Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 206 страниц)

Гаррі пирснув зі сміху. Він упізнав прищавого чаклуна. Його звали Стен Шанпайк, і насправді він був кондуктором триповерхового «Лицарського автобуса».

Він хотів сказати про це Ронові, однак обличчя в того раптом змінилося, й наступної миті Рон заволав: – Чи я вам уже казав, що винайшов мітлу, яка долетить до Юпітера?

– Годі вже! – обурилася Герміона, рішуче схопила Рона за руку й потягла його далі. Голоси віїл та їхніх залицяльників стихли аж тоді, як друзі зайшли в самісіньку гущавину лісу. Здається, вони були тут єдині.

Гаррі озирнувся. – Мабуть, зачекаємо тут... якщо хтось буде наближатися, ми почуємо за милю.

Не встиг це сказати, як із-за найближчого дерева вигулькнув Лудо Беґмен.

Навіть у слабенькому світлі чарівних паличок було видно, що з Беґменом відбулася серйозна зміна. Не стало бадьорості й рум'янців, а в ході зникла пружність. Беґмен був дуже блідий і напружений.

– Хто це? – приглядався він, намагаючись розібрати в темряві їхні обличчя. – Що ви тут робите самі?

Вони здивовано перезирнулися.

– Там же ж почалися погроми, – пояснив Рон.

Беґмен втупився в нього. – Де?

– У наметовому містечку... якісь люди захопили родину маґлів...

Беґмен голосно вилаявся. – А хай їм чорт! – і в голосі його чулося збентеження. Далі він, не кажучи ні слова, з легеньким ляском роз'явився.

– Щось містер Беґмен не зовсім у курсі подій, – насупилася Герміона.

– Зате він був класним відбивачем, – сказав Рон, зійшов зі стежки і сів на галявинці під деревом на латку висохлої трави. – Коли він грав за «Ос із Озборну», вони тричі поспіль вигравали першість ліги.

Рон вийняв з кишені маленьку фігурку Крума, поставив її на землю й дивився, як вона походжала довкола. Як і справжній Крум, модель була клишонога, сутула і на землі справляла значно слабше враження, ніж у повітрі на мітлі. Гаррі прислухався до звуків, що долинали з наметового містечка. Все нібито стихло. Можливо, бешкети припинилися.

– Сподіваюся, що ніхто не постраждав, – мовила після паузи Герміона.

– Усе буде гаразд, – сказав Рон.

– Уяви, якщо твій тато піймає Луціуса Мелфоя, сів біля Рона Гаррі, спостерігаючи за Крумовою фігуркою, що швендяла в опалому листі. – Він завжди хотів застукати його на гарячому.

– Драко тоді надовго перестав би глузувати, – додав Рон.

– Бідолашні ті маґли, – стурбовано сказала Герміона. – Що, як їх не зможуть опустити на землю?

– Зможуть, – заспокоїв її Рон, – щось та придумають.

– Але які психи! Почали таке вичворяти, коли тут зібралося все Міністерство магії! – здивувалася Герміона. – Тобто, як вони тепер збираються викручуватись? Думаєте, вони понапивалися чи просто...

Тут вона раптом змовкла і глянула через плече. Гаррі й Рон також рвучко озирнулися. Хтось ніби підкрадався до їхньої галявини. Вони мовчки прислухалися до непевних кроків за темними деревами. Раптом ці кроки стихли.

– Агов! – гукнув Гаррі.

Тиша. Гаррі звівся на ноги й зазирнув за дерево. Було темно хоч в око стрель, але він відчував, що там хтось стоїть.

– Хто там? – спитав він.

І тут, без жодного попередження, тишу розірвав голос, не схожий на жоден інший з досі чутих у цьому лісі. Ані найменшого переляку не було в ньому. Радше, звучало якесь закляття.

– МОРСМОРДРЕ!

Щось велике, лискуче й зелене вистрілило з темряви перед Гарріними очима. Воно полетіло високо в небо понад верхівками дерев.

– Що за...? – видихнув Рон, зірвався на ноги і втупився в ту штуку, що з'явилася над ними.

