Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг

Минуло кілька секунд, поки вони збагнули всю абсурдність такого твердження.

– Ви просто божевільні! – озвався Рон, висловивши те, про що думав і Гаррі.

– Це нісенітниці! – кволо вимовила Герміона.

– Пітер Петіґру мертвий! – вигукнув Гаррі. – Дванадцять років тому він його вбив! – Гаррі вказав на Блека, чиє обличчя спотворила гримаса.

– Я хотів, – прохрипів той, вишкіривши жовті зуби, – але крихітка Петіґру мене перехитрив... Але тепер йому це не вдасться!

І Блек кинувся на Скеберса. Криволапик полетів на підлогу, Рон заверещав з болю: Блек навалився на його зламану ногу.

– Сіріусе, НЕ ТРЕБА! – крикнув Люпин, хапаючи Блека й відтягаючи його від Рона, – ЗАЧЕКАЙ! Так робити не можна... Їм треба все пояснити...

– Пояснимо пізніше! – гаркнув Блек, відштовхуючи Люпина. Він відчайдушно перебирав пальцями у намаганні дістати Скеберса, що верещав, як порося, дряпаючи Ронові обличчя й шию.

– Вони... мають... право... знати... все! – задихано вигукував Люпин, повиснувши на Блекові. – Це було Ронове звірятко! У цій історії навіть я не все розумію! А Гаррі... ти мусиш розповісти Гаррі правду, Сіріусе!

Блек утихомирився, але його запалі очі невідривно стежили за Скеберсом, котрого стискав Рон своїми подряпаними й закривавленими руками.

– Ну, гаразд, – погодився Блек, і далі не зводячи очей з пацюка. – Розповідай їм усе, що хочеш. Але швиденько, Ремусе. Я хочу, нарешті, й справді вчинити вбивство, за яке, власне, й сидів у Азкабані.

– Ви якісь... два психи, – тремтячим голосом озвався Рон, озираючись за підтримкою Гаррі й Герміони. – 3 мене досить. Я піду.

Він спробував стати на здорову ногу, але Люпин знову підняв чарівну паличку і скерував її на Скеберса.

– Ти мусиш мене вислухати, Роне, – спокійно мовив Люпин. – Лише міцніше тримай Пітера.

– ЦЕ НЕ ПІТЕР, ЦЕ СКЕБЕРС! – закричав Рон. Він спробував запхнути пацюка в кишеню, але Скеберс так відчайдушно пручався, що Рон захитався і втратив рівновагу. Гаррі його підхопив і легенько підштовхнув до ліжка.

– Були свідки, що бачили, як Петіґру загинув, – сказав Гаррі, повернувшись до Люпина. – Там була повна вулиця людей...

– Вони бачили зовсім не те, що їм пізніше здавалося! – заволав диким голосом Блек, що й далі спостерігав, як Скеберс звивається в Ронових руках.

– Усі вважали, що то Сіріус убив Пітера, – кивнув головою Люпин. – Я й сам у це вірив... аж доки побачив сьогодні карту. Бо Карта мародера ніколи не бреше... Гаррі, Пітер живий. Його тримає Рон.

Гаррі з Роном переглянулися й дійшли мовчазної згоди: Блек з Люпином з'їхали з глузду. Їхня розповідь – цілковите безглуздя. Як Скеберс може бути Пітером Петіґру? Зрештою, після Азкабану можна молоти ще й не таке, але чому Блекові підспівує Люпин?

Тут озвалася Герміона. Голос її тремтів, але вона говорила заспокійливо, мовби закликаючи Люпина до розважливості:

– Але ж, пане професоре... Скеберс не може бути Петіґру.. це просто неможливо, ви ж самі розумієте...

– Чому неможливо? – спокійно заперечив Люпин, ніби вони були на уроці, і Герміона зауважила якусь неточність у вправах з ґринділами.

– Тому що... тому що, якби Пітер Петіґру був анімагом, про це знали б усі. Ми вивчали анімагів на уроках професорки Макґонеґел, і я читала про них, коли виконувала домашнє завдання – усі чаклуни й відьми, які вміють обертатися в тварин, зареєстровані в міністерстві. Там записано, якими саме тваринами вони стають і як їх можна розпізнати... Тоді я пішла до професорки Макґонеґел і знайшла той реєстр. Отож у цьому столітті було тільки сім анімагів, і прізвища Петіґру в переліку немає...

Гаррі аж роззявив рота: скільки вона всього знає, ця Герміона! Оце праця над домашнім завданням!..

– Усе правильно, Герміоно! – усміхнувся Люпин. – Але в міністерстві нічого не знали про трьох незареєстрованих анімагів з Гоґвортського замку.

– Якщо ти зібрався їм усе розповідати, Ремусе, то поквапся, – буркнув Блек, спостерігаючи за кожним відчайдушним порухом Скеберса. – Я чекав дванадцять років, і не маю наміру чекати довше.

– Гаразд... але ти, Сіріусе, мусиш мені трохи допомогти, адже я знаю тільки те, що було спочатку..

Люпин раптом замовк – за його спиною щось гучно рипнуло, і самі собою відчинилися двері до спальні. Усі спрямували туди свої погляди. Люпин підійшов і визирнув на сходовий майданчик.

– Ніби нікого...

– Тут повно привидів! – вигукнув Рон.

– Ні, – заперечив Люпин, і далі збентежено дивлячись на двері. – У Верескливій Халупі ніколи не було привидів... Завивання й верески, що їх чули тутешні мешканці – то все моя робота.

Він відкинув з очей посивіле волосся, замислився на мить, і повів далі:

– З цього все й почалося... Відтоді, як я став вовкулакою. Нічого б не трапилось, якби я не був таким шибайголовою...

Люпин мав замислений і втомлений вигляд. Рон хотів щось сказати, але Герміона цитькнула: «Цс-с!» і не спускала з Люпина очей.

– Як я ще був маленький, мене покусав вовкулака. Мої батьки перепробували все, але в ті часи таких ліків ще не існувало. Зілля, що його для мене готує професор Снейп, винайшли зовсім недавно. Воно мене дуже рятує, як бачите. Варто мені його випити за тиждень до повного місяця, і під час перевтілення я зберігаю свідомість. Я стаю цілком безпечним вовком, що сидить собі в моєму кабінеті й чекає, коли почне худнути місяць.

Але до того, як винайшли це зілля-вовкотруту, я щомісяця перетворювався на справжнісінького монстра. Про Гоґвортс я й не мріяв. Хто з батьків погодився б, щоб його дитина навчалася з перевертнем.

Але потім директором став Дамблдор, він ставився до мене зі співчуттям, і сказав, що я зможу відвідувати школу, треба лише вдатися до певних заходів безпеки... – Люпин зітхнув і подивився на Гаррі. – Я колись тобі казав, що Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив у Гоґвортс. Правду кажучи, її посадили саме тому, що я вступив у Гоґвортс. Цю хатину... – Люпин обвів сумним поглядом кімнату, – ...і тунель, що веде сюди, побудували для мене. Щомісяця, на час перевтілення, мене таємно спроваджували сюди. А дерево посадили біля входу в тунель, щоб ніхто не наштовхнувся на мене, доки я був небезпечний.

Гаррі не знав, чим закінчиться ця історія, але слухав, затамувавши подих. Крім Люпинового голосу, чулося лише нажахане попискування Скеберса.

– Ті мої колишні перетворення були... були жахливі. Перевтілення у вовкулаку завдавало мені нестерпного болю. Мене ізольовували від людей, тож я кусав і дряпав самого себе. Селяни чули якийсь шум, верески і вважали, що тут оселилися особливо навіжені привиди. Дамблдор заохочував ці чутки... Навіть тепер, коли в будинку вже роками панує тиша, ніхто не наважується до нього підійти...

Та якщо не зважати на перевтілення, то я був щасливий, як ніколи. У мене вперше були друзі, троє вірних друзів – Сіріус Блек... Пітер Петіґру... і, звичайно ж, Гаррі, твій батько – Джеймс Поттер.

Певна річ, мої друзі не могли не помітити, що я щомісяця кудись зникаю. Я вигадував різні історії – казав, що хворіє мама і я мушу її відвідувати... Найбільше в світі я боявся, що, дізнавшись про мою таємницю, вони від мене відсахнуться. Але врешті-решт вони, як і ти, Герміоно, вирахували правду...

Проте друзі мене не покинули. Навпаки, вони утнули таке, після чого мої перевтілення почали приносити мені найбільшу радість. Вони стали анімагами.

– І мій тато теж?– приголомшено вигукнув Гаррі.

– Аякже. Вони метикували над цим три роки. Твій батько і присутній тут Сіріус були, на щастя, найздібнішими учнями школи, адже перевтілення анімага може призвести до жахливих наслідків. Саме тому в міністерстві пильно стежать за тими, хто вдається до подібних спроб. Пітер цілком покладався на своїх талановитих друзів. Врешті-решт, уже в п'ятому класі, їм це вдалося – відтоді кожен з них за бажанням міг обертатися в якусь тварину.

– Але як це вам допомагало? – запитала спантеличена Герміона.

– Вони не могли бути разом зі мною як люди, тож складали мені компанію як звірі, – пояснив Люпин. – Адже вовкулака небезпечний тільки для людей. Раз на місяць вони покидали замок під Джеймсовим плащем-невидимкою. Тоді перевтілювалися... Пітер, як найменший, прослизав під гілками Войовничої Верби й торкався сучка, що її блокував. Тоді вони пробиралися в тунель і приєднувалися до мене. Під їхнім впливом я ставав безпечнішим – тіло й далі було вовче, а свідомість залишалася майже незмінна.

– Поквапся, Ремусе, – озвався Блек, що й досі не зводив зі Скеберса пожадливого погляду.

– Ще трошки, Сіріусе, ще трошки... Тепер, коли ми всі вміли перевтілюватися, для нас відкрилися неймовірні можливості. Ми залишали Верескливу Халупу й блукали ночами околицями школи й села. Сіріус і Джеймс перевтілювалися на таких великих звірів, які, при потребі, могли вгамувати вовкулаку. Не думаю, що хтось із гоґвортських учнів знав про Гоґсмід і Гоґвортс більше за нас... Отак ми й додумалися скласти Карту мародера, а тоді підписали її своїми прізвиськами. Сіріус – Гультяй, Пітер – Червохвіст, а Джеймс – Золоторіг.

– А на якого звіра?.. – почав був Гаррі, та Герміона не дала йому договорити.

– Але ж це так небезпечно! Блукати в пітьмі з вовкулакою! А що, якби ви когось таки покусали?

– Ця думка й досі не дає мені спати, – похмуро зізнався Люпин. – Таке майже ставалося, багато разів. Потім ми реготали. Були молоді й безтурботні – думали, що розумніші за всіх.

Звичайно, іноді мене мучило сумління, адже я міг підвести Дамблдора... Він прийняв мене в Гоґвортс, чого не зробив би жоден інший директор, і навіть не підозрював, що я порушую правила, встановлені ним заради моєї ж безпеки та безпеки інших. Він не знав, що через мене троє учнів стали нелегальними анімагами. Але ці докори сумління засинали щоразу, як ми починали планувати наші пригоди на наступний повний місяць. І я не змінився...

Люпинове обличчя спохмурніло, а в голосі відчулася відраза до самого себе. – Я цілий рік збираюся сказати Дамблдорові, що Сіріус – анімаг. Але я й досі не наважився. Чому? Тому, що боюся. Адже це означає зізнатися, що я ще в школі його обманював, та ще й повів за собою інших... а Дамблдорова довіра для мене – то все. Він колись дав мені нагоду вступити до Гоґвортсу, пізніше запропонував посаду вчителя, коли я вже й не сподівався знайти якийсь заробіток. Тож я переконав себе, що Сіріус потрапляє до школи завдяки темним мистецтвам, що їх він навчився у Волдеморта, а те, що він анімаг, не має до цього жодного стосунку.. Отож Снейп до певної міри мав щодо мене рацію...

– Снейп? – Блек чи не вперше відвів погляд від Скеберса і глянув на Люпина. – До чого тут Снейп?

– Снейп, Сіріусе, також тут учителює, – важко відповів Люпин, глянувши на Гаррі, Рона й Герміону. – Професор Снейп навчався разом з нами. Він чинив шалений опір моєму призначенню на посаду вчителя захисту від темних мистецтв. Він цілий рік переконував Дамблдора, що мені не можна довіряти. І в нього були підстави... Розумієте, Сіріус якось утнув з ним таку витівку, що Снейп трохи не загинув, і без мене там теж не обійшлося...

Блек зневажливо пхикнув.

– Так йому було й треба! Він скрізь лазив і винюхував, що ми задумали... домагався, щоб нас вигнали...

– Северуса дуже цікавило, куди я щомісяця зникаю, – повів далі Люпин. – Ми були в одному класі, але... е-е... не надто один одного любили. Особливо він недолюблював Джеймса. Мабуть, заздрив його успіхам у квідичі... І ось одного вечора Снейп побачив, як мадам Помфрі вела мене до Войовничої Верби. Сіріус помітив Снейпа і жартома порадив йому е-е... ткнути патиком у сучок на стовбурі – тоді він, мовляв, відкриє мою таємницю. Снейп, звісно, так і зробив... Якби він дійшов аж сюди, то наткнувся б на здоровенного вовкулаку... Але твій батько, почувши, що придумав Сіріус, кинувся за Снейпом і, ризикуючи життям, витяг його назад... Проте Снейп таки помітив мене в самому кінці тунелю. Дамблдор суворо заборонив йому про це розповідати, але відтоді він знав мою таємницю...

– То он чому Снейп вас не любить, – повільно проказав Гаррі. – Він думає, що ви знали про той жарт.

Саме так, – пролунав за Люпиновою спиною холодний глузливий голос.

Северус Снейп скинув плаща-невидимку і націлився чарівною паличкою на Люпина.

– РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ -
Слуга Лорда Волдеморта

Герміона зойкнула. Блек зірвався на ноги, а Гаррі підстрибнув, ніби його вдарило струмом.

– Я знайшов це біля Войовничої Верби, – сказав Снейп, відкинувши плаща-невидимку і не відводячи палички від Люпинових грудей. – Дуже зручна річ, Поттере, красно тобі дякую... – Снейп трохи захекався, але на його обличчі сяяв ледве стримуваний тріумф.

– Ви, мабуть, здивовані, як я довідався, що ви тут? – запитав він, поблискуючи очима. – Я щойно заходив до твого кабінету, Люпине. Ти забув випити своє зілля, тож я з повним келихом зазирнув до тебе. І там, на щастя – тобто на моє щастя, я побачив на твоєму столі якусь карту. З першого погляду я все зрозумів. Я побачив, як ти біг оцим тунелем.

– Северусе... – озвався Люпин, але Снейп не дав йому договорити.

– Я весь час казав директорові, що це ти помагаєш давньому дружкові Блеку пробиратися в замок. І ось він, доказ. Але навіть я не припускав, що ти скористаєшся цією халупою як схованкою...

– Северусе, ти помиляєшся, – спробував наполягати Люпин. – Ти ж чув далеко не все... я можу пояснити... Сіріус не збирається вбивати Гаррі...

– Сьогодні в Азкабані опиняться двоє, – сказав Снейп, і його очі спалахнули божевільним блиском. – Цікаво, як це сприйме Дамблдор... Він же був переконаний, що ти безпечний, Люпине... наш приборканий вовкулако...

– Який же ти дурень, – спокійно мовив Люпин. – Невже шкільної суперечки достатньо, щоб запроторити до Азкабану невинну людину?

ПУРХ! Тоненькі, мов змійки, мотузки вилетіли з чарівної палички Снейпа і обмотали Люпинові рота, руки і ноги. Він утратив рівновагу і впав на підлогу, не в змозі поворухнутися. Блек розлючено заревів і рушив на Снейпа, але Снейп націлився паличкою прямо Блекові межи очі.

– Ще крок... – прошипів він, – ще один крок, і я це зроблю, клянуся!

Блек завмер на місці. Неможливо було визначити, чиє обличчя випромінювало більше ненависті.

Гаррі заціпенів, немов розбитий паралічем. Він не знав, що робити й кому вірити. Глянув на Рона й Герміону: Рон, що й далі стискав у руках переляканого Скеберса, здавався не менш розгубленим. А от Герміона невпевнено ступила до Снейпа і ледь чутно промовила:

– Пане професоре... х-хіба... хіба вам зашкодять їхні пояснення, га?

– Міс Ґрейнджер, вам і так уже загрожує відрахування зі школи, – пирхнув Снейп. – Ви втрьох опинилися тут без дозволу, в товаристві убивці й вовкулаки. Отож хоч раз у житті потримайте язика за зубами.

– Але ж... якщо ви помилилися...

– ЦИТЬ, ДУРНЕ ДІВЧИСЬКО! – закричав раптом Снейп, мов божевільний. – НЕ ГОВОРИ ТОГО, ЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ! – 3 його чарівної палички, що й далі цілилися в Блекове обличчя, вилетіло кілька іскор. Герміона притихла.

– Яке солодке відчуття помсти, – вишкірився до Блека Снейп. – Я так мріяв упіймати тебе власноручно...

– Ти знову пошився в дурні, Северусе, – гаркнув Блек. – Тільки-но цей хлопець принесе пацюка до замку... – він кивнув на Рона, – ...я спокійно прийду...

– До замку? – перепитав шовковим голосом Снейп. – Навіщо нам так далеко йти? Ось виберемося з-під Верби, і я просто покличу дементорів. Вони надзвичайно зрадіють, коли тебе побачать... Так зрадіють, що захочуть, либонь, привітати тебе своїм Цілунком...

Й до цього бліде Блекове обличчя ще більше зблідло.

– Та... ти повинен мене дослухати, – прохрипів він. – Пацюк... глянь на пацюка...

Але Снейпові очі сяяли таким божевільним блиском, якого Гаррі ще ніколи не бачив. Снейп, здавалося, цілком утратив глузд.

– Ану йдіть за мною! – звелів він і клацнув пальцями. Кінці мотузки, що нею був обмотаний Люпин, стрибнули йому в руки. – А я потягну вовкулаку. Може, дементори забажають і його поцілувати...

Гаррі, не задумуючись, кинувся вперед і загородив двері.

– Відійди, Поттере, ти вже й так по вуха в неприємностях, – гаркнув Снейп. – Якби я не прибіг сюди і не врятував твою шкуру...

– Професор Люпин цього року міг мене вбити сто разів, – промовив Гаррі. – Я провів з ним наодинці море часу, він учив мене захищатися від дементорів. Якщо він допомагав Блекові, то чого ж він не прибив мене ще тоді?

– Я не збираюся з'ясовувати, як влаштовано мозок вовкулаки, – засичав Снейп. – Відійди з дороги, Поттере.

– ВИ НІКЧЕМА! – крикнув Гаррі. – ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВАС КОЛИСЬ ПОШИЛИ В ДУРНІ, ВИ ТЕПЕР НАВІТЬ СЛУХАТИ НІКОГО НЕ ХОЧЕТЕ...

– МОВЧАТИ! Я НЕ ДОЗВОЛЮ, ЩОБ ЗІ МНОЮ ТАК РОЗМОВЛЯЛИ! – ще несамовитіше заверещав Снейп. – Яке коріння, таке й насіння! Я щойно врятував твою шкуру, ти мав би мені дякувати на колінах! Ох, якби він тебе вбив! Ти загинув би так само, як і твій батько, адже ти надто самовпевнений, ти не віриш, що Блек і з тебе зробив дурня... А тепер забирайся з дороги, доки я сам тебе не прибрав! ГЕТЬ, ПОТТЕРЕ!

Рішення визріло миттю. Снейп не встиг ступити й кроку, як Гаррі підняв чарівну паличку.

– Експеліармус! – вигукнув він... і, треба зауважати, не лише він. Гримнув такий вибух, що двері ледве втрималися на завісах. Снейпа підкинуло – він гупнувся об стіну, сповз на підлогу, і з-під його волосся потекла цівочка крові. Він знепритомнів.

Гаррі озирнувся. Одночасно з ним Снейпа обеззброїли Рон і Герміона. Снейпова чарівна паличка описала дугу і впала на ліжко біля Криволапика.

– Тобі не варто було цього робити, – сказав Блек, глянувши на Гаррі. – Це мусив зробити я...

Гаррі уникав Блекового погляду. Він і досі не був певний, що вчинив правильно.

– Ми напали на вчителя... напали на вчителя... – простогнала Герміона, нажахано дивлячись на нерухомого Снейпа. – Ой, ми встряли в таку халепу..

Люпин намагався вивільнитися з мотузок. Блек стрімко нахилився і розв'язав його. Люпин випростався, потираючи занімілі руки.

– Дякую, Гаррі, – мовив він.

– Я ще не сказав, що вам вірю, – заперечив Гаррі. – Тоді настав час надати деякі докази, – втрутився Блек. – Хлопче... дай-но мені Пітера. Швидше. Рон міцніше притиснув Скеберса до грудей.

– Ще чого, – кволо промовив він. – Ви що, вирвалися з Азкабану лише для того, щоб дістатися до Скеберса? Тобто... – він глянув на Гаррі й Герміону, сподіваючись на підтримку. – Гаразд, скажімо, Петіґру міг обертатися в пацюка... але ж є мільйони пацюків... Як ви, після стількох років Азкабану, знаєте, за яким саме полювати?

– Знаєш, Сіріусе, це слушне запитання, – повернувся до Блека Люпин і трохи спохмурнів. – Як ти про нього довідався?

Блек засунув під мантію свою пазуристу руку і витяг пожмаканий аркуш паперу, розгладив його й показав усім.

Це була фотографія Рона з родиною, що з'явилася торік улітку в «Щоденному віщуні». Там на Роновому плечі сидів Скеберс.

– Де ти це взяв? – запитав приголомшений Люпин.

– Фадж дав, – відказав Блек. – Торік він інспектував Азкабан і дав мені свою газету. Там на першій шпальті був Пітер... на плечі в цього хлопця... я відразу його впізнав... я ж безліч разів бачив, як він перевтілювався. І ще там було написано, що хлопець повертається у Гоґвортс... туди ж, де й Гаррі...

– Боже мій милий! – неголосно мовив Люпин, ковзаючи поглядом зі Скеберса на фотографію – і назад. – Його передня лапка...

– Що з нею? – виклично спитав Рон.

– Там немає одного пальця, – пояснив Блек.

– Звісно, – видихнув Люпин, – так просто... так геніально... Він сам його відчикрижив?

– Якраз перед останнім перевтіленням, – підтвердив Блек. – Я загнав його в кут, а він заверещав на всю вулицю, що то я зрадив Лілі та Джеймса. І перше ніж я встиг його проклясти, він висадив у повітря всю вулицю – паличку він тримав за спиною. Повбивав усіх у радіусі шести метрів – і шаснув у каналізацію разом з іншими щурами...

– А хіби ти про це не чув, Роне? – запитав Люпин. – Там знайшли тільки палець – усе, що буцімто залишилося від Пітера.

– Послухайте, але ж Скеберс міг побитися з іншими пацюками або іще щось!.. Він жив у нашій родині хтозна-скільки...

– А точніше, дванадцять років, – додав Люпин. – Тебе ніколи не дивувало таке його довголіття?

– Ми... ми добре його доглядали! – сказав Рон. – Але останнім часом він щось дуже змарнів, чи не так? – поцікавився Люпин. – Гадаю, він почав худнути, відколи довідався, що Сіріус вирвався на волю...

– Він боявся того схибленого кота! – Рон кивнув на Криволапика, що й далі муркотів на ліжку.

«Але ж це не так, – подумав раптом Гаррі. – Скеберс виглядав хворим ще до зустрічі з Криволапиком. Відколи Рон повернувся з Єгипту, а Блек утік з тюрми».

– Цей кіт зовсім не схиблений, – простягти кістляву руку, Блек погладив пухнасту голову Криволапика. – Він найрозумніший з усіх мені відомих котів. Він миттю відчув, що за щуряка той Пітер. І відразу розкусив, що я не справжній пес. Минув якийсь час, поки він почав мені довіряти. Зрештою, я втовкмачив йому, кого шукаю, і він мені допомагав...

– Тобто? – збентежилася Герміона.

– Він намагався впіймати мені Пітера, але не зумів... Тоді він викрав паролі ґрифіндорської вежі і передав їх мені... Я зрозумів, що він узяв їх з тумбочки в якогось хлопця...

Гаррін мозок відмовлявся сприймати такі нісенітниці. Це ж цілковитий абсурд... та все ж...

– Але Пітер пронюхав, що діється, і втік... Криволапик – ви, здається, так його називаєте? – розповів мені, що Пітер залишив на простирадлах кров... Мабуть, укусив сам себе... Що ж, одного разу йому вже вдалося зімітувати власну смерть...

Ці слова ніби пробудили Гаррі.

– Але ж чому він прикинувся мертвим? – розлючено запитав він. – Бо знав, що ви його вб'єте, як убили моїх батьків!

– Ні, – заперечив Люпин. – Гаррі...

– А тепер ви прийшли, щоб його добити!

– Це правда, – погодився Блек, лиховісно зиркнувши на Скеберса.

– Дарма я завадив Снейпові схопити вас! – крикнув Гаррі.

– Гаррі, – поспіхом втрутився Люпин, – невже ти не бачиш? Увесь цей час ми вважали, що Сіріус зрадив твоїх батьків, а Пітер його вистежив... Насправді ж, усе було навпаки: Пітер зрадив твоїх маму й тата... а Сіріус вистежив Пітера...

– ЦЕ НЕПРАВДА! – закричав Гаррі. – ВІН БУВ ЇХНІМ ТАЙНОХОРОНЦЕМ! ВІН САМ, ЩЕ ДО ВАШОШОГО ПРИХОДУ, СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ВІН ЇХ УБИВ!

Гаррі показав на Блека, котрий повільно похитав головою. Його запалі очі раптом засвітилися.

– Гаррі... я все одно що їх убив, – прохрипів він. – В останню мить я переконав Лілі та Джеймса змінити свій вибір, зробити своїм тайнохоронцем Пітера... Це моя вина, я знаю... тієї ночі, коли вони померли, я вирішив перевірити, що з Пітером, чи він і далі в безпеці. Я прибув до його схованки, а він зник. І ні сліду боротьби. Це мене здивувало. Я запідозрив щось не те і відразу помчав до твоїх батьків. А коли побачив зруйнований будинок і їхні тіла, то зрозумів: це все вина Пітера. А також і моя...

Його голос затремтів. Він відвернувся.

– Годі вже з цим, – сказав Люпин, і в його голосі пролунали суворі нотки, яких Гаррі ніколи від нього не чув. – Існує лише один спосіб з'ясувати, що сталося насправді. Роне, дай мені пацюка.

– А що ви з ним зробите? – з недовірою запитав Рон.

– Примушу його з'явитися тут перед нами, – відповів Люпин. – Якщо він справді пацюк, йому нічого не загрожує.

Рон завагався, але Скеберса віддав. Скеберс несамовито пищав, звивався й вивертався, вирячивши свої маленькі чорні оченята.

– Готовий, Сіріусе? – запитав Люпин.

Блек узяв з ліжка Снейпову чарівну паличку і підійшов до Люпина, в руках у якого борсався пацюк. Його вологі очі раптом запалали.

– Разом? – тихо запитав Блек.

– Авжеж, – однією рукою Люпин міцно стискав Скеберса, а другою – чарівну паличку. – На рахунок «три». Раз... два... ТРИ!

З обох чарівних паличок вистрілило сліпуче блакитно-біле світло. На якусь мить Скеберс завис у повітрі, а його маленьке чорне тіло несамовито закружляло... Рон закричав... пацюк бухнувся на підлогу. Ще один сліпучий спалах, а тоді...

Вони немовби спостерігали за ростом дерева на пришвидшеній кіноплівці. Просто з землі виросла голова, з'явилися кінцівки, і ось уже на тому місці, де щойно був Скеберс, стояв зіщулений від страху чоловічок, що заламував собі руки. Криволапик на ліжку сичав і бризкав слиною, а шерсть на його спині настовбурчилася.

Чоловічок був низенький, лиш трохи вищий за Гаррі й Герміону. Його ріденьке безбарвне волосся було розкуйовджене, а маківка світила лисиною. Він мав пожмаканий вигляд товстуна, що раптово схуд. Його шкіра була брудна, як Скеберсова шерсть, і взагалі, щось щуряче проглядало в його загостреному носі й маленьких вологих очицях. Уривчасто дихаючи, він обвів усіх поглядом і зиркнув на двері.

– Ну, вітаю, Пітере, – люб'язно мовив Люпин, неначе пацюки постійно перетворювалися на його старих шкільних друзів. – Давненько не бачились.

– С-сіріусе... Р-ремусе... – Навіть голос у Петіґру був якийсь писклявий. Він ще раз зиркнув на двері. – Друзі мої... старі мої друзі...

Блек підняв руку з паличкою, але Люпин, кинувши застережливий погляд, схопив його за зап'ясток і знову заговорив до Петіґру легко й невимушено.

– Ми тут собі розмовляли, Пітере, про те, що сталося тієї ночі, коли загинули Лілі та Джеймс. Ти, мабуть, не все розчув, поки верещав на ліжку..

– Ремусе, – видихнув Петіґру, а Гаррі помітив, як його бліде й брезкле обличчя вкрилося крапельками поту, – ти ж йому не віриш, правда?.. Він хотів мене вбити, Ремусе...

– Ми це чули, – холодно зупинив його Люпин. – Я хотів би дещо з'ясувати, Пітере, якщо ти не...

– Він знову хоче мене вбити! – несподівано заверещав Петіґру, показуючи на Блека. (Гаррі помітив, що він тицьнув середнім пальцем: вказівний був у нього відсутній). – Він убив Лілі і Джеймса, а тепер збирається вбити й мене... допоможи мені, Ремусе...

Блекове обличчя стало ще більше схоже на череп, коли він уп'явся в Петіґру своїм незмигним поглядом.

– Ніхто тебе не вбиватиме, доки ми все не з'ясуємо, – сказав Люпин.

– З'ясуємо? – пискнув Петіґру і знову нестямно роззирнувся, глянув на забиті дошками вікна і, вже вкотре, на єдині тут двері. – Я знав, що він мене шукатиме! Я знав, що він по мене вернеться! Дванадцять років я цього чекав!

– Ти знав, що Сіріус вирветься з Азкабану? – насупив брови Люпин. – Але ж це ще нікому не вдавалося?

– Він володіє темними силами, про які ми всі можемо тільки мріяти! – пронизливо закричав Петіґру. – Як інакше він міг звідти втекти? Той-Кого-Не-Можна-Називати, мабуть, дечому його навчив!

Кімнату заповнив жаский, безрадісний сміх Блека.

– Мене навчив Волдеморт? – перепитав він. Петіґру здригнувся, мовби Блек замахнувся на нього батогом.

– Що, страшно чути ім'я колишнього господаря?– поцікавився Блек. – Та я тебе розумію, Пітере. Його кодло не надто задоволене тобою, чи не так?

– Не розумію тебе, Сіріусе... – пробурмотів Петіґру і задихав ще швидше. Його обличчя рясно вкрилося потом.

– Ти не від мене ховався ці дванадцять років, – сказав Блек. – Ти ховався від своїх колишніх волдемортівців. Я в Азкабані дещо чув, Пітере... Вони вважають, що ти мертвий, бо інакше мусив би відповісти їм за все... Крізь сон вони вигукували цікаві речі, а надто про одного шахрая, що надурив усіх інших. Волдеморт подався до Поттерів з твоєї підказки... і зазнав там краху. Але ж не всі волдемортівці сидять в Азкабані, правда? Їх чимало й тут, таких, що тільки чекають слушного часу, вдаючи, що усвідомили свої помилки. Якщо вони пронюхають, що ти живий, Пітере...

– Не розумію... про що ти... – знову повторив Петіґру ще пронизливішим голосом. Він витер обличчя рукавом і глянув на Люпина. – Ремусе, ти ж не віриш цьому... цьому маразмові...

– Мушу зізнатися, Пітере, що мені нелегко зрозуміти, чому невинна людина дванадцять років живе в пацючій шкурі, – незворушно відповів Люпин.

– Невинна, але перелякана! – пискнув Петіґру. – Якщо волдемортівці й полювали за мною, то лише тому, що я запроторив до Азкабану найціннішого їхнього шпигуна – Сіріуса Блека!

Блекове обличчя перемінилося.

– Як ти смієш?! – загарчав він, наче той вовкодав, яким він був перед цим. – Це я Волдемортів шпигун? Чи я колись плазував перед тими, хто був могутніший за мене?! А от ти, Пітере... я й досі не збагну, як відразу не розкусив у тобі шпигуна? Тобі завжди подобалися впливові друзі, які про тебе піклувалися, правда? Спочатку це були ми... я і Ремус... і Джеймс...

Петіґру знову витер обличчя. Він, наче риба, хапав ротом повітря.

– Я – шпигун?.. Ти, мабуть, здурів... Як ти міг... сказати таку..

– Лілі і Джеймс зробили тебе тайнохоронцем лише тому, що я наполіг, – Блек засичав так люто, що Петіґру аж позадкував. – Я вважав, що це чудова задумка... блеф... Волдеморт, звичайно, полював би за мною, він би й гадки не мав, що вони візьмуть для цього такого нікчему й бездару, як ти... То, мабуть, був зоряний час твого миршавого життя, коли ти сказав Волдемортові, що можеш продати йому Поттерів.

Петіґру щось розгублено бурмотів. Гаррі вловлював слова «вигадки» й «маразм», але бачив, що лице Петіґру стало мертвотно блідим, а поглядом він раз у раз стріляв на двері та вікна.

– Пане професоре? – боязко звернулася до Люпина Герміона. – Можна... можна я щось запитаю?

– Звичайно, Герміоно, – люб'язно дозволив Люпин.

– Скеберс... тобто цей... чоловік... три роки спав у Гарріній спальні. Якщо він працював на Відомо-Кого, то чому досі не намагався нашкодити Гаррі?

– От! – пронизливо вигукнув Петіґру і тицьнув на Герміону своїм скаліченим пальцем. – Дякую тобі! Бачиш, Ремусе? З Гарріної голови навіть волосинка не впала! Чого б я мав йому шкодити?

– А ось чого, – вигукнув Блек. – Ти ніколи й нічого не робив без користі для себе. Волдеморт дванадцять років переховується, до того ж, кажуть, що він напівмертвий. Навіщо тобі під самим носом Албуса Дамблдора вбивати когось заради дотліваючого чаклуна? Ось якби він відновив свою могутність, тоді інша річ: ти б негайно до нього повернувся, правда? А навіщо тобі було влізати в родину чаклунів? Щоб бути в курсі всіх чуток. Ану ж до твого колишнього покровителя знову повернеться сила, і тоді буде безпечно до нього приєднатися...

Петіґру то роззявляв, то знову закривав рота. Він наче втратив мову.

– Е-е... містер Блек... Сіріусе... – боязко звернулася до нього Герміона.

Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.

– Дозвольте запитати, як... як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?

– Дякую, дякую!– вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. – От власне! Саме це я й хотів...

Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.