Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 206 страниц)

І тут вони почули, як хтось їх кличе.

– Гаррі! Роне! Герміоно!

То був Шеймус Фініґан, четвертокласник з Ґрифіндору. Він сидів перед своїм наметом, що теж заріс трилисником, з білявою жінкою, очевидно, його матір'ю, та з Діном Томасом, його найкращим ґрифіндорським товаришем.

– Як вам наші прикраси? – поцікавився усміхнений Шеймус, коли Гаррі, Рон і Герміона з ним привіталися. – У міністерстві, щоправда, нарікають.

– А чого це ми не повинні демонструвати наших кольорів? – обурилася місіс Фініґан. – Подивіться, що понавішували на свої намети болгари. Ви ж Ірландію будете підтримувати? – додала вона, уважно дивлячись на Гаррі, Рона й Герміону.

Вони підтвердили, що вболіватимуть за Ірландію, а як відійшли трохи далі, Рон пробурмотів: – Спробували б ми сказати їм щось інше...

– Цікаво, що там понавішували болгари? – сказала Герміона.

– Ходімо, глянемо, – запропонував Гаррі, показуючи на шатра, над якими розвівався червоно-зеленобілий болгарський прапор.

Ці намети не були прикрашені рослинністю, але на кожному висів плакат, що зображав одне й те саме доволі похмуре обличчя з густими чорними бровами. Зображення, звичайно, було рухоме, хоч не робило нічого особливого, а тільки кліпало очима й хмурилося.

– Крум, – неголосно мовив Рон.

– Що? – не зрозуміла Герміона.

– Крум! – повторив Рон. – Віктор Крум, болгарський ловець!

– Вигляд у нього сердитий, – сказала Герміона, дивлячись на численних Крумів, що похмуро кліпали на неї звідусіль.

– Сердитий? – звів очі до неба Рон. – Чи не однаково, який у нього вигляд? Він неперевершений. І дуже юний. Років вісімнадцять, мабуть. Геніальний гравець, увечері самі побачите.

До крана з водою вже вишикувалася невеличка черга. Гаррі, Рон і Герміона примостилися за двома чоловіками, що палко сперечалися. Один – старенький чаклун у довгій квітчастій нічній сорочці. Другий скидався на міністерського службовця. Він тримав у руках смугасті штани і роздратовано кричав:

– Арчі, одягни, не будь дурним, бо той маґл коло брами вже щось запідозрив...

– Я ж цю сорочку купив у маґлівській крамниці, – впирався старий чаклун. – Маґли такі носять.

– Арчі, такі сорочки носять маґелки! Жінки, а не чоловіки, – доводив міністерський службовець, розмахуючи смугастими штаньми.

– Я не вдягну такої гидоти, – обурився старенький Арчі. – Не люблю, коли мені муляє між ногами.

Герміона почала так нестримно реготати, що мусила вибігти з черги й повернулася аж тоді, коли Арчі набрав води й пішов.

Назад ішли набагато повільніше, бо вода була важка. Часто зустрічали знайомих гоґвортських учнів з родинами. Олівер Вуд, колишній капітан квідичної команди Гарріного гуртожитку, котрий цього року закінчив Гоґвортс, затяг Гаррі в намет до своїх батьків, щоб їх з ним познайомити. Він похвалився Гаррі, що його нещодавно запросили до резервного складу команди «Калабаня Юнайтед». Пізніше з ними привітався четвертокласник з Гафелпафу Ерні Макмілан, а тоді вони побачили Чо Чанґ, дуже вродливу дівчину, що була ловцем рейвенкловської команди. Вона всміхнулася Гаррі й помахала йому рукою, а він, махаючи їй у відповідь, аж розхлюпав на себе воду. Рон почав хихотіти, тож Гаррі, щоб відвернути увагу, поквапцем вказав йому на групу підлітків, яких він досі ніколи не бачив.

– Хто це такі? – поцікавився він. – Вони, здається, не з Гоґвортсу.

– Мабуть, якісь іноземці, – припустив Рон. – Там теж є школи, але їхніх учнів я ще не зустрічав. Білл колись листувався з одним хлопцем, що вчився в Бразилії... це було багато років тому... він хотів його відвідати, але мама з татом не мали грошей на дорогу. Той хлопець дуже тоді образився й прислав йому заклятого капелюха. У Білла після того скоцюрбилися вуха.

Гаррі засміявся, але новина про існування інших чаклунських шкіл його здивувала. Побачивши в таборі стількох іноземців, він зрозумів, який був наївний, вважаючи, що гоґвортська школа – одна-єдина. Глянув на Герміону – її ця інформація нітрохи не здивувала. Вона, поза сумнівом, читала про інші чаклунські школи в книжках.

– Де це вас носило? – здивувався Джордж, коли вони нарешті повернулися до намету Візлів.

– Зустріли декого, – пояснив Рон, ставлячи на землю баняки з водою. – А ви ще й досі не розпалили вогнище?

– Тато ніяк не награється сірниками, – скривився Фред.

Містер Візлі так і не зумів розпалити вогонь, незважаючи на безліч невдалих спроб. Уся земля навколо нього була всіяна горілими сірниками, а він, здавалося, тішився, як ніколи в житті.

– Овва! – вигукнув він, коли запалив сірника й одразу його впустив.

– Дивіться, містере Візлі, – лагідно мовила Герміона, забираючи в нього сірникову коробку й показуючи, як треба запалювати правильно.

Нарешті вогнище розпалили, хоч довелося чекати ще з годину, доки воно розгорілося так, щоб можна було щось готувати. Та час цей не пропав, адже їм було на що подивитися. їхній намет стояв якраз коло шляху на стадіон, по якому весь час пробігали туди-сюди міністерські працівники. Усі вони люб'язно віталися з містером Візлі. Той розповідав про них Гаррі й Герміоні, бо його власні діти так добре знали все, пов'язане з міністерством, що їм було не цікаво.

– Це був Катберт Мокридж, керівник служби зв'язку з ґоблінами... а це йде Гільберт Вімпл з комітету експериментальних чарів. Ці роги в нього вже давненько... Здоров, Арні... Це Арнольд Горошок, він забувальник, тобто фахівець зі скасування випадкових чарів... А це Боуд і Кроукер... невимовники...

– Хто вони?

– З відділу таємниць. Там усе засекречено, гадки не маю, чим вони займаються...

Нарешті вогнище добре розгорілося, й вони почали смажити яєшню з сосисками. І тут з лісу з'явилися Білл, Чарлі та Персі.

– Щойно явилися, тату, – голосно повідомив Персі. – О, вже обід, чудово!

Усі завзято наминали яєшню з сосисками. Враз містер Візлі схопився на ноги, заусміхався і помахав рукою чоловікові, що прямував до них. – Ага! – вигукнув він. – Саме той, хто нам потрібен! Лудо!

Навряд чи Гаррі доводилося бачити когось примітнішого за Лудо Беґмена. Навіть старий Арчі у квітчастій нічній сорочці йому поступався. Лудо мав довжелезну квідичну мантію в широку горизонтальну смужку – яскраво-жовту та чорну. На грудях-величезне зображення оси. Загалом він мав вигляд кремезного чоловіка, що зараз трохи втратив фізичну форму. Мантія щільно облягала його неабияке черево, котре з'явилося, поза сумнівом, після завершення виступів за збірну Англії. Носа Лудо мав приплюснутого (мабуть, бладжером перебило, подумав Гаррі), а через круглі сині очі, коротке біляве волосся та рум'яні щоки він скидався на школяра-переростка.

– Вітаю всіх! – весело вигукнув Беґмен. Він був страшенно збуджений і аж підстрибував, ніби мав на ногах пружини. – Артуре, старий! – захекано проказав він, підійшовши до вогнища, – ну що за день, скажи? Що за день! Кращої погоди годі й бажати! Ніч буде безхмарна... жодного організаційного проколу... мені навіть робити нічого!

За його спиною пробігла група замучених міністерських чаклунів, показуючи на чиєсь чарівне вогнище вдалині, від якого злітали вгору метрів на шість величезні фіолетові іскри.

Персі, простягаючи руку, поспішив наперед. Хоч він і не схвалював Пудового підходу до керування відділом, та все одно хотів справити на нього добре враження.

– А... так, так, – усміхнувся містер Візлі, – це мій син Персі, він саме починає працювати в міністерстві... а це Фред... ні, Джордж, перепрошую... оце Фред... Білл, Чарлі, Рон... моя дочка Джіні... а це Ронові друзі, Герміона Ґрейнджер та Гаррі Поттер.

Почувши Гарріне ім'я, Беґмен здивовано підняв брови, а очі його вже звично зиркнули на шрам.

– Увага, всі! – вів далі містер Візлі. – Це Лудо Беґмен, ви знаєте, хто він такий. Завдяки йому ми маємо такі добрі квиточки...

Беґмен засяяв і недбало махнув рукою – мовляв, такі дрібниці.

– А уявляєш, Артуре, які будуть ставки на цей матч? – жваво вимовив він, подзенькуючи добрячою жменею золотих монет у кишенях своєї жовто-чорної мантії. – Роді Понтнер уже поставив проти мене, що першими рахунок відкриють болгари... я не пожалів грошей на ставку, бо Ірландія вже давно не мала такого сильного нападу... а мала Аґата Тимз побилась об заклад на половину акцій своєї ферми з розведення вугрів, що матч триватиме цілий тиждень.

– О... тоді стривай, – задумався містер Візлі. – Ставлю... один ґалеон за Ірландію.

– Один ґалеон? – розчаровано перепитав Лудо Беґмен, але зразу ж оговтався. – Дуже добре, дуже добре... ще хтось хоче поставити?

– Вони ще замолоді, щоб грати на гроші, – пояснив містер Візлі. – Жінка моя була б проти...

– Ми ставимо тридцять сім ґалеонів, п'ятнадцять серпиків і три кнати, – втрутився Фред, поспіхом вивертаючи разом з Джорджем усі свої кишені, – що Ірландія виграє... але Віктор Крум упіймає снича. О, і ще додаємо фальшиву чарівну паличку.

– Навіщо показувати містерові Беґмену такий мотлох! – засичав Персі, але Беґмен, здавалося, аж ніяк не вважав цю паличку за мотлох. Якраз навпаки, його хлопчаче обличчя збуджено засяяло, коли він узяв її у Фреда, а після того, як чарівна паличка голосно пискнула й перетворилася на гумове курча, Беґмен аж заревів зі сміху.

– Чудово! Я вже давно такого не бачив! Даю за неї п'ять ґалеонів!

Персі приголомшено завмер, не схвалюючи таких вибриків.

– Хлопці, – впівголоса промовив містер Візлі, – не треба робити ставки... це ж усі ваші гроші... та мама ж...

– Артуре, не псуй розваги! – втрутився Лудо Беґмен, збуджено брязкаючи кишенями. – Вони вже дорослі й самі знають, чого хочуть! Ви вважаєте, що Ірландія виграє, але Крум упіймає снича? Та ніколи, хлопці! Жодного шансу... Я збільшую ставку... додаю п'ять ґалеонів за цю кумедну чарівну паличку...

Містер Візлі безпомічно дивився, як Лудо Беґмен вийняв записник та перо й почав записувати імена близнюків.

– Дякую! – сказав Джордж, беручи в Беґмена смужку пергаменту й ховаючи її за пазуху мантії.

Беґмен бадьоро обернувся до містера Візлі. – Може, завариш чайку? Я тут виглядаю Барті Кравча. Представник болгарського міністерства чогось хоче, а я не розумію жодного його слова. Барті може допомогти. Він знає сто п'ятдесят мов.

– Містер Кравч? – перепитав Персі, кам'яне обличчя якого враз оживилося. – Та він знає понад двісті мов! Русальську, абракадабрську, трольську...

– Трольську знає кожен дурень, – скривився Фред, – подумаєш – лише ставай дибки й гарчи.

Персі люто зиркнув на Фреда і щосили задмухав на вогонь, щоб вода в чайнику закипіла знов.

– Лудо, а чи чути щось від Берти Джоркінз? – запитав містер Візлі, коли Беґмен сів біля них на траву.

– Нічогісінько, – недбало випалив Беґмен. – Та дідько її не вхопить. Біда з тією Бертою... пам'ять дірява, наче казан. Ніколи не знає, куди її занесе. Десь заблукала, можеш мені повірити. Приплентається на службу аж у жовтні, думаючи, що й досі ще липень.

– А ти не вважаєш, що треба когось по неї послати? – невпевнено запитав містер Візлі, а Персі подав Беґмену чай.

– Барті Кравч мені також про це торочить, – невинно округлив очі Беґмен, – але ми зараз просто не маємо вільних людей. О, про вовка промовка! Барті!

Біля їхнього вогнища явився чаклун. Він разюче відрізнявся від Лудо Беґмена, що розвалився на траві у своїй старій мантії з осою на грудях. Барті Кравч був стриманий і підтягнутий чоловік старшого віку, одягнений у бездоганний костюм з краваткою. Проділ у його короткому сивому волоссі був неприродно рівний, а схожі на зубну щітку вузенькі вусики були мовби підрівняні під лінійку. Черевики аж сяяли. Гаррі відразу збагнув, чому Персі його обожнював. Персі вірив у неухильне дотримання правил, а містер Кравч так ретельно виконав настанову про маґлівський одяг, що його можна було сплутати з менеджером банку. Гаррі сумнівався, що навіть дядько Вернон розпізнав би, хто він такий насправді.

– Сідай отут на травичку, Барті, – весело запропонував йому Лудо, поплескуючи долонею по землі.

– Ні, Лудо, дякую, – трохи нетерпляче відповів Кравч. – Я скрізь тебе шукаю. Болгари наполягають, щоб ми поставили у Верхній ложі дванадцять додаткових стільців.

– Ага-а! То он чого вони хочуть! – сказав Беґмен. – А я думав, що той тип велить мені «сквацять податкових тільців». Дикий акцент.

– Містере Кравч! – схвильовано звернувся Персі, схилившись перед ним у поклоні так, що став схожий на горбаня. – Чи не бажаєте чаю?

– О, – дещо здивовано глянув на Персі містер Кравч. – Так... дякую, Везербі.

Фред і Джордж пирхнули зі сміху. У Персі почервоніли вуха, й він заходився порядкувати коло чайника.

– О, Артуре, з тобою я теж хотів би поговорити, – сказав містер Кравч і пильно подивився на містера Візлі. – Алі Башир дуже злий. Хоче розмовляти з тобою про ембарго на летючі килими.

Містер Візлі важко зітхнув. – Я ж на тому тижні надіслав сову. Я ж йому сотні разів пояснював, що реєстром заборонених чаклунських предметів килими визначено, як маґлівські вироби. Та хіба він колись слухає?

– Не слухає, – погодився містер Кравч, беручи в Персі чашку. – Йому аж горить, щоб експортувати їх сюди.

– Але ж вони ніколи не замінять у Британії мітли, чи не так? – здивувався Беґмен.

– Алі вважає, що на ринку існує ніша для родинних засобів пересування, – пояснив містер Кравч. – Пригадую, мій дід мав килим Аксмінстерської фабрики – ручна робота, вміщав дванадцять пасажирів... але то, звісно, було ще до заборони килимів.

Він це сказав так, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що його предки сумлінно виконували закон.

– То як там, Барті, роботи багато? – жваво поцікавився Беґмен.

– Дуже, – сухо відповів містер Кравч. – Розмістити летиключі на всіх п'яти континентах було непросто.

– Ви, мабуть, будете щасливі, коли це все закінчиться? – припустив містер Візлі.

Лудо Беґмен ошелешено глянув на нього. – Щасливі?! Та мені вже давно не було так весело, як зараз... Але ми, Барті, ще не все зробили, правда? Нам ще багато чого треба організувати, ге?

Містер Кравч здивовано підняв брови. – Ми ж домовлялися не робити ніяких оголошень, поки всі деталі...

– Ох, ці деталі! – махнув рукою Беґмен, ніби відганяв комарів. – Вони ж підписали, правда? Вони ж погодилися, скажи? Та ці дітлахи і так незабаром про все довідаються. Це ж відбувається в Гоґвортсі...

– Лудо, нам треба зустрітися з болгарами, – різко урвав Беґмена містер Кравч. – Дякую за чай, Везербі.

Він віддав Персі недопитий чай і зачекав, поки встане Лудо. Беґмен важко звівся на ноги, досьорбуючи останні краплі чаю. В кишенях у нього весело бряжчали монети.

– Бувайте! – попрощався він. – Будете зі мною у Верхній ложі – я коментуватиму матч! – Лудо помахав рукою. Барті Кравч стримано кивнув – і вони роз'явилися.

– Тату, а що відбувається в Гоґвортсі? – відразу запитав Фред. – Про що це вони казали?

– Скоро довідаєшся, – усміхнувся містер Візлі.

– Це таємна інформація – поки в міністерстві не вирішать її оприлюднити, – пихато сказав Персі. – Містер Кравч правильно зробив, що промовчав.

– Ой, Везербі, заткнися, – скривився Фред.

Наближався вечір і над наметовим містечком густою хмарою нависло загальне збудження. Застигле літнє повітря аж мерехтіло від хвилювання й очікування, а коли темрява завісою опустилася над тисячами чарівників, вони перестали прикидатися маґлами. Міністерство змирилося з неминучим і припинило марну боротьбу з відвертими й повсюдними проявами чарів.

На кожному кроці являлися з повітря торгівці, що несли таці або штовхали візочки з дивовижними товарами. Там були світлові стрічки (зелені для Ірландії й червоні для Болгарії), що вигукували імена гравців, гостроверхі зелені капелюхи, оздоблені танцюючими ірландськими трилисниками, болгарські шарфи з левами, що гарчали наче справжні, прапори обох країн, що виконували національні гімни, коли ними розмахувати. Були ще крихітні летючі моделі «Вогнеблискавок» та колекційні фігурки відомих гравців, які самовдоволено походжали по вашій долоні.

– Я ціле літо економив для цього кишенькові гроші, – пояснив Гаррі Рон, коли вони разом з Герміоною ходили поміж торгівцями, купуючи сувеніри. Рон придбав собі не тільки капелюха з танцюючим трилисником та велику зелену стрічку, а й маленьку фігурку Віктора Крума, болгарського ловця. Мініатюрний Крум швендяв туди-сюди по Роновій долоні, сердито зиркаючи на зелену стрічку над собою.

– Ого, ви подивіться! – вигукнув Гаррі, підбігаючи до візочка, з горою заповненого штуками, схожими на мідні біноклі з чудернацькими ручками та шкалами.

– Це всеноклі, – завзято пояснив чаклун-торгівець. – Показують повтори гри... можна сповільнені... а якщо треба, то дають рухомим рядочком прямий коментар матчу. Дешево... всього по десять ґалеонів.

– Краще б я оце не купував, – показав Рон на капелюха з танцюючим трилисником і жадібно глянув на всеноклі.

– Дайте три штуки, – рішуче звернувся до чаклуна Гаррі.

– Ні... не треба, – зашарівся Рон. Він завжди ніяковів у таких випадках, адже Гаррі, що отримав спадщину від батьків, мав грошей більше, ніж він.

– Зате на Різдво я тобі вже нічого не даруватиму, – сказав йому Гаррі, вкладаючи всеноклі у Ронові й Герміонині долоні. – Причому років десять поспіль.

– Тоді нехай, – усміхнувся Рон.

– Ой, Гаррі, дякую, – знітилася Герміона. – А я зараз дістану програмки, зачекайте...

Коли гаманці відчутно полегшали, друзі повернулися до наметів. Білл, Чарлі та Джіні також почіпляли на груди зелені стрічки, а містер Візлі тримав у руках ірландський прапор. Тільки Фред та Джордж не мали ніяких сувенірів, бо віддали Беґменові всі свої гроші.

І тут десь за лісом пролунав низький і гучний звук ґонґа. Відразу ж на деревах засяяли зелені й червоні ліхтарі, освітлюючи стежку до стадіону.

– Пора! – вигукнув містер Візлі, схвильований так само, як і всі. – Ходімо!

– РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ -
Кубок світу з квідичу

Стискаючи в руках сувеніри, всі на чолі з містером Візлі рушили по освітленій ліхтарями стежці до лісу. Навколо чулися вигуки, співи й сміх тисяч людей. Атмосфера гарячкової веселості мала заразливу дію, і Гаррі безупинно усміхався. Вони йшли лісом хвилин з двадцять, голосно перемовляючись і жартуючи, аж доки вийшли з протилежного краю, опинившись у затінку велетенського стадіону. Гаррі бачив лише частину неосяжних золотистих мурів, що були зведені навколо поля, але не сумнівався, що там би легко вмістилося з десяток великих соборів.

– Розраховано на сто тисяч глядачів, – сказав містер Візлі, помітивши ошелешене обличчя Гаррі. – Спеціальний загін міністерства з п'ятиста працівників трудився тут цілий рік. Кожен сантиметр оброблено маґлонепроникними чарами. Весь цей рік щоразу, як сюди наближалися маґли, вони зненацька згадували про якісь невідкладні справи, через які мусили мерщій повертатися... Та Господь з ними, – лагідно додав він, прямуючи до найближчого входу, де вже юрмилися галасливі чаклуни та чарівниці.

– Чудові місця! – вигукнула чарівниця-контролерка з міністерства, перевіряючи їхні квитки. – Верхня ложа! Сходами аж нагору, Артуре.

По сходах, що були встелені багряними килимами, вони посунули вгору разом з юрбою, яка поступово розсмоктувалася праворуч і ліворуч по ярусах. Нарешті опинилися в невеликій ложі у найвищій точці стадіону, якраз посередині між золотистими ворітьми. Зо два десятки позолочених крісел з багряною оббивкою стояло там у два ряди. Гаррі разом з Візлями зайняв передні місця й перед ним відкрилася дивовижна панорама.

Сто тисяч чаклунів і чаклунок займали свої місця на трибунах, що оточували незліченними рядами довге овальне поле. Все було просякнуте загадковим золотистим сяйвом, що його випромінював ніби сам стадіон. Поле згори здавалося гладеньким, мов оксамит. На кожному його краю стояли три стовпи по п'ятнадцять метрів заввишки з кільцями вгорі. Якраз навпроти Гаррі, майже на рівні його очей, височіло велетенське табло у формі класної дошки. Здавалося, ніби невидима велетенська рука писала там золоті літери, а потім їх витирала. Гаррі почав стежити за написами і зрозумів, що то була реклама.

«Волошка» – мітла для всієї родини. Надійна, безпечна, обладнана сигналізацією проти викрадення... Універсальний магічний плямочист «Місіс Шкряберз» – жодної цятки без жодної шматки!.. Останні новинки «Відьмоди» – Лондон, Париж, Гоґсмід...

Гаррі відірвав погляд від табло і глянув через плече, щоб побачити, хто ще сидить у їхній ложі. Поки що там не було нікого, крім них та ще якоїсь крихітної істоти на передостанньому місці ззаду. Істота з коротенькими ніжками загорнулася, мов у тогу, в кухонний рушничок, а обличчя затулила руками. Однак її довжелезні кажанячі вуха були на диво знайомі...

– Добі? – не повірив своїм очам Гаррі.

Крихітне створіння зиркнуло крізь пальці, виставивши величезні карі очі й носа завбільшки як чималий помідор. То був не Добі – хоч теж ельф-домовик, як і Гаррін друг. Колись Гаррі був визволив Добі від його попередніх хазяїв – родини Мелфоїв.

– Панич назвав мене Добі? – здивовано пискнув ельф, не приймаючи пальців з лиця. Його голос був ще пронизливіший, ніж у Добі, і Гаррі запідозрив, що ця істота – жіночої статі. Хоч з тими ельфами-домовиками ніколи не вгадаєш. Рон і Герміона теж озирнулися. Вони чули від Гаррі про Добі, але ніколи його не бачили. Навіть містер Візлі зацікавлено глянув у той бік.

– Вибачте, – сказав Гаррі ельфові, – я вас переплутав зі знайомим.

– Але я теж знати Добі, паничу! – пискнула ельфиня. Вона затуляла обличчя, ніби її засліплювало світлом, хоч у Верхній ложі було доволі тьмяно. – Мене звати Вінкі, паничу... а ви, паничу... – її темно-карі очі стали великі, мов тарілки, бо вона помітила Гаррін шрам, – та ви ж Гаррі Поттер!

– Це так, – зізнався Гаррі.

– Добі весь час про вас говорити, паничу! – приголомшено сказала вона і ледь-ледь опустила руки.

– А як він там? – поцікавився Гаррі. – Як йому вільне життя?

– Ой, паничу, – забідкалася Вінкі, хитаючи головою, – ви вже мені пробачити, паничу, але я не бути певна, що ви зробити Добі послугу, паничу, коли давати йому свободу.

– Чого б це? – здивувався Гаррі. – Що з ним сталося?

– Свобода закрутити Добі голову, паничу, – засмутилася Вінкі. – Добі мати дивні думки, паничу. Не може знайти собі роботи, паничу.

– Чому? – не міг зрозуміти Гаррі.

Вінкі на півоктави знизила голос і прошепотіла:

– Він хотіти за роботу платню, паничу.

– Платню? – перепитав Гаррі. – А чом би й ні? Вінкі вжахнулася від цього припущення і знову затулила пальцями обличчя.

– Ельфам-домовикам не платити, паничу! – приглушено пискнула вона. – Ні, ні, ні! Я казати Добі, я йому казати, знайти собі гарну родину і влаштуватися там, А він натомість веселитися, що аж ніяк не личити ельфові-домовику. Ще трохи таке розгульне життя, казати я Добі, і тебе викликати у відділ нагляду й контролю за магічними істотами, наче звичайного ґобліна.

– Та нехай би вже трохи повеселився, – сказав Гаррі.

– Ельфам-домовикам не можна повеселився, паничу, – рішуче заперечила Вінкі, не забираючи рук з обличчя. – Ельфи-домовики робити, що їм наказано. Я дуже не любити висоти, паничу Гаррі Поттере... – вона боязко зиркнула на поле внизу, – але мій хазяїн посилати мене у Верхню ложу, і я приходити, паничу.

– А чого це він тебе сюди посилає, якщо ти боїшся висоти? – насупився Гаррі.

– Хазяїн... хазяїн хотіти, щоб я зайняти йому місце, паничу Гаррі Поттере, бо йому дуже ніколи, – пояснила Вінкі. – Вінкі бажати залишатися в наметі хазяїна, паничу, але Вінкі робити, що їй наказано, бо Вінкі чемна ельфиня.

Вона знову перелякано зиркнула вниз, а тоді заплющила очі.

– То це такі ельфи-домовики? – пробурмотів Рон, коли Гаррі обернувся до нього. – Дивні вони створіння.

– Бачив би ти Добі! – засміявся Гаррі.

Рон дістав свого всенокля й почав його випробовувати, наводячи на протилежні трибуни.

– Круто! – покрутив він ручкою повтору. – Можна зробити, щоб отой старий пень унизу ще раз поколупався в носі... іще раз... і ще раз...

Герміона тим часом пильно вивчала оздоблену оксамитом і китичками програмку.

«Перед грою відбудеться показ живих талісманів кожної команди», – прочитала вона вголос.

– На це варто подивитися, – пожвавився містер Візлі. – Національні команди завжди привозять зі своїх країн усіляких істот і роблять з цього ціле шоу.

У наступні півгодини їхня ложа поступово заповнювалася. Містер Візлі тиснув руки чаклунам, судячи з усього, вельми значним і впливовим. Персі при цьому так часто зіскакував з місця, наче сидів на їжаку. Коли прибув сам міністр магії, Корнеліус Фадж, Персі так низько вклонився, що його окуляри впали й розбилися. Страшенно зніяковівши, він полагодив їх чарівною паличкою і заздрісно поглянув зі свого місця на Гаррі, котрого Корнеліус Фадж привітав, наче давнього знайомого. Вони вже колись зустрічалися, тож Фадж привітно потис Гаррі руку, запитав, як йому живеться, й відрекомендував його чарівникам зі свого оточення.

– А це наш Гаррі Поттер, – звернувся він до болгарського міністра, що мав на собі розкішну, оздоблену золотом мантію з чорного оксамиту, і не розумів, здається, ані слова. – Гаррі Поттер... ну, ви ж знаєте, хто це такий... хлопчина, що переміг Відомо-Кого... та ви мусите про нього знати...

Болгарський чаклун раптом помітив Гаррін шрам і щось збуджено заторохтів, показуючи на нього пальцем.

– Гаррі, я знав, що він нарешті докумекає, – втомлено зітхнув Фадж. – Я в мовах ні бум-бум, мені для перекладу потрібен Барті Кравч. Ага, бачу: його ельф-домовик тримає для нього місце... це добре, бо ті пройдисвіти-болгари хотіли вже вициганити для себе всі найкращі місця... ага, а ось і Луціус!

Гаррі, Рон і Герміона швидко озирнулися. До вільних місць у другому ряду, що були якраз за спиною містера Візлі, пробиралися не хто інші, як колишні власники Добі-Луціус Мелфой, його син Драко і жінка, мабуть, Дракова мати.

Гаррі і Драко Мелфой ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Драко своїм блідим загостреним обличчям і білявим волоссям дуже нагадував свого батька. Мати в нього теж була білява. Висока й струнка, вона була б доволі симпатична, якби не скривлені губи – так, ніби їй щось постійно смерділо під самісіньким носом.

– О, Фадж, – сказав містер Мелфой, простягаючи руку міністрові магії. – Як ся маєш? Ти, мабуть, ще не знайомий з моєю дружиною Нарцисою? І з моїм сином Драко?

– Дуже радий, дуже радий! – усміхнувся Фадж і вклонився місіс Мелфой. – Дозвольте відрекомендувати вам містера Обланськова... Оболонського... містера... словом, це болгарський міністр магії, який не розуміє ані слова, тому не зважайте. Хто тут у нас іще... о, з Артуром Візлі ви вже, мабуть, знайомі?

Це була напружена мить. Містер Візлі й містер Мелфой зиркнули одне на одного, а Гаррі виразно пригадав останнє їхнє зіткнення. То було в книгарні «Флоріш і Блотс», де вони зчинили між собою бійку. Холодні сірі очі містера Мелфоя ковзнули з містера Візлі на ряди крісел.

– Господи! Артуре, – м'яко промовив він. – Та ти ж, мабуть, продав усе своє майно, щоб дістати місця у Верхній ложі? Хоч твоя хата стільки б і не коштувала.

Фадж, який не чув цих слів, додав: – Артуре, Луціус нещодавно зробив дуже щедру пожертву лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Тож я й запросив його сюди.

– Дуже... дуже приємно, – силувано всміхнувся містер Візлі.

Погляд містера Мелфоя зупинився на Герміоні. Та почервоніла, але не відвела очей. Гаррі чудово розумів, чому скривилися вуста містера Мелфоя. Мелфої хизувалися своєю чистокровністю. Інакше кажучи, вони вважали всіх осіб маґлівського роду, таких як Герміона, істотами нижчого ґатунку. Проте в присутності міністра магії містер Мелфой не посмів розкрити рота. Він глузливо вклонився містерові Візлі й рушив далі до свого місця. Драко презирливо глянув на Гаррі, Рона й Герміону, а тоді вмостився між батьками.

– Слизняки, – пробурмотів Рон і разом з Гаррі та Герміоною знову повернув лице в бік поля. Наступної миті в ложу заскочив Лудо Беґмен.

– Усі готові? – поцікавився він, а його кругле, мов гарбуз, обличчя схвильовано сяяло. – Пане міністре... починаємо?

– Якщо все готове, Лудо, то давай, – погодився Фадж.

Лудо вихопив чарівну паличку, спрямував її собі на горло і сказав «Сонорус!», після чого легко перекричав гамір усього стадіону. Його голос залунав скрізь, сягаючи найдальших трибун:

– Пані й панове... вітаю вас! Вітаю у фіналі чотириста двадцять другого Кубка світу з квідичу!

Глядачі закричали й заплескали в долоні. Замайоріли тисячі прапорів, додаючи до загального галасу звуки національних гімнів, що зливалися в суцільну какофонію. На величезному табло навпроти зникла остання реклама (Горошок на кожен смак «Берті Бот» – ану, роззяв скоріше рот!) і з'явився напис: «БОЛГАРІЯ: НУЛЬ – ІРЛАНДІЯ: НУЛЬ»

– А зараз, без зайвих слів, дозвольте мені відрекомендувати: живі талісмани збірної Болгарії!

Трибуни праворуч, забарвлені у яскраво-червоні кольори, схвально заревіли.

– Цікаво, що вони покажуть? – нахилився вперед містер Візлі. – А-а-а! – Він зірвав з носа окуляри й поспіхом почав їх протирати мантією. – Це віїли!

– А що таке вії...?

Та Гаррі не договорив, бо на поле вже випливла сотня віїл. Це були жінки... вродливіших жінок Гаррі ще не бачив... хоч вони й не були... не могли бути... людьми. Гаррі на мить замислився, намагаючись збагнути, хто ж вони такі. Чому їхня шкіра сяє якимось місячним сяйвом, а золотисто-біляве волосся розвівається навіть без вітру? Але тут залунала музика, і Гаррі стало байдуже, люди вони чи ні... якщо чесно, то йому стало байдуже все на світі.

Віїли почали танцювати, і Гаррі блаженно завмер. Розум його потьмарився і ніби вимкнувся. Єдине прагнення лишилося в нього – дивитися на віїл, бо якщо вони зупинять свій танець, станеться щось жахливе...

Віїли танцювали дедалі швидше, а в очманілій голові Гаррі виникали якісь шалені, безформні думки. Йому захотілося зробити щось неймовірне, зробити негайно. Вистрибнути з ложі на поле? Добра думка... та чи цього вистачить?

– Гаррі, що ти робиш?! – пролунав здалеку Герміонин голос.

Музика стихла. Гаррі закліпав очима. Він стояв однією ногою на бар'єрі, що відділяв ложу від поля. Біля нього застиг Рон у такій позі, ніби збирався стрибати з трампліна.

Стадіон обурено загув. Юрба не хотіла відпускати віїл. Гаррі також. Авжеж, він уболіватиме за Болгарію. От лишень незрозуміло, чого це до його грудей пришпилений великий зелений трилисник. Рон з відсутнім поглядом уже здирав трилисники зі свого капелюха. Містер Візлі всміхнувся й відібрав у нього капелюха.

– Він тобі ще згодиться, – промовив він, – коли своє слово скаже Ірландія.

– Га? – Рон і далі дивився, роззявивши рота, на віїл, які вишикувалися з одного боку поля.

Герміона незадоволено цмокнула язиком. Тоді затягла Гаррі назад у крісло. – Як так можна! – обурювалася вона.