Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 199 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Битва за Гоґвортс

Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди – і живих, і мертвих – були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.

– ...евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.

Багато учнів наче скам’яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:

– А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?

Пролунали ріденькі оплески.

– Повнолітні можуть залишитися, – сказала професорка Макґонеґел.

– А що буде з нашими речами? – запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. – 3 нашими валізами й совами?

– Часу збирати речі немає, – відповіла професорка Макґонеґел. – Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.

– А де професор Снейп? – крикнув хтось із слизеринських дівчат.

– Він, як то кажуть, накивав п’ятами, – відповіла професорка Макґонеґел, і ґрифіндорці, гафелпафці й рейвенкловці радісно закричали.

Гаррі йшов залою повз ґрифіндорський стіл, виглядаючи Рона й Герміону. Там, де він проходив, учні озиралися йому вслід і лунав збуджений шепіт.

– Ми вже встановили захист навколо замку, – вела далі професорка Макґонеґел, – та навряд чи він довго протримається, якщо ми його не посилимо. Тому я попрошу вас діяти швидко й спокійно, виконувати все, що ваші старости...

Проте останні її слова потонули в іншому голосі, що луною прокотився в залі. Голос був високий, холодний і чіткий. Не зрозуміло було, звідки він лунає; здавалося, він іде прямо зі стін. Неначе монстр, що століттями дрімав у цих стінах.

– Я знаю, що ви готуєтесь до бою! – серед учнів пролунали крики, дехто хапався за товаришів, з жахом озираючись у пошуках джерела цього звуку. – Ваші зусилля марні. Вам мене не перемогти. Я не хочу вас убивати. Я з великою пошаною ставлюся до гоґвортських викладачів. Не хочу проливати магічну кров.

У залі запала тиша. Вона тиснула на барабанні перетинки, вона була така велика, що не вміщалася в чотирьох стінах.

– Віддайте мені Гаррі Поттера, – пролунав Волдемортів голос, – і ніхто не постраждає. Віддайте мені Гаррі Поттера, і я не зачеплю школи. Віддайте мені Гаррі Поттера, і вам буде щедра винагорода.

– Ваш час минає опівночі.

І знову їх поглинула тиша. Усі голови повернулися до Гаррі, усі очі вп’ялися в нього, а він завмер у тисячах цих невидимих променів. І тут з-за слизеринського столу хтось підвівся, і Гаррі впізнав Пенсі Паркінсон. Вона підняла тремтячу руку й заверещала:

– Та ось же він! Поттер тут! Хапайте його!

Не встиг Гаррі й слова сказати, як усі учні заметушилися. Ґрифіндорці всі як один зірвалися на ноги і стали спинами до Гаррі, а обличчями до слизеринців. Далі встали гафелпафці і, майже одночасно, рейвенкловці, захищаючи своїми тілами Гаррі. Їхні погляди були звернуті до Пенсі, і Гаррі, збентежений і вражений, бачив, як з-під плащів і з рукавів вистромилися чарівні палички.

– Дякую тобі, міс Паркінсон, – холодно кинула професорка Макґонеґел. – Ти перша підеш з цієї зали за містером Філчем. Інші учні вашого гуртожитку можуть вирушати слідом.

Гаррі почув порипування лав і тупіт ніг слизеринців, що виходили з зали.

– Далі йдуть рейвенкловці! – крикнула професорка Макґонеґел.

Поволі спорожніли всі чотири столи. За слизеринським столом не залишилося нікого, за рейвенкловським – кілька старшокласників дивилися, як покидають залу їхні товариші. Гафелпафців лишилося за столом значно більше, а ґрифіндорців – майже половина. Це змусило професорку Макґонеґел зійти з викладацького підвищення, щоб відіслати неповнолітніх.

– І не думай, Кріві! Іди звідси! І ти, Піксе!

Гаррі підбіг до родини Візлі, що сиділа за ґрифіндорським столом.

– Де Рон і Герміона?

– Хіба ти їх не знайшов?.. – почав було стривожений містер Візлі, однак замовк на півслові, коли на підвищення вийшов Кінґслі і звернувся до присутніх у залі:

– До півночі залишилося всього півгодини, тож діяти треба швидко! Гоґвортські викладачі та Орден Фенікса узгодили план битви. Професори Флитвік, Спраут і Макґонеґел відведуть групи бійців на три найвищі вежі – рейвенкловську, астрономічну і ґрифіндорську, – звідки добре видно поле бою, і там зручні позиції для насилання заклять. Тим часом Ремус, – вказав він на Люпина, – Артур, – повернувся він до містера Візлі, що сидів за ґрифіндорським столом, – і я поведемо групи для наземного бою. Нам будуть потрібні люди для захисту входів у всі підземні тунелі...

– Бачу, це робота для нас, – озвався Фред, показуючи на себе й Джорджа, а Кінґслі схвально кивнув.

– Керівники, підходьте сюди, розділимо військо на загони!

– Поттере, – підбігла професорка Макґонеґел, коли учні, штовхаючись, заповнили поміст для отримання вказівок, – ти ж мав щось шукати!

– Що? Ой, – згадав Гаррі, – так!

Він трохи не забув про горокракс, трохи не забув, що сама битва мала точитися задля того, щоб він міг його знайти. Незрозуміла відсутність Рона і Герміони на якийсь час витіснила з його голови решту думок.

– То йди, Поттере, йди!

– Добре... зараз...

Він відчував, як його проводжали поглядами, коли він вибіг з Великої зали у вестибюль, і досі переповнений учнями, які не встигли евакуюватися. Піднявся з юрбою по мармурових сходах, але нагорі відділився й побіг безлюдним коридором. Страх і паніка заважали думати. Він намагався заспокоїтися, зосередитися на пошуках горокракса, але думки безтямно снували в голові, неначе оси у скляній пастці. Без допомоги Рона й Герміони він просто неспроможний був їх упорядкувати. Сповільнив ходу, зупинився посеред порожнього коридору, сів на постамент, на якому ще недавно височіла чиясь статуя, і витяг з капшучка на шиї Карту Мародера. І ніде не побачив імен Рона чи Герміони, хоч юрба учнів, які йшли до кімнати на вимогу, була така величезна, що всі їхні цяточки зливалися в одну пляму, приховуючи, можливо, і його друзів. Відклав Карту, затулив обличчя руками й заплющив очі, щоб зосередитися...

Волдеморт думає, що я піднімуся на Рейвенкловську вежу.

Ось воно: конкретний факт, від якого можна відштовхуватись. Він послав Алекту Керроу в рейвенкловську вітальню, і пояснення цьому може бути єдине: Волдеморт боявся, що Гаррі вже довідався про зв’язок горокракса з цим гуртожитком.

Але єдина річ, хоч якось пов’язана з Рейвенкловом, була втрачена діадема... а як міг горокракс бути тією діадемою? Хіба ж таке можливо, щоб слизеринець Волдеморт знайшов діадему, жодних слідів якої не могли знайти цілі покоління рейвенкловців? Хто міг йому підказати, де шукати, якщо ніхто з нині живих цієї діадеми не бачив?

Ніхто з нині живих...

Очі Гаррі, затулені руками, широко розплющились. Він зістрибнув з постаменту й помчав назад тією ж дорогою, що й прибіг. Його гнала єдина й остання надія. Тупіт сотень ніг учнів, що поспішали до кімнати на вимогу, ставав дедалі гучніший, коли він, нарешті, добрався до мармурових сходів. Старости давали розпорядження учням своїх гуртожитків. Панувала штовханина. Гаррі побачив Захаріаса Сміта – він підганяв першокласників, щоб ті пробиралися в голову черги. Там і тут ридали молодші учні, а старші розпачливо гукали друзів або рідних...

Гаррі помітив перламутрово-білу постать, що пропливала внизу над вестибюлем, і закричав щосили, перекриваючи загальний гамір:

– Нік! НІК! Мені треба з тобою поговорити!

Крізь натовп учнів Гаррі насилу продерся до початку сходів, де його чекав Майже-Безголовий-Нік, привид ґрифіндорської вежі.

– Гаррі! Мій любий хлопче!

Нік спробував потиснути Гаррі руки. Гаррі здалося, що їх опустили в крижану воду.

– Нік, ти мусиш мені допомогти. Хто привид рейвенкловської вежі?

Майже-Безголовий-Нік здивувався і навіть трохи образився.

– Сіра Пані, хто ж іще? Невже тобі потрібні послуги привидок?

– Якби ж це була саме вона... ти знаєш, де вона зараз?

– Стривай...

Нікова голова погойдувалася над гофрованим коміром, коли він закрутив нею туди-сюди, щось виглядаючи над роїнням учнів.

– Отам, Гаррі, ота молода жінка з довгим волоссям.

Гаррі подивився туди, куди показував Нік прозорим пальцем, і побачив високу привидку. Впіймавши погляд Гаррі, вона підняла брови і відпливла крізь стіну.

Гаррі побіг за нею. Знайшовши двері коридору, в якому вона зникла, побачив її аж у самісінькому кінці. Вона плавно віддалялася.

– Гей... Зачекайте!... Поверніться!

Вона зупинилась і зависла за кілька дюймів над підлогою. Гаррі подумав, що колись вона була вродлива – з волоссям до пояса, у довжелезній, аж волочилася по підлозі, мантії. Водночас вигляд у неї був бундючний і пихатий. Роздивившись її зблизька, він згадав, що кілька разів стикався з нею в коридорах, але ніколи не розмовляв.

– Ви Сіра Пані?

Вона мовчки кивнула головою.

– Привидка рейвенкловської вежі?

– Саме так.

Її тон не обнадіював.

– Прошу вас, мені потрібна допомога. Розкажіть мені все, що знаєте про втрачену діадему.

Холодна посмішка скривила її вуста.

– Боюся, – відвернулась вона, щоб пливти далі, – що я нічим тобі не допоможу.

– ЗАЖДІТЬ!

Він не збирався кричати, але злість і паніка вже його переповнювали. Глянув на годинник, поки вона ширяла перед ним. До півночі лишалося п’ятнадцять хвилин.

– Це терміново! – з люттю сказав він. – Якщо ця діадема в Гоґвортсі, я мушу негайно її знайти!

– Ти далеко не перший учень, що домагається діадеми, – зневажливо процідила вона. – До мене чіплялися цілі покоління учнів...

– Йдеться не про оцінки! – крикнув Гаррі. – Йдеться про Волдеморта... про те, щоб його здолати... чи вас це не цікавить?

Вона не могла почервоніти, але її прозорі щоки потемніли, а голос зазвучав роздратованіше, коли вона відповіла:

– Авжеж, я... та як ти смієш припускати?..

– Тоді поможіть мені!

Вона втрачала самовладання.

– Це... це не питання... – почала вона затинатися. – Діадема моєї матері...

– Вашої матері?

Вона розсердилася на саму себе.

– За життя, – сказала вона негнучким голосом, – я була Геленою Рейвенклов.

– То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!

– Хоч діадема й дарує мудрість, – вона явно намагалася себе опанувати, – та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом...

– Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити! – розлючено урвав її Гаррі. – Нема коли пояснювати... але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінчено з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!

Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:

– Я вкрала материну діадему.

– Ви... що ви зробили?

– Я вкрала діадему, – повторила пошепки Гелена Рейвенклов. – Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.

Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:

– Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдавала, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гоґвортсу.

– А тоді мати занедужала... смертельно занедужала. Попри все моє віроломство, вона жадала знову зі мною побачитися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб’ється свого.

Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.

– Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.

– Барон? Тобто?..

– Так, Кривавий Барон, – підтвердила Сіра Пані й відхилила плащ, щоб показати темну рану на грудях. – Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив – себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття... а як же інакше, – додала вона з гіркотою.

– А... а діадема?

– Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.

– У дуплистому дереві? – перепитав Гаррі. – Якому саме дереві? Де це було?

– У лісі в Албанії. У безлюдному місці, котре, як я гадала, буде недосяжне для моєї матері.

– В Албанії, – повторив Гаррі. З хаосу й плутанини почав з’являтися сенс, і тепер він розумів, чому вона розповіла йому те, чого не хотіла казати Дамблдорові і Флитвіку. – Ви вже комусь розповідали цю історію? Якомусь іншому учневі?

Вона заплющила очі й кивнула.

– Я ж... і гадки не мала... він був такий... улесливий. Здавалося, що... все розумів... і співчував...

Так, подумав Гаррі, Том Редл добре розумів бажання Гелени Рейвенклов оволодіти легендарними речами, на які вона мала дуже мало прав.

– Ну, ви не єдина, з кого Редл зумів витягти потрібне йому, – пробурмотів Гаррі. – Коли він чогось прагнув, то вмів знайти підхід...

Отже, Волдеморт спромігся лестощами виманити в Сірої Пані інформацію про те, де лежить втрачена діадема. Він подався в той далекий ліс і забрав діадему зі схованки, можливо, відразу після того, як покинув Гоґвортс, ще перед тим, як почав працювати в «Борджина і Беркса».

І чи не згадав Волдеморт ті глухі албанські ліси, коли набагато пізніше шукав надійного сховку, щоб залягти на довгі десять років?

Проте діадему, відколи вона стала його безцінним горокраксом, він не залишив у скромному дереві... ні, діадема таємно повернулася до свого справжнього дому, і Волдеморт мусив заховати її десь тут...

– ...того вечора, коли прийшов проситися на роботу! – вигукнув Гаррі, завершуючи свою думку.

– Я перепрошую?

– Він заховав діадему в замку того вечора, коли просив у Дамблдора дозволу тут викладати! – пояснив Гаррі. Висловивши думку вголос, він нарешті збагнув сенс усього. – Він заховав діадему по дорозі до кабінету Дамблдора, або ж коли з нього вертався! Хоч він, мабуть, домагався викладацької посади ще й з іншої причини – він би тоді зміг украсти ще й Ґрифіндорів меч... дякую вам, дякую!

Гаррі залишив її в повітрі цілком збентежену. Завертаючи за ріг коридору, що вів у вестибюль, він ще раз глянув на годинник. До півночі залишалося п’ять хвилин, а він, хоч і знав тепер, що було останнім горокраксом, ні на крок не наблизився до розгадки, де саме він схований...

Багато поколінь учнів не зуміли знайти діадему. Це могло означати, що вона не у рейвенкловській вежі... але якщо не там, то де? Яку схованку міг виявити Том Редл у Гоґвортському замку, котра, на його думку, зберегла б таємницю навіки?

Занурений у розпачливі роздуми, Гаррі завернув за ріг, та не встиг ступити й кілька кроків, як вікно ліворуч відчинилося з оглушливим тріском і брязкотом. Він відскочив, а в вікно влетіло чиєсь велетенське тіло і вгатилося в протилежну стіну. Від цієї істоти зі скавулінням від’єдналося щось велике й волохате, і це щось стрибнуло на Гаррі.

– Геґріде! – закричав Гаррі, відбиваючись від вовкодава Ікланя, що намагався його лизнути, а величезна бородата постать Ікланевого господаря почала спинатися на ноги. – Що за?..

– Гаррі, ти осьо тут! Ти – тут!

Геґрід нахилився, швиденько обійняв Гаррі – аж у того затріщали ребра – і побіг назад до розбитого вікна.

– Файний хлопчик, Ґропику! – заревів він кудись униз. – За хвильку побачимось, будь си мені чемний!

За Геґрідовою спиною Гаррі побачив, як темряву ночі розкололи далекі спалахи світла, і почув дивний пронизливий крик. Зиркнув на годинник. Настала північ. Почався бій.

– Шляк би його трафив, Гаррі, – важко дихав Геґрід, – це вже? Пора до бою?

– Геґріде, звідки ти взявся?

– Та почув оно Відомо-Кого аж у печері, – похмуро пояснив Геґрід. – Голосно ж він кричєв, га? «Як не віддасте Поттера, то ваш час мине опівночі». Але ж я знав, шо ти тут і шо має бути. Та годі вже, Ікланю! Ну, то ми всі й прийшли – я, Ґропик, Іклань. Прорвали всі ті кордони коло лісу. Ґропик ніс нас обох – Ікланя й мене. Я йому звелів занести мене в замок, то він і всадив мною у се віконце, дай йому Боже здоровлячка. Хоч я й не зовсім те мав на увазі, але... а де Рон і Герміона?

– Я й сам, – відповів Гаррі, – хотів би це знати. Ходім.

Вони квапливо рушили коридором. Іклань вистрибував довкола них. Гаррі чув скрізь у коридорах метушню, тупотіння ніг і крики, а з вікон було видно, як вдалині на темних шкільних угіддях спалахує світло.

– Де се ми йдемо? – засапано спитав Геґрід, гупаючи вслід за Гаррі своїми ножиськами, аж підлога тріщала.

– Я й сам добре не знаю, – відповів Гаррі, вкотре навмання завертаючи за ріг, – але Рон і Герміона мають бути десь тут.

У коридорі попереду лежали перші жертви битви: два кам’яні ґарґуйлі, що зазвичай охороняли вхід до вчительської, були розтрощені закляттям, що влетіло крізь ще одне розбите вікно. Їхні уламки ледь помітно ворушилися на підлозі, а коли Гаррі перестрибував відірвану кам’яну голову, та кволо простогнала:

– Ой, не зважайте на мене... я просто лежу собі й кришуся.

Бридка ґарґуйляча пика нагадала раптом Гаррі мармурове погруддя Ровіни Рейвенклов, що стояло вдома у Ксенофілія з тим чудернацьким головним убором... та ще статую у рейвенкловській вежі з кам’яною діадемою на білих кучерях...

Дійшовши до кінця коридору, пригадав ще одне кам’яне зображення: погруддя бридкого літнього чаклуна, якому Гаррі власноруч почепив на голову перуку й стару побиту тіару. Ця згадка обпалила його, наче ковток вогневіскі, і він аж спіткнувся, ледь не впавши.

Нарешті він збагнув, де його чекає горокракс...

Том Редл, який не довіряв нікому і завжди діяв сам, міг зарозуміло припустити, що лише він, він один, спромігся розгадати найсокровенніші таємниці Гоґвортського замку. Звісно, що Дамблдор і Флитвік, ці зразкові учні, ніколи не опинялися в цьому заповітному місці, а от його, Гаррі, свого часу заносило вбік від правильного шляху... отут, нарешті, й була та таємниця, відома тільки йому і Волдеморту, що так і залишилась недоступна Дамблдорові...

Його сполохала професорка Спраут, що пролетіла повз нього разом з Невілом та ще півдесятком інших учнів, які, затуливши вуха спеціальними навушниками, несли величезні рослини в горщиках.

– Мандрагори! – прокричав на бігу Невіл, озирнувшись на Гаррі. – Перекинемо їх через мур... їм не сподобається!

Гаррі тепер знав, куди йти. Наддав ходи, Геґрід з Ікланем намагалися не відставати. Вони минали портрет за портретом, і з ними бігли намальовані персонажі, усі ті чаклуни й відьми у гофрованих комірах і панталонах, в обладунках і мантіях. Вони перестрибували в сусідні картини й повідомляли новини з інших частин замку. Коли Гаррі з Геґрідом добігли до кінця коридору, замком трусонуло, і на одному постаменті з шаленою силою вибухла велетенська ваза. Гаррі зрозумів, що вже діють набагато зловісніші чари, ніж ті, що їх вичакловували викладачі та члени Ордену.

– Усьо файно, Ікланю... всьо файно! – заволав Геґрід, але величезний пес-вовкодав кинувся навтьоки від скалок порцеляни, що пирснули навсібіч, наче шрапнель. Геґрід потупотів навздогін за переляканим псом, покинувши Гаррі на самоті.

Тримаючи напоготові чарівну паличку, він ішов коридорами, що трусилися від влучань закляттями. В одному з коридорів його супроводжував, перестрибуючи з картини в картину, маленький намальований лицар сер Кадоґан. Він бряжчав обладунками й вигукував підбадьорливі слова, а його маленький коник трюхикав поруч.

– Трясогузки й гультіпаки, шолудиві пси, провчи їх усіх, Гаррі, нехай начуваються!

Гаррі завернув за ріг і побачив Фреда з групкою учнів, серед яких були Лі Джордан і Анна Ебот. Вони стояли біля ще одного порожнього постаменту, статуя з якого досі затуляла таємний хід. Усі тримали напоготові чарівні палички і прислухалися, що діється в прихованому тунелі.

– Гарна нічка! – крикнув Фред, коли замок знову здригнувся, і Гаррі помчав далі, зляканий і водночас підбадьорений. Він забіг у ще один коридор, де було повно сов, а місіс Норіс сичала й намагалася дістати їх лапами – поза сумнівом, тільки для того, щоб загнати на місце...

– Поттере!

Еберфорс Дамблдор стояв, перегородивши коридор, з чарівною паличкою напоготові.

– Через мій шинок перейшли вже сотні дітлахів, Поттере!

– Я знаю, ми їх евакуюємо, – сказав Гаррі. – Волдеморт...

– ...напав, бо йому не вручили тебе, – закінчив за нього Еберфорс, – я не глухий, це чув цілий Гоґсмід. А ви не додумалися затримати кількох слизеринців заручниками? Там же були діти смертежерів, а ви їх просто переправили в безпечне місце. Чи не розумніше було залишити їх тут?

– Це Волдеморта не спинило б, – заперечив Гаррі, – а крім того, ваш брат так не вчинив би.

Еберфорс заскрипів зубами й кудись побіг.

Ваш брат так не вчинив би... але ж це була правда, подумав Гаррі, знову перейшовши на біг. Дамблдор, який так довго захищав Снейпа, ніколи не вимагав би викупу за учнів...

Аж ось нарешті він завернув за останній ріг і, не знаючи, лютувати йому чи радіти, побачив їх – Рона й Герміону з оберемками довгих, вигнутих і брудних жовтуватих предметів. У Рона під пахвою була ще й мітла.

– Де ж ви пропадали? – закричав Гаррі.

– У Таємній кімнаті, – відповів Рон.

– У Таємній... що? – перепитав Гаррі, зупиняючись.

– Це Рон, це його ідея! – важко дихаючи, пояснила Герміона. – Просто блискуча, правда? Ми ж чекали, коли ти пішов, і я сказала Ронові, що навіть як ми ту річ знайдемо, то як її знищити? Ми й чаші ще не позбулися! І тут йому сяйнула ця думка! Про Василіска!

– Про що?

– Про те, що нищить горокракси, – спокійно пояснив Рон.

Гаррі глянув на те, що тримали в руках Рон і Герміона: великі вигнуті ікла, видерті, як він тепер зрозумів, з черепа мертвого Василіска.

– Як же ви туди потрапили? – здивувався він, дивлячись то на ікла, то на Рона. – Там потрібно говорити парселмовою!

– А він і говорив! – прошепотіла Герміона. – Покажи йому, Роне!

Рон жахливо, здушено засичав.

– Так ти робив, відкриваючи медальйон, – вибачливо пояснив він Гаррі. – Я мусив випробувати кілька варіантів, – він скромно стенув плечима, – і врешті-решт ми там опинилися.

– Рон був просто неймовірний! – захоплено сказала Герміона. – Неймовірний!

– Отже... – ледве стримував хвилювання Гаррі. – Отже...

– Отже, ще один горокракс був та загув, – повідомив Рон і вийняв з-під куртки потрощені рештки чаші Гафелпаф. – Це Герміона проштрикнула. Вирішила, що тепер її черга. Вона ще ж не отримувала того кайфу.

– Геніально! – вигукнув Гаррі.

– Та що там, – відмахнувся Рон, утім, явно собою задоволений. – Ну, а які новини в тебе?

На цих словах угорі щось вибухнуло. Вони глянули на стелю, з якої сипався порох, і почули віддалений крик.

– Я знаю, яка на вигляд діадема, і знаю, де вона лежить, – швидко пояснив Гаррі. – Він заховав її саме там, де я колись ховав свій старий підручник з настійок, де всі століттями ховали різні речі. Він думав, що, крім нього, ніхто там не знайде. Ходімо!

Стіни знову здригнулися, а він повів друзів через прихований вхід, а тоді сходами вниз до кімнати на вимогу. Там не було нікого, крім трьох жінок: Джіні, Тонкс і підстаркуватої відьми в поїденому міллю капелюшку, в якій Гаррі відразу впізнав Невілову бабусю.

– А, Поттер, – сказала вона таким тоном, ніби вже давно його чекала. – Скажи, як там ситуація.

– Усе нормально? – запитали одночасно Джіні й Тонкс.

– Та ніби так, – відповів Гаррі. – А в переході до «Кабанячої голови» ще хтось є?

Він знав, що кімната не перетвориться, поки в ній залишається хоч хтось.

– Я нібито була остання, – сказала місіс Лонґботом. – Я ще й заблокувала тунель, бо нерозумно залишати його відкритим, якщо Еберфорс уже покинув шинок. Ти бачив мого внука?

– Він бере участь у битві, – відповів Гаррі.

– Ну, звісно, – гордо промовила стара пані. – Ви вже вибачте, але мушу піти йому на підмогу.

Навдивовижу спритно вона вибігла по сходах.

Гаррі подивився на Тонкс.

– Я думав, ви з Тедді у твоєї матері.

– Я не могла витримати невідомості... – зболено пояснила Тонкс. – Вона з ним побуде... а Ремуса ви бачили?

– Він планував вести бійців у наземному бою...

Нічого не кажучи, Тонкс вибігла.

– Джіні, – сказав Гаррі, – мені дуже прикро, але ти теж повинна піти. Ненадовго. А тоді знову повернешся.

Джіні аж зраділа, що може вийти зі сховища.

– А тоді знову повернешся! – крикнув він їй навздогін, на сходи, куди вона метнулася вслід за Тонкс. – Ти мусиш повернутися!

– Хвилинку! – різко сказав Рон. – Ми про когось забули!

– Про кого? – здивувалася Герміона.

– Про ельфів-домовиків, вони ж мають бути внизу на кухні.

– Маєш на увазі, що їх теж треба залучити до бою? – не зрозумів Гаррі.

– Та ні, – заперечив Рон, – я маю на увазі, що їм треба звідси тікати. Вистачить смерті одного Добі. Ми не можемо їм наказати гинути заради нас...

Василіскові ікла посипалися з Герміониних рук, вона підбігла до Рона, обвила його шию руками й міцно поцілувала в губи. Рон кинув ікла й мітлу і відповів їй на цілунок з таким завзяттям, що аж підняв Герміону над підлогою.

– Хіба зараз до цього? – тихим голосом запитав Гаррі, а коли Рон і Герміона ще міцніше злилися в обіймах і аж загойдалися, він підвищив голос: – Алло! Іде війна!

Рон і Герміона нарешті перестали цілуватися, але все ще не випускали одне одного з обіймів.

– Я знаю, старий, – сказав Рон з таким виглядом, ніби щойно отримав удар бладжером у потилицю, – тому, власне, або зараз, або ніколи!

– А про горокракс ви що, забули?! – крикнув Гаррі. – Може б, ви хоч... хоч трохи потерпіли, поки знайдемо діадему?

– Так... справді... вибач... – пробурмотів Рон і, зашарівшись, вони з Герміоною кинулися збирати ікла.

Коли друзі знову піднялися сходами і вийшли в коридор, стало зрозуміло: за ті кілька хвилин, що вони пробули в кімнаті на вимогу, ситуація в замку значно погіршилася. Стіни й стеля здригалися страшніше, ніж до цього. У повітрі висіла курява, а з найближчого вікна Гаррі побачив спалахи зеленого й голубого сяйва так близько до замку, що смертежери, зрозумів він, ось-ось можуть увірватися всередину. Глянувши вниз, Гаррі побачив велета Ґропа, що кудись брів, розмахуючи чимось схожим на кам’яного ґарґуйля, видертого з даху, й обурено ревів.

– Сподіваюся, він добряче їх потовче! – буркнув Рон, а неподалік знову пролунали крики.

– Аби тільки не когось із наших! – почувся чийсь голос. Гаррі озирнувся й побачив Джіні й Тонкс, які стояли з чарівними паличками напоготові біля сусіднього вікна з вибитими шибками. Джіні в нього на очах старанно прицілилася й метнула закляття прямісінько в натовп бійців унизу.

– Молодчинка! – проревів хтось, пробігаючи крізь хмару куряви до них, і Гаррі знову впізнав Еберфорса. Його сиве волосся розвівалося, він вів за собою групку учнів.

– Здається, вони можуть прорвати північний мур, а ще вони привели з собою велетів!

– Ти бачив Ремуса? – гукнула йому навздогін Тонкс.

– Він бився з Дологовим, – крикнув їй Еберфорс, – а потім я його не бачив!

– Тонкс, – сказала Джіні, – Тонкс, я не сумніваюся, що з ним усе гаразд...

Але Тонкс уже зникла в куряві, майнувши вслід за Еберфорсом.

Джіні безпомічно глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

– З ними все буде добре, – сказав Гаррі, хоч і розумів, що це тільки порожні слова. – Джіні, ми зараз повернемось, ти, головне, нікуди не лізь, бережи себе... Побігли! – гукнув він Ронові й Герміоні, і вони помчали назад, туди, де за міцною стіною кімната на вимогу чекала наступного гостя, щоб виконати його наказ.

«Мені потрібне місце, де все заховано», – почав благати її подумки Гаррі, і після третьої спроби в стіні матеріалізувалися двері.

Несамовитий галас бою вщух тієї ж миті, коли вони переступили поріг і зачинили за собою двері. Запала суцільна тиша. Вони були в приміщенні завбільшки як собор, вельми схожому на містечко, вибудуване з речей, захованих тисячами давно померлих учнів.

– І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно? – здивувався Рон, і голос його луною відгукнувся в тиші.

– Він думав, що ніхто, крім нього, – відповів Гаррі. – Але йому не пощастило, бо мені колись довелося тут дещо заховати... сюди, – додав він, – я думаю, там...

Він проминув опудало троля і щезальну шафу, полагоджену торік Драко Мелфоєм з такими катастрофічними наслідками, а тоді завагався, придивляючись до проходів з різним мотлохом. Не міг пригадати, куди йти далі...

– Акціо діадема, – вигукнула у відчаї Герміона, проте ніщо до них не полетіло. Здавалося, що кімната, як і ґрінґотське підземелля, не бажає так легко розлучатися зі схованими в ній речами.

– Давайте розділимось, – сказав Гаррі друзям. – Шукайте кам’яне погруддя старого чоловіка в перуці й тіарі! Воно стоїть на шафі, причому, десь зовсім близько...

Вони рушили кожен своїм переходом. Гаррі чув кроки друзів, що відлунювали від височенних стосів мотлоху – пляшок, капелюхів, кліток, стільців, книжок, зброї, мітел, биток...

– Це десь тут, – бурмотів сам собі Гаррі. – Десь тут... десь тут...

Він усе далі заглиблювався в цей лабіринт, шукаючи знайомі ще з попереднього відвідування кімнати предмети. Власне дихання голосно лунало у вухах... І раптом здригнулася, здається, вся його душа. Ось вона, попереду, потріскана стара шафа, в якій він колись заховав був свій підручник з настійок, а зверху на ній стоїть погруддя рябого кам’яного чаклуна, що мав на голові стару запорошену перуку і древню вицвілу тіару.

Він уже простяг по неї руку, хоч їх і відділяло ще зо три метри, коли почув за спиною чийсь голос:

– Не спіши, Поттер.

Він різко зупинився й озирнувся. Позаду стояли пліч-о-пліч Креб і Ґойл, цілячись у Гаррі чарівними паличками. У невеличкому проміжку між їхніми глузливо вишкіреними пиками він побачив Драко Мелфоя.

– У тебе, блін, моя чарівна паличка, Поттер, – сказав Мелфой і вистромив свою нову паличку в той проміжок між Кребом і Ґойлом.

– Уже не твоя, – важко видихнув Гаррі, міцніше стискаючи чарівну паличку з глоду. – Усе переможцям, Мелфою. А хто тобі позичив твою?

– Мати, – відповів Драко.

Гаррі всміхнувся, хоч у цій ситуації було не до сміху. Він ніде не чув Рона й Герміони. Мабуть, подалися десь в інший бік, шукаючи діадеми.