На якусь мить Гаррі подумав, що це чергова витівка леприконів. І тут він збагнув, що це – величезний череп, утворений з якихось смарагдових зірок, а з його рота, мов язик, стирчала змія. Череп здіймався дедалі вище, палаючи в мареві зеленуватого диму й вимальовуючись на тлі чорного неба, немовби якесь нове сузір'я.

Зненацька ліс довкола них вибухнув дикими вересками. Гаррі не розумів, чому, але єдиною можливою їх причиною була поява черепа, що освітлював з висоти увесь ліс, неначе жахлива неонова реклама. Гаррі намагався побачити в темряві того, хто вичаклував черепа, але нічого не було видно.

– Хто там? – знову спитав він.

– Гаррі, ворушись! – Герміона схопила його за куртку й почала тягти назад.

– Що таке? – здригнувся Гаррі, побачивши її бліде перелякане обличчя.

– Це Чорна мітка, Гаррі! – простогнала Герміона, щосили тягнучи його до себе. – Знак Відомо-Кого!

– Волдеморта?..

– Гаррі, ходімо!

Рон поспіхом схопив свого мініатюрного Крума, і вони втрьох побігли через галявину. Та не встигли зробити й кількох кроків, як прямо з повітря з ляском явилися двадцять чаклунів і їх оточили.

Гаррі закружляв на місці і за частку секунди побачив, що всі ці чаклуни спрямували на нього, Рона, й Герміону свої чарівні палички. Не задумуючись, він крикнув: – ЛЯГАЙТЕ! – схопив друзів і штовхнув їх на землю.

– ЗАКЛЯКТУС! – заревіло двадцять голосів. Блимнули сліпучі спалахи, і Гаррі відчув, як розкуйовдилося його волосся, ніби над галявиною війнув раптовий порив вітру. Ледь-ледь підвівши голову, він побачив струмені червоного, як вогонь, світла, що розліталися навсібіч з чарівних паличок чаклунів, перетинаючись, відскакуючи від стовбурів дерев і зникаючи десь у темряві...

– Стійте! – пролунав раптом знайомий голос. – СТІЙТЕ! Це мій син!

Ніщо вже не куйовдило Гарріного волосся. Він ще трохи підвів голову. Чарівник, що стояв перед ним, опустив чарівну паличку. Гаррі повернувся й побачив зляканого містера Візлі, що підбігав до них.

– Роне... Гаррі... – його голос тремтів, – Герміоно... ви цілі?

– Відійди, Артуре, – пролунав холодний різкий голос.

То був містер Кравч. Він насувався на них разом з іншими міністерськими чарівниками. Гаррі звівся на ноги. Містер Кравч був сам не свій з люті.

– Хто з вас це зробив? – гаркнув він, пронизуючи їх своїми гострющими очима. – Хто вичаклував Чорну мітку?

– Це не ми! – заперечив Гаррі, показуючи на череп.

– Ми нічого не робили! – додав Рон, потираючи лікоть і обурено зиркаючи на батька. – Чого ви на нас напосілися?

– Не бреши! – вигукнув містер Кравч. Його чарівна паличка й далі була націлена на Рона, а вирячені очі надавали йому божевільного вигляду. – Вас застукали на місці злочину!

– Барті, – прошепотіла чарівниця в довгому вовняному халаті, – це ж діти, Барті, вони б не змогли...

– А звідки з'явилася Мітка, ви бачили? – швидко спитав містер Візлі.

– Звідти, – боязко відповіла Герміона й показала на те місце, де вони чули голос, – там за деревами хтось був... ми чули слова... якесь закляття...

– Ага, то вони стояли отам? – повернув свої вирячені очі до Герміони містер Кравч. Недовіра була написана в нього на обличчі. – Проказали закляття? Здається, панночко, ти чудово знаєш, як вичаклувати Мітку..

Але жоден з міністерських урядників, окрім самого містера Кравча, здається, навіть не припускав, що Гаррі, Рон і Герміона могли вичаклувати череп. Якраз навпаки, почувши Герміонині слова, вони знову підняли чарівні палички і, вдивляючись поміж темні дерева, скерували їх туди, куди вона показала.

– Ми прийшли запізно, – проказала чарівниця у вовняному халаті, хитаючи головою. – Вони вже роз'явилися.

– Не думаю, – заперечив чаклун з рідкою бурою борідкою. Це був Амос Діґорі, батько Седрика. – Наші приголомшувачі вивели якраз на ці дерева... є шанс, що ми когось упіймаємо...

– Будь обережний, Амосе! – застерегли кілька чаклунів містера Діґорі, котрий розправив плечі, підняв чарівну паличку, перетнув галявину і зник у темряві. Герміона стежила за ним, затуливши долонями рота.

Минуло кілька секунд, і всі почули крик містера Діґорі.

– Є! Ми їх упіймали! Тут хтось є! Непритомний! Це... але... О Господи...

– Ти когось упіймав? – недовірливо вигукнув містер Кравч. – А кого? Хто це?

Усі почули тріск гілок, шарудіння листя, а тоді важкі кроки містера Діґорі, що вийшов з-за дерев. На руках він ніс крихітну безвільну фігурку. Гаррі відразу впізнав кухонний рушничок. Це була Вінкі.

Містер Кравч ані ворухнувся, ані пари з уст не випустив, коли містер Діґорі поклав йому до ніг його ельфиню. Усі міністерські чаклуни витріщилися на містера Кравча. Кілька секунд він стояв заціпенілий, втупивши у Вінкі свої палаючі на блідому обличчі очі. А потім отямився.

– Цього... не може... бути, – уривчасто мовив він. – Ні...

Він обійшов містера Діґорі і стрімко покрокував туди, де той знайшов Вінкі.

– Дарма йдете, містере Кравч, – гукнув йому вслід містер Діґорі. – Там більше нікого немає.

Але містер Кравч не збирався брати на віру його слова. Було чути, як він шарудить листям, шукаючи щось у кущах.

– Це ганебно, – похмуро сказав містер Діґорі, дивлячись на непритомну Вінкі. – Домашня ельфиня Барті Кравча... тобто це...

– Та годі тобі, Амосе, – тихенько проказав містер Візлі, – ти ж не припускаєш, що це вона?.. Чорна мітка – то чаклунський знак. Його не зробиш без чарівної палички.

– Власне, – погодився містер Діґорі, – адже вона мала паличку.

– Що! – очманів містер Візлі.

– Ось, подивися. – Містер Діґорі показав містерові Візлі чарівну паличку. – Тримала її в руці. А це ж порушення третьої статті Кодексу користування чарівними паличками. «Жодній нелюдській істоті не дозволяється носити або використовувати чарівну паличку».

Тієї миті щось ляснуло і біля містера Візлі явився Лудо Беґмен. Він розгублено закружляв на місці, дивлячись угору на смарагдово-зелений череп.

– Чорна мітка! – захекано мовив він і, мало не розтоптавши Вінкі, обернувся запитально до колег. – Хто це зробив? Ви їх упіймали? Барті! Що діється?

Містер Кравч повернувся з порожніми руками. Його обличчя було й досі примарно-біле, а руки й вусики сіпалися.

– Барті, де ти був? – поцікавився Беґмен. – Чому я не бачив тебе на матчі? Твоя ельфиня тримала для тебе місце... ох, ненаситні Гаргуйлі! – Беґмен аж зараз помітив у себе під ногами Вінкі. – Що з нею?

– Я мав багато справ, Лудо, – нервово пояснив містер Кравч, майже не розтуляючи губ. – А мою ельфиню приголомшили.

– Приголомшили? Хто? Ви всі? За що?..

І тут до Беґмена дійшло. Він глянув на череп, тоді на Вінкі, а тоді на містера Кравча.

– Та ні! – сказав він. – Вінкі? Вичаклувала Чорну мітку? Вона б не змогла! Та ще й без чарівної палички!

– Паличку вона мала, – пояснив містер Діґорі. – Лудо, коли я її знайшов, вона тримала паличку в руках. Якщо ви не заперечуєте, містере Кравч, то варто було б почути, що нам скаже вона сама.

Кравч ніяк не зреагував на ці слова, але містер Діґорі, здається, розцінив цю мовчанку як знак згоди. Він спрямував чарівну паличку на Вінкі й сказав:

– Розсійчари!

Вінкі заворушилася. Її великі карі очі розплющилися й збентежено закліпали. Під поглядами мовчазних чаклунів вона, тремтячи всім тілом, сіла. Побачила ноги містера Діґорі, повільно й боязко глянула в його обличчя, а тоді ще повільніше подивилася на небо. Гаррі побачив у її величезних застиглих очах відображення летючого черепа. Вінкі зойкнула, дико глянула навколо й залилася слізьми.

– Ельфине! – суворо звернувся до неї містер Діґорі. – Ти знаєш, хто я такий? Я службовець відділу контролю за магічними істотами!

Вінкі почала гойдатися туди-сюди, дихання в неї стало уривчасте й судомне. Гаррі пригадав, що так поводився Добі в моменти боязкого непослуху.

– Як бачиш, ельфине, тут нещодавно хтось вичаклував Чорну мітку, – вів далі містер Діґорі. – А трохи пізніше саме під нею виявили тебе! Прошу це пояснити!

– Я... я... це не я робити, пане! – мало не задихалася Вінкі. – Я не знати хто, пане!

– Ти тримала в руках чарівну паличку! – гаркнув містер Діґорі, тицьнувши паличку їй під носа. Зелене світло, що сіялося на галявину з черепа, впало на паличку і Гаррі її впізнав.

– Це ж моя! – вигукнув він.

Усі подивилися на нього.

– Вибач, що? – здивувався містер Діґорі.

– Це моя чарівна паличка! – повторив Гаррі. – Я її загубив!

– Загубив? – недовірливо перепитав містер Діґорі. – Ти це визнаєш? Ти її викинув після того, як вичаклував Мітку?

– Амосе, та що ти таке кажеш! – розсердився містер Візлі. – Чи міг би Гаррі Поттер вичаклувати Чорну мітку?

– Е-е... авжеж, ні, – прокректав містер Діґорі. – Вибач... мене занесло...

– Але я не тут її загубив, – вів далі Гаррі, показуючи на дерева під черепом. – Коли ми ще тільки забігли в ліс, її вже в мене не було.

– Отож, – знову суворо глянув містер Діґорі на Вінкі, що зіщулилася біля його ніг. – То ти, ельфине, знайшла цю чарівну паличку? І вирішила нею погратися?

– Пане, я нею не чарувати! – пискнула Вінкі, а сльози рясно бризнули на її плескатий, схожий на цибулину ніс. – Я лише... лише... підняти її, пане! Я не робити Чорну мітку, пане, я навіть не знати, як!

– То була не вона! – втрутилася Герміона. Вона помітно нервувала, звертаючись до всіх оцих міністерських чаклунів, однак рішучості їй від цього не забракло. – У Вінкі голосочок писклявий, а той голос, що вимовляв закляття, був набагато нижчий! – Вона глянула на Гаррі й Рона, чекаючи від них підтримки. – Він анітрохи не був схожий на Вінкі, скажіть.

– Не був, – похитав головою Гаррі. – Ельфиню той голос не нагадував аж ніяк.

– То був людський голос, – додав Рон.

– Що ж, скоро довідаємось, – прогарчав містер Діґорі, на якого їхні пояснення не справили враження. – Дуже легко з'ясувати, яке закляття перед цим виконувала чарівна паличка. Ельфине, чи ти про це знала?

Вінкі затрусилася й рішуче закрутила головою, аж вуха заляскали, а містер Діґорі зіставив докупи кінці своєї й Гарріної чарівних паличок.

– Пріор Інкантато! – заревів містер Діґорі.

Гаррі почув, як перелякано зойкнула Герміона, коли з того місця, де з'єдналися чарівні палички, вирвався велетенський змієязикий череп – хоч він і був блідою тінню того зеленого черепа, що висів високо в небі. Здавалося, що він зроблений з густого сірого диму – така собі мара справжнього заклинання.

– Делетріус! – вигукнув містер Діґорі, і цей примарний череп зник, залишивши по собі хмарку диму.

– Ну? – тріумфально прохрипів містер Діґорі, втупившись у Вінкі, що судомно здригалася.

– Я це не робити! – пропищала вона, закотивши від жаху очі. – Я не робити, не знати, не знати, як! Я бути чемна ельфиня, я не вживати чарівна паличка, я навіть не вміти, як!

– Тебе застукали на гарячому, ельфине! – гримів містер Діґорі. – Піймали зі знаряддям злочину в руці!

– Амосе, – втрутився містер Візлі, – подумай сам... лише одиниці серед чаклунів здатні виконати це заклинання... де б вона його навчилася?

– Може, Амос хоче сказати, – холодно додав містер Кравч, сердито акцентуючи кожне слово, – що я тільки тим і займаюся, що навчаю своїх слуг вичакловувати Чорну мітку?

Запала глибока неприємна тиша.

Амос Діґорі перелякався. – Містере Кравч... ні... авжеж, ні...

– Ви хочете звинуватити двох присутніх тут людей, які аж ніяк не могли б вичаклувати цю Мітку! – гаркнув містер Кравч. – Гаррі Поттера... і мене самого! Амосе, сподіваюся, ви знаєте біографію цього хлопця?

– Аякже... хто ж її не знає... – розгублено пробурмотів містер Діґорі.

– І, гадаю, пам'ятаєте, скільки разів за час своєї роботи я доводив мою зневагу й ненависть до Темних мистецтв і тих, хто ними займається? – закричав містер Кравч, знову вирячивши очі.

– Містере Кравч, я... та я ж ніколи й не припускав, що ви маєте з цим щось спільне! – захвилювався Амос Діґорі, почервонівши під своєю бурою бородою.

– Діґорі! Звинувачуючи мою ельфиню, ви звинувачуєте мене! – вигукнув містер Кравч. – Бо як інакше вона могла навчитися вичаклувати Мітку?

– Вона... вона могла б дізнатися про це деінде...

– Саме так, Амосе, – втрутився містер Візлі. – Вона могла б дізнатися про це деінде... Вінкі? – звернувся він лагідно до ельфині, але вона все одно здригнулася, ніби він на неї крикнув. – Де ти знайшла Гарріну чарівну паличку?

Вінкі так несамовито смикала краєчок кухонного рушничка, що з нього аж нитки торочилися.

– Я... я його знайти... знайти отам, пане... – прошепотіла вона, – там... поміж дерев, пане...

– От бачиш, Амосе? – сказав містер Візлі. – Той, хто вичаклував Мітку, міг одразу після того роз'явитися, викинувши Гарріну чарівну паличку. Розумна думка – не користуватися своєю чарівною паличкою, щоб вона не видала власника. А Вінкі, собі на лихо, за якусь мить після цього натрапила на паличку і взяла її в руки.

– Але тоді вона мусила бути зовсім поруч зі справжнім злочинцем! – нетерпляче озвався містер Діґорі. – Ельфине? Чи ти когось бачила?

Вінкі затрусилася ще дужче. Вона зиркала своїми величезними очима то на містера Діґорі, то на Лудо Беґмена, то на містера Кравча. Потім ковтнула слину й промовила: – Я нікого не бачити, пане... нікого...

– Амосе, – коротко сказав містер Кравч, – я чудово розумію, що за нормальних обставин ти волів би забрати Вінкі у свій відділ для допиту. Але я просив би твого дозволу все з'ясувати мені самому.

Видно було, що містер Діґорі анітрохи не зрадів од цієї пропозиції, та Гаррі розумів, що той не посміє заперечити такому важливому працівникові міністерства, як містер Кравч.

– Можеш не сумніватися, її буде покарано, – холодно додав містер Кравч.

– Г-г-господарю... – затинаючись, глянула на містера Кравча Вінкі, і на віях у неї забриніли сльози. – Г-г-господарю, б-б-будь ласка...

Містер Кравч зиркнув на неї, обличчя в нього загострилося, кожна рисочка стала наче викарбувана. У погляді не було ані крихти жалю.

– Вінкі сьогодні поводилася неприпустимо, – повільно проказав він. – Я їй звелів залишатися в наметі. Залишатися, поки я з'ясую, чому зчинився галас. А вона мені не підкорилася. Це означає одяг.

– Ні! – заверещала Вінкі, припавши до Кравчевих ніг. – Ні, хазяїне! Тільки не одяг, не одяг!

Гаррі знав: щоб ельф-домовик міг стати вільним, йому треба подарувати відповідну одежину. На Вінкі, що хапалася за свій рушничок і ридала в ногах у містера Кравча, було боляче дивитися.

– Бо вона злякалася! – вибухла Герміона, люто дивлячись на містера Кравча. – Ваша ельфиня боїться висоти, а ті чаклуни в масках піднімали людей угору! Не можна її винуватити за те, що вона від них утекла!

Містер Кравч позадкував, щоб вивільнитися від ельфині, на яку дивився, мов на щось брудне й гниле, що може загидити його лискучі черевики.

– Мені не потрібна ельфиня, яка не підкоряється, – холодно глянув він на Герміону. – Мені не потрібна прислуга, яка забуває про свого хазяїна та про його репутацію.

Вінкіні ридання відлунювали по всій галявині.

Потім запала неприємна тиша, яку перервав містер Візлі, неголосно сказавши:

– Я, мабуть, вернуся з дітьми до шатра, якщо ніхто не проти. Амосе, чарівна паличка розповіла нам усе, що могла... чи міг би Гаррі її забрати?...

Містер Діґорі повернув Гаррі чарівну паличку, і той засунув її в кишеню.

– Ходімо, діти, – тихо покликав містер Візлі. Та Герміона й не думала йти. Її очі були прикуті до ридаючої ельфині. – Герміоно! – покликав голосніше містер Візлі. Вона нарешті зрушила з місця й пішла за Гаррі й Роном до дерев.

– Що тепер буде з Вінкі? – спитала Герміона, щойно вони покинули галявину.

– Не знаю, – відповів містер Візлі.

– Як вони всі до неї ставилися! – обурено вигукнула Герміона. – Містер Діґорі навіть на ім'я її не називав, а тільки «ельфиня»... а містер Кравч! Він же знає, що вона невинна, а однак хоче її вигнати! Йому байдуже, що вона злякалася, що розгубилася... ніби вона не людина!

– Ну, але ж вона таки не людина, – втрутився Рон.

Герміона обернулася до нього. – Це не означає, що в неї нема почуттів! Роне, це огидно... так говорити...

– Герміоно, я з тобою згоден, – швидко урвав її містер Візлі, закликаючи йти далі, – але зараз не час дискутувати про права ельфів. Треба якнайскоріше повернутися до нашого намету. Що сталося з іншими?

– Ми їх загубили в темряві, – пояснив Рон. – Тату, а чого той череп усіх так налякав?

– Усе поясню в наметі, – напружено відповів містер Візлі.

Та на узліссі довелося сповільнити ходу – там зібралася велика юрба переляканих чаклунів і чаклунок. Побачивши містера Візлі, вони кинулися до нього. – Що там відбувається? Хто її вичаклував? Артуре... це ж не... він?

– Авжеж, не він, – нетерпляче відгукнувся містер Візлі. – Ми не знаємо, хто саме, бо схоже на те, що винуватець роз'явився. А зараз, даруйте, я мушу знайти свій намет. – І він повів Гаррі, Рона й Герміону крізь юрбу до наметового містечка.

Там уже все стихло. Не лишилося й сліду від замаскованих чаклунів, хоч деякі спалені намети ще й досі диміли. З їхнього намету висунулася голова Чарлі.

– Тату, що сталося? – гукнув він з темряви. – Фред, Джордж і Джіні повернулися живі й здорові, а більше нікого нема...

– Усі зі мною, – повідомив містер Візлі, а тоді нахилився й заліз у намет. Гаррі, Рон і Герміона полізли за ним.

Білл сидів за кухонним столиком, притискаючи простирадло до закривавленої руки. У Чарлі була подерта сорочка, а Персі тримався за розпухлого носа. Фред, Джордж і Джіні були неушкоджені, але не відійшли від шоку.

– Тату, ти впіймав? – поцікавився відразу Білл. – Того, хто вичаклував Мітку?

– Ні, – зізнався містер Візлі. – Ми знайшли ельфиню Барті Кравча з Гарріною чарівною паличкою, але навіть гадки не маємо, хто саме вичаклував Мітку.

– Що? – вигукнули одночасