Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ -
Знову совина пошта

– Гаррі!

Герміона тягла його за рукав і зиркала на годинник. – У нас рівно десять хвилин, щоб непомітно повернутися до лікарні перед тим, як Дамблдор замкне двері...

– Так, так... – мовив Гаррі, насилу відриваючи погляд від неба, – Біжімо...

Вони вислизнули з дверей і почали спускатися кам'яними гвинтовими сходами. Збігли донизу й почули голоси. Ледь не втислися в стіну й прислухалися: здається, то були Фадж і Снейп. Вони швидко крокували коридором, що вів до сходів.

– ...маю надію, що Дамблдор не почне щось вигадувати, – казав Снейп. – Цілунок буде виконано негайно?

– Тільки-но Макнейр повернеться сюди з дементорами. Ця Блекова афера зганьбила нас усіх. Ви не уявляєте, як я чекаю, коли нарешті зможу повідомити «Щоденному віщунові», що ми його таки піймали... Гадаю, Снейпе, вони захочуть узяти в тебе інтерв'ю... А коли юний Гаррі отямиться, я впевнений, що він захоче розповісти «Віщунові», як ви його врятували...

Гаррі зціпив зуби. Перед ним промайнула Снейпова самовдоволена посмішка, коли вони з Фаджем проминали їхню схованку. Кроки затихли вдалині, і Гаррі з Герміоною, перечекавши кілька секунд, побігли в протилежний бік. Одні сходи, другі, далі коридором... і тут попереду почулося гиготіння.

– Це Півз! – пробурчав Гаррі, хапаючи Герміону за руку. – Сюди!..

Вони ледве встигли заскочити до порожнього класу. Півз мав чудовий настрій: він стрибав по коридору і аж заходився з реготу.

– Ох, яка це потвора, – Герміона приклала вухо до дверей. – Можу закластися: він радіє, що дементори готуються до розправи над Сіріусом... – Вона зиркнула на годинник. – Гаррі, три хвилини!

Коли зловтішний Півзів регіт стих удалині, вони обережно вийшли з класу і знову побігли.

– Герміоно... а що... якщо ми не встигнемо вернутися... і Дамблдор замкне двері? – захекано спитав Гаррі.

– Не хочу про це й думати! – простогнала Герміона, знову зиркаючи на годинник. – Одна хвилина!

Вони добігли до кінця коридору, що вів до входу в шкільну лікарню.

– Гаррі... я чую Дамблдора, – ледве зводила дух Герміона. – Швидше!

Вони скрадалися коридором. Відчинилися двері, в яких виднілася Дамблдорова спина.

– Я замкну вас тут. – Він глянув на годинник. – Зараз... за п'ять хвилин північ. Міс Ґрейнджер, вам вистачить трьох обертів. Хай вам щастить.

Дамблдор вийшов з кімнати, зачинив двері і витяг чарівну паличку, щоб магічно їх замкнути. Нажахані Гаррі й Герміона панічно кинулися до нього. Дамблдор глянув на них, і під його довгими сріблястими вусами сяйнула широка усмішка.

– Ну? – спитав він тихо.

– Ми все встигли! – видихнув Гаррі. – Сіріус полетів на Бакбику...

Дамблдор і далі сяяв усмішкою.

– Чудово. Я гадаю... – він уважно прислухався, чи не долинають з палати якісь звуки. – Гадаю, що ви вже пішли... Заходьте... я вас там замкну...

Гаррі й Герміона прослизнули в палату. Там не було нікого, крім Рона, що й досі нерухомо лежав на останньому ліжку. За їхніми спинами клацнув замок, Гаррі з Герміоною вляглися в постелі, і Герміона знову заховала часоворот під мантію. Наступної миті мадам Помфрі вийшла зі свого кабінету.

– Що, директор уже пішов? Може, мені нарешті дозволять зайнятися своїми пацієнтами?

Вона була в кепському гуморі. Гаррі й Герміона без зайвих слів почали приймати свої дози шоколаду. Мадам Помфрі стояла над ними й пильнувала, щоб вони все доїли. Та Гаррі насилу ковтав. Вони з Герміоною, прислухаючись, чекали, а їхні нерви були на межі зриву.. І ось, коли вони взялися до четвертого шматочка, згори почулися розлючені верески...

– Що там таке? – стурбувалася мадам Помфрі. Розгнівані голоси звучали дедалі гучніше. Мадам Помфрі глянула на двері.

– Ну, що це таке... вони ж усіх побудять!

Гаррі намагався розчути слова. Голоси наближалися.

– Він, мабуть, розчинився, Северусе. Треба було з ним когось залишити. Коли про це довідаються...

– НІДЕ ВІН НЕ РОЗЧИНИВСЯ! – заревів Снейп, що був уже зовсім близько. – У СТІНАХ НАШОГО ЗАМКУ НЕ МОЖНА РОЗЧИНИТИСЯ! У ЦІЙ... АФЕРІ... ЗАМІШАНИЙ... ПОТТЕР!

– Северусе, будь розважливий... Гаррі ж був замкнений...

БУХ! – Лікарняні двері з гуркотом розчинилися.

У палату ввірвалися Фадж, Снейп і Дамблдор. Лише Дамблдор здавався спокійним. Ба навіть явно собою вдоволеним. Фадж був сердитий, а от Снейп відверто лютував.

– РОЗПОВІДАЙ, ПОТТЕРЕ! – зарепетував він. – ЩО ЦЕ ТИ НАКОЇВ?

– Пане професоре! – крикнула мадам Помфрі. – Вгамуйтеся!

– Послухай, Снейпе... будь розважливим, – втрутився Фадж. – Ці двері були замкнені, ми самі це щойно бачили...

– ЦЕ ВОНИ ДОПОМОГЛИ ЙОМУ ВТЕКТИ, Я ЗНАЮ! – волав Снейп, тицяючи на Гаррі й Герміону. Обличчя йому перекосилося, а з рота бризкала слина.

– Заспокойся, голубчику! – гаркнув Фадж. – Ти верзеш казна-що!

– ВИ НЕ ЗНАЄТЕ ПОТТЕРА! – верещав Снейп. – ЦЕ ВІН ЗРОБИВ!.. Я ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ВІН!..

– Годі вже, Северусе, – спокійно мовив Дамблдор. – Подумай, що кажеш. Десять хвилин тому я сам зачинив ці двері. Мадам Помфрі, чи ці учні вставали з ліжка?

– Звичайно, що ні! – обурено заперечила мадам Помфрі. – Я не відходила від них, відколи ви пішли!

– Ну от, Северусе, – неголосно сказав Дамблдор. – Ти ж не допускаєш, що Гаррі з Герміоною володіють здатністю перебувати у двох місцях нараз, тож нема чого й далі їх турбувати.

Снейп, що аж клекотав зі злості, зиркав то на Фаджа, вкрай приголомшеного його поведінкою, то на Дамблдора, чиї очі мерехтіли за окулярами і, осатаніло розвернувшись – аж залопотіла мантія, прожогом вилетів з палати.

– Щось наш колега не надто врівноважений, – кинув Фадж, дивлячись йому вслід. – На твоєму місці, Дамблдоре, я б за ним припильнував.

– Та ні, з ним усе гаразд, – незворушно заперечив Дамблдор. – Просто він щойно пережив велике розчарування...

– Та ж не він один! – пирхнув Фадж. – Уявляю, що тепер понаписують у «Щоденному віщуні»!.. Ми загнали Блека в кут, а він знову вислизнув нам крізь пальці! Бракує лише, щоб вони пронюхали про втечу гіпогрифа, і з мене зроблять загальне посміховисько! Ну... я, мабуть, піду: треба ж повідомити міністерство...

– А дементори? – запитав Дамблдор. – Сподіваюся, їх заберуть зі школи?

– Так... ми їх заберемо, – відповів Фадж, розгублено пригладжуючи волосся. – Мені й на думку ніколи б не спало, що вони наважаться підступити зі своїм Цілунком до невинного хлопця... Геть розперезалися... Ні, я сьогодні ж відправлю їх назад до Азкабану. Може, біля входів до школи виставимо драконів?..

– Геґрідові б це сподобалося, – усміхнувся Дамблдор, кинувши погляд на Гаррі й Герміону.

Коли вони з Фаджем вийшли зі спальні, мадам Помфрі підбігла до дверей і знову їх замкнула. Сердито щось бурмочучи собі під ніс, вона подріботіла до кабінету.

На другому боці палати почувся глухий стогін. Це отямився Рон. Вони бачили, як він сів на ліжку, помацав свою голову і роззирнувся.

– Що... що сталося? – прохрипів він. – Гаррі? Чого ми тут? Де Сіріус? Де Люпин? Що діється?..

Гаррі з Герміоною перезирнулися.

– Поясни йому, – попросив Гаррі, ковтаючи черговий шматок шоколаду.

*

Коли на другий день опівдні Гаррі, Рон і Герміона вийшли з лікарні, замок був майже порожній. Стояла жахлива спека, екзамени були позаду, тож усі, хто міг, скористалися нагодою і гайнули в Гоґсмід. Але ні Рон, ні Герміона не палали бажанням туди їхати, тож разом з Гаррі вони блукали галявиною, обговорюючи дивовижні вчорашні події і гадаючи, де тепер можуть бути Блек та Бакбик. Гаррі сидів біля озера і спостерігав за величезним кальмаром, що ліниво погойдував на воді своїми щупальцями. Гаррі не підтримував розмови, бо задивився на той бік озера, звідки вночі до нього мчав олень...

Їх накрила чиясь тінь. Звівши очі, вони побачили захмелілого Геґріда, що витирав спітніле чоло своєю хустинкою-як-скатертинкою і сяйливо посміхався.

– Я знаю, шо не мав би дуже си тішити опісля вчорашнього... – сказав він. – Ох той Блек!.. Знов він утік... Але знаєте шо?

– Що? – перепитали вони, вдаючи, що їм дуже цікаво.

– Бікі!.. Він си теж утік! Він на волі!.. Йой... Я си святкував цілу ніч!..

– Та це ж фантастично! – вигукнула Герміона, кинувши докірливий погляд на Рона, що ледве стримував регіт.

– Я, мабуть... погано його припнув... – знизав плечима Геґрід, радісно позираючи довкола. – Я тілько трохи си журив зранку... гадаю – а шо, як він натрафив там на Люпина?.. Але Люпин каже, шо сеї ночі ніц не їв...

– Що-що? – перепитав Гаррі.

– Матір Божа, та невже ви не чули? – здивувався Геґрід, а його усмішка трохи згасла. Він заговорив тихіше, хоч навкруги нікого й не було. – Е-е... Снейп зранку розказав усім слизеринцям... уже, напевно, і всі решта знают... шо... професор Люпин – вовкулака. Вночі він гасав десь у лісі. А тепер, зрозуміло, вже пакує речі.

– Пакує речі?– стурбовано запитав Гаррі. – Чому?

– Чому... Таж він від нас їде, чи як? – здивувався Геґрід. – Зранку си звільнив з роботи. Каже: не хочу ризикувати, а ну ж знов таке си повторит...

Гаррі зірвався на ноги.

– Я мушу його побачити, – сказав він друзям.

– Але ж, якщо він звільнився...

– ...ми нічого не вдіємо...

– Не має значення. Я все одно хочу його бачити. Зустрінемося тут.

*

Двері Люпинового кабінету були відчинені. Він уже спакував майже всі речі. Біля старої пошарпаної валізи стояв порожній акваріум для ґринділа. Люпин нахилився над столом і підвів голову лише тоді, коли Гаррі постукав у двері.

– Я бачив, що ти сюди йдеш, – усміхнувся Люпин. Він показав на аркуш пергаменту на столі. Це була Карта мародера.

– Я щойно бачився з Геґрідом, – сказав Гаррі. – Він каже, що ви звільнилися. Але ж це неправда?

– На жаль, правда, – відповів Люпин і почав виймати все з шухлядок свого стола.

– Але чому? – вигукнув Гаррі. – Невже в Міністерстві магії думають, що ви допомагали Сіріусу?

Люпин підійшов до дверей і зачинив їх.

– Ні. Професор Дамблдор переконав Фаджа, що я намагався врятувати вас від смерті. – Він зітхнув. – І цього Северус уже не витерпів. Думаю, що втрата ордена Мерліна його доконала. Тому він... гм-м... випадково... е-е... проговорився сьогодні за сніданком, що я вовкулака.

– Але ж це не причина, щоб вас звільняти! – обурився Гаррі.

Люпин гірко всміхнувся.

– Завтра о цій порі почнуть прибувати сови від батьків – ніхто не захоче, Гаррі, щоб їхніх дітей навчав вовкулака. І я їх розумію, а надто після вчорашнього... Я ж міг покусати будь-кого з вас... Цього не можна допускати.

– Але ж ви найкращий учитель захисту від темних мистецтв! – вигукнув Гаррі. – Не йдіть від нас!

Люпин похитав головою й нічого не сказав. Він і далі нишпорив у шухлядах. Гаррі намагався підшукати слова, що змусили б його залишитися, але Люпин його випередив:

– Директор мені сьогодні розповів, що вночі ти, Гаррі, врятував не одне життя. Якщо я й маю чим пишатися, то це тим, що ти багато чого навчився. Розкажи мені про свого патронуса.

– Звідки ви про нього знаєте? – здивувався спантеличений Гаррі.

– А що ж іще могло відігнати дементорів?

Гаррі розповів йому про все. Люпин знов усміхнувся.

– Так, твій батько завжди обертався на оленя, – промовив він. – Ти правильно вгадав...

Люпин запхав у портфель останні книги, засунув шухляди і повернувся до Гаррі.

– Ось, тримай... я його вчора приніс із Верескливої Халупи. – Він простяг Гаррі плаща-невидимку. – І ще... – він завагався, а тоді подав йому Карту мародера. – Я вже не вчитель, тож мене не гризтиме сумління, що я тобі її віддав. Мені вона непотрібна, а тобі, Ронові й Герміоні, мабуть, ще не раз стане в пригоді.

Гаррі взяв карту і всміхнувся.

– Ви казали, що Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг були б раді виманити мені зі школи... Казали, що тоді б вони повеселились...

– Ми так би й зробили, – підтвердив Люпин, закриваючи портфель. – Я не маю найменшого сумніву, що Джеймс був би страшенно розчарований, якби його син не знайшов жодного таємного виходу з замку.

Хтось постукав у двері. Гаррі поспіхом запхнув у кишеню Карту мародера та плащ-невидимку.

То був професор Дамблдор. Він анітрохи не здивувався, побачивши тут Гаррі.

– Ремусе, твій екіпаж чекає біля воріт.

– Дякую, пане директоре.

Люпин підхопив свою стару валізу й порожній акваріум для ґринділа.

– Ну, прощавай, Гаррі, – всміхнувся він. – Навчаючи тебе, я отримав неймовірне задоволення! Впевнений, що ми колись іще зустрінемось. Директоре, нема потреби мене проводжати до воріт, я впораюся сам.

«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», – подумав Гаррі.

– Прощавай, Ремусе, – стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.

Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.

– Чого зажурився, Гаррі? – неголосно запитав він. – Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.

– Яка різниця? – з гіркотою промовив Гаррі. – Петіґру ж утік...

– Яка різниця? – перепитав Дамблдор. – Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.

Жахливої... Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли-небудь...» Пророцтво професорки Трелоні!

– Пане професоре... вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась... дуже дивна.

– Справді? – перепитав Дамблдор. – М-м-м... Тобто ще дивніша ніж завжди?

– Так... її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала... сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю... Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. – Гаррі глянув на Дамблдора. – А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам'ятала зі своїх слів. Чи могло... це бути... справжнім пророцтвом?

Але Дамблдора така новина не надто вразила.

– Знаєш, Гаррі, цілком можливо, – замислено сказав він. – Хто б міг подумати? Отже, це вже друге її справжнє пророцтво. Мушу підвищити їй зарплатню...

– Але ж... – Гаррі вражено дивився на Дамблдора: йому було не до жартів... – Але ж... це через мене Сіріус і професор Люпин не вбили Петіґру! Тож якщо повернеться Волдеморт, це буде моя вина!

– Ні, не буде, – незворушно заперечив Дамблдор. – Невже тебе нічого не навчили пригоди з часоворотом, Гаррі? Наслідки наших дій завжди такі неоднозначні, такі заплутані, що передбачити майбутнє й справді дуже важко... Живим свідченням цього і є професорка Трелоні, дай їй, Боже, здоров'я. Ти вчинив дуже шляхетно, врятувавши життя Петіґру.

– А якщо він допоможе Волдемортові відродити могутність!..

– Петіґру завдячує тобі життям. Ти послав Волдемортові помічника, який перед тобою в боргу. Коли один чарівник рятує життя іншому, їх пов'язують певні узи... а я дуже сумніваюся, що Волдеморт хотів би, щоб його слуга був у боргу перед Гаррі Поттером.

– Я не хочу бути пов'язаним з Петіґру! – обурився Гаррі. – Він зрадив моїх батьків!

– Це потаємні і найнезбагненніші глибини магії, Гаррі. Але повір... може настати день, коли ти радітимеш, що врятував життя Петіґру.

Такого Гаррі навіть не міг собі уявити. Дамблдор мовби прочитав його думки:

– Я дуже добре знав твого батька – і в Гоґвортсі, і пізніше, – м'яко вимовив він. – Він теж би врятував Петіґру, я в цьому переконаний.

Гаррі глянув на Дамблдора. Він не стане з цього сміятися... Дамблдорові можна розповісти...

– Учора вночі... мені здалося... що патронуса викликав мій батько. Коли я побачив на тому боці озера самого себе... мені здалося, що це він.

– Неважко було й помилитися, – тихо промовив Дамблдор. – Тобі, мабуть, постійно це кажуть, але ти й справді неймовірно схожий на Джеймса. Крім очей... ти маєш мамині очі.

Гаррі похитав головою.

– Це ж було безглуздо. Я ж знаю, що він помер.

– Гадаєш, що мертві, яких ми любили, покидають нас назавжди? Хіба ми не оживлюємо їх подумки, коли потрапляємо в біду? Твій батько живе в тобі, Гаррі, і його з'ява сталася тоді, коли ти найдужче цього потребував. Як інакше ти зміг би вичаклувати такого патронуса? Золоторіг учора знову був оленем.

Гаррі не відразу збагнув Дамблдорові слова.

– Сіріус учора розповів мені, як вони стали анімагами, – усміхнувся Дамблдор. – Нечуване досягнення! Та ще й здійснене без мого відома. Тоді ж я й згадав вельми незвичну форму твого патронуса, яким ти поцілив Мелфоя на матчі з Рейвенкловом. Тож учора, Гаррі, ти й справді бачив свого батька... ти знайшов його в собі. – І Дамблдор вийшов з кабінету, залишивши Гаррі наодинці з плутаним вихором думок.

*

Ніхто в Гоґвортсі не знав, що сталося насправді тієї ночі, коли щезли Сіріус, Бакбик і Петіґру. В останні дні Гаррі встиг почути безліч різноманітних версій того, що трапилося, проте жодна з них не мала нічого спільного з істиною.

Мелфоя розлютило зникнення Бакбика. Він був переконаний, що Геґрід контрабандно переправив Бакбика в безпечне місце. Найбільше його обурювало те, що їх обох з батьком пошив у дурні недолугий лісник. А от Персі Візлі не міг пережити Сіріусової втечі.

– Якщо я потраплю в міністерство, то запропоную їм масу проектів щодо посилення магічних законів! – розповідав він єдиній особі, готовій його слухати – своїй дівчині Пенелопі.

Хоч погода була чудова, атмосфера в школі – радісна, і Гаррі розумів, що він зробив майже неможливе, визволивши Сіріуса, та він ще ніколи не зустрічав закінчення навчального року в такому поганому настрої.

Звичайно, не одного його засмутив від'їзд професора Люпина. Цим переймався весь їхній клас.

– Цікаво, кого нам дадуть наступного року? – похмуро запитав Шеймус Фініґан.

– Може, якогось упиря,,– припустив Дін Томас.

Гаррі турбував не лише від'їзд професора Люпина. Йому не йшло з голови пророцтво професорки Трелоні. Цікаво, де тепер Петіґру: невже він таки знайшов притулок біля Волдеморта? Але найбільше його турбувала перспектива побачення з Дурслями. Протягом якоїсь півгодини, солодких тридцяти хвилин, він вірив, що мешкатиме в Сіріуса... найліпшого товариша його батьків... Що могло бути кращим? Хіба що думка про повернення його батька... І хоч відсутність новин від Сіріуса вже була гарною новиною (це означало, що з ним усе гаразд), Гаррі важко було змиритися з думкою про втрату нової домівки, яку він міг би мати.

В останній день семестру оголосили результати екзаменів. Гаррі, Рон і Герміона успішно склали всі іспити. Гаррі був здивований, що не провалив зілля й настійки, і мав велику підозру, що тут не обійшлося без втручання професора Дамблдора. За минулий тиждень Снейпова ненависть до Гаррі перейшла всі межі. При кожній їхній зустрічі куточки вузеньких Снейпових уст підступно посіпувалися, а пальці судомно стискались, мовби прагнули зімкнутися на Гарріній горлянці.

Персі з успіхом здав свої НОЧІ, а Фред і Джордж нашкрябали з десяток СОВ. Зате Ґрифіндор, передовсім завдяки блискучій перемозі у кубку з квідичу, третій рік поспіль виграв чемпіонат гуртожитків. Отже, бенкет з нагоди завершення навчального року відбувався в залі, прикрашеній червоно-золотистими кольорами, і ґрифіндорський стіл був найгаласливішим. Навіть Гаррі, забувши на якийсь час про Дурслів, їв, пив, розмовляв і реготав нарівні з усіма.

*

Коли наступного ранку «Гоґвортський експрес» вирушив з вокзалу, Герміона повідомила Гаррі й Ронові несподівану новину.

– Сьогодні перед сніданком після розмови з професоркою Макґонеґел я вирішила відмовитися від маґлознавства.

– Але ж ти отримала на іспиті п'ятірку з чотирма плюсами! – здивувався Рон.

– Я знаю, – зітхнула Герміона, – але ще одного такого року я не витримаю. Я мало не збожеволіла з тим часоворотом. Я його віддала. Без маґлознавства й віщування у мене знову буде нормальний розклад.

– Я й досі не можу повірити, що ти мовчала як риба про свій часоворот, – буркнув Рон. – Ми ж, начебто, твої друзі.

– Але ж я дала обіцянку, – суворо мовила Герміона і глянула на Гаррі, що спостерігав, як за горою зникав Гоґвортс. Цілих два місяці він його не побачить...

– Гаррі, чого ти так похнюпився? – сумовито запитала Герміона.

– Я не похнюпився, – швиденько озвався Гаррі. – Просто думаю про канікули.

– Я теж про них думаю, – додав Рон. – Гаррі, ти мусиш приїхати до нас у гості. Я домовлюся з батьками і тобі подзвоню. Я вже знаю, як користуватися фелетоном...

– Телефоном, Роне, – виправила його Герміона. – Раджу тобі наступного року відвідувати маґлознавство.

Але Рон пропустив це повз вуха.

– Цього літа – кубок світу з квідичу! Як ти дивишся на те, щоб гайнути на кубок разом?! Тато зможе дістати на роботі квитки.

Ці слова відразу додали Гаррі настрою.

– Так... Дурслі лише зрадіють, якщо я поїду.. Особливо після тієї пригоди з тітонькою Мардж...

Гаррі значно повеселів і зіграв з друзями кільканадцять партійок у вибухові карти. А коли з'явилася відьма з візочком, він накупив купу всяких ласощів, доскіпливо уникаючи всього, що містило шоколад.

Та аж пополудні сталося те, що переповнило його справжнім щастям...

– Гаррі, – раптом мовила Герміона, дивлячись поверх його плеча. – Що там таке за вікном?

Гаррі озирнувся. За склом то виринало, то зникало щось маленьке й сіре. Він підвівся й придивився – крихітна сова несла в дзьобику листа, що був значно більшим за неї. Сова була така мала, що повітря від поїзда весь час її перевертало й жбурляло на всі боки. Гаррі мерщій опустив вікно, простяг руку і впіймав сову, що була схожа на дуже пухнастий снич. Гаррі обережно заніс її в купе. Жбурнувши листа на Гарріне сидіння, сова радісно запурхала по купе, задоволена, що виконала доручення. Погордлива Гедвіґа несхвально клацнула дзьобом. Криволапик зі свого сидіння прикипів до пташки великими жовтими очима. Рон завбачливо забрав сову далі від кота.

Гаррі узяв листа. Він був адресований йому. Гаррі розкрив конверт і скрикнув:

– Це від Сіріуса!

– Що? – схвильовано вигукнули Рон з Герміоною. – Читай уголос!

Дорогий Гаррі!

Сподіваюся, що ти отримаєш листа раніше, ніж приїдеш до тітки з дядьком. Не знаю, чи звикли вони до совиної пошти.

Ми з Бакбиком у надійному місці. Не буду уточнювати – на випадок, якщо лист потрапить у чужі руки. Я маю певні сумніви щодо надійності сов, але ця була найкраща з усіх, що я міг знайти, і завзято прагнула виконати моє доручення.

Дементори, мабуть, і далі мене шукають, але тут вони мене не дістануть. Невдовзі збираюся промайнути перед кількома маґлами, десь якнайдалі від Гоґвортсу, – маю надію, що після того в замку скасують зайві заходи безпеки.

Про одне я так і не встиг сказати тобі під час нашої короткої зустрічі. То я прислав тобі «Вогнеблискавку»...

– Ага! – переможно вигукнула Герміона. – Бачите! Я ж казала, що це від нього!

– Так, але ж він її не закляв, правда? – заперечив Рон. – Ой! – Крихітна сова, що весело ухкала в його долоні, грайливо (так їй, мабуть, здавалося) ущипнула його за палець.

Криволапик відніс моє замовлення до совиного бюро від твого імені. Але я звелів їм узяти гроші з Ґрінготського сейфу сімсот одинадцять – мого власного. Вважай, що це дарунок від хрещеного батька на твоє тринадцятиліття.

І вибач, що я так налякав тебе тієї ночі, коли ти покинув дядьків будинок. Я хотів хоч краєчком ока глянути на тебе перед тим, як податися на північ. Однак мені здалося, що мій вигляд тебе стривожив...

Надсилаю також одну річ, яка, сподіваюся, трохи скрасить твій наступний рік у Гоґвортсі.

Якщо я буду тобі потрібний, дай знати. Твоя сова мене знайде.

Невдовзі напишу тобі ще.

Сіріус.

Гаррі нетерпляче зазирнув у конверт. Там був ще один аркуш пергаменту. Він хутко його проглянув, і враз йому стало так тепло й гарно, мовби він хильнув одним духом цілу пляшку маслопива.

Я, Сіріус Блек, хрещений батько Гаррі Поттера, дозволяю відвідувати йому у вихідні дні Гоґсмід.

– Дамблдорові цього цілком достатньо! – радісно вигукнув Гаррі і ще раз глянув на листа. – Чекайте, тут є ще постскриптум...

Р.S. Можливо, твій приятель Рон захоче залишити собі цю сову, адже через мене він позбувся свого пацюка...

Рон витріщив очі. Крихітна сова збуджено заухкала.

– Залишити собі? – непевно вимовив він. Якусь мить Рон пильно приглядався до сови, а тоді, на превеликий подив Гаррі й Герміони, підніс її до Криволапика, щоб той обнюхав.

– Що скажеш? – запитав він кота. – Ця сова справжня?

Криволапик замуркотів.

– О, йому можна вірити! – радісно мовив Рон. – Вона – моя!

Гаррі читав і перечитував Сіріусового листа всю дорогу до вокзалу Кінґс-Крос. Він усе ще стискав його в руці, коли вони разом з Роном і Герміоною пройшли крізь перегородку на платформі дев'ять і три чверті. Гаррі відразу побачив дядька Вернона. Той тримався осторонь містера і місіс Візлі, підозріло їх оглядаючи. А коли місіс Візлі тепло обняла Гаррі, найгірші дядькові здогади лише підтвердилися.

– Я подзвоню тобі про кубок світу! – крикнув Рон услід Гаррі, що, попрощавшись із друзями, покотив свій візочок з валізкою та Гедвіжиною кліткою до дядька Вернона. Дядько привітав його, як завжди.

– Що це таке? – гиркнув він, позираючи на конверт у Гарріній руці. – Якщо я знову маю щось підписувати, то спочатку ти...

– Це не бланк, – радісно заспокоїв його Гаррі. – Це лист від мого хрещеного батька.

– Від хрещеного батька? – бризнув слиною дядько Вернон. – Нема в тебе ніякого хрещеного батька!

– Є, – незворушно мовив Гаррі. – Він був найкращим другом мами й тата. Він – кримінальний злочинець, убивця... він утік з чаклунської в'язниці і тепер переховується. Але зі мною він підтримує зв'язок... цікавиться моїми новинами... турбується, щоб у мене все було добре...

Побачивши смертельно нажахане обличчя дядька Вернона, Гаррі весело всміхнувся і пішов до виходу з вокзалу. Клітка з Гедвіґою котилася поруч, а це літо обіцяло бути значно кращим за минуле.