Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 119 (всего у книги 206 страниц)

Та цього, мабуть, не варто було говорити.

– Я думала, – сказала вона, і сльози бризнули на стіл, – я думала, ти з... з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т-тобі теж т-треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п-правда?

Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.

– Я говорив про це, – прошепотів Гаррі, – з Роном і з Герміоною, але...

– О-о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! – вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. – Але не хочеш поговорити зі мною! М-мабуть, краще ми... р-розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ-ґрейнджер, як і хотів!

Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.

– Чо? – ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.

– Давай, біжи! – крикнула Чо, ридаючи в хустинку. – Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?

– Це зовсім не так! – усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши н решті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.

Чо зірвалася на ноги. Усі в кав'ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.

– Колись побачимось, Гаррі, – драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.

– Чо! – покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.

У кав'ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.

Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.

– Ох ці жінки! – сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. – Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?

Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у «Три мітли». Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.

– Здоров, Геґріде! – привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.

Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.

– А, це ти, Гаррі, – впізнав нарешті Геґрід. – Усьо файно?

– Так, усе гаразд, – збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. – А як ти?

– Я? – перепитав Геґрід. – Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.

Він втупився у дно свого олов'яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: – Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?

– Е-е... – завагався Гаррі.

– Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, – велемудро закивав головою Геґрід. – І обидва сироти. Так... сироти.

Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.

– Шо то значит мати порядну родину, – вів далі Геґрід. – Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?

– Так... мабуть, – обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.

– Родина, – похмуро вів Геґрід. – Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...

І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.

– Геґріде, – не зміг стриматися Гаррі, – звідки беруться оці твої рани?

– Га? – здригнувся Геґрід. – Які рани?

– Оці! – показав Гаррі на Геґрідове обличчя.

– Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, – ухилився від відповіді Геґрід, – така в мене робота.

Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.

– Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.

І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.

– Гаррі! Гаррі, сюди!

З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка – Луна Лавґуд та колишня журналістка «Щоденного віщуна» Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.

– Ти щось рано прийшов! – посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. – Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!

– Чо? – миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп'ялася очима в Гаррі. – Дівчина? Гарнісінько!

Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.

– Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, – холодно сказала Ріті Герміона. – Тому прошу це все заховати.

Ріта, що вже витягала ядучо-зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.

– Що ви тут затіяли? – запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.

– Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, – голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. – Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? – буркнула вона Герміоні.

– Можна, – холодно відказала Герміона.

Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво-червона фарба на п'ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: – Гаррі, а вона хоч гарненька?

– Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, – роздратувалася Герміона.

– Яку угоду? – здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. – Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще... – Вона тяжко зітхнула.

– Так-так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, – байдуже урвала її Герміона. – Але кого це зараз цікавить?

– Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, – глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: – Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?

– Він обурений, – чітко й виразно проказала Герміона. – Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.

– То ти й далі наполягаєш, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся? – зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. – Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо-Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?

– Я не єдиний свідок, – огризнувся Гаррі. – Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?

– Це було б гарнісінько, – видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. – Такий величезний жирний заголовок: «Поттер звинувачує...» Тоді підзаголовок: «Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас». А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: «Схвильований п'ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо-Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади...»

Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.

– Але ж, – відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, – наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з'явилося в пресі.

– Власне кажучи, – солодко відповіла Герміона, – юна старостиня саме цього й хоче.

Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс «Візлі – наш король» і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.

– Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того-Кого-Не-Можна?.. – притишеним голосом перепитала Ріта.

– Саме так, – підтвердила Герміона. – Всю правду. Тільки факти. Слово в слово, як це скаже Гаррі. Він вам викладе всі деталі, назве імена досі не виявлених смертежерів, яких він там побачив, опише, як тепер виглядає Волдеморт... ох, заспокойтеся, – презирливо кинула вона Ріті хустинку, бо та, почувши Волдемортове ім'я, так підскочила, що перевернула на себе пів склянки вогневіскі.

Ріта почала витирати свого поплямленого дощовика, не відводячи очей від Герміони. А тоді відверто сказала: – «Віщун» цього не надрукує. Ніхто не вірить у його вигадки, якщо ти досі сама цього не помітила. Усі вважають, що це марення. Ось якщо ти дозволиш мені написати статтю з цієї точки зору...

– Нам не потрібні чергові побрехеньки про те, що в Гаррі поїхав дах! – розсердилася Герміона. – Їх уже було достатньо, дякуємо! Я хочу, щоб він отримав нагоду сказати правду!

– На подібні статті нема попиту, – холодно відказала Ріта.

– Ви хочете сказати, що «Віщун» цього не надрукує, бо Фадж не дозволить? – роздратовано кинула Герміона.

Ріта уважно й довго дивилася на Герміону. Тоді нахилилася до неї над столом і сказала діловим тоном: – Так, «Віщун» залежить від Фаджа, але що це міняє по суті? Вони не надрукують статті з позитивним образом Гаррі. Ніхто не захоче її читати. Це суперечитиме настроям громади. Люди й так дуже стурбовані останньою втечею з Азкабану. Вони просто не хочуть вірити в повернення Відомо-Кого.

– Отже, «Щоденний віщун» існує, щоб повідомляти лише те, що люди хочуть почути? – ядучо спитала Герміона.

Ріта знову випросталася, здивовано підняла брови й допила своє вогневіскі.

– «Віщун» існує для продажу, дурне дівчисько, – холодно пояснила вона.

– Мій тато вважає, що це жахлива газета, – несподівано втрутилася в розмову Луна. Цмулячи крізь соломинку коктейль, вона дивилася на Ріту своїми величезними, банькатими, трохи божевільними очима. – А ось він публікує тільки те важливе, що людям необхідно знати. Його не цікавлять гроші.

Ріта зневажливо зиркнула на Луну.

– Твій батько, мабуть, видає якийсь тупий сільський бюлетеньчик? – скривилася вона. – Де друкує всілякі там «Двадцять п'ять способів, як непомітно змішатися з маґлами» і дні наступних доброчинних розпродажів?

– Ні, – заперечила Луна, занурюючи цибулину в коктейль, – він видає «Базікало».

Ріта похлинулася так голосно, що люди за сусіднім столом стурбовано озирнулися.

– Тільки те важливе, що людям необхідно знати? – убивчим тоном перепитала вона. – Та цей журнальчик годиться тільки на те, щоб удобрювати ним землю замість гною.

– Але ви зараз маєте нагоду трохи підняти його рівень, – мило всміхнулася Герміона. – Луна каже, що її батько охоче надрукує інтерв'ю з Гаррі.

Ріта якусь мить витріщалася на них, а тоді розреготалася.

– «Базікало»! – заливалася вона. – Ви вважаєте, що люди серйозно сприймуть його інтерв'ю, якщо його опублікує «Базікало»?

– Дехто не сприйме, – незворушно відповіла Герміона. – Але у версії втечі з Азкабану, оприлюдненій «Щоденним віщуном», не сходяться кінці з кінцями. Мені здається, багатьох цікавить, чи не існує правдоподібнішого пояснення цієї події. Тож якщо альтернативна версія буде опублікована навіть у такому... – вона скоса зиркнула на Луну, – такому... скажімо, нетиповому журналі... люди захочуть її прочитати.

Ріта якийсь час мовчала й уважно розглядала Герміону, схиливши голову набік.

– Гаразд, припустімо, я це зроблю, – нарешті сказала вона. – А який буде гонорар?

– Не думаю, що тато платить авторам, – сонно проказала Луна. – Вони вважають за честь побачити в журналі свої матеріали та своє ім'я.

Ріта Скітер мала такий вигляд, ніби знову ковтнула смердосоку, а тоді накинулася на Герміону.

– Я маю це зробити на дурняк?

– Так, – спокійно підтвердила Герміона, потягуючи коктейль. – Бо інакше я буду змушена повідомити у відповідні інстанції, що ви незареєстрований анімаг. До речі, «Віщун» заплатить вам чималий гонорар за опис життя в Азкабані очима в'язня.

Ріта, здавалося, мріяла тільки про те, щоб схопити паперову парасольку, яка стирчала з Герміониної склянки, й запхати її Герміоні в носа.

– Отже, я не маю вибору? – сказала Ріта тремтячим голосом. Вона знову відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла аркуш пергаменту й наготувала самописне перо.

– Тато буде радий, – повеселішала Луна.

Ріта скреготнула зубами.

– Ну що, Гаррі, – повернулася до нього Герміона. – Готовий розповісти людям правду?

– Думаю, що так, – відповів Гаррі, дивлячись, як Ріта кладе самописне перо на пергамент.

– Тоді повний вперед, Ріто, – спокійно звеліла Герміона, виловлюючи вишеньку з дна склянки.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ -
Бачене й непередбачене

Луна не могла сказати напевне, коли саме в «Базікалі» з'явиться Рітине інтерв'ю з Гаррі, бо її батькові якраз мали прислати чудову велику статтю про найновіші випадки спостережень за зім'яторогими хропачами, – а це, звісно, дуже важлива стаття, тож Гаррі, можливо, доведеться чекати наступного номера, – сказала Луна.

Гаррі нелегко було розповідати про ту ніч, коли повернувся Волдеморт. Ріта витягувала з нього найменші подробиці, і він розказував їй усе, що лише міг пригадати, знаючи, що це єдина нагода розповісти людям правду. Цікаво, як вони на неї відреагують. Він здогадувався, що багатьох це тільки ще раз переконає в тому, що він остаточно здурів – хоча б тому, що його розповідь буде надрукована поряд з відвертими нісенітницями про зім'яторогих хропачів. Але втеча Белатриси Лестранж та її колег-смертежерів викликала в Гаррі палке бажання зробити хоч щось, навіть без надії на успіх...

– Не можу дочекатися, поки надрукують усе, що Амбриджка про тебе думає, – захоплено сказав Дін за обідом у понеділок. Шеймус, що сидів навпроти Діна, наминав величезні шматки курятини та шинки, але Гаррі знав, що він прислухається.

– Гаррі, ти правильно зробив, – підтримав його Невіл. Він був блідий і говорив ледь чутно: – Було, мабуть... важко... розповідати про це... правда?

– Так, – проказав Гаррі, – але ж люди мусять довідатися, на що здатний Волдеморт.

– Звичайно, – погодився Невіл, – і про його смертежерів теж... люди повинні знати...

Невіл не доказав і уткнувся в тарілку з картоплею. Шеймус підняв очі, але перехопив погляд Гаррі і знову відвернувся. За якийсь час Дін, Шеймус і Невіл пішли до вітальні, а Гаррі з Герміоною залишилися за столом, чекаючи Рона, котрий через тренування з квідичу ще не обідав.

До зали зайшла Чо Чанґ зі своєю подругою Марієттою. Гаррі неприємно засмикало в животі, але вона навіть не глянула на ґрифіндорський стіл і сіла до нього спиною.

– О, я й забула спитати, – Герміона весело глянула на рейвенкловський стіл, – що там сталося у вас з Чо? Чому ти прийшов з побачення так рано?

– Е-е... ну, це був... – пробелькотів Гаррі, накладаючи собі вже другу порцію ревеневого пудингу, – абсолютний крах.

І він переповів їй, що сталося в кав'ярні мадам Падіфут.

– ...а тоді, – закінчив він за кілька хвилин, доїдаючи пудинг, – вона підскочила і сказала: «Колись побачимось, Гаррі» – і вибігла! – Гаррі поклав на стіл ложку і глянув на Герміону. – Ну, і що це все означало?

Герміона зиркнула на Чо й зітхнула.

– Ох, Гаррі, – сумно сказала вона. – Вибач, але ти повівся нетактовно.

– Я нетактовно? – обурився Гаррі. – Однієї хвилини ми гарно собі говоримо, а наступної вона вже мені розповідає, як її запрошував Роджер Девіс і як вона лизалася з Седриком у тій ідіотській кав'ярні... І як я мав на це реагувати?

– Розумієш, – терпляче сказала Герміона, ніби пояснювала якійсь занадто емоційній дитині, що два додати два дорівнює чотири, – тобі не треба було казати, що ти маєш зустрітися зі мною.

– Але ж... – розгубився Гаррі, – ти ж сама сказала, щоб я зустрів тебе о дванадцятій і привів її з собою, а як я мав це зробити, нічого їй не кажучи?

– Треба було сказати це інакше, – не менш терпляче пояснила Герміона. – Треба було сказати, що тобі дуже прикро, але я вирвала з тебе обіцянку прийти в «Три мітли», і тобі дуже не хочеться, ти волів би провести цілісінький день з нею, але, на жаль, таки мусиш піти, і чи не могла б вона, будь ласка, будь ласочка, піти з тобою, бо ти думаєш пробути там дуже недовго. І ще було б непогано згадати, що я, на твою думку, бридка, – додала, ніби між іншим, Герміона.

– Але ж я так не думаю, – отетерів Гаррі.

Герміона засміялася.

– Гаррі, та ти гірший за Рона... ну, може, й ні, – зітхнула вона, бо до зали саме увійшов заляпаний грязюкою і роздратований Рон. – Розумієш... ти засмутив Чо, коли сказав, що збираєшся зустрітися зі мною, тому вона й вирішила викликати в тебе ревнощі. Хотіла таким чином з'ясувати, як ти до неї ставишся і чи дуже вона тобі подобається.

– То он чого вона таке виробляла! – здивувався Гаррі, а Рон гепнувся на лаву навпроти й потяг до себе всі страви, до яких міг дістати. – А чи не простіше було просто спитати, хто мені більше подобається – вона чи ти?

– Дівчата рідко таке питають, – відказала Герміона.

– Ось і дарма! – вигукнув Гаррі. – Бо я тоді сказав би, що вона мені подобається, і їй не довелося б знову впадати в істерику через Седрикову смерть!

– Я ж не кажу, що вона була дуже розсудлива, – відказала Герміона, а до них між тим підсіла Джіні, так само, як і Рон, брудна й сердита. – Просто намагаюся тобі пояснити, що вона тоді відчувала.

– Ти повинна написати книжку, яка роз'яснювала б хлопцям усі прибацані дівчачі фокуси, – сказав Рон Герміоні, розрізаючи картоплину.

– Так, – палко підтримав його Гаррі, позираючи на рейвенкловський стіл. Чо саме встала й вийшла із зали, так на нього й не глянувши. Він засмучено повернувся до Рона й Джіні. – То як пройшло тренування?

– Жахливо, – сердито буркнув Рон.

– Та ну, – глянула на Джіні Герміона, – не думаю, що це було аж так...

– Було, – втрутилася Джіні. – Просто паскудно. Анжеліна трохи не розплакалася.

Рон і Джіні після обіду пішли в душ. Гаррі й Герміона повернулися до переповненої ґрифіндорської вітальні, де їх чекала звична гора домашніх завдань. Гаррі вже з півгодини мучився над новою зоряною картою для уроку астрономії, коли з'явилися Фред і Джордж.

– Рона й Джіні немає? – оглянув вітальню Фред, підсуваючи собі крісло. Коли Гаррі заперечливо похитав головою, Фред сказав: – Це добре. Бо ми подивилися їхнє тренування, їх просто роздовбуть. Без нас вони – нуль без палички.

– Та чого ти, Джіні грає непогано, – чесно визнав Джордж, сідаючи біля Фреда. – Правду кажучи, я навіть не розумію, коли вона навчилася, бо ми їй не дозволяли грати з нами.

– Вона ще з шести років залазила у ваш сарайчик у садку і крадькома випробовувала всі мітли, – почувся голос Герміони з-за хиткого стосу посібників зі стародавніх рун.

– А-а... – без особливого подиву сказав Джордж. – Тоді все зрозуміло.

– А Рон упіймав хоч одного м'яча? – визирнула Герміона з-понад «Магічних ієрогліфів і логограм».

– Він ловить, коли забуває, що на нього дивляться, – закотив очі Фред. – Тому нам у суботу просто треба буде попросити глядачів відвертатися від поля й вести неквапливі бесіди щоразу, як квафел опинятиметься біля Рона. Він знову встав і стурбовано підійшов до вікна, де задивився на темну галявину. – Знаєте, квідич – єдине, заради чого варто було тут лишатися.

Герміона кинула на нього суворий погляд.

– У тебе попереду іспити!

– Ми вже тобі казали, що НОЧІ нас не турбують, – відповів Фред. – Спецхарчування вже на мазі, як здихатися чиряків, ми винайшли – вистачає кількох краплин муртлапового відвару. Це нам Лі підказав.

Джордж солодко позіхнув і засмучено подивився на захмарене нічне небо.

– Не знаю, чи й захочу дивитися цю гру. Якщо нас переможе Захаріас Сміт, я зроблю собі харакірі.

– Краще зроби йому, – буркнув Фред.

– У тому й біда з тим квідичем, – неуважно сказала Герміона, знову схилившись над перекладами рун, – що він викликає негативні емоції й породжує ворожнечу між гуртожитками.

Вона підвела голову, шукаючи «Спелменову абетку складів», і побачила, що Фред, Джордж і Гаррі дивляться на неї з неприязню і недовірою.

– Але ж це так! – гаряче вигукнула Герміона. – Це гра і більш нічого!

– Герміоно, – похитав головою Гаррі, – ти добре розбираєшся в почуттях і всьому такому, але в квідичі не тямиш ні бельмеса.

– Може, й не тямлю, – спохмурніла вона, повертаючись до перекладів, – зате мій гарний настрій не залежить від Ронового воротарського хисту.

І хоч Гаррі скоріше стрибнув би з вежі, де проходять уроки астрономії, ніж визнав за Герміоною слушність, однак у суботу перед матчем він віддав би яку завгодно суму ґалеонів, щоб теж не перейматися квідичем.

Найкраще в цьому матчі було те, що він довго не тривав. Ґрифіндорським уболівальникам довелося витримати всього двадцять дві хвилини агонії. Годі було сказати, що саме було найгіршим. Гаррі думав, що претендувати на цю сумнівну честь могли: чотирнадцята безнадійна Ронова спроба захистити ворота; той випадок, коли Слоупер не влучив по бладжеру і вмазав биткою Анжеліні по зубах; а ще – Керків вереск, коли той з переляку впав з мітли, бо на нього мчав Захаріас Сміт з квафелом у руках. Це ще було диво, що Ґрифіндор програв з розривом усього десять очок, бо Джіні спромоглася вихопити снича з-під самого носа гафелпафського ловця Самербі. Тож остаточний рахунок виявився 230:240.

– Гарно впіймала, – похвалив він Джіні у вітальні, де панувала гнітюча, мов на похороні, атмосфера.

– Мені просто пощастило, – стенула вона плечима. – Снич був не дуже швидкий, а Самербі застудився й чхнув, аж очі заплющив, якраз тоді, як з'явився снич. Нічого, ось коли ти повернешся в команду...

– Джіні, я ж отримав довічну заборону.

– Твоя заборона триватиме, доки в школі буде Амбридж, – виправила його Джіні. – А це велика різниця. Отож, коли ти повернешся, я хочу спробувати себе в ролі загонички. Наступного року вже не буде Анжеліни з Алісією, а мені однак більше подобається забивати голи, ніж бути ловцем.

Гаррі глянув на Рона, що згорбився в кутку з пляшкою маслопива.

– Анжеліна все одно не відпустить його з команди, – сказала Джіні, немовби прочитала Гарріні думки. – Вона вважає, що він себе іще покаже.

Гаррі подобалося, що Анжеліна й далі вірила в Рона, та водночас йому здавалося, що краще б вона відпустила Рона з команди. Адже той знову покидав поле під громовий супровід пісні «Візлі – наш король», яку з величезним задоволенням виконував хор слизеринців, що мали тепер усі шанси на перемогу в кубку з квідичу.

До них підійшли Фред і Джордж.

– Мені його навіть дражнити не хотілося, – сказав Фред, дивлячись на зневірену Ронову постать. – Хіба що раз... коли він пропустив чотирнадцятий гол...

Він шалено замахав руками, немовби по-собачому плив у повітрі.

– Покажу це на якомусь святі.

Рон невдовзі поплентався спати. З поваги до його стану Гаррі зачекав якийсь час, перш ніж і собі йти до спальні, щоб Рон міг, якщо захоче, прикинутися сплячим.

І справді, коли Гаррі прийшов, Рон хропів занадто голосно й штучно.

Гаррі заліз у постіль, думаючи про матч. Так важко було дивитися на нього з трибун. Його вразила гра Джіні, хоч він і знав, що на її місці впіймав би снича раніше... один раз снич промайнув біля Керкових ніг. Якби Джіні тоді не завагалася, могла б навіть вирвати Ґрифіндору перемогу.

Амбридж сиділа на кілька рядів нижче від Гаррі й Герміони. Раз чи двічі вона озиралася, щоб на нього глянути, а її широкий ропушачий рот розтягувався в переможній посмішці. Він згадував про це й аж палав від люті, лежачи тут у темряві. Проте за кілька хвилин пригадав, що має перед сном звільняти мозок від будь-яких емоцій, як нагадував йому Снейп наприкінці кожного уроку блокології.

Він спробував це зробити, але думка про Снейпа на додачу до згадки про Амбридж тільки посилила його обурення і, замість заснути, він зосередився на своїй ненависті до цієї парочки. Поволі стихло Ронове вдаване хропіння, змінившись глибоким і неспішним диханням. Гаррі засинав значно довше. Його тіло було втомлене, але мозок ніяк не хотів заспокоїтися.

Йому наснилося, що в кімнаті на вимогу Невіл танцює з професоркою Спраут вальс, а професорка Макґонеґел підігрує їм на козиці. Якийсь час він весело на них дивився, а тоді вирішив розшукати решту членів ДА.

Та коли вийшов з кімнати, побачив перед собою не гобелен з Варнавою Дурнуватим, а палаючий смолоскип, уткнутий у скобу на кам'яній стіні. Поволі повернув голову ліворуч. Там, наприкінці переходу без вікон, були прості чорні двері.

Рушив до них, відчуваючи, як росте в ньому хвилювання. Мав дивне відчуття, що тепер йому нарешті пощастить їх відчинити... вони були вже зовсім близько, і він схвильовано побачив з правого боку внизу сяючу смужечку блідого синього світла... двері були прочинені... простяг руку, щоб відчинити їх навстіж, і...

Рон зненацька гучно і по-справжньому захропів, і Гаррі одразу прокинувся. Його права рука досі тяглася кудись у темряву, відчиняючи двері, що були за сотні кілометрів звідси. Він опустив її, відчуваючи розчарування, поєднане з провиною. Знав, що не повинен був бачити тих дверей, але йому так кортіло довідатися, що ж там за ними, що він не міг стримати свого роздратування на Рона... якби ж той захропів хоч на хвильку пізніше.

*

Зранку в понеділок вони ввійшли до Великої зали на сніданок саме в ту мить, як прибула совина пошта. Герміона не єдина з нетерпінням чекала «Щоденного віщуна». Майже всі сподівалися знайти там свіжі новини про утікачів-смертежерів, яких так досі й не впіймали, хоч бачили, нібито, доволі часто. Герміона заплатила сові-листоноші кната і мерщій розгорнула газету. Гаррі тим часом попивав помаранчевий сік. Цього року він отримав лише одного листа, тож коли перед ним приземлилася перша сова, подумав, що та помилилася.

– Ти до кого? – запитав він, ліниво забираючи з-під її дзьоба помаранчевий сік і нахиляючись, щоб прочитати ім'я адресата:

Гаррі Поттер

Велика зала

Гоґвортська школа

Спохмурнівши, він потягся до сови по лист, та не встиг його взяти, як на стіл сіли ще три, чотири, п'ять сов. Вони билися за місце, ставали лапами в тарілочку з маслом і перекидали сільнички, намагаючись кожна першою віддати йому свого листа.

– Що це відбувається? – ошелешено вигукнув Рон, і вже учні з усього ґрифіндорського столу витягували шиї, щоб краще роздивитися, а до перших сов підлетіли ще сім, голосно ухкаючи й розмахуючи крильми.

– Гаррі! – затамувала подих Герміона, а тоді запхала руку в той пернатий клубок і витягла сову-сипуху з довгим циліндричним пакунком. – Здається, я знаю, що це все означає... спочатку подивись оце!

Гаррі здер буру обгортку, Звідти викотився згорнутий у трубочку березневий номер «Базікала». Розгорнув трубочку й побачив своє власне обличчя, що дурнувато всміхалося з обкладинки. Великими червоними літерами просто на фотографії було написано:

ГАРРІ ПОТТЕР НАРЕШТІ ЗАГОВОРИВ:

ПРАВДА ПРО ТОГО-КОГО-НЕ-МОЖНА-НАЗИВАТИ

І ПРО НІЧ, ЩО СТАЛА СВІДКОМ ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ

– Гарно, правда? – сказала Луна, що підійшла до ґрифіндорського столу і втислася на лаву між Фредом та Роном. – Вийшло щойно вчора, я попросила тата прислати тобі безплатний примірник. А це, мабуть, – показала вона рукою на сов, що й далі штовхалися на столі перед Гаррі, – листи від читачів.

– Я так і подумала, – нетерпляче сказала Герміона. – Гаррі, ти не проти, якщо ми...

– Будь ласка, – відповів приголомшений Гаррі.

Рон і Герміона почали роздирати конверти.

– Це від якогось типа, який думає, що в тебе не всі вдома, – переглянув листа Рон.

– Ця жінка радить тобі пройти курс шокової чаротерапії в лікарні Святого Мунґо, – розчаровано додала Герміона.

– А цей лист непоганий, – поволі вимовив Гаррі, дочитуючи довжелезного листа від якоїсь чаклунки з Пейслі. – Вона пише, що мені вірить!

– А цей чолов'яга якийсь розгублений, – завзято долучився до читання листів Фред. – Пише, що ти на психа не схожий, але ніяк не хоче повірити, що Відомо-Хто повернувся, тому не знає, що й думати. І нащо ото було псувати стільки пергаменту?

– Гаррі, а ось ти переконав ще когось! – схвильовано вигукнула Герміона. – «Прочитавши вашу версію, я дійшла висновку, що «Щоденний віщун» ставився до вас дуже несправедливо... мені геть не хотілося б думати, що Той-Каго-Не-Можна-Називати повернувся, але я змушена визнати, що ви кажете правду...» Ой, це просто чудо!

– Цей теж вважає, що ти верзеш дурниці, – шпурнув через плече зіжмаканого листа Рон, – ...а оця пише, що ти навернув її на свою віру, і вона вважає тебе справжнім героєм... навіть додала свою фотографію... ого!

– Що тут відбувається? – пролунав штучно солодкий, тоненький, мов у дівчинки, голосок.

Тримаючи в руках пачку конвертів, Гаррі підвів голову. За Фредом і Луною стояла професорка Амбридж, а її вирячені ропушачі очі дивилися на весь цей гармидер з сов та листів на столі перед Гаррі. З-за її спини виглядали інші учні.

– Чому ви отримали стільки листів, містере Поттере? – повільно прошипіла професорка.

– А що, це вже злочин? – голосно спитав Фред. – Заборонено отримувати пошту?

– Думайте, що говорите, містере Візлі, бо заробите покарання, – сказала Амбридж. – Ну що, містере Поттере?

Гаррі вагався, та хіба приховаєш те, що він зробив? Примірник «Базікала», однак, рано чи пізно потрапить їй на очі.

– Це відгуки читачів на моє інтерв'ю, – відповів Гаррі. – Про те, що сталося зі мною в червні.

Чомусь він зиркнув при цьому на вчительський стіл. Гаррі мав дивне відчуття, що Дамблдор щойно за ним спостерігав, та коли він глянув на директора, той був заглиблений у бесіду з професором Флитвіком.

– Інтерв'ю? – перепитала тоншим і пронизливішим, ніж завжди, голосом Амбридж. – Що ви маєте на увазі?

– Кореспондентка мене питала, а я відповідав, – пояснив Гаррі. – Ось...

І він кинув їй примірник «Базікала». Вона його впіймала й глянула на обкладинку.

Її бліде одутле обличчя вкрилося бридкими фіолетовими плямами.

– Коли ви це зробили? – запитала вона, і її голос легенько затремтів.

– У минулі вихідні в Гоґсміді, – відповів Гаррі.

Вона втупилася у нього, аж світячись од гніву, а журнал трусився в її куцих пальцях.

– Ви більше не будете відвідувати Гоґсмід, містере Поттере, – прошепотіла вона. – Як ви посміли... як ви могли... – Вона набрала повні груди повітря. – Я весь час намагалася відучити вас від брехні. Але до вас це, бачу, й досі не дійшло. П'ятдесят очок з Ґрифіндору і ще один тиждень покарань.