Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 91 (всего у книги 206 страниц)

– Е-е... ну, так, – озвався Гаррі. – Послухайте... – звернувся він знову до Люпина, – що відбувається, я досі не знаю, чи Вол...

Кілька чаклунів і чарівниць химерно засичали. Дідалус Діґл знову впустив циліндра, а Муді гаркнув: – Цить!

– Чому? – здивувався Гаррі.

– Ми тут нічого не обговорюємо, це надто ризиковано, – поглянув на Гаррі своїм нормальним оком Муді. Його магічне око досі було втуплене у стелю. – Зараза!– сердито вилаявся він, піднявши руку до магічного ока, – весь час застрягає... відколи той мерзотник його носив.

І він вийняв око з бридким чваканням, мовби прочищав забитий унітаз.

– Дикозоре, ти що, не розумієш, як це бридко? – озвалася Тонкс.

– Гаррі, подай-но скляночку води, – попросив Муді.

Гаррі підійшов до мийки, взяв чисту склянку і наповнив її водою з крана, а натовп чаклунів усе ще невідривно стежив за ним. Це розглядання почало вже його дратувати.

– Чудово, – зрадів Муді, коли Гаррі подав йому склянку. Він кинув магічне око у воду і притопив пальцем. Око закрутилося, позираючи на всіх по черзі. – Щоб як будемо вертатись, я бачив усе навкруги на триста шістдесят градусів.

– А як ми виберемося звідси... куди нам потрібно? – поцікавився Гаррі.

– На мітлах, – відповів Люпин. – Єдиний варіант. Ти ще замолодий, щоб являтися; за мережею порошку флу будуть стежити; а недозволене встановлення летиключа може коштувати нам життя.

– Ремус казав, що ти добре літаєш, – низьким голосом промовив Кінґслі Шеклболт.

– Він чудовий літун, – додав Люпин, зиркаючи на годинника. – Гаррі, ти краще йди збирайся, щоб був готовий, коли дадуть сигнал.

– Я тобі допоможу, – жваво запропонувала Тонкс.

Вона пішла слідом за Гаррі в коридор і, піднімаючись по сходах, з цікавістю роззиралася довкола.

– Тут кумедно, – мовила Тонкс. – Аж надто чисто, правда? Якось неприродно. О, тут уже ліпше, – додала вона, коли Гаррі увімкнув у своїй кімнаті світло.

Тут, на відміну від усього будинку, панував безлад. Гаррі чотири дні перебував у кепському настрої, і йому зовсім не хотілося прибирати. Щоб забутися, він намагався читати, але це не допомагало, і тепер книжки валялися на підлозі. Давно не чищена Гедвіжина клітка вже посмерджувала, а з відкритої валізи повивалювався маґлівський одяг і чаклунські мантії.

Гаррі почав збирати книжки й поспіхом кидав їх у валізу. Тонкс зупинилася біля відчиненої шафи й критично глянула на своє відображення у дзеркалі з внутрішнього боку дверцят.

– Знаєш, мені, мабуть, не дуже личить фіолетовий колір, – замислено сказала вона, смикнувши себе за наїжачене волосся. – Тобі не здається, що він робить мене надто блідою?

– Е-е... – Гаррі визирнув з-за книги «Квідичні команди Британії та Ірландії».

– Робить, – рішуче сказала Тонкс. Вона міцно заплющила очі, ніби силкуючись щось згадати. За мить її волосся стало рожеве, мов жувальна гумка.

– Як ти це зробила? – здивовано спитав Гаррі, коли вона розплющила очі.

– Я – метаморфомаг, – пояснила вона, розглядаючи своє відображення і крутячи головою, щоб роздивитися волосся. – Тобто за бажанням можу змінювати свій вигляд, – додала, побачивши спантеличений вираз Гаррі. – Така вже вродилася. Коли готувалася стати аврором, завжди без зусиль отримувала найвищі оцінки з маскування й чатування. Це було супер.

– То ти – аврор? – вражено перепитав Гаррі. Він давно мріяв стати ловцем чорних чаклунів після закінчення Гоґвортсу.

– Так, – гордо відповіла Тонкс. – Як і Кінґслі, але в нього вища категорія. Я лише торік склала іспити. Ледь не завалила стеження й підкрадання. Я страшенно незграбна. Чув, як я розбила тарілку, коли ми зайшли в будинок?

– А можна навчитися бути метаморфомагом? – поцікавився Гаррі, що випростався і геть забув про пакування.

Тонкс захихотіла.

– Тобі, мабуть, іноді хочеться сховати свій шрам?

Її погляд зупинився на шрамі у формі блискавки в Гаррі на чолі.

– Та хочеться, – промимрив Гаррі й відвернувся. Йому не подобалося, коли люди розглядали цей шрам.

– Боюся, що тобі доведеться вчитися на власному досвіді. Метаморфомаги трапляються вкрай рідко, причому це вміння вроджене, а не набуте. Більшість чарівників для зміни свого вигляду використовують чарівну паличку або зілля. Та нам уже треба йти, а речей ми не поскладали, – винувато додала вона, дивлячись на розкидані речі.

– А... ну так, – погодився Гаррі, хапаючи ще якісь книжки.

– Чекай, буде швидше, якщо я... пакуйтеся! – крикнула Тонкс, провівши над підлогою чарівною паличкою.

Книжки, одяг, телескоп і терези злетіли в повітря й попадали на купу у валізу.

– Як неакуратно, – зітхнула Тонкс, підходячи до валізи й дивлячись на безладно накидані речі. – Моя мама вміє пакувати все дуже охайно... навіть шкарпетки й ті самі складаються... У мене так ніколи не виходить... треба так якось легесенько провести... – Вона з надією махнула паличкою.

Одна Гарріна шкарпетка ліниво хитнулася й знов опала на весь той рейвах у валізі.

– А, нехай, – скривилася Тонкс і притисла віко валізи, – принаймні все вмістилося. Це теж треба почистити. – Вона скерувала чарівну паличку на Гедвіжину клітку. – Брудозникс. – Пір'я і послід одразу щезли. – Це вже краще... хоч я так до ладу й не освоїла всі ці господарські закляття. Ну що, нічого не забув? Казанець є? Мітла? Ого! Це ж «Вогнеблискавка»?

Її очі округлилися, коли вона побачила мітлу в Гарріній руці. Це була його гордість і втіха, Сіріусів дарунок, мітла міжнародного стандарту.

– А я й досі літаю на «Кометі – 260», – заздрісно простогнала Тонкс. – Ну, гаразд... паличка у джинсах? Сідниці на місці? То йдемо. Локомотор валіза.

Валіза ледь припіднялася в повітря. Тримаючи чарівну паличку немов диригентську, Тонкс скерувала валізу до дверей, а в лівій руці понесла Гедвіжину клітку. Гаррі взяв мітлу і спустився слідом.

Унизу в кухні Муді вже вставив око на місце, і тепер воно вертілося так швидко, що Гаррі аж почало нудити. Кінґслі Шеклболт і Стержис Подмор оглядали мікрохвильову піч, а Гестія Джонс реготала, знайшовши в шухляді картоплечистку. Люпин запечатував листа для Дурслів.

– Прекрасно, – сказав Люпин, глянувши на Тонкс і Гаррі. – У нас лишилося не більше хвилини. Думаю, можна вже вийти надвір і приготуватися. Гаррі, я написав листа твоїм тітці і дядькові, щоб не турбувалися...

– Та вони й не будуть, – запевнив Гаррі.

– ...що ти в безпеці.

– Це їх лише засмутить.

– ...і що наступного літа ти повернешся.

– А навіщо?

Люпин усміхнувся, проте змовчав.

– Йди сюди, хлопче, – хрипко покликав Гаррі Дикозор. – Треба тебе розілюзнити.

– Що зробити? – знервовано перепитав Гаррі.

– Виконати розілюзнювальне закляття, – пояснив Муді, піднімаючи чарівну паличку. – Люпин казав, що в тебе є плащ-нейидимка, але під час польоту він на тобі не втримається. Це тебе краще замаскує. Ось тобі...

Муді стукнув його паличкою по голові, і в Гаррі склалося чудне враження, ніби Муді розбив там яйце. Здавалося, ніби з того місця по тілу заструменіли якісь холодні цівочки.

– Непогано, Дикозоре, – похвалила Тонкс, глянувши на Гаррі.

Гаррі подивився на своє тіло, тобто на те, що було його тілом, адже тепер воно мало геть інший вигляд. Воно не стало невидиме, а просто набрало того ж кольору і фактури, що й кухонна шафа за спиною. Він перетворився на людину-хамелеона.

– Ходімо, – звелів Муді, відмикаючи чарівною паличкою задні двері.

Усі вийшли на чудовий дядьків газон.

– Безхмарна ніч, – прохрипів Муді, озираючи небеса магічним оком. – А нам би хмари не завадили. Тепер слухай, – звернувся він до Гаррі, – ми будемо летіти однією групою. Тонкс перед тобою, сиди в неї на хвості. Люпин прикриватиме тебе знизу. Я – ззаду. Решта летітиме довкола нас. Цей порядок порушувати не можна, зрозумів? Якщо когось з нас уб'ють...

– А що, і таке може статися? – боязко спитав Гаррі, та Муді його наче не чув.

– ...решта летить далі, не зупиняючись і не міняючи розташування. Якщо повбивають нас усіх, а ти, Гаррі, виживеш, нас замінить група прикриття. Головне – лети на схід, вони до тебе приєднаються.

– Ти малюєш таку життєрадісну перспективу, Дикозоре, що Гаррі подумає, ніби ми жартуємо, – скривилася Тонкс, прикріплюючи Гарріну валізу й Гедвіжину клітку до ремінців, що звисали з її мітли.

– Я просто ознайомлюю хлопця з планом, – прогарчав Муді. – Наше завдання – безпечно допровадити його до штаб-квартири, а якщо по дорозі ми загинемо...

– Ніхто не загине, – сказав своїм глибоким заспокійливим голосом Кінґслі Шеклболт.

– Сідайте на мітли! Є перший сигнал! – вигукнув Люпин, показуючи на небо.

Високо над ними поміж зірок вибухла ціла злива яскраво-червоних іскор. Гаррі зразу впізнав, що це іскри з чарівної палички. Він закинув праву ногу на «Вогнеблискавку», міцно вхопився за держак і відчув, як той легесенько вібрує, наче мітлі самій кортіло скоріше здійнятися в повітря.

– Другий сигнал! Летімо! – голосно наказав Люпин, коли в небі над ними вибухнув сніп зелених іскор.

Гаррі щосили відштовхнувся від землі. Прохолодне нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а охайні квадратні садиби на Прівіт-драйв залишилися внизу, швидко перетворившись на невеличкі темно-зелені й чорні латки. Всі думки про слухання справи в міністерстві мов вітром вимело. Гаррі здалося, ніби його серце вибухає від насолоди. Він знову летів, покидаючи Прівіт-драйв; здійснювалося те, про що він мріяв цілісіньке літо; він вертався додому... на кілька солодких хвилин усі його біди забулися, змізерніли серед цього безмежного зоряного неба.

– Ліворуч, ліворуч, там якийсь маґл! – гукнув ззаду Муді. Тонкс крутнулась убік, Гаррі за нею, спостерігаючи, як розхитується під мітлою його валіза. – Треба піднятися вище... десь на чверть милі!

Вони рвонули вгору, аж Гарріні очі засльозились од вітру, внизу він не бачив уже нічого, крім цяточок світла від автомобільних фар і вуличних ліхтарів. Дві з цих цяточок могли належати машині дядька Вернона... Дурслі якраз мали б уже вертатися до свого порожнього будинку, злі, що ніякого конкурсу газонів не існує... ця думка змусила Гаррі розреготатися, хоч його сміх і заглушили тріпотіння мантій, порипування ремінців, що підтримували його валізу й клітку, а також свист вітру у вухах. Він уже цілий місяць не почувався таким бадьорим і щасливим.

– Напрям на південь! – вигукнув Дикозор. – Попереду містечко!

Усі звернули праворуч, щоб обминути сяюче павутиння світла.

– Летіть на південний схід і піднімайтеся вгору, попереду низька хмара, можна в неї зануритися! – крикнув Муді.

– Нащо нам летіти крізь хмару? – сердито запротестувала Тонкс, – ми ж змокнемо, Дикозоре!

Гаррі був радий, що вона це сказала, бо його пальці вже заніміли на держаку «Вогнеблискавки». Шкода, що він не вдягнув плаща, від холоду його почали проймати дрижаки.

Вони постійно змінювали курс, відповідно до Дикозорових вказівок. Гаррі мружив очі від крижаного вітру, вуха змерзли й боліли. Він так не мерз відтоді, як у третьому класі довелося грати у квідич з Гафелпафом під час страшенної бурі. Довкола нього величезними хижими птахами кружляли його охоронці. Гаррі втратив відчуття часу. Цікаво, як довго вони летять, здавалося, що вже не менш як годину.

– Повертаємо на південний захід! – заволав Муді. – Тримаємося збоку від автомагістралі!

Гаррі так задубів, що тепер заздрісно уявляв, як затишно й сухо в тих машинах, що мчали внизу, а потім з іще більшою заздрістю подумав про мандрівки за допомогою порошку флу. Може, вертітися дзиґою в камінах і не дуже зручно, зате в полум'ї принаймні тепло... Кінґслі Шеклболт промчав над ним, і його лиса макітра й сережка у вусі зблиснули під місячним сяйвом... тоді праворуч з чарівною паличкою в руці з'явилася Емеліна Венс, крутячи навсібіч головою... коли й вона шугонула над Гаррі, замість неї з'явився Стержис Подмор...

– Треба повернутися трохи назад, перевірити, чи ніхто нас не переслідує! – крикнув Муді.

– ЧИ ТИ ЗДУРІВ, ДИКОЗОРЕ? – заверещала Тонкс. – Ми вже примерзли до мітел! Якщо зіб'ємося з курсу, не долетимо й за тиждень! Крім того, ми вже майже на місці!

– Пора знижуватись! – почувся голос Люпина. – Гаррі, не відставай від Тонкс!

Гаррі пірнув донизу слідом за Тонкс. Вони наближалися до найбільшого скупчення вогнів. Він іще ніколи не бачив такої маси світла, що перехрещувалося й простягалося в усі боки, виблискуючи нитками й мережами, впереміш з латками суцільної темряви. Вони опускалися дедалі нижче, і Гаррі зміг уже розрізняти окремі фари й ліхтарі, комини й телеантени. Він страшенно хотів опинитися на землі, хоч був переконаний, що комусь доведеться його розморожувати й відривати від мітли.

– Сюди! – гукнула Тонкс і за кілька секунд приземлилася.

Гаррі торкнувся ґрунту якраз біля неї, опинившись на латці нескошеної трави посеред якогось майданчика. Тонкс уже відв'язувала його валізу. Здригаючись, Гаррі роззирнувся. Бруднющі фасади будинків здавалися не надто привітними. Розбиті шибки тьмяно поблискували у світлі ліхтарів, з дверей позлущувалася фарба, а біля сходів лежали купи сміття.

– Де ми? – спитав Гаррі, але Люпин тихенько відповів: – Зачекай.

Муді нишпорив у своєму плащі закоцюблими від холоду пальцями.

– Знайшов, – пробурмотів він, тоді підняв угору щось схоже на срібну запальничку і клацнув.

Сусідній ліхтар з тріском погас. Дикозор знову клацнув світлогасником. Згас наступний ліхтар. Він клацав, аж доки погасив усі ліхтарі на майдані. Залишилося тільки світло з заслонених вікон та від місячного серпика вгорі.

– Позичив у Дамблдора, – прохрипів Муді, ховаючи в кишеню світлогасник. – Тепер можна не перейматися маґлами, що визирають з вікон, розумієш? Ну все, ходімо, і то швидко.

Він узяв Гаррі за руку і повів через дорогу до тротуару.

Люпин і Тонкс ішли ззаду з Гарріною валізою, а решта охоронців оточила їх з боків, тримаючи напоготові чарівні палички.

З верхнього вікна найближчого будинку долинало глухе гупання магнітофона. Від розбухлих мішків для сміття, покиданих біля поламаних воріт, різко відгонило гнилизною.

– Ось, – буркнув Муді, підсовуючи шматок пергаменту до Гарріної розілюзненої руки й тримаючи поблизу запалену чарівну паличку, щоб освітити написане. – Швиденько прочитай і запам'ятай.

Гаррі глянув на аркуш. Цей акуратний почерк, здається, був йому знайомий. Там було написано:

«Штаб-квартиру Ордену Фенікса можна знайти в Лондоні на площі Ґримо, дванадцять».

– РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -
Площа Ґримо, дванадцять

– А що таке Орден?.. – почав Гаррі.

– Не тут! – урвав його Муді. – Спершу зайдемо в дім! Він висмикнув пергамент з Гарріних рук і підпалив його кінчиком чарівної палички. Аркуш спалахнув, скрутився й полетів на землю, а Гаррі ще раз поглянув на будинки. Вони стояли біля одинадцятого номера. Ліворуч був десятий номер, а праворуч – тринадцятий.

– А де ж?..

– Пригадай, що ти прочитав, – спокійно підказав Люпин.

Гаррі почав згадувати і не встиг він дійти до площі Ґримо, дванадцять, як просто з повітря між одинадцятим і тринадцятим номерами з'явилися пошарпані двері, а згодом брудні стіни й закіптюжені вікна. Здавалося, хтось надув цей додатковий будинок, немов повітряну кульку, розштовхуючи ним сусідні кам'яниці. В будинку номер одинадцять і далі гриміла музика. Отже, маґли так нічого й не відчули.

– Ходім, швиденько, – гаркнув Муді, підштовхуючи Гаррі в спину.

Гаррі піднявся вичовганими кам'яними сходами і глянув на новоявлені двері. Чорна фарба на них була потріскана й подряпана. На дверях висів срібний молоточок у формі звивистої змії, однак ні шпарини для ключа, ані поштової скриньки Гаррі не побачив.

Люпин витяг чарівну паличку й легенько стукнув по дверях. Гаррі почув гучне металеве клацання, а тоді начебто брязкання ланцюга. Двері зі скрипом відчинилися.

– Швиденько заходь, Гаррі, – прошепотів Люпин, – але далеко не йди і ні до чого не торкайся.

Гаррі переступив поріг і опинився у майже непроникній пітьмі. У коридорі пахло вологою, пилом і ще якимось солодкавим, гнилуватим запахом, як у давно покинутому будинку. Гаррі озирнувся й побачив, що інші чарівники теж зайшли, а Люпин і Тонкс занесли його валізу й Гедвіжину клітку. Муді стояв на ґанку і випускав кульки світла, вкрадені у ліхтарів світлогасником. Кульки майнули до своїх ламп, і майдан ураз залило оранжеве світло, а Муді, накульгуючи, зайшов у будинок, зачинив двері, і коридор поглинула суцільна темрява.

– Ось...

Він стукнув Гаррі по голові чарівною паличкою. Цього разу Гаррі відчув, ніби в нього по спині заструменіло щось гаряче, і зрозумів, що розілюзнювальне закляття перестало діяти.

– Стійте спокійно, я зараз присвічу, – прошепотів Муді.

Приглушені голоси викликали в Гаррі якесь дивно-тривожне передчуття. Так, наче вони зайшли в будинок до помираючого. Він почув м'яке шипіння, а тоді на стінах ожили старомодні гасові лампи, кидаючи мерехтливе примарне світло на обдерті шпалери й потертий килим у довгому похмурому коридорі, де вгорі поблискувала затягнута павутинням люстра, а на стінах покосилися чорні старезні портрети. І люстра, й свічники на розхитаному столі були зроблені у формі змій. За плінтусом щось зашаруділо.

Почулися швидкі кроки і в дальньому кінці коридору з'явилася Ронова мама, місіс Візлі. Вона поспішала до них, привітно всміхаючись, однак Гаррі помітив, що місіс Візлі схудла й змарніла.

– Ой, Гаррі, я така рада тебе бачити! – прошепотіла вона, пригортаючи його до себе, аж йому захрустіли ребра, а тоді, трошки відсторонивши, критично його оглянула. – Ти такий бліденький, тебе треба відгодувати, але, боюся, доведеться тобі почекати до вечері.

Вона повернулася до чаклунів за його спиною і пошепки доповіла: «Він щойно прибув, збори вже почалися».

Чарівники схвильовано й зацікавлено загомоніли, проходячи повз Гаррі до дверей, у які перед тим зайшла місіс Візлі. Гаррі хотів було піти за Люпином, але місіс Візлі його затримала.

– Ні, Гаррі, це збори тільки членів Ордену. Рон і Герміона нагорі, зачекай разом з ними закінчення зборів, а тоді буде вечеря. І розмовляй у коридорі тихенько, – додала вона стурбованим шепотом.

– А чому?

– Щоб не розбудити.

– А що?..

– Потім поясню, мушу бігти на збори... тільки покажу, де ти спатимеш.

Приклавши пальця до вуст, вона навшпиньки повела Гаррі повз довгі, поточені міллю портьєри, за якими, як припускав Гаррі, мали бути ще одні двері. Проминувши велику підставку для парасоль, зроблену мовби з відрізаної тролевої лапи, вони піднялися темними сходами, прикрашеними рядом зморщених голів, розташованих уздовж стін на декоративних тарелях. Придивившись, Гаррі побачив, що то голови ельфів-домовиків. Усі вони мали довгі, наче хоботи, носи.

З кожним кроком у його душі наростало збентеження. Навіщо вони прилетіли в цей будинок, що, здавалося, належав найтемнішому з чаклунів?

– Місіс Візлі, а чому?..

– Рон з Герміоною все тобі пояснять, любий, а я мушу бігти, – стривожено зашепотіла місіс Візлі. – Отут... – вони дісталися третього поверху, – твоя кімната праворуч. Коли збори закінчаться, я тебе покличу.

І вона збігла сходами донизу.

Гаррі перетнув запорошений сходовий майданчик, узявся за ручку у формі зміїної голови й відчинив двері.

Він устиг лише помітити, що це тьмяна кімната з високою стелею й двома ліжками, як почулося гучне щебетання, а тоді ще гучніший вереск, а далі він уже нічого не бачив за густющим водоспадом кучерів. Герміона кинулася обіймати Гаррі, мало не зваливши його на підлогу, а Ронова манюня сова Левконія схвильовано кружляла в них над головами.

– ГАРРІ! Роне, він тут, Гаррі тут! Ми й не чули, як ти прибув! Ой, ну як ти? Усе гаразд? Ти на нас сердився? Знаю, сердився. Бо ми тобі казна-що понаписували... але ми не могли написати нічого путнього, Дамблдор примусив нас поклястися, що ми нічого не скажемо... ох, нам стільки треба тобі розповісти, а ти мусиш розказати нам... дементори! Коли ми почули... та ще те міністерське слухання... це просто обурливо, я все переглянула, тебе не можуть вигнати, ніяк не можуть, в Указі про обмеження неповнолітнього чаклунства є пункт про застосування чарів у загрозливих для життя ситуаціях...

– Герміоно, та дай йому віддихатися, – сказав Рон, усміхаючись і зачиняючи за Гаррі двері. За той місяць, що вони не бачилися, Рон, здається, виріс іще на кілька сантиметрів і став ще цибатіший і незграбніший, ніж досі, проте довгий ніс, яскраво-рудий чуб і ластовиння не змінилися.

Сяюча Герміона відпустила Гаррі, та не встигла вона вимовити й слова, як почулося м'яке шелестіння і щось біле спурхнуло з темної шафи, лагідно сівши Гаррі на плече.

– Гедвіґа!

Біла полярна сова клацнула дзьобом і доброзичливо вщипнула його за вухо, а Гаррі її погладив.

– Вона тут таке виробляла, – поскаржився Рон. – Задзвобала нас мало не до смерті, коли принесла твої останні листи, дивися...

Він показав Гаррі вказівний палець правої руки, на якому було видно напівзагоєну, проте й досі глибоку ранку.

– Ну так, – згадав Гаррі. – Вибачте, але я так чекав відповідей...

– Ми хотіли тобі відповісти, старий, – пояснив Рон. – Герміона аж казилася. Вона постійно повторювала, що ти можеш утнути якусь дурницю, якщо сидітимеш без новин, але Дамблдор нас присилував...

– ...поклястися, що ви мені нічого не скажете, – урвав його Гаррі. – Герміона вже розповіла.

Тепло, що розлилося було в його душі, коли він побачив двох своїх найкращих друзів, раптом зникло, заглушене якимсь холодом, що проникав у груди. Зненацька, – а він же цілий місяць так прагнув їх побачити! – йому захотілося, щоб Рон і Герміона залишили його на самоті.

Запала напружена тиша. Гаррі автоматично гладив Гедвіґу, не дивлячись на друзів.

– Він вважав, що так буде краще, – ледь чутно мовила Герміона. – Тобто Дамблдор вважав.

– Ясно, – буркнув Гаррі. Він помітив і на її руках сліди Гедвіжиного дзьоба, але зовсім не відчув жалю.

– По-моєму, він думав, що з маґлами тобі буде безпечніше... – почав було Рон.

– Невже? – звів брови Гаррі. – Може, на вас цього літа теж нападали дементори?

– Ну, ні... але саме тому його люди з Ордену Фенікса постійно за тобою наглядали...

Гаррі відчув, як у нього щось обірвалось усередині, неначе він пропустив щабель, спускаючись по драбині. Отже, всі, крім нього, знали, що за ним постійно стежать.

– Але це не дуже допомогло, га? – насилу стримуючись сказав Гаррі. – Довелося самому себе припильнувати, еге ж?

– Він був такий лютий, – майже благоговійно сказала Герміона. – Дамблдор. Ми його бачили. Тоді, коли він дізнався, що Манданґус покинув свій пост. Він був страшнючий.

– А я радий, що пост покинули, – холодно промовив Гаррі. – Інакше я б не вдався до чарів, і Дамблдор, мабуть, тримав би мене на Прівіт-драйв до кінця літа.

– А тебе... тебе не тривожить слухання в Міністерстві магії? – тихо спитала Герміона.

– Ні, – задерикувато збрехав Гаррі й пішов роздивлятися кімнату. Гедвіґа вдоволено вмостилася в Гаррі на плечі. Огляд кімнати не поліпшив йому настрою. Тут було тьмяно й волого. Порожнє полотно в оздобленій рамці єдине виділялося на цих голих обшарпаних стінах, а коли Гаррі його проминав, йому здалося, ніби хтось, хто там зачаївся, захихотів.

– То чому ж Дамблдорові так хотілося, щоб я нічого не знав? – спитав Гаррі якомога недбаліше. – Ви... е-е... хоч потурбувалися його спитати?

Він глипнув на них якраз вчасно, щоб помітити, як вони обмінялися виразними поглядами, мовляв: він поводиться саме так, як ми й боялися. І це теж не поліпшило йому настрою.

– Ми казали Дамблдорові, що хочемо розповісти тобі, що відбувається, – пояснив Рон. – Казали, повір. Але він тепер такий заклопотаний... ми самі бачили його тут лише двічі; у нього було не дуже багато часу, і він просто змусив нас поклястися, що ми не будемо писати тобі нічого важливого, бо, як він сказав, сов можуть перехопити.

– Він зумів би якось мені повідомити, якби захотів, – наполягав Гаррі. – І не переконуйте мене, що він не знає, як посилати повідомлення без сов.

Герміона глянула на Рона й сказала: – Я теж про це думала. Але він волів, щоб ти не знав нічого.

– Може, він вважає, що мені не можна довіряти, – пильно подивився на них Гаррі.

– Не будь дурний, – Рон зовсім скис.

– Або що я не можу про себе подбати?

– Він так зовсім не думає! – схвильовано заперечила Герміона.

– То чому я маю стирчати у Дурслів, а ви берете участь у всьому, що тут відбувається? – підвищуючи голос і плутаючись у словах, спитав Гаррі. – Чому вам дозволено знати про все, що тут діється?

– Та ні!.. – втрутився Рон. – Мама не пускає нас на збори, каже, що ми ще замалі... Та не встиг він договорити, як Гаррі зірвався на крик.

– ТО ВАС, БІДНЕНЬКИХ, НЕ ПУСКАЮТЬ НА ЗБОРИ, ЯКИЙ ЖАХ! АЛЕ Ж ВИ ТУТ, ПРАВДА? ВСЕ ОДНО РАЗОМ! А Я ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ СТИРЧАВ У ДУРСЛІВ! А Я Ж РОБИВ ТАКЕ, ЩО ВАМ І НЕ СНИЛОСЯ, І ДАМБЛДОР ЦЕ ЗНАЄ! ХТО ЗДОБУВ ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ? ХТО ПОЗБУВСЯ РЕДЛА? ХТО ВРЯТУВАВ ВАШІ ШКУРИ ВІД ДЕМЕНТОРІВ?

Усе, через що Гаррі так страждав, уся та кривда й обурення, що накопичувалися в душі цілий місяць: його розчарування через брак новин; образа, що друзі були разом без нього; лють через те, що за ним таємно стежили, – всі ті емоції, що їх він і сам трохи соромився, зрештою вихлюпнулися назовні. Гедвіґа, налякана криком, знову перелетіла на шафу. Левконія стривожено цвенькала, дедалі швидше кружляючи над їхніми головами.

– ХТО МУСИВ ТОРІК ПРОХОДИТИ ПОВЗ ДРАКОНІВ, СФІНКСІВ ТА ІНШУ НЕЧИСТЬ? ХТО БАЧИВ, ЯК ПОВЕРНУВСЯ ВІН? ХТО МУСИВ ВІД НЬОГО РЯТУВАТИСЯ?.. Я!

Приголомшений Рон завмер з відкритим ротом, нездатний вимовити й слова, а Герміона, здавалося, от-от розридається.

– ТО НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО ДІЄТЬСЯ? ЧОМУ Б ЦЕ ХТОСЬ МАВ БУТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ ПОЯСНИТИ МЕНІ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?

– Гаррі, ми хотіли розповісти, справді... – почала Герміона.

– МАБУТЬ, НЕ ДУЖЕ ХОТІЛИ, БО ІНАКШЕ ВИСЛАЛИ Б МЕНІ СОВУ, АЛЕ ДАМБЛДОР ПРИМУСИВ ВАС ПОКЛЯСТИСЯ...

– Він справді примусив...

– МІСЯЦЬ Я СТИРЧАВ НА ПРІВІТ-ДРАЙВ, НИШПОРИВ ПО СМІТНИКАХ – ШУКАВ ГАЗЕТ, ЩОБ З'ЯСУВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ...

– Ми хотіли...

– МАЮ НАДІЮ, ЩО ВИ ТУТ ДОБРЯЧЕ ПОВЕСЕЛИЛИСЯ...

– Ні, чесно...

– Гаррі, нам страшенно прикро! – від розпачу в Герміони на очах зблиснули сльози. – Твоя правда, Гаррі... на твоєму місці я б іще й не так лютувала!

Гаррі зиркнув на неї важко дихаючи, знову відвернувся й почав ходити по кімнаті. Гедвіґа на шафі похмуро ухнула. Запала довга мовчанка, яку переривало лише скрушне порипування підлоги у Гаррі під ногами.

– До речі, де це ми? – випалив він.

– У штаб-квартирі Ордену Фенікса, – негайно озвався Рон.

– Чи хтось мені пояснить, нарешті, що то за Орден Фенікса?..

– Це таємне товариство, – заторохкотіла Герміона. – Дамблдор – його голова і засновник. До нього входять люди, що колись боролися з Відомо-Ким.

– Це ж хто? – зупинився Гаррі, тримаючи руки в кишенях.

– Та чимало людей...

– Ми бачили душ із двадцять, – додав Рон, – але, гадаю, їх більше.

Гаррі прискіпливо подивився на них.

– Ну? – його вимогливий погляд зупинявся то на Ронові, то на Герміоні.

– Е-е, – розгубився Рон. – Що ну?

– Волдеморт! – зірвався Гаррі так, що Рон і Герміона аж здригнулися. – Що діється? Що він задумав? Де він? Що робиться для того, щоб його зупинити?

– Ми ж тобі казали: нас не пускають на збори Ордену, – нервово пояснила Герміона. – Тому деталей ми не знаємо... хоч загалом у курсі, – поспішно додала вона, побачивши вираз Гарріного обличчя.

– Розумієш, Фред і Джордж винайшли видовжені вуха, – сказав Рон. – Дуже корисна штука.

– Видовжені?..

– Так, вуха. Щоправда, ми їх останнім часом не використовували, бо мама пронюхала про це і мало не ошаліла. Довелося Фредові й Джорджеві їх сховати, щоб мама не викинула. Але вони нам добре послужили до того, як мама довідалася. Ми знаємо, що дехто з членів Ордену стежить за відомими смертежерами, тримаючи їх, так би мовити, на гачку...

– Дехто вербує нових членів Ордену... – додала Герміона.

– А інші щось охороняють, – вів далі Рон. – Вони постійно згадують про вартову службу.

– Може, то йшлося про мене? – саркастично скривився Гаррі.

– Ай справді, – дійшло раптом до Рона.

Гаррі пирхнув. Він знову почав міряти кроками кімнату, дивлячись куди завгодно, тільки не на Рона з Герміоною. – То що ж ви тут робили, якщо вас не пускали на збори? – спитав він. – Ви ж казали, що були дуже заклопотані.

– Були, – швидко підтвердила Герміона. – Дезінфікували цей будинок, він хтозна-скільки простояв порожній, і тут розвелося повно всякої погані. Ми вже почистили кухню, більшість спалень, а завтра приведемо до ладу віта... ОЙ!

Щось двічі гучно ляснуло, і прямо з повітря посеред кімнати виникли Ронові старші брати-близнюки Фред і Джордж. Левконія зацвірінькала ще несамовитіше й кулею шугонула на шафу, до Гедвіґи.

– Більше так не робіть! – дорікнула Герміона близнюкам, яскраво-рудим, як і Рон, але кремезнішим і трохи нижчим.

– Привіт, Гаррі, – сяючи мовив Джордж. – Нам здалося, що ми чули твій ніжний голосочок.

– Нащо аж так стримувати свій гнів, Гаррі, краще випустити пару, – додав Фред, також широко всміхаючись. – Кілька людей за п'ятдесят миль звідси могли тебе й не розчути.

– Ви що, нарешті склали іспити з явлення? – сердито буркнув Гаррі.

– З відзнакою, – похвалився Фред, тримаючи в руках Щось подібне на довжелезну струну тілесного кольору.

– Сходами ви опинилися б тут на цілих тридцять секунд пізніше, – сказав Рон.

– Час – це ґалеони, любий братику, – відповів йому Фред. – Гаррі, однак, заважав приймати інформацію. Видовжені вуха, – пояснив він у відповідь на Гаррін здивований погляд і показав струну, що волочилася аж до сходового майданчика. – Хочемо почути, що діється внизу.

– Будьте обережні, – попередив Рон, дивлячись на «вуха», – бо якщо мама знову побачить...

– Варто ризикнути, це дуже важливі збори, – відповів Фред.

Відчинилися двері, і там з'явилася довжелезна руда грива.

– Ой, Гаррі, привіт! – зраділа менша Ронова сестра Джіні. – Мені здалося, що я чула твій голос.

Повернувшись до Фреда й Джорджа, вона сказала:

– З видовженими вухами нічого не вийде, мама наклала на кухонні двері закляття-нетурбуваття.

– А ти як знаєш? – зажурився Джордж.

– Тонкс розтлумачила, як його виявляти, – пояснила Джіні. – Треба шпурнути щось у двері, і якщо воно не долетить – двері занетурбовані. Я кидала зверху зі сходів какобомби, і вони просто відскакували, а отже, й видовжені вуха не зможуть пролізти у шпарину.

Фред тяжко зітхнув.

– Прикро. Я так хотів знати, що скаже старенький Снейп.

– Снейп?! – вигукнув Гаррі. – Він тут?

– Так, – підтвердив Джордж, обережно зачиняючи двері й сідаючи на ліжко. Фред і Джіні сіли біля нього. – Звітує. Страшенна таємниця.

– Лайно, – ліниво докинув Фред.

– Але тепер він на нашому боці, – докірливо заперечила Герміона.