Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 95 (всего у книги 206 страниц)

– Підійди сюди, – втомлено розпорядився чаклун.

Гаррі наблизився, а чаклун витяг довгого золотистого прутика, тоненького й гнучкого, як автомобільна антена, і обстежив Гаррі спереду й ззаду.

– Чарівну паличку, – буркнув працівник служби безпеки, відклав своє золотисте знаряддя і простяг руку до Гаррі.

Гаррі вийняв чарівну паличку. Чаклун поклав її на чудернацький мідний пристрій, що нагадував терези з однією шалькою. Пристрій почав вібрувати. Зі щілини внизу вилізла вузенька смужечка пергаменту. Чаклун відірвав її і прочитав:

– Одинадцять дюймів, феніксова пір'їна у серцевині, У вжитку чотири роки. Усе правильно?

– Так, – нервово ствердив Гаррі.

– Це залишається в мене, – сказав чаклун, настромивши смужку на маленьке мідне вістря. – А це можеш забрати, – додав він, простягаючи Гаррі його чарівну паличку.

– Дякую.

– Стривай-но... – повільно почав чаклун.

Його погляд метнувся зі срібного значка на Гарріних грудях до його чола.

– Дякую тобі, Еріку, – рішуче мовив містер Візлі, схопив Гаррі за плече й потяг від столу назад у потік чарівників і відьом, що заходили в золоті ворота.

Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі зайшов за містером Візлі у золоті ворота й опинився у меншій залі, де за кованими золотими ґратами було не менше двадцяти ліфтів. Гаррі й містер Візлі стали в чергу. Біля них стояв великий бородатий чаклун з чималою картонною коробкою, з якої долинали якісь різкі звуки.

– Усе гаразд, Артуре? – кивнув чаклун містерові Візлі.

– Що там у тебе, Боб? – поцікавився містер Візлі, дивлячись на коробку.

– Самі не знаємо, – цілком серйозно відповів чаклун. – Думали, звичайне курча, поки воно не почало чмихати вогнем. По-моєму, тут пахне серйозним порушенням Заборони експериментального розведення.

З гучним брязкотом і дзеленчанням перед ними спустився ліфт. Золоті ґрати розсунулися, і Гаррі та містер Візлі, разом з іншими чарівниками, зайшли в кабінку. Гаррі одразу ж притисли до задньої стіни. Деякі чаклуни й відьми з цікавістю витріщалися на нього. Гаррі втупився собі в кросівки й поправив волосся на чолі. Гупнувши, ґрати зачинилися, і ліфт поволі поповз угору, брязкаючи ланцюгами. Тут знову залунав той самий холодний жіночий голос, що його Гаррі чув у телефонній будці.

– Сьомий рівень: відділ магічної фізкультури і спорту, включно зі штаб-квартирами британської та ірландської квідичних ліг, офіційним плюй-камінцевим клубом та бюро безглуздих патентів.

Двері ліфта відчинилися. Гаррі побачив неприбраний коридор, де на стінах висіли криво почеплені плакати різних квідичних команд. Один чарівник з цілим оберемком мітел насилу виштовхався з ліфта і щез у коридорі. Двері зачинилися, і ліфт знову поповз угору, а жіночий голос об'явив:

– Шостий рівень: відділ магічного транспортування, включно з керівництвом мережі порошку флу, управлінням контролю за мітлами, бюро летиключів та центром складання іспитів з явлення.

Ліфт знову відчинився, і з нього вийшли четверо чи п'ятеро чаклунів і чарівниць; водночас у ліфт залетіло кілька паперових літачків. Гаррі задивився, як вони ліниво ширяли в нього над головою. Літачки були блідо-фіолетові, а на їхніх крилах Гаррі побачив штампи з написом «Міністерство магії».

– Це літачки-записнички, вони розносять інформацію між відділами, – пошепки пояснив містер Візлі. – Раніше використовували сов, але вони так усе загиджують... скрізь на столах красувався їхній послід...

Ліфт, побрязкуючи. піднімався вгору, а літачки-записнички кружляли довкола лампи, що звисала зі стелі.

– П'ятий рівень: відділ міжнародної співпраці, включно з міжнародною асоціацією чаклунських торгових стандартів, бюро міжнародного чарівницького законодавства та британською філією Міжнародної конфедерації чаклунів.

Коли двері відчинилися, разом з кількома чаклунами й чарівницями з ліфта шугнули два літачки, проте залетіло їх іще більше, тож тепер від їхнього кружляння світло постійно блимало й мерехтіло.

– Четвертий рівень: відділ нагляду й контролю за магічними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв'язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.

– Звиняйте, – і чаклун з вогнедихим курчатком вийшов з ліфта, а за ним пурхнула ціла зграйка літачків-записничків. Двері вже вкотре брязнули й зачинилися.

– Третій рівень, відділ магічних нещасних випадків та катастроф, включно з групою скасування випадкових чарів, штаб-квартирою забуттяторів та комітетом з вироблення доступних для маґлів версій.

На цьому поверсі з ліфта вийшли всі, крім містера Візлі, Гаррі та ще якоїсь чарівниці, яка проглядала такий довжелезний сувій пергаменту, що він аж волочився по підлозі. Решта літачків і далі кружляла довкола лампи, доки ліфт, здригаючись, піднімався вгору, а тоді двері відчинились, і голос укотре об'явив:

– Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб-квартирою аврорів та адміністративними службами «Чарверсуду».

– Це наш, Гаррі, – сказав містер Візлі, і вони, вслід за чарівницею, вийшли з ліфта у коридор з багатьма дверима. – Мій кабінет аж на тому краю.

– Містере Візлі, – поцікавився Гаррі, коли вони проминули вікно, крізь яке пробивалося сонячне світло, – ми й досі під землею?

– Під землею, – підтвердив містер Візлі. – Це зачаровані вікна. Чаклунський ЖЕК щодня вирішує, яка в нас буде погода. Коли вони домагалися підвищення платні, за вікнами два місяці шаленіли урагани... Сюди, Гаррі.

Вони завернули за ріг, відчинили важкі дубові двері й опинилися в залі, розділеній перегородками на окремі кабінки, що аж гула від сміху й розмов. Літачки-записнички шугали між кабінками, як маленькі ракети. На перекошеній табличці було написано «Штаб-квартира аврорів».

Минаючи кабінки, Гаррі нишком туди зазирав. Аврори позавішували стіни усілякою всячиною – від зображень чаклунів у розшуку й родинних фотографій до плакатів їхніх улюблених квідичних команд та статей зі «Щоденного віщуна». Чоловік у яскраво-червоній мантії з іще довшим, ніж у Білла, хвостиком на потилиці сидів, задерши ноги на стіл, і диктував рапорт своєму перу. Неподалік від нього якась чарівниця з пластирем над оком перемовлялася через перегородку з Кінґслі Шеклболтом.

– Здоров, Візлі, – недбало привітався Кінґслі, коли вони наблизилися до нього. – Мені треба з тобою поговорити, маєш вільну секунду?

– Маю, але тільки секунду, – відповів містер Візлі. – Дуже поспішаю.

Вони розмовляли так, ніби були майже незнайомі, а коли Гаррі відкрив було рота, щоб привітатися з Кінґслі, містер Візлі наступив йому на ногу. Вони рушили слідом за Кінґслі до найдальшої кабінки.

Гаррі був вражений: звідусіль на нього дивилося обличчя Сіріуса. На стінах висіли газетні вирізки й старі фотографії – серед них навіть знімок з весілля Поттерів, де Сіріус був дружбою. Сіріусового обличчя не було хіба що на карті світу, де коштовним камінням виблискували маленькі червоні шпильки.

– На, – грубувато буркнув Кінґслі, тицяючи містерові Візлі в руки оберемок пергаментів. – Мені треба якнайповнішу інформацію про летючий маґлівський транспорт, помічений за останній рік. Ми отримали свідчення, що Блек і досі користується своїм старим мотоциклом.

Кінґслі весело підморгнув Гаррі і пошепки додав: – Передай йому цей журнал, нехай повеселиться. – Після чого знову заговорив голосно: – І не затягуй, Візлі, бо затримка звіту про вогнепальну збрую і так уже на місяць загальмувала розслідування.

– Якби ти уважно прочитав мій звіт, то знав би, що йдеться про вогнепальну зброю, – холодно відповів йому містер Візлі. – І, боюся, доведеться вам зачекати з інформацією про мотоцикли, ми зараз маємо неймовірно багато роботи. – Він стишив голос і пробурмотів: – Постарайся звільнитися до сьомої, бо Молі готує м'ясні фрикадельки.

Він махнув рукою Гаррі й повів його з кабінки Кінґслі через інші дубові двері в наступний перехід, тоді повернув ліворуч, пройшов іще одним коридором, звернув праворуч у тьмяно освітлений і дуже занедбаний перехід, і нарешті вперся в глуху стіну, ліворуч від якої були навстіж розчинені двері до комірчини з мітлами, а на дверях з правого боку висіла потьмяніла мідна табличка з написом «Нелегальне використання маґлівських речей».

Темний кабінетик містера Візлі, здавалося, був тісніший за комірчину з мітлами. Там стояли два письмові столи, до яких було вкрай важко пробратися, бо все вільне місце вздовж стін займали шафи з переповненими шухлядами, а зверху на них ще й було навалено хиткі стоси папок. На стінах, у малесеньких проміжках між шафами, висіли свідчення пристрасті містера Візлі: кілька плакатів з автомобілями, на одному з яких був розібраний мотор, два зображення поштових скриньок (вирізані, мабуть, з дитячих маґлівських книжок), і схема з інструкцією, як монтувати штепсель.

На переповненому ящику для вхідних документів лежали, жалібно погикуючи, старий тостер і пара шкіряних рукавичок, що самі ворушили пальцями. Біля ящика стояла фотографія родини Візлів. Гаррі помітив, що Персі з неї десь пішов.

– У нас тут нема вікон, – виправдовуючись сказав містер Візлі, скинув куртку й повісив її на спинку крісла. – Просили адміністрацію, але там вирішили, що вікно нам не потрібне. Сідай, Гаррі, бо, здається, Перкінс іще не прийшов.

Гаррі втиснувся в крісло за Перкінсовим столом, а містер Візлі тим часом почав гортати пергаменти, отримані від Кінґслі Шеклболта.

– Ага, – всміхнувся він, витягаючи зі стосу примірник журналу «Базікало», – так... – Він швидко його переглянув, – так, справді, Сіріуса це вельми звеселить... о, а це що?

У відчинені двері залетів літачок-записничок і сів на замучений гикавкою тостер. Містер Візлі розгорнув його і прочитав уголос.

– «Повідомляють про третій відригуючий громадський туалет у Бетнал Ґріні, просимо негайно провести розслідування». Це вже сміховинно...

– Відригуючий туалет?

– Знову антимаґлівські витівки, – спохмурнів містер Візлі. – Того тижня виявили два такі туалети – один у Вімблдоні, а другий у районі «Слон і Замок». Маґли спускають воду, та замість того щоб усе змивалося... ну, можеш собі уявити. Бідолахи мусили кликати тих... як вони, злюцарів, чи як їх там... ну, тих, що ремонтують труби...

– Слюсарів?

– Так-так, їх, але ж вони, звісно, нічого не розуміли. Маю надію, ми піймаємо тих жартунів.

– Їх ловитимуть аврори?

– Та ні, аврори такими дрібницями не займаються, виловлюватиме звичайний патруль з дотримання магічних законів... ага, Гаррі, а ось і Перкінс.

Згорблений сором'язливий старенький чарівник з м'яким сивим волоссям увійшов, захекавшись, до кімнати.

– Ох, Артуре! – розпачливо вигукнув він, не дивлячись на Гаррі. – Дякувати Господу, бо я вже й не знав, що краще: чекати тебе тут чи ні. Я вислав тобі додому сову, але ви, мабуть, розминулися... десять хвилин тому прийшло екстрене повідомлення...

– Я вже знаю про відригуючий туалет, – сказав містер Візлі.

– Ні, ні, не про туалет, а про слухання справи того хлопця, Поттера... Змінили час і місце... слухання почнеться о восьмій годині, у старій судовій залі номер десять...

– Унизу в старій... але ж мені казали... Мерлінова борода!

Містер Візлі зиркнув на годинник, зойкнув і скочив з крісла.

– Швиденько, Гаррі, ми мали там бути ще п'ять хвилин тому!

Перкінс притисся до шафок, пропускаючи містера Візлі, що прожогом вискочив з кабінету. Гаррі помчав за ним.

– Чому змінили час? – задихано спитав Гаррі, пробігаючи повз кабінки аврорів, які проводжали їх здивованими поглядами. Гаррі здавалося, що серце в нього вискочило й лишилося десь там, на Перкінсовому столі.

– Гадки не маю, але, слава Богу, що ми прибули сюди так рано, бо якби ти пропустив слухання, це була б катастрофа!

Містер Візлі загальмував біля ліфтів і почав нетерпляче натискати кнопку «Вниз».

– ШВИДШЕ!

З брязкотом підповз ліфт, і вони забігли досередини. Щоразу, коли той зупинявся, містер Візлі сердито лаявся, учавлюючи в панель кнопку з цифрою «дев'ять».

– Ці судові зали не використовували роками, – сердито пояснив містер Візлі. – Не розумію, навіщо слухання перенесли донизу... хіба що... але ж ні...

У ліфт зайшла пухкенька відьмочка з келихом, з якого клубився дим, тож містер Візлі замовк на півслові.

– Велика зала, – повідомив холодний жіночий голос, золоті ґрати розсунулись, і Гаррі здалеку побачив золоті статуї у фонтані. Пухкенька відьмочка вийшла з ліфта, натомість зайшов чаклун з пожовклою шкірою і скорботним виразом обличчя.

– Доброго ранку, Артуре, – привітався він замогильним голосом, коли ліфт рушив униз. – Тебе тут не часто побачиш.

– Невідкладні справи, Боуде, – пояснив містер Візлі, нетерпляче притупцюючи й стурбовано глипаючи на Гаррі.

– Ну так, – сказав Боуд і втупився не кліпаючи в Гаррі. – Аякже.

Гаррі ніяк не відреагував на Боудові слова, але його пронизливий погляд настрою не підносив.

– Відділ таємниць, – оголосив холодний жіночий голос і більше нічого не додав.

– Швиденько, Гаррі, – квапив його містер Візлі, коли двері ліфта з гуркотом відчинилися, і вони побігли коридором, що був зовсім не схожий на горішні коридори. Стіни тут були голі, ніде ні вікон, ні дверей, окрім єдиних простих чорних дверей у самісінькому кінці коридору. Гаррі думав, що туди вони й зайдуть, але містер Візлі схопив його за руку й потяг ліворуч, у невеличкий отвір, що вів до сходів.

– Сюди, донизу, – захекано гукнув містер Візлі, перестрибуючи одразу по дві сходинки. – Ліфт сюди навіть не їздить... чому слухання влаштували тут, я...

Вони спустилися донизу і знову побігли коридором, дуже схожим на той, що вів до Снейпового кабінету в підвалах Гоґвортсу, з шорсткими кам'яними стінами й смолоскипами на скобах. Вони проминали важкі дерев'яні двері з залізними засувами й замковими шпаринами.

– Зала... номер десять... гадаю... ми близько... так.

Містер Візлі зупинився, спіткнувшись біля брудних тьмяних дверей з величезним залізним замком, і притулився до стіни, хапаючись за груди.

– Давай, – важко дихаючи, він вказав пальцем на двері. – Заходь.

– А ви... ви не зайдете зі?..

– Ні-ні, мені не можна. Щасти тобі!

Гарріне серце несамовито калатало, здавалося, аж у самому горлі. Він над силу проковтнув слину, натиснув на важку залізну клямку і увійшов до зали судових засідань.

– РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ -
Слухання справи

Гаррі, не стримавшись, здивовано роззявив рота. Великий підвал, у який він потрапив, був напрочуд знайомий. Гаррі його не тільки бачив, а вже колись тут навіть був: навідувався сюди у Дамблдоровому ситі спогадів і бачив, як Лестранжів засудили на довічне ув'язнення в Азкабані.

Стіни з темного каменю тьмяно освітлювалися смолоскипами. Обабіч Гаррі височіли порожні лави, але попереду, на найвищих лавах, виднілося чимало невиразних постатей. Вони неголосно перемовлялися, та щойно за Гарріною спиною зачинилися важкі двері, запала зловісна тиша.

У залі пролунав холодний чоловічий голос:

– Ти запізнився.

– Пробачте, – схвильовано озвався Гаррі. – Я... я не знав, що змінився час слухання.

– Це не провина Чарверсуду – заперечив голос. – Сьогодні вранці тобі вислали сову. Сідай.

Гаррі поглянув на крісло посеред кімнати з ланцюгами на бильцях. Він уже бачив, як оживають ці ланцюги, приковуючи того, хто сідає в крісло. Його кроки гучно відлунювали, коли він ішов по кам'яній підлозі. Він боязко сів на краєчок крісла. Ланцюги загрозливо брязнули, але не прикували Гаррі. Відчуваючи, що його нудить, він подивився на людей, які сиділи на лаві вгорі.

Їх було душ п'ятдесят, і всі, наскільки він міг бачити, були вбрані у темно-фіолетові мантії з майстерно вигаптуваними срібними літерами «Ч» зліва на грудях. Вони дивилися на нього – хто суворо, а хто просто зацікавлено.

У самому центрі, в першому ряду, сидів міністр магії Корнеліус Фадж. Це був огрядний чоловік, зазвичай він носив зелений котелок, але сьогодні обійшовся без нього. Так само, як обійшовся без поблажливої посмішки, що раніше з'являлася в нього при зустрічі з Гаррі. Ліворуч від Фаджа сиділа дебела відьма з квадратною щелепою й коротесеньким сивим волоссям. Вона грізно дивилася у монокль. Праворуч від Фаджа, далеко на лаві, сиділа ще одна відьма, але її обличчя ховалося у тіні.

– Дуже добре, – сказав Фадж. – Підсудний з'явився... нарешті... можемо починати. Ти готовий? – звернувся він до когось.

– Так, сер, – відповів енергійний голос, і Гаррі відразу його впізнав. Скраю першого ряду сидів Ронів брат Персі. Гаррі глянув на нього, сподіваючись помітити бодай ознаку того, що Персі його впізнав, але марно. Тримаючи напоготові перо, Персі втупив сховані за роговими окулярами очі в розгорнутий перед ним пергамент.

– Дисциплінарне слухання дванадцятого серпня, – голосно почав Фадж, а Персі блискавично кинувся писати, – стосовно правопорушень, що передбачені Указом про доцільне обмеження неповнолітнього чаклунства й Міжнародним статутом про секретність, скоєних Гаррі Джеймсом Поттером, що мешкає в будинку номер чотири на Прівіт-драйв у Літл-Вінґіні, графство Суррей.

Велике жюрі: Корнеліус Освальд Фадж, міністр магії; Амелія Сьюзен Боунз, голова відділу дотримання магічних законів; Долорес Джейн Амбридж, перший заступник міністра. Судовий писар: Персі Іґнатіус Візлі...

– Свідок захисту: Албус Персівал Вулфрик Браян Дамблдор, – пролунав спокійний голос за спиною Гаррі, який так різко крутнув головою, що аж хруснула шия.

Дамблдор у довгій темно-синій мантії, з абсолютно незворушним виразом обличчя неквапом ішов залою. Його довжелезні сріблясті борода й волосся зблиснули в сяйві смолоскипів, коли він підійшов до Гаррі й глянув на Фаджа крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці й звисали з кінчика його на диво гачкуватого носа.

Члени Чарверсуду почали тихо перемовлятися. Усі погляди були звернені на Дамблдора. Хтось здавався роздратованим, дехто навіть трохи переляканим. А дві літні чарівниці, що сиділи в задньому ряду, приязно замахали йому руками.

Поява Дамблдора підбадьорила Гаррі, додала йому сили; такі емоції колись викликала в нього пісня фенікса. Він хотів зустрітися з Дамблдоровим поглядом, але Дамблдор на нього не дивився: він не відводив очей від Фаджа, і той – це було видно – розхвилювався.

– Ага, – розгублено пробелькотів Фадж. – Дамблдор. Так. Ти... е-е... отримав... е-е... повідомлення, що час і... е-е... місце слухання було змінено?

– Чомусь ні... – бадьоро відповів Дамблдор. – Та, на щастя, я випадково прибув у міністерство на три години раніше, тож нічого страшного.

– Так... ну... мабуть, потрібен ще один стілець... я... Візлі, ти не міг би?..

– Не турбуйся, не турбуйся, – люб'язно відмовився Дамблдор. Він витяг чарівну паличку, легенько нею махнув – і просто з повітря біля Гаррі з'явилося м'яке крісло з ситцевою оббивкою. Дамблдор сів, склав докупи кінчики своїх довжелезних пальців і почав розглядати Фаджа з виразом ввічливої цікавості. Члени Чарверсуду і далі щось бурмотіли й нервово совалися на лавах. Стихли вони лише тоді, коли знову заговорив Фадж.

– Так, – пробелькотів Фадж, перебираючи свої нотатки. – Ну, що ж... Отже. Звинувачення. Так.

Він видобув зі стосу один пергамент, набрав у груди повітря й почав читати:

– «Підсудного звинувачено в тому, що:

Він другого серпня о двадцять першій годині двадцять три хвилини, діючи свідомо, обдумано, цілком усвідомлюючи протизаконність свого вчинку, отримавши раніше письмове попередження Міністерства магії з подібним звинуваченням, виконав закляття «Патронує» у заселеній маґлами дільниці, в присутності маґла, що є правопорушенням, передбаченим параграфом «В» Указу 1875 року про доцільне обмеження неповнолітнього чаклунства і 13-ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів».

Ти – Гаррі Джеймс Поттер, що мешкаєш у будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв у Літл-Вінґіні, графство Суррей? – запитав Фадж, дивлячись на Гаррі поверх пергаменту.

– Так, – відповів Гаррі.

– Три роки тому ти вже отримав офіційне попередження міністерства у зв'язку з незаконним застосуванням чарів, так?

– Так, але...

– Однак, незважаючи на це, ти вичаклував патронуса увечері другого серпня? – спитав Фадж.

– Так, – підтвердив Гаррі, – але...

– Знаючи, що тобі не дозволяється вдаватися до чарів поза межами школи, поки тобі не виповниться сімнадцять років?

– Так, але...

– Знаючи, що ти перебуваєш у дільниці, де повно маґлів?

– Так, але...

– Цілком усвідомлюючи, що поруч з тобою був маґл?

– Так, – сердито погодився Гаррі, – але тільки тому, що на нас...

Відьма у моноклі урвала його громовим голосом.

– Ти вичаклував повноцінного патронуса?

– Так, – підтвердив Гаррі, – тому що...

– Матеріального патронуса?

– Що... якого? – не зрозумів Гаррі.

– Чи твій патронує мав чітко окреслену форму? Тобто це було щось реальніше за пару чи дим?

– Так. – нетерпляче і вже трохи розпачливо відповів Гаррі, – це олень, завжди олень.

– Завжди? – гримнула мадам Боунз. – Ти й раніше вичакловував патронуса?

– Так, – підтвердив Гаррі, – я це вже роблю понад рік.

– І тобі п'ятнадцять років?

– Так, і...

– Ти цього навчився в школі?

– Професор Люпин навчив мене ще в третьому класі, тому що...

– Дивовижно, – втупилася в нього мадам Боунз, – справжній патронує у його віці... просто дивовижно.

Довкола знову забурмотіли чаклуни й чарівниці. Хтось кивав, інші хмурились і несхвально хитали головами.

– Питання не в тому, наскільки дивовижні його чари, – роздратовано буркнув Фадж, – бо, зрештою, що дивовижніше, то гірше, зважаючи на те, що хлопець чарував на очах у маґла!

Ті, що досі хмурилися, тепер схвально загомоніли, але Гаррі не витримав, побачивши, як Персі святенницьки кивнув головою.

– Я це зробив, бо там були дементори! – голосно вигукнув він, і ніхто не встиг йому завадити.

Він думав, що знову здійметься гамір, але запала напружена тиша.

– Дементори? – перепитала за мить мадам Боунз, так сильно вигнувши свої густі брови, що її монокль мало не впав. – Що ти маєш на увазі?

– Те, що в переході з'явилися два дементори, і що вони напали на мене й на мого двоюрідного брата!

– Ага, – знову пробурмотів Фадж, гидко вишкірився і обвів поглядом членів Чарверсуду, ніби запрошував їх посміятися над жартом. – Я так і думав, що ми почуємо щось подібне.

– Дементори у Літл-Вінґіні? – вкрай здивовано перепитала мадам Боунз. – Не розумію...

– Невже, Амеліє? – далі шкірився Фадж. – Зараз поясню. Він усе добре продумав і вирішив, що дементори стануть йому хорошим виправданням, просто чудовим. Адже маґли не бачать дементорів, так, хлопче? Неймовірно вигідно, неймовірно... отже, це тільки твої слова, нема жодних свідків...

– Я не брешу! – голосно вигукнув Гаррі, перекрикуючи гул у залі. – їх було двоє, вони насувалися з протилежних кінців переходу, стало темно й холодно, а мій двоюрідний брат їх відчув і почав тікати...

– Годі, годі! – зарозуміло урвав його Фадж. – Вибач, що не даю тобі розповісти всю цю історію, яку ти так старанно вигадував...

Дамблдор прокашлявся. Члени Чарверсуду знов замовкли.

– Правду кажучи, є свідок присутності в тому переході дементорів, – повідомив він, – окрім Дадлі Дурслі, звісно.

Фаджеве пухкеньке лице раптом обвисло, ніби з нього випустили повітря. Якусь мить він дивився на Дамблдора, а тоді, з виглядом людини, що знову відчула землю під ногами, сказав:

– На жаль, Дамблдоре, нам ніколи вислуховувати чергові побрехеньки. Я хочу скоріше все закінчити...

– Можливо, я помиляюся, – люб'язно почав Дамблдор, – але, на моє переконання, згідно з Хартією прав Чарверсуду, підсудний має право на свідків у своїй справі. Хіба не цим керується відділ дотримання магічних законів, мадам Боунз? – звернувся він до відьми у моноклі.

– Правильно, – погодилася мадам Боунз. – Цілком правильно.

– Ну чудово, чудово, – буркнув Фадж. – То де та особа?

– Я прийшов разом з нею, – відповів Дамблдор. – Вона чекає за дверима. Мені?..

– Ні... Візлі, сходи по неї, – гаркнув йому Фадж, і Персі зірвався на ноги, збіг кам'яними сходами з суддівського підвищення і промчав повз Дамблдора й Гаррі, навіть не глянувши на них.

За мить Персі повернувся у супроводі місіс Фіґ. Вона здавалася наляканою і ще божевільнішою, ніж завжди. Гаррі волів би, щоб вона не взувала своїх сукняних домашніх капців.

Дамблдор підвівся і запропонував місіс Фіґ своє крісло, а собі вичаклував ще одне.

– Ім'я і прізвище? – голосно спитав Фадж, коли місіс Фіґ знервовано сіла на краєчок сидіння.

– Арабела Дорін Фіґ, – відповіла вона тремтячим голосом.

– І хто ж ви така? – знудьговано й пихато поцікавився Фадж.

– Я мешкаю у Літл-Вінґіні, неподалік від Гаррі Поттера, пояснила місіс Фіґ.

– У нас нема інформації про те, що у Літл-Вінґіні живе ще якийсь чарівник або чаклунка, окрім самого Гаррі Поттера, – втрутилася мадам Боунз. – А ми за цим дуже ретельно стежимо, з огляду на... минулі події.

– Я сквибка, – пояснила місіс Фіґ. – Тому мене й не зареєстрували.

– Кажете, сквибка? – пильно оглянув її Фадж. – Ми це перевіримо. Залишите відомості про ваш родовід моєму помічникові Візлі. До речі, а сквиби можуть бачити дементорів? – поцікавився він, озираючись на інших членів суду.

– Авжеж, можуть! – обурилася місіс Фіґ.

Фадж знову подивився на неї, здивовано вигнувши брови. – Дуже добре, – погодився він зверхньо. – Ну і що ви нам розкажете?

– Увечері другого серпня, десь біля дев'ятої, я пішла купити котячих харчів у крамничці наприкінці провулку Гліциній, – заторохкотіла місіс Фіґ так, наче вивчила свою промову напам'ять, – і тут почула якийсь галас у переході між алеєю Магнолій і провулком Гліциній. Підійшовши до переходу, я побачила двох дементорів, що бігли...

– Бігли? – різко перепитала мадам Боунз. – Дементори не бігають, а пересуваються.

– Я це й мала на увазі, – хутко виправилася місіс Фіґ, а її зморшкуваті щоки вкрилися рожевими плямами, – пересувалися переходом до якихось двох хлопців.

– Які вони були на вигляд? – спитала мадам Боунз, примруживши око так, що краєчок монокля загубився десь між зморшками.

– Ну, один був дуже тілистий, а другий худенький...

– Та ні, – нетерпляче урвала її мадам Боунз. – Дементори... опишіть їх.

– Ага, – мовила місіс Фіґ, а рожеві плями з'явилися навіть на шиї. – Вони були великі. Великі і в плащах.

Гаррі відчув, як у грудях йому похололо. Хоч би що розповідала місіс Фіґ, для нього це звучало так, ніби вона, щонайбільше, бачила лише зображення дементора, та жоден малюнок не спроможний передати суть цих істот – те, як вони моторошно рухаються, зависаючи над землею, їхній гнилий сморід чи те, з яким жахливим хрипом вони засмоктують повітря...

У другому ряду кремезний чарівник з великими чорними вусами нахилився до своєї сусідки, кучерявої чаклунки, і щось зашепотів їй на вухо. Вона кивнула й глузливо посміхнулася.

– Великі і в плащах, – холодно повторила мадам Боунз, а Фадж зневажливо пирхнув. – Розумію. Ще щось?

– Так, – сказала місіс Фіґ. – Я їх відчула. Стало дуже холодно, а це, прошу запам'ятати, був дуже теплий літній вечір. І я відчула... ніби цілий світ позбувся радості... і ще я пригадала... таке жахіття...

Її голос затремтів і стих.

Очі мадам Боунз трохи округлилися. Гаррі побачив під її бровою червоні сліди від монокля.

– І що робили дементори? – спитала вона, і Гаррі відчув надію.

– Вони напали на хлопців, – почала говорити місіс Фіґ зміцнілим і впевненішим голосом, а з її обличчя пощезали рожеві плями. – Один хлопець упав. Другий задкував, намагаючись відігнати дементора. То був Гаррі. Перші два рази він спромігся тільки на сріблясту пару. З третьої спроби він вичаклував патронуса, котрий напав на першого Дементора, а потім за Гарріним наказом відігнав і другого від його двоюрідного брата. І... отак усе було, – затинаючись, закінчила місіс Фіґ.

Мадам Боунз мовчки втупилася у місіс Фіґ. Фадж на неї взагалі не дивився, а перебирав свої пергаменти. Нарешті він підняв очі й доволі агресивно спитав: «Оце таке ви бачили?»

– Так усе й було, – повторила місіс Фіґ.

– Чудово, – буркнув Фадж. – Можете йти.

Місіс Фіґ злякано перевела погляд з Фаджа на Дамблдора, тоді встала й почовгала до дверей. Гаррі чув, як вони гупнули і зачинилися.

– Не надто переконливе свідчення, – пихато підсумував Фадж.

– Ну, не знаю, – засумнівалася мадам Боунз. – Вона дуже точно описала все, що буває, коли нападають дементори. І я не розумію, чого б вона все це розповідала, якби їх там не було.

– Щоб дементори заблукали в маґлівському передмісті й випадково натрапили там на чарівника? – пирхнув Фадж. – Ймовірність такої події дуже мізерна. Навіть Беґмен, і той би на це не поставив...

– Не думаю, що хтось з нас повірив, ніби дементори опинилися там випадково, – безтурботно озвався Дамблдор.

Відьма, що сиділа праворуч від Фаджа, ховаючи обличчя в тіні, засовалася на місці, але решта мовчки завмерла.

– І що це має означати? – крижаним голосом поцікавився Фадж.

– А те, що їм, на мою думку, наказали туди прибути, – пояснив Дамблдор.

– Гадаю, це було б зафіксовано, якби хтось наказав парочці дементорів прогулятися по Літл-Вінґіну! – гарикнув Фадж.

– Не обов'язково, якщо тепер дементорам наказує не Міністерство магії, а хтось інший, – спокійно заперечив Дамблдор. – Я, Корнеліусе, вже ділився з тобою своїми міркуваннями з цього приводу.

– Ділився, – владно промовив Фадж, – і я, Дамблдоре, маю всі підстави вважати твої міркування звичайною нісенітницею. Дементори залишаються на своєму місці в Азкабані, виконуючи все, що ми від них вимагаємо.

– Тоді, – тихо, але дуже виразно мовив Дамблдор, – давайте поцікавимось, чому це хтось у міністерстві наказав двом дементорам з'явитися в тому переході другого серпня.

У цілковитій тиші, що запала після цих слів, відьма праворуч від Фаджа нахилилася вперед, і Гаррі вперше зміг її роздивитися.

Вона здалася йому схожою на велику бліду жабу-ропуху: присадкувата, з великим драглистим обличчям, з шиєю, не довшою, ніж у дядька Вернона, і широченним обвислим ротом. Очі в неї були великі, круглі й трохи вирячені. Навіть маленький чорний оксамитовий бантик, що стирчав на короткому кучерявому волоссі, був схожий на велику муху, котру вона от-от упіймає своїм довгим липким язиком.

– Слово надається Долорес Джейн Амбридж, першому заступникові міністра, – виголосив Фадж.

Відьма, на подив Гаррі, заговорила тремтячим і тоненьким, наче у дівчинки, голосочком, тоді як він сподівався почути жаб'яче кумкання.

– Мабуть, я вас погано зрозуміла, професоре Дамблдоре, – сказала вона з дурнуватою посмішкою, хоч її великі круглі очі залишалися холодними. – Що з мене візьмеш? Та на якусь коротку мить мені вчулося, ніби ви припустили, що Міністерство магії організувало напад на цього хлопця!