355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дж. Ролiнг » Гаррі Поттер. Гепталогія » Текст книги (страница 157)
Гаррі Поттер. Гепталогія
  • Текст добавлен: 15 апреля 2020, 09:30

Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"


Автор книги: Дж. Ролiнг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 157 (всего у книги 206 страниц)

– Атож, – погодився Дамблдор, і на його вуста набігла тінь усмішки. – А зараз настав час послухати ельфиню-домовичку Гокі, яка працювала в дуже старої й дуже багатої відьми на ім’я Гепзіба Сміт.

Дамблдор ударив пляшечку чарівною паличкою, щоб з неї вилетів корок, і вилив вируючий спогад у кам’яну чашу.

– Ти перший, Гаррі.

Гаррі встав і нахилився над укритим хвильками сріблястим вмістом сита спогадів. Його обличчя торкнулося поверхні, він провалився в темну порожнечу і приземлився в якійсь вітальні перед гладкущою старою жінкою у вигадливій рудій перуці та яскраво-рожевому комплекті мантій, що спадали хвилями, роблячи її схожою на якийсь розталий морозивний торт. Жінка дивилася в малесеньке прикрашене коштовним камінням дзеркальце й великим пушком рум’янила й так уже червоні щоки, а крихітна старезна ельфиня зашнуровувала на її товстих ногах вузенькі єдвабні пантофлі.

– Швидше, Гокі! – владно звеліла Гепзіба. – Він сказав, що прийде о четвертій, залишилося кілька хвилин, а він не запізнюється ніколи!

Вона заховала пушок у пудреницю, а ельфиня-домовичка випросталася. Своєю головою вона ледве сягала сидіння Гепзібиного крісла, її тонка мов папір шкіра звисала з тіла так само, як і хрустке льняне простирадло, що в нього вона була закутана, наче в тогу.

– Як я виглядаю? – Гепзіба крутила головою, щоб побачити себе в дзеркальці з різних боків.

– Чудово, мадам, – пискнула Гокі.

Гаррі припустив, що в Гокі був записаний у контракті обов’язок брехати у відповідь на такі запитання, бо Гепзібу Сміт аж ніяк не можна було назвати привабливою.

Задзенькав дзвінок біля дверей і ельфиня та її господиня аж підскочили.

– Швидше, Гокі, швидше, він уже тут! – крикнула Гепзіба, й ельфиня подріботіла з кімнати, такої захаращеної різними речами, що важко було уявити, як можна ступити хоч крок і не звалити щонайменше десяток предметів: там були шафи, напхані лакованими скриньками, стелажі, заставлені тисненими золотом книжками, полиці з небесними сферами та глобусами, а також безліч квітучих рослин у вазонах, що стояли на мідних посудинах: словом, кімната була схожа одночасно на магічну антикварну крамничку і оранжерею.

Ельфиня-домовичка повернулася за кілька хвилин у супроводі стрункого юнака, в якому Гаррі легко впізнав Волдеморта. Той був у простому чорному костюмі, мав трохи довше, ніж у школі, волосся й запалі щоки, але все це йому личило: він здавався ще вродливішим, ніж колись. Волдеморт перетнув захаращену кімнату з упевненістю, що свідчила про неодноразові попередні візити, і низько схилився над пухкенькою ручкою Гепзіби, ледь торкнувшись її вустами.

– Я вам приніс квіти, – сказав він тихо, витворюючи з нічого букет троянд.

– Ох ти бешкетник! – пискнула стара Гепзіба, хоч Гаррі помітив заздалегідь поставлену на столику біля неї порожню вазу. – Ти балуєш літню даму, Томе... сідай, сідай... де Гокі... ага...

Ельфиня-домовичка вбігла до кімнати з тацею маленьких тістечок, яку поставила біля ліктя господині.

– Пригощайся, Томе, – запропонувала Гепзіба, – я ж знаю, що ти любиш мої тістечка. То як справи? Щось ти блідий. Забагато працюєш у тій крамниці, я вже сто разів тобі казала...

Волдеморт усміхнувся для годиться, й Гепзіба теж манірно вишкірилася.

– То яку ти цього разу вигадав причину для візиту? – запитала вона, кокетливо кліпаючи віями.

– Містер Беркс хоче запропонувати кращу ціну за панцир ґоблінської роботи, – пояснив Волдеморт. – П’ятсот ґалеонів, на його думку, це дуже справедливо...

– Стривай, стривай, не так швидко, бо я подумаю, що ти тут лише заради моїх дрібничок! – закопилила губки Гепзіба.

– Мене сюди заради них і прислали, – спокійно промовив Волдеморт. – Я ж лише вбогий помічник, мадам, і мушу виконувати, що мені накажуть. Містер Беркс звелів довідатись...

– Ох, містер Беркс! Та ну його! – махнула ручкою Гепзіба. – Я покажу тобі таке, чого містерові Берксу не показувала ніколи! Томе, ти вмієш тримати язика за зубами? Обіцяєш не казати містерові Берксу, що в мене це є? Він од мене не відчепиться, якщо довідається, що я тобі це показувала; а я цю річ не продам Берксові, та й нікому не продам! Але ти, Томе, зможеш оцінити її за історичну цінність, а не за те, скільки ґалеонів вона коштує...

– З радістю подивлюся все, що мені покаже пані Гепзіба, – сказав Волдеморт, і Гепзіба знову захихотіла, як дівчинка.

– Я попросила Гокі знайти... Гокі, ти де? Я хочу показати містерові Редлу наш найцінніший скарб... власне кажучи, принеси їх обидва...

– Несу, мадам, – пискнула ельфиня-домовичка, і Гаррі побачив дві шкіряні коробочки, одну на одній, що перетинали кімнату немовби за власним бажанням, хоч він і знав, що їх тримає над головою крихітна ельфиня, пробираючись між столиками, пуфиками й підставками для ніг.

– Ось, – зраділа Гепзіба, забираючи в ельфині коробочки, ставлячи їх собі на коліна й готуючись відкрити ту, що лежала зверху, – думаю, Томе, що тобі це сподобається... ох, якби мої родичі довідалися, що я тобі це показую... вони вже дочекатися не можуть, коли воно потрапить їм у руки!

Вона відкрила накривку. Гаррі підійшов трохи ближче, щоб роздивитися, й побачив маленьку золоту чашечку з двома вишуканими ручками.

– Томе, чи ти знаєш, що це таке? Візьми в руки, подивись уважно! – прошепотіла Гепзіба, а Волдеморт простяг руку з довжелезними пальцями, взяв чашечку за ручку й вийняв з шовкової тканини, в яку та була загорнута. Гаррі здалося, що він помітив у його очах червоний блиск. Пожадливий вираз його обличчя дивним чином віддзеркалювався на лиці Гепзіби, з тією лише відмінністю, що вона спрямувала пожадливий погляд своїх крихітних очиць не на чашечку, а на вродливого юнака.

– Борсук, – пробурмотів Волдеморт, розглядаючи вигравіювану на чашці тваринку. – То це належало...

– Гельзі Гафелпаф, про що ти й сам добре знаєш, розумнику! – Гепзіба нахилилася вперед, аж затріщав корсет, і грайливо вщипнула його за впалу щоку. – Хіба я не казала, що ми далекі родичі? Про це з покоління в покоління переказували в моїй родині. Чудова річ, правда? А ще й наділена могутніми силами, хоч я їх так до ладу й не випробовувала, я її тільки надійно зберігаю...

Вона забрала чашечку з довгих Волдемортових пальців і акуратно поклала назад у коробочку, причому так ретельно й обережно її там умощувала, що навіть не помітила, як по Волдемортовому обличчі ковзнула тінь, коли він мусив віддавати чашку.

– Ну от, – радісно сказала Гепзіба, – а де ж та Гокі? О, так... ти ж тут... забери, Гокі...

Ельфиня слухняно взяла коробку з чашечкою, а Гепзіба глянула на плоскішу коробочку, що лишилася в неї на колінах.

– Думаю, Томе, це тобі сподобається ще більше, – прошепотіла вона. – Нахилися, хлопче, щоб краще бачити... авжеж, Беркс знає, що я ним володію, бо саме в нього я його й купила, але тепер, я не сумніваюся, він мріє знову ним заволодіти, коли мене не стане...

Вона клацнула точеною філігранною защіпкою й підняла накривку. Там на гладенькому малиновому оксамиті лежав важкий золотий медальйон.

Цього разу Волдеморт простяг руку, не чекаючи запрошення, і підніс медальйон до світла, щоб уважно його розглянути.

– Слизеринів знак, – тихенько сказав він, дивлячись, як виграє світло на вишукано оздобленій літері «С».

– Саме так! – вигукнула Гепзіба; її захопило те, як зачаровано дивився Волдеморт на медальйон. – Я заплатила за нього високу ціну, але просто не могла випустити з рук. Такий неймовірний скарб! Я просто мусила мати його у своїй колекції. Беркс його, очевидно, купив у якоїсь нещасної, а та, мабуть, десь украла, гадки не маючи про його справжню вартість...

Тепер сумніву не було: Волдемортові очі на цих словах спалахнули червоним сяйвом, а суглоби пальців, що тримали ланцюжок медальйона, побіліли.

– ...припускаю, що Беркс заплатив їй жалюгідну суму, але ось він який, цей медальйон... гарний, правда? І знову ж таки, йому приписують могутні властивості, але я тільки зберігаю...

Вона простягла руку, щоб забрати медальйон. На якусь мить Гаррі здалося, що Волдеморт його не віддасть, але медальйон вислизнув з його пальців і знову опинився на червоній оксамитній подушечці.

– Отак-от, любий Томе. Гадаю, для тебе це була насолода!

Гепзіба глянула на нього, і Гаррі вперше побачив, як зів’яла її дурнувата усмішка.

– З тобою все гаразд, хлопчику?

– О так, – спокійно відповів Волдеморт. – Усе чудово...

– Мені здалося... але це, мабуть, гра світла... – Гепзіба рознервувалася, і Гаррі здогадався, що й вона помітила миттєвий червоний спалах у Волдемортових очах. – На, Гокі, віднеси й замкни... тими закляттями, що й завжди...

– Треба вертатися, Гаррі, – тихо сказав Дамблдор і, поки крихітна ельфиня виносила коробочки, він схопив Гаррі за лікоть, і вони помчали крізь небуття у директорський кабінет.

– Гепзіба Сміт померла через два дні після цієї сценки, – повідомив Дамблдор, сідаючи й пропонуючи Гаррі теж сісти. – Міністерство засудило ельфиню-домовичку Гокі за випадкове додавання отрути у вечірнє какао господині.

– Не може бути! – сердито вигукнув Гаррі.

– Бачу, ми в цьому однієї думки, – додав Дамблдор. – Авжеж, є дуже багато схожого між цією смертю та загибеллю Редлів. В обох випадках вину взяв на себе хтось інший, хто добре пам’ятав причину смерті...

– Гокі зізналася?

– Вона пригадала, що замість цукру ненавмисне додала в хазяйчине какао, як згодом виявилося, смертельну й маловідому отруту, – пояснив Дамблдор. – 3 цього зробили висновок, що ельфиня не мала злого наміру, просто вона старенька й неуважна...

– Волдеморт видозмінив їй пам’ять, так само, як і Морфінові!

– Я теж дійшов такого висновку, – погодився Дамблдор. – І так само, як і в ситуації з Морфіном, у міністерстві були заздалегідь схильні звинувачувати Гокі...

– ...тому, що вона була ельфинею-домовичкою, – закінчив речення Гаррі. Він ще ніколи не відчував такої симпатії до заснованого Герміоною товариства захисту ельфів «С.С.Е.Ч.А».

– Саме так, – підтвердив Дамблдор. – Вона була старенька, і зізналася, що додала щось у напій, тому ніхто в міністерстві не мав бажання затягувати розслідування. Як і у випадку з Морфіном, коли я врешті напав на її сліди й зумів видобути з неї спогади, її життя вже добігало кінця... Її спогади, зрозуміло, нічого не доводять, крім того, що Волдеморт знав про існування тієї чашки й медальйона.

Коли Гокі вже засудили, Гепзібина родина виявила, що зникли два її найбільші скарби. Минув якийсь час, поки вони остаточно в цьому переконалися, бо вона мала багато схованок і надзвичайно ревно оберігала свою колекцію. Та ще перед тим, як вони в цьому переконалися, юнак, що працював помічником у крамниці «Борджина й Беркса» і регулярно відвідував небайдужу до нього Гепзібу, звільнився з роботи й щез. Його працедавці не знали, де він дівся; його зникнення стало для них великою несподіванкою. І потім ще дуже довго вони нічого не знали й не чули про Тома Редла.

– А зараз, Гаррі, – сказав Дамблдор, – якщо ти не заперечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, відколи він убив Редлів, я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.

– Та це ж, – насупився Гаррі, – це просто божевілля... ризикувати всім, кидати роботу заради цих...

– Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта, – заперечив Дамблдор. – Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.

– У медальйоні можливо, – погодився Гаррі, – але навіщо було брати ще й чашку?

– Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, – нагадав Дамблдор. – Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов’язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини... сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.

А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, – хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років...

Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.

– А чий це спогад? – поцікавився Гаррі.

– Мій, – відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:

– Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.

– Добрий вечір, Томе, – невимушено привітався Дамблдор. – Може, сядеш?

– Дякую, – сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор... на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. – Я чув, ти став директором, – сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. – Гідний вибір.

– Я радий, що ти схвалюєш, – усміхнувся Дамблдор. – Що тобі запропонувати випити?

– Я б не відмовився, – відповів Волдеморт. – Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.

– Отже, Томе... чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.

– Мене вже не називають Том, – сказав нарешті він. – Тепер я відомий під ім’ям...

– Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, – чемно всміхнувся Дамблдор. – Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

– Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, – сказав Волдеморт після короткої паузи. – Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.

– Бо для такого чаклуна, як я, – відповів Дамблдор, усміхаючись, – немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.

– І зараз вабить, – відповів Волдеморт. – Я просто дивувався, чому ти... до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра...

– Якщо точніше, то тричі, – виправив Дамблдор. – Але міністерська кар’єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.

Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.

Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.

– Я повернувся, – сказав той за якийсь час, – пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт... однак я повернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я прийшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.

Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.

– Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, – спокійно погодився він. – Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, коли він прорік:

– Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.

– То ти називаєш «величчю» те, що робиш? – делікатно запитав Дамблдор.

– Безперечно, – відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум’ям. – Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати...

– Певними чарами, – спокійно виправив його Дамблдор. – Певними. Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєшся... вибач мені... цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал – гірший за найлютіший погляд.

– Давня суперечка, – м’яко сказав він. – Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.

– Можливо, ти не там шукав? – припустив Дамблдор.

– А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? – запитав Волдеморт. – Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні...

Дамблдор підняв брови.

– А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе... ходять такі чутки... смертежерами?

Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.

– Мої друзі, – сказав він після секундної паузи, – робитимуть свою справу й без мене.

– Я радий, що ти вважаєш їх друзями, – сказав Дамблдор. – Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.

– Ти помиляєшся, – заперечив Волдеморт.

– Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні «Кабанячу голову», то не побачу там, як їхня компанія... Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов... чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.

Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.

– Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.

– Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, – просто сказав Дамблдор. – А зараз, Томе...

Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.

– ...поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

– Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

– Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем – так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

– Якщо не хочеш давати мені роботу...

– Та вже ж не хочу, – підтвердив Дамблдор. – І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю.

– То це останнє твоє слово?

– Останнє, – теж підвівся Дамблдор.

– Тоді нам більше нема про що говорити.

– Нема, – погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. – Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А як би я цього хотів, Томе... як би я хотів...

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.

– Навіщо? – одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. – Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?

– Маю певні здогади, – відповів Дамблдор, – але не більше.

– Які здогади, пане директоре?

– Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, – сказав Дамблдор. – Коли матимеш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно... нам обом.

Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.

– Пане директоре, він що – знову хотів отримати посаду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав...

– Безперечно, він цілився саме на цю посаду, – відповів Дамблдор. – Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю