по тій алеї Ноктерн? Це, Гаррі, таке кляте місце... Я би не хтів, щоб тебе там хтось видів...

– Це я вже зрозумів! – ухилився Гаррі від Геґріда, що знову збирався обтрушувати його. – Я ж кажу, що загубився... А що, до речі, ти там робив?

– Я си шукав якоїсь отрутки для слимаків, пояснив Геґрід. – Вони, кляті, понищили всю шкільну капусту... То ти тут не сам?

– Я разом з Візлі, але вони десь пропали, – сказав Гаррі. – Їх треба якось знайти.

Вони попрямували вулицею разом.

– Як то ся стало, що ти ні разу мені не відписав? – запитав Геґрід Гаррі, який біг підтюпцем поруч (там, де Геґрід ступав крок, Гаррі мусив робити три). Гаррі розповів усе про Добі та Дурслів.

– Шляк би трафив тих маґлів, – обурювався Геґрід. – Якби я знав...

– Гаррі! Гаррі! Сюди!..

Гаррі підвів голову й побачив Герміону Ґрейнджер, яка стояла згори на білих сходах, що вели до «Ґрінґотсу». Вона побігла до них, її пишне каштанове волосся розвівалося на вітрі.

– Що з твоїми окулярами? Привіт, Геґріде! Ой, як чудово побачити вас знову! Гаррі, ти йдеш у «Ґрінґотс»?

– Мушу спочатку знайти Візлів, – відповів Гаррі.

– Ну, тоді чекати недовго! – усміхнувся Геґрід.

Гаррі й Герміона озирнулися: пропихаючись крізь юрбу, до них уже бігли Рон, Фред, Джордж, Персі і містер Візлі.

– Гаррі! – захекано мовив містер Візлі. – Ми сподівалися, що ти помилишся не більше, ніж на один камін! – Він витер свою лискучу лисину. – Молі там мало не божеволіє, зараз вона прибіжить.

– То де ти вийшов? – запитав Рон.

– На алеї Ноктерн, – похмуро сказав Геґрід.

– Класно! – вигукнули водночас Фред і Джордж.

– Нас туди ніколи не пускали, – заздрісно мовив Рон.

– І дуже файно робили, – пробурмотів Геґрід.

Аж ось усі побачили місіс Візлі, яка вже підбігала до них. На одній руці у неї теліпалася торбинка, а на другій висіла Джіні.

– Ох, Гаррі, дорогенький мій! Ти ж міг опинитися де завгодно!

Відсапуючись, вона витягла з торбинки велику щітку для одягу й почала змітати сажу, яку не зміг обтрусити Геґрід. Містер Візлі узяв Гарріні окуляри, легенько вдарив по них своєю чарівною паличкою, й вони стали як нові.

– Ну, мушу йти, – сказав Геґрід, руку якого викручувала місіс Візлі («Алея Ноктерн! Геґріде, а якби ти не знайшов його!»). – До зустрічі в Гоґвортсі! – І він подався геть. Його голова і плечі височіли над юрбою.

– Знаєте, кого я бачив у «Борджина і Беркса»? – запитав Гаррі Рона з Герміоною, коли вони підіймалися сходами до «Ґрінґотсу». – Мелфоя з батьком.

– І Луціус Мелфой щось купував? – почули вони за спиною різкий голос містера Візлі.

– Ні, продавав.

– Тож він стривожився, – вимовив містер Візлі з похмурою втіхою. – Ох, як би мені хотілося впіймати Луціуса Мелфоя на гарячому!

– Будь обережний, Артуре, – гостро зауважила місіс Візлі, а тим часом ґоблін біля входу вклонився їм та відчинив двері до банку. – Ця родина – то справжнє лихо, не заїдайся з ними.

– То ти вважаєш мене слабшим від Луціуса Мелфоя? – обурився містер Візлі, але його майже відразу заполонило щось інше – Герміонині батьки, які боязко стояли біля стійки, що тяглася через усю простору мармурову залу, й чекали, поки донька їх відрекомендує.

– Тож ви маґли! – захоплено вигукнув містер Візлі. – 3 такої нагоди треба випити! Що це у вас? О, ви міняєте маґлівські гроші. Молі, дивися! – він схвильовано показав на десятифунтові банкноти в руках містера Ґрейнджера.

– Зачекайте нас тут, – сказав Рон Герміоні, коли інший ґрінґотський ґоблін повів Гаррі та Візлів до підземних сейфів.

До сейфів треба було добиратися візочками, якими керували ґобліни і які мчали мініатюрними рейками вздовж підземних банківських тунелів. Гаррі був захоплений карколомною поїздкою до сейфу Візлів, але йому стало зле, набагато гірше, ніж на алеї Ноктерн, коли той сейф відчинили. Там була лише малесенька купка срібних серпиків і один золотий ґалеон. Місіс Візлі тяжко зітхнула, висипаючи це все до своєї торбинки. Гаррі стало ще тяжче, коли вони опинилися біля його сейфу. Він намагався затулити його собою, поспіхом напиха-ючи шкіряний гаманець цілими жменями монет.

Вийшовши знову на мармурові сходи перед банком, усі порозходилися в різні боки. Персі невиразно буркнув, що йому треба купити нове гусяче перо. Фред і Джордж побачили свого приятеля з Гоґвортсу – Лі Джордана. Місіс Візлі та Джіні рушили до комісійної крамнички з мантіями. Містер Візлі хотів запросити Ґрейнджерів на чарчину до «Дірявого Казана».

– Зустрінемося всі за годину біля «Флоріш і Блотс» і купимо там підручники, – сказала місіс Візлі, відходячи разом із Джіні. – І навіть не підходьте до алеї Ноктерн! – крикнула вона услід близнюкам, що швиденько віддалялися.

Гаррі, Рон і Герміона рушили по звивистій брукованій вуличці. Гаманцеві з золотими, срібними і бронзовими монетами, що бряжчали в Гарріній кишені, кортіло, щоб його спорожнили. Отож Гаррі купив три великі порції полунично-горіхового морозива, яке вони з насолодою наминали, прямуючи вуличкою й оглядаючи дивовижні вітрини крамниць.

Рон з тугою прикипів очима до повного комплекту мантій «Гармат із Чадлі», виставлених у вітрині крамниці «Все для квідичу», аж поки Герміона потягла їх до сусідньої крамниці, щоб купити чорнило й пергамент. У «Витівках і пустощах – крамниці магічних жартів» вони зустріли Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що запасалися «Легендарною піротехнікою від доктора Флібустьєра – не намокає і не перегрівається», а в малесенькій крамничці старих речей, де було повно тріснутих чарівних паличок, поламаних мідних терезів і потертих мантій із плямами від зілля, знайшли Персі, що поринув у читання невеличкої і вкрай нудної книжки під назвою «Старости, що здобули владу».

– «Старости Гоґвортсу та їхні подальші кар'єри», – прочитав Рон уголос напис на зворотному боці обкладинки. – Як цікаво!..

– Забирайся звідси! – гаркнув Персі.

– Звісно, наш Персі дуже честолюбний, має великі плани, прагне стати міністром магії, – упівголоса сказав Рон Гаррі й Герміоні, і вони покинули Персі.

За годину вони вже підходили до книгарні «Фло-ріш і Блотс». Але виявилося, що не тільки їм треба було зайти до книгарні. Підійшовши ближче, вони здивовано побачили величезну юрбу людей, які штовхалися біля дверей, намагаючись потрапити всередину. Причина з'ясувалася, коли вони побачили напис на великому полотнищі, що висіло поміж вікнами верхнього поверху:

ҐІЛЬДЕРОЙ ЛОКАРТ

підписуватиме примірники своєї автобіографії

«Я – МАГІЧНИЙ»

сьогодні з 12:30 до 16:30

– Ми зможемо зустріти його! – запищала Гер-міона. – Адже це він написав майже всі необхідні нам книжки!

Натовп складався здебільшого з чарівниць віку місіс Візлі. Біля дверей стояв якийсь розгублений чаклун, примовляючи: «Спокійно, пані, прошу вас, не штовхайтеся, обережно, не скиньте книжок...»

Гаррі, Рон і Герміона насилу пропхалися до книгарні. Довжелезна черга зміїлася вглиб крамниці, де Ґільдерой Локарт підписував свої твори. Вони вхопили кожен по примірнику книжки «Балачки з Бабою-Ягою» і пробилися до решти Візлів, які стояли в черзі разом із містером та місіс Ґрейнджер.

– О, ви вже тут? Чудово! – зраділа місіс Візлі. Вона була засапана і раз по раз поправляла волосся. – Ще хвилинка, і ми побачимо його!

Невдовзі вони вже підступили до Ґільдероя Локарта, який сидів за столом серед величезних фотографій власного обличчя. Усі портрети підморгували натовпові й виблискували сліпучо-білими зубами. Сам Локарт був одягнений у мантію фіалкового кольору, що ідеально пасувала до його очей; гостроверхий чаклунський капелюх сидів на його хвилястому волоссі елегантно і стильно.

Низенький чоловічок із роздратованим виглядом витанцьовував довкола, знімаючи все великим чорним фотоапаратом, який після кожного сліпучого спалаху випускав із себе клуби пурпурового диму.

– Відійди-но звідси! – гаркнув він Ронові, вибираючи місце для ефектнішого кадру. – Це для «Щоденного віщуна».

– Велика цяця! – буркнув Рон, розтираючи ногу, на яку наступив фотограф.

Ґільдерой Локарт почув ці слова й підняв голову. Глянув на Рона, а тоді зауважив Гаррі.

Придивився пильніше. Зненацька підскочив і закричав:

– Невже це Гаррі Поттер?

Юрба розступилася, схвильовано перешіптуючись. Локарт кинувся до Гаррі, схопив його за руку и витяг наперед. Юрба гримнула оплесками. Обличчя Гаррі палало, а Локарт тиснув йому руку перед фотографом, що клацав, як навіжений, огорнувши родину Візлів хмарою густого диму.

– Гарно всміхнися, Гаррі, – сказав Локарт, вишкіривши блискучі зуби. – Ми з тобою варті, щоб потрапити на першу сторінку.

Коли він зрештою відпустив його руку, Гаррі ледве відчував свої пальці.

Він спробував крадькома вернутися до Візлів, але Локарт обійняв його за плечі й міцно пригорнув до себе.

– Пані та панове! – голосно вигукнув він, жестом попросивши уваги. – Що за неймовірна мить! Найкраща для мене нагода виголосити маленьке повідомлення, яке я давно хотів зробити!.. Коли юний Гаррі зайшов сьогодні у «Флоріш і Блотс», він просто хотів купити мою автобіографію, яку я з радістю подарую йому тепер безкоштовно, – у натовпі знову зааплодували, – але він навіть не уявляв, – вів далі Локарт, поторсавши Гаррі за плече, від чого окуляри мало не впали йому з носа, – що невдовзі отримає значно – набагато більше, ніж книжку «Я – магічний». Він та його шкільні друзі отримають, власне, справжнього магічного мене. Так, пані та панове, маю велику радість і честь оголосити, що з вересня цього року я заступаю на посаду професора із захисту від темних мистецтв Гоґвортської школи чарів і чаклунства!

Натовп шаленів оплесками та криками, а Гаррі отримав у дарунок повний комплект творів Ґільдероя Локарта. Заточуючись під їхньої вагою, він нарешті пробрався туди, де під стіною стояла Джіні поряд зі своїм новим казаном.

– Бери, – пробурмотів Гаррі, скидаючи книги в її казан. – А я собі куплю...

– Що, Поттер, закайфував? – пролунав голос, якого Гаррі не міг не впізнати.

Він випростався і перед самим носом побачив Драко Мелфоя, що, як і завжди, глузливо шкірився.

– Крутий Гаррі Поттер, – кривлявся Мелфой. – Навіть до книгарні не може зайти, щоб не знятися на першу сторінку.

– Облиш його, він цього не хотів! – крикнула Джіні. Це вперше вона заговорила на очах у Гаррі, люто поглядаючи на Мелфоя.

– Поттере, то ти вже маєш подружку! – насмішкувато протягнув Мелфой. Джіні зашарілася, а до них із цілими стосами Локартових книжок підійшли Рон та Герміона.

– А-а, це ти, – сказав Рон, дивлячись на Мелфоя так, ніби вступив черевиком у щось гидке. – Не сподівався побачити тут Гаррі, так?

– Мене більше дивує, що тут робиш ти, Візлі, – вишкірився Мелфой. – Твої старі, мабуть, голодуватимуть цілий місяць, щоб усе це оплатити.

Рон, як і Джіні, густо почервонів. Він також пожбурив книжки в казан і рушив на Мелфоя, але Гаррі з Герміоною схопили його ззаду за куртку.

– Роне! – крикнув містер Візлі, підходячи разом із Фредом і Джорджем. – Що ти робиш? Тут можна здуріти, ходімо на вулицю.

– Так-так-так, Артуре Візлі.

Це був містер Мелфой. Поклавши руку на Дра-кове плече, він так само глузливо шкірився.

– Луціус, – обізвався містер Візлі, стримано кивнувши.

– Я чув, маєте багато роботи в міністерстві, – сказав містер Мелфой. – Усі ці обшуки... Сподівався, тобі хоч там платять за понаднормову працю?

Він зазирнув у казан Джіні й відшукав там серед лискучих обкладинок Локартових книжок дуже старий, пошарпаний примірник «Початкового курсу трансфігурації».

– Мабуть, таки ні, – додав він. – Не розумію, навіщо ганьбити ім'я чарівника, якщо за це навіть не платять як слід?

Містер Візлі почервонів ще дужче, ніж Рон або Джіні.

– Ми маємо цілком різні погляди на те, що ганьбить ім'я чарівника, Мелфою, – відповів він.