Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 74 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ -
Сенсація Ріти Скітер

На другий день усі попрокидалися пізно. У ґрифіндорській вітальні було набагато тихіше, ніж перед тим. Ліниві балачки переривалися позіханнями.

Герміонине волосся знову стало пишним. Вона зізналася Гаррі, що вчора наклала на нього чималу кількість пригладжувального зілля. «Але робити таке щодня – забагато мороки», – сказала вона сухо, заправляючи за вуха неслухняні кучері.

Рон з Герміоною уклали мовчазну угоду не згадувати про свою сварку. Вони були одне з одним майже люб'язні, хоч і поводилися навдивовижу офіційно. Рон та Гаррі, не гаючи часу, розповіли Герміоні про підслухану ними розмову між мадам Максім та Геґрідом, але Герміону новина, що Геґрід – наполовину велетень, не шокувала так, як Рона.

– Я припускала, що це так, – знизала вона плечима. – Знала, що він не може бути чистокровним велетнем, адже вони мають приблизно по шість метрів зросту. Але якщо чесно, то вся ця істерія щодо них... Не можуть же вони всі бути жахливими... Це такі самі забобони, як і ті, що люди понавигадували про вовкулак... Звичайне сліпе упередження.

Видно було, що Рон хотів відповісти на це якось уїдливо, але, мабуть, не бажав ще однієї сварки, а тому вдовольнився лише недовірливим похитуванням головою – коли Герміона відвернулася.

Настав час подумати про домашні завдання, занедбані ними в перший тиждень канікул. Навіть тепер, коли Різдво минуло, всі почувалися розслаблено – всі, окрім Гаррі, що знову почав трохи нервувати.

З цього боку Різдва двадцять четверте лютого здавалося набагато ближчим, а він і досі й пальцем об палець не вдарив, щоб розгадати загадку, яку приховувало золоте яйце. Тепер щоразу, заходячи до спальні, він виймав з валізи яйце, відкривав його й уважно прислухався, сподіваючись, що цього разу що-небудь з'ясується. Він напружено думав, що, опріч тридцяти музичних пилок, нагадує йому цей звук, адже досі йому не доводилося чути нічого подібного. Він закривав яйце, енергійно його тряс і відкривав знову, щоб подивитися, чи не сталося якихось змін – але все залишалося, як було. Він намагався ставити яйцю запитання, намагався перекричати його виття, але нічогісінько не траплялося. Він навіть кидав яйце в інший куток кімнати, хоч і знав, що це не допоможе.

Гаррі не забув Седрикової підказки, але не хотів приймати його допомоги, бо ставився до нього вельми прохолодно. Так чи так, а йому здавалося, що коли Седрик справді хотів йому допомогти, то мав би висловлюватися точніше. Адже він тоді однозначно пояснив Седрикові, що їх чекає в першому завданні, – а Седрик, замість рівноцінної віддяки, порадив прийняти ванну. Такої нікчемної допомоги Гаррі не потребував. Особливо від того, хто розгулює коридорами з Чо. І тому, коли в перший день нового навчального півріччя він пішов на уроки, його гнітила не тільки вага книжок, пергаментів та пер, а ще й думка про яйце.

Сніг усе ще лежав товстою ковдрою. Коли вони прийшли на гербалогію, шибки оранжерей були такі запітнявілі, що крізь них нічого не було видно. Ніхто в таку погоду не згоряв від нетерпіння потрапити на урок догляду за магічними істотами, хоч, як сказав Рон, скрути добряче б усіх розігріли – або ганяючись за учнями, або стріляючи своїми задніми частинами з такою силою, що Геґрідова халупа загорілася б.

Коли вони підійшли до хатини, то побачили біля передніх дверей стару відьму з коротко підстриженим сивим волоссям та довгим гострим підборіддям.

– Ану швидше, дзвінок був п'ять хвилин тому, – гиркала вона, поки учні брели до неї по снігу.

– А ви хто? – запитав її Рон. – Де Геґрід?

– Я – професорка Граблі-Планка, – сказала відьма. – Я тимчасово викладатиму у вас догляд за магічними істотами.

– Де Геґрід? – голосно повторив Гаррі.

– Він нездужає, – коротко відповіла професорка Граблі-Планка.

Гаррі почув тихий неприємний смішок і обернувся. То підходив Драко Мелфой зі слизеринцями. Вони сяяли з радості і зовсім не дивувалися новій учительці.

– Сюди, будь ласка, – сказала професорка й рушила повз загороду з величезними бобатонськими кіньми. Гаррі, Рон та Герміона пішли за нею, озираючись на Геґрідову хатину, всі вікна якої були зашторені. Невже Геґрід лежав усередині, самотній і хворий?

– А що таке з Геґрідом? – спитав Гаррі, поспішаючи, щоб наздогнати професорку.

– Тебе це не стосується, – відрізала вона, наче вирішила, що він занадто допитливий.

– Якраз стосується, – палко вигукнув Гаррі. – Що з ним?

Професорка Граблі-Планка вдала, що не чує. Вони проминули загороду, в якій, збившись докупи від холоду, стояли бобатонські коні, і подалися до дерева на краю лісу, біля якого стояв прив'язаний великий і красивий єдиноріг. Дівчата побачили його й заохкали.

– Він такий чудовий! – прошепотіла Лаванда. – Де вона його взяла? Їх, кажуть, дуже важко вловити!

Єдиноріг був таким білим, що сніг довкола нього здавався сірим. Він бив землю золотими копитами і відкидав назад голову.

– Хлопці, близько не підходьте! – гарикнула професорка, простягла руку і з силою стримала Гаррі. – Вони, ці єдинороги, більше люблять жіночий дотик. Дівчата, вперед. Підступаємо обережно. Помаленьку...

Професорка з дівчатами повільно підходила до єдинорога, залишивши хлопців стояти біля загороди й спостерігати.

Коли Граблі-Планка відійшла так, що вже не могла їх почути, Гаррі обернувся до Рона:

– Як ти думаєш, що з ним? Невже скрут?..

– Карочє, Поттер, на нього ніхто не нападав, якщо ти так подумав, – спокійно промовив Мелфой. – Йому просто соромно показувати свою гидку мармизу.

– Що ти верзеш? – обурився Гаррі.

Мелфой запхав руку в кишеню мантії і витяг звідти складену сторінку газети.

– На, – сказав він. – Так не хотілося, Поттер, тебе засмучувати...

Він посміхався, дивлячись, як Гаррі, вихопивши сторінку, розгорнув її й почав читати. Рон, Шеймус, Дін та Невіл заглядали йому через плече. На сторінці була стаття з фотографією Геґріда, на якій він мав надзвичайно хитрий вираз обличчя.

ВЕЛЕТЕНСЬКА ПОМИЛКА ДАМБЛДОРА

Албус Дамблдор, дивакуватий директор Гоґвортської школи чарів та чаклунства, ніколи не боявся призначати на вчительські посади непевних осіб, повідомляє Ріта Скітер, наш спеціальний кореспондент. У вересні цього року він найняв Аластора Муді на прізвисько «Дикозор», сумнозвісного та невдатного колишнього аврора, щоб навчати дітей захисту від темних мистецтв. Це рішення викликало подив і нерозуміння в Міністерстві магії – до цього спричинилася добре відома звичка Муді нападати на всякого, хто в його присутності зробить необережний рух. Дикозор Муді, одначе, здається відповідальним і доброзичливим поряд з напівлюдиною, яку Дамблдор узяв викладати предмет, що називається «Догляд за магічними істотами».

Рубеус Геґрід зізнається, що в третьому класі був відрахований з Гоґвортсу. Відтоді він втішався посадою шкільного лісника, яку за ним закріпив Дамблдор. Однак торік Геґрід використав свій таємничий вплив на директора, щоб на додачу посісти ще й місце вчителя догляду за магічними істотами, відсунувши багатьох кваліфікованіших викладачів.

Тривогу викликають уже сам неймовірний зріст та страхітливий вигляд цього чоловіка. Геґрід використовує здобуту владу, щоб успішно залякувати учнів за допомогою потворних і небезпечних створінь. Поки Дамблдор дивиться на все крізь пальці, Геґрід уже встиг скалічити кількох учнів на своїх уроках, які, на думку багатьох, «дуже страшні».

«На мене напав гіпогриф, а мого друга Вінсента Креба боляче вкусив флоберв'як, – розповідає Драко Мелфой, учень четвертого класу. – Всі ми ненавидимо Геґріда, але боїмося щось сказати».

Одначе Геґрід не має наміру припиняти залякування. У розмові з репортером «Щоденного віщуна», яка відбулася минулого місяця, він підтвердив, що розводить створінь, котрих сам охрестив «вибухозадими скрутами». Це страшенно небезпечні гібриди мантикор та вогняних крабів. Створення нових порід магічних істот це, звісно, діяльність, яку вельми уважно відстежує відділ нагляду та контролю за магічними істотами. Втім, Геґрід, здається, вважає себе вищим за такі дрібні обмеження.

«Я просто розважався,» – сказав він перед тим, як різко змінити тему.

І це ще не все. «Щоденний віщун» має неспростовні свідчення, що Геґрід не чистокровний чарівник, якого він завжди з себе вдавав. Насправді він навіть не людина. Його мати, як ми виявили, не хто інша, як велетка Фрідвульфа, місце перебування якої зараз невідоме.

Кровожерливі та жорстокі, велети довели себе до вимирання, воюючи одні з одними протягом минулого століття. Жменька їх приєдналася до Того-Кого-Не-Можна-Називати і була відповідальна за найстрашніші масові нищення маґлів під час розв'язаного ним терору. Дуже багатьох велетнів, що служили Тому-Кого-Не-Можна-Називати, винищили аврори, проте Фрідвульфи поміж них не було. Можливо, вона втекла в одну з громад велетнів, що й досі існують десь у горах за кордоном.

Якщо судити з витівок сина Фрідвульфи на уроках догляду за магічними істотами, то все вказує на те, що він успадкував жорстоку вдачу своєї матінки.

І от чудернацький поворот: відомо, що Геґрід завів близьку дружбу з хлопчиком, котрий позбавив Відомо-Кого могутності, – тим самим примусивши Геґрідову матір, як і решту прибічників Відомо-Кого, переховуватися. Можливо, Гаррі Поттеру невідома неприємна правда про його гігантського товариша, проте Албус Дамблдор зобов'язаний запевнити всіх, що і Поттер, і його друзі попереджені про небезпеку, пов'язану з напіввелетнями.

Гаррі дочитав і глянув на Рона, що стояв з відкритим від подиву ротом.

– Як вона довідалася? – прошепотів він.

Але Гаррі турбувало не це.

– Що ти мав на увазі – «Всі ми ненавидимо Геґріда»? – накинувся він на Мелфоя. – І що це за маячня, що його боляче покусав флоберв'як? – він тицьнув пальцем на Креба. – У них навіть зубів немає!

Креб гиготів, вочевидь, вельми собою вдоволений.

– Карочє, думаю, тепер учительській кар'єрі цього виродка гаплик, – сказав Мелфой, сяючи очима. – Напіввелетень... А я думав, що він замолоду проковтнув пляшчину косторосту... Мамусям і татусям це не сподобається... Вони переживатимуть, що він згамає їхніх бідолашних діточок, ха-ха-ха...

– Та ти!..

– Гей, ви там! Попрошу уваги! – долинув до хлопців голос професорки Граблі-Планки.

Дівчата гладили єдинорога, тісно його обступивши.

Гаррі був такий розлючений, що сторінка «Щоденного віщуна» тремтіла у нього в руках. Коли він, нічого не бачачи, обернувся до єдинорога, професорка перелічувала вголос, щоб хлопцям теж було чути, його численні магічні властивості.

– Сподіваюся, ця жінка залишиться! – сказала Парваті Патіл, коли урок закінчився й вони всі йшли до замку на обід. – Це більше схоже на догляд за магічними істотами... Єдинороги – то справді магічні створіння, це не якісь там потвори...

– А як же Геґрід? – зі злістю спитав Гаррі, коли вони піднімалися по сходах.

– А що з ним? – незворушним голосом обізвалася Парваті. – Нехай і далі собі лісникує.

Після балу Парваті поводилася з Гаррі дуже холодно. Він розумів, що мав би вділити їй тоді трохи більше уваги, але, здавалося, що вона й так непогано провела час. Вона розповідала всім, хто її слухав, що домовилася наступної суботи зустрітися в Гоґсміді з бобатонським хлопцем.

– Це був справді хороший урок, – сказала Герміона, коли вони зайшли до Великої зали. – Я не знала й половини того, що професорка Граблі-Планка розповіла нам про єдино...

– Ось подивися! – Гаррі тицьнув їй під носа статтю зі «Щоденного віщуна».

Герміона читала, і її очі все більше округлювалися. Її реакція була така самісінька, як і Ронова:

– Звідки ця гидомирна Скітерка довідалася? Невже Геґрід сам їй розповів?

– Ні, – відказав Гаррі, йдучи до ґрифіндорського стола й люто гепаючись на стілець. – Він же навіть нам ніколи про це не розповідав! Думаю, вона розсердилася, коли він не дав їй про мене ніякої чорнухи, а тому повинюхувала все, щоб насолити йому самому...

– Може, вона чула, як він на балу розповідав про це мадам Максім, – тихо сказала Герміона.

– Ми б її в саду побачили! – додав Рон. – І взагалі, їй не можна більше приходити до школи – Геґрід казав, що Дамблдор їй заборонив...

– Може, вона має плаща-невидимку, – сказав Гаррі, накладаючи собі на тарілку запеченої курки і зі злості розбризкуючи підливу. – Це в її стилі – ховатися в кущах і підслуховувати людей.

– Це, до речі, і у вашому з Роном стилі також, – зауважила Герміона.

– Ми не хотіли його підслуховувати! – обурено вигукнув Рон. – Так вийшло! Ми нічого не могли вдіяти! От дурний наївняк – розповідати про свою матір-велетку там, де його всі можуть почути!

– Треба до нього сходити, – запропонував Гаррі. – Увечері, після віщування. Треба йому сказати, як ми всі хочемо його повернення... А ти, до речі, хочеш? – гостро спитав він Герміону.

– Ну, не вдаватиму, що це було погано – хоч раз побувати на нормальному уроці з догляду за магічними істотами, але я справді хочу, щоб Геґрід повернувся. Авжеж, хочу! – швиденько проказала Герміона, злякавшись грізного погляду Гаррі.

Тому після вечері вони втрьох знову попрямували засніженою галявиною до Геґрідової хатини. На їхній стук обізвався громовим гавкотом Іклань.

– Геґріде, це ми! – закричав Гаррі, гатячи у двері. – Відчиняй!

Ніхто не відповідав. Вони чули, як Іклань шкребеться об одвірок, повискуючи, але двері не відчинялися. Вони грюкали ще хвилин з десять, Рон постукав навіть у вікно, та ніхто не озвався.

– Чому він нас уникає? – здивувалася Герміона, коли вони врешті-решт здалися й рушили до замку. – Невже він думає, що нам не все одно, якого він роду?

Та схоже було, що не все одно Геґрідові. Цілий тиждень він нікому не з'являвся на очі. Його не було за вчительським столом під час трапез, ніхто не бачив, як він виконував свої обов'язки лісника, а уроки з догляду за магічними істотами й далі вела професорка Граблі-Планка. Мелфой зловтішався за кожної нагоди.

– Ну що, страждаєте за своїм непородистим дружбаном? – шепотів він до Гаррі, коли поблизу був хтось із учителів, щоб Гаррі не міг з ним поквитатися. – Тіпа, скучили за людиною-слоном?..

У середині січня планувалися відвідини Гоґсміда. Герміона страшенно здивувалася, довідавшись, що Гаррі теж зібрався йти.

– Я думала, ти скористаєшся нагодою, коли у вітальні буде тихо, – сказала вона. – Тобі треба розібратися з яйцем.

– Здається, я вже розібрався, – збрехав Гаррі.

– Справді? – вразилася Герміона. – Молодець!

Гаррі відчув докори сумління, але змусив себе не звертати на них уваги. Він ще мав місяць і тиждень, щоб розгадати загадку яйця – а це море часу... А якщо він піде до Гоґсміду, то може там зустріне Геґріда й переконає його повернутися.

У суботу вони втрьох покинули замок і попрямували холодною й мокрою галявиною до загорожі. Проминаючи пришвартований на озері дурмстрензький корабель, вони побачили Віктора Крума, що вийшов на палубу в самих плавках. Він був дуже худий, але набагато міцніший, ніж здавався, бо, видряпавшись на борт корабля, витяг руки й пірнув у озеро.

– Та він ненормальний! – вигукнув Гаррі, дивлячись на темну голову Крума, що вигулькнула з води посеред озера. – Вода, мабуть, крижана – це ж січень!

– Там, звідки він приїхав, набагато холодніше, – зауважила Герміона. – Мені здається, йому нормально.

– Але ж у воді велетенський кальмар! – сказав Рон. Його голос не звучав стурбовано – навпаки, в ньому вчувалася надія. Герміона помітила це й спохмурніла.

– Знаєте, він дуже хороший, – сказала вона. – Він зовсім не такий, як ви думаєте. Що з того, що він з Дурмстренґу? Він мені казав, що тут йому подобається набагато більше.

Рон нічого не відповів. Після балу він не згадував про Віктора Крума, але на другий день після Різдва Гаррі знайшов під своїм ліжком крихітну руку, здається, відламану від мініатюрної фігурки, вбраної в болгарську мантію для квідичу.

Гаррі зосереджено шукав хоч якихось ознак присутності Геґріда, поки вони брели по змішаному з болотом талому снігу Високою вулицею. Переконавшись, що Геґріда немає в жодній крамниці, Гаррі запропонував зайти в «Три мітли».

У шинку, як завжди, було повно людей. Але Гаррі вистачило одного швидкого погляду, щоб визначити – Геґріда немає й тут. З тяжким серцем він підійшов разом з Роном та Герміоною до шинквасу, замовив у мадам Розмерти три маслопива й похмуро подумав, що з таким самим успіхом можна було залишитися в замку й слухати виття золотого яйця.

– Він хоч коли-небудь буває у себе в кабінеті? – раптом прошепотіла Герміона. – Дивіться!

Вона показала на дзеркало за шинквасом, і Гаррі побачив, що воно віддзеркалює Лудо Беґмена, що сидить у темному кутку зі зграєю ґоблінів. Беґмен щось казав їм стишеною скоромовкою, а ґобліни сиділи зі зловісним виглядом, схрестивши на грудях руки.

Це справді дивно, подумав Гаррі, що Беґмен сидить у «Трьох мітлах» у вихідний день, коли не відбувалося ніяких змагань, і тому не треба було виконувати функції судді. Він спостерігав за Беґменом у дзеркалі. Той знову був напружений, як і тієї ночі в лісі, перед появою Чорної мітки. Раптом Беґмен кинув погляд на шинквас, помітив Гаррі й підвівся.

Гаррі почув, як він безцеремонно кинув ґоблінам:

– На хвилинку, на хвилинку! – і поспішив до Гаррі, знову посміхаючись своєю хлоп'ячою усмішкою.

– Гаррі! – вигукнув він. – Як ся маєш? Я так і думав, що тебе зустріну! Все гаразд?

– Усе прекрасно, дякую, – відповів Гаррі.

– Гаррі, можна з тобою поговорити віч-на-віч? – напружено запитав Беґмен. – Ви не могли б на секунду відійти?

– Звичайно, – сказав Рон, і вони з Герміоною відійшли, шукаючи вільний стіл.

Беґмен повів Гаррі вздовж шинквасу, у найвіддаленіший від мадам Розмерти куток.

– Гаррі, я просто хотів ще раз привітати тебе з шикарним виступом проти рогохвістки, – сказав Беґмен. – То було супер!

– Дякую, – відповів Гаррі, розуміючи, що Беґмен не задля цього його відкликав, адже поздоровити можна було й при Ронові та Герміоні. Проте Беґмен не поспішав відкривати, що має на думці. Гаррі помітив, як він поглядає у дзеркало на ґоблінів, що скоса крізь темряву спостерігали за ними обома.

– Просто кошмар, – тихо сказав Беґмен до Гаррі, помітивши, що той теж дивиться на ґоблінів. – Вони не дуже добре розмовляють англійською... Це так само, як на Кубку світу було з болгарами... Ті хоч могли спілкуватися на миґах, і люди їх розуміли. А ці белькочуть своєю ґоблідіґуцькою... Я знаю по-їхньому одне слово: бладвак. Це означає «ціпок». Я цього слова не вживаю, бо вони ще подумають, що я їх лякаю, – і він коротко, але голосно, реготнув.

– А що їм треба? – поцікавився Гаррі, продовжуючи позирати на ґоблінів, які не зводили з Беґмена очей.

– Ну, вони... – Беґмен раптом захвилювався. – Вони шукають Барті Кравча.

– Чого це вони шукають його тут? – запитав Гаррі. – Хіба він не в Лондоні, у міністерстві?

– Ну.. якщо казати по-правді, я не маю уявлення, де він, – сказав Беґмен. – Він мовби... перестав приходити на роботу. Його нема вже кілька тижнів. Молодий Персі, його помічник, каже, що Кравч хворий. Видно, він надсилає інструкції совою. Але, Гаррі, якщо можна, нікому про це не розповідай. Бо Ріта Скітер пхає носа скрізь, де лише можна, і я не сумніваюся, що вона розпише хворобу Барті як щось страшне. Ще напише, що він зник, як і Берта Джоркінз.

– А про Берту Джоркінз щось відомо? – спитав Гаррі.

– Ні, – відповів Беґмен, знову напружившись. – Авжеж, мої люди її шукають... («Дуже вчасно,» – подумав Гаррі.), – ...але все це так дивно. Вона точно прибула в Албанію – навіть зустрічалася там зі своєю троюрідною сестрою. Потім поїхала від сестри до тітки, на південь... І десь по дорозі безслідно зникла. Якби ж я знав, куди вона доїхала... Вона не з тих, що можуть просто переховуватися... Однак... Але чому це ми говоримо про ґоблінів та про Берту Джоркінз? Я ж так хотів тебе розпитати, – понизив він голос, – як там твої справи з золотим яйцем?

– Та... непогано, – нещиро відповів Гаррі.

Здалося, Беґмен зрозумів, що Гаррі сказав неправду.

– Послухай, Гаррі, – сказав він (усе ще дуже тихо), – мені через усе це якось аж недобре... Тебе кинули в цей турнір... Ти не зголошувався сам... І якщо, – його голос став ледве чутним, тож Гаррі довелося нахилитися, – ...якщо я можу допомогти... Підказати тобі правильний напрямок... Я відчув до тебе симпатію... Ти так упорався з драконом!.. Ти мені тільки натякни, і я...

Гаррі глянув на кругле рожеве обличчя Беґмена і на його широко розплющені, по-дитячому невинні блакитні очі.

– Але ж ми повинні розгадати загадку самотужки, правда? – промовив він буденним голосом, щоб не здалося, ніби він звинувачує начальника відділу магічної фізкультури і спорту в порушенні правил.

– Ну... ну, так, – нетерпляче сказав Беґмен, – але ж... Гаррі... ми всі хочемо, щоб переміг Гоґвортс.

– А Седрикові ви пропонували? – запитав Гаррі.

Тінь невдоволення ковзнула по гладенькому лиці Беґмена.

– Ні, не пропонував, – відповів він. – Гаррі, я ж сказав, що ти мені дуже подобаєшся, тому я й вирішив запропонувати...

– Дякую, – сказав Гаррі, – але мені здається, що я майже зрозумів загадку яйця... Ще кілька днів – і я її розгадаю остаточно.

Він не знав напевне, чому відмовився від Беґменової допомоги. Може, тому, що Беґмен був йому фактично незнайомий, і прийняти його пораду було б не зовсім чесно. Це ж не те саме, що попросити про допомогу Рона, Герміону чи Сіріуса.

Видно було, що Беґмен образився, однак нічого не встиг сказати, бо якраз у цю мить нагодилися Фред із Джорджем.

– Вітаю вас, містере Беґмен! – весело сказав Фред. – Можна вам купити чогось випити?

– Е-е... ні, – відповів Беґмен, востаннє з розчаруванням глянувши на Гаррі, – ні, хлопці, дякую...

Фред та Джордж здавалися такими ж розчарованими, як і Беґмен, що дивився на Гаррі так, наче той страшенно його підвів.

– Що ж, мушу бігти, – сказав він. – Приємно було всіх вас побачити. Успіхів тобі, Гаррі.

І він вибіг з шинку. Ґобліни повставали зі своїх стільців і теж вийшли. Гаррі приєднався до друзів.

– Що він хотів? – спитав Рон, тільки-но Гаррі сів поруч.

– Пропонував допомогти із золотим яйцем, – відповів Гаррі.

– Він не мав права таке робити! – вражено вигукнула Герміона. – Він же суддя! Втім, ти й без нього уже все розгадав, правда?

– Е-е... майже, – пробурмотів Гаррі.

– Навряд чи Дамблдор зрадіє, якщо довідається, що Беґмен намагався схилити тебе до шахрування! – несхвально промовила Герміона. – Сподіваюся, він і Седрикові намагався допомогти!

– Йому ні. Я питав, – сказав Гаррі.

– Що кому до того, чи отримує допомогу Діґорі? – сказав Рон, і Гаррі подумки погодився з ним.

– Ті ґобліни мали не вельми дружній вигляд, – сказала Герміона, сьорбаючи своє маслопиво. – Що вони тут робили?

– Беґмен каже, що вони шукають Кравча, – промовив Гаррі. – Він і досі хворий. Не ходить на роботу.

– Може, Персі його отруїв? – сказав Рон. – Може, він думає, що як Кравч помре, то його зроблять начальником відділу міжнародної магічної співпраці.

Герміона обдарувала Рона поглядом «не-жартуй-над-такими-серйозними-речами» й сказала:

– Дивно, що ґобліни шукають містера Кравча... Зазвичай вони мають справи з відділом нагляду та контролю за магічними істотами.

– Але Кравч знає багато іноземних мов, – сказав Гаррі. – Може, їм потрібен перекладач.

– Ти тепер турбуєшся про біднесеньких ґоблінів? – спитав Рон у Герміони. – Збираєшся організувати який-небудь ПУП? Права Упослідженим Потворам?

– Ха-ха-ха, – саркастично проказала Герміона. – Ґобліни не потребують оборони прав. Ти не чув, що розповідав професор Бінс про ґоблінські повстання?

– Ні, – разом сказали Рон та Гаррі.

– Вони вміють домовлятися з чарівниками, – ковтнувши маслопива, повідомила Герміона. – Вони дуже розумні. Це вам не ельфи-домовики, неспроможні за себе постояти.

– О ні, – промовив Рон, глянувши на двері.

До шинку увійшла Ріта Скітер у супроводі товстенького фотографа. Сьогодні вона була в бананово-жовтій мантії, а її довгі нігті яскравіли рожевим лаком. Парочка купила собі випивку й почала пробиратися крізь натовп до сусіднього столика. Гаррі, Рон та Герміона спостерігали, як вони наближаються. Скітер швидко щось торохтіла і мала вдоволений вигляд.

«...він не дуже рвався з нами говорити, правда, Бозо? Як ти думаєш, чому це? І чого він тягає за собою ґоблінів? Показує їм видатні місця... Яка маячня! Він ніколи не вмів брехати. Думаєш, щось сталося? Думаєш, треба покопирсатися?Зганьблений ексначальник відділу магічної фізкультури і спорту Лудо Беґмен... Дотепний початок речення, правда, Бозо? Треба лише знайти підходящий сюжет...»

– Що, знову зібралися зіпсувати комусь життя? – голосно спитав Гаррі.

Кілька людей озирнулося. Очі Ріти Скітер за прикрашеними коштовним камінням окулярами помітно округлилися, коли вона побачила, хто це сказав.

– Гаррі! – вигукнула вона, розцвівши. – Гарнісінько! Може, приєднаєшся до нас?

– Та я до вас і близько не підійду! – люто вигукнув Гаррі. – Навіщо ви познущалися з Геґріда?!

Ріта Скітер підняла свої нафарбовані брови.

– Гаррі, наші читачі мають право знати правду. Я просто роблю свою...

– Та яка кому різниця, що він наполовину велетень? – закричав Гаррі. – 3 ним усе нормально!

Увесь шинок стих. Мадам Розмерта дивилася з-над шинквасу і не помічала, що медовуха, яку вона наливала в пляшку, вже переливалася через край.

Усмішка Ріти Скітер ледь затремтіла, але наступної миті засяяла ще сліпучіше. Репортерка клацнула сумочкою з крокодилячої шкіри й витягла самописне перо:

– Гаррі, то, може, даси мені інтерв'ю про Геґріда, якого ти знаєш? Про людину, яку ти бачиш за горою м'язів. Про вашу неймовірну дружбу та про її причини. Може, ти до нього ставишся, як до батька?

Герміона зненацька зірвалася на ноги, міцно стискаючи в руці своє маслопиво, ніби то була граната.

– Ви – жахлива жінка, – люто проказала вона, – ви ні перед чим не зупиняєтеся! Ви готові на що завгодно заради сенсації! І вам для цього підійде будь-хто! Навіть Лудо Беґмен...

– Сядь, дурненьке дівчисько, і не говори про те, чого не розумієш, – Ріта Скітер зміряла Герміону холодним важким поглядом. – Я про Лудо Беґмена знаю таке, що в тебе волосся дибки стало б... Хоч воно й так стоїть, – додала вона, глянувши на буйне Герміонине волосся.

– Ходімо звідси, – сказала Герміона. – Гаррі, Рон...

Вони пішли. Чимало людей проводжало їх поглядами. Коли вони підійшли до дверей, Гаррі озирнувся. Самописне перо бігало туди-сюди по аркуші пергаменту, що лежав на столі.

– Герміоно, тепер вона візьметься за тебе, – сказав Рон тихим стурбованим голосом, коли вони поверталися додому.

– Нехай спробує! – відрізала Герміона, що аж трусилася зі злості. – Я їй покажу! Дурне дівчисько, каже? Та невже? Я ще їй помщуся – і за Гаррі, і за Геґріда...

– Не треба псувати стосунки з Рітою Скітер, – занервувався Рон. – Герміоно, я серйозно. Вона тоді на тебе такого накопає...

– Мої батьки не читають «Щоденного віщуна»! Вона мене не залякає! Я від неї не ховатимусь! – Герміона крокувала так швидко, що хлопці ледве за нею встигали. Гаррі бачив Герміону в такому гніві лише раз – тоді, як вона вліпила Мелфоєві ляпаса. – І Геґрід не ховатиметься! І чого він переживає через ту фурію!

Періодично зриваючись на біг, Герміона проминула браму з крилатими вепрами, а далі – галявиною – вони вийшли просто до Геґрідової хатини.

Вікна все ще були зашторені. Підходячи, вони чули гавкання Ікланя.

– Геґріде! – закричала Герміона, грюкаючи в двері. – Годі, Геґріде! Ми знаємо, що ти там! Яка кому різниця, що твоя матір була велетка! Не дозволяй тій дурнуватій Скітерці до такого себе доводити! Виходь!

Двері відчинилися. Герміона вимовила: «Саме вчас...!» – і раптом змовкла, бо зіткнулася лице в лице не з Геґрідом, а з Албусом Дамблдором.

– Добрий день, – радісно всміхнувся він до них.

– Ми... е-е-е... хотіли побачитися з Геґрідом, – розгубилася Герміона.

– Я здогадався, – підморгнув Дамблдор. – Чому ж не заходите?

– А... гаразд, – сказала Герміона.

Вони зайшли в хатину. Іклань відразу кинувся до Гаррі. Пес несамовито гавкав і намагався облизати йому вуха. Гаррі відігнав Ікланя й озирнувся.

Геґрід сидів за столом, на якому стояли два кухлики чаю. Вигляд у нього був поганенький. Обличчя в плямах, очі запухли, а з волоссям коїлося щось неймовірне: через те, що Геґрід його не розчісував, воно стало схоже на перуку зі сплутаних дротів.

– Здоров, Геґріде, – привітався Гаррі.

Геґрід звів очі.

– Здоров був, – сказав він захриплим голосом.

– Думаю, треба ще чаю, – сказав Дамблдор, зачиняючи за учнями двері. Він змахнув чарівною паличкою. В повітрі з'явилася таця з чаєм і тістечками. Дамблдор скерував тацю на стіл і всі посідали. Якусь мить панувала мовчанка, а тоді Дамблдор спитав:

– Геґріде, ти не чув, що саме кричала міс Ґрейнджер?

Герміона трохи почервоніла, але Дамблдор усміхнувся до неї й повів далі:

– Геґріде, судячи з того, як Герміона, Гаррі й Рон ломилися в двері, вони й досі хочуть з тобою знатися.

– Звичайно ж, хочемо! – підтвердив Гаррі, дивлячись на Геґріда. – Не думай про ту корову Скіт... Ой, вибачте, пане професоре, – мерщій додав він, глянувши на Дамблдора.

– Гаррі, хвилину тому я тимчасово оглух і навіть не здогадуюся, що ти там казав, – мовив Дамблдор, вертячи своїми великими пальцями й дивлячись у стелю.

– А, ну добре, – Гаррі засоромився. – Я мав на увазі... Геґріде, як ти міг подумати, ніби нас цікавить, що про тебе понаписувала ота... жінка?

Дві велетенські сльозини викотилися зі схожих на чорних жуків Геґрідових очей і скотилися в його заплутану бороду.

– Ось тобі, Геґріде, й живий доказ того, що я казав, – промовив Дамблдор, усе ще уважно дивлячись у стелю. – Я ж тобі показував незліченні листи від батьків, які пам'ятають тебе ще з власних шкільних років. Вони цілком однозначно пишуть, що якби я тебе вигнав, то вони б це не схвалили...

– Не всі, – хрипко озвався Геґрід, – не всі хочуть, аби я зостав си.

– Геґріде, якщо ти чекаєш всесвітньої популярності, то, боюсь, тобі доведеться просидіти тут ще довгенько, – Дамблдор суворо подивився поверх схожих на два півмісяці окулярів. – Коли я став директором, то не бувало й тижня, щоб я не отримував хоч однієї сови зі скаргами на те, як я керую. І що ж я мав робити? Забарикадуватися в кабінеті і ні з ким не розмовляти?

– Ага... Тілько ви не наполовину велетень! – прохрипів Геґрід.

– Геґріде, а в мене які родичі? – розсердився Гаррі. – Згадай Дурслів!

– Прегарний приклад, – сказав професор Дамблдор. – Мій рідний брат, Аберфорт, був звинувачений у застосуванні недозволених чарів до кози. Про це писали у всіх газетах – і що ти думаєш, він заховався? Аж ніяк! Він, високо тримаючи голову, продовжував робити своє! Звісно, я не впевнений, чи він уміє читати, тож це не обов'язково був вияв хоробрості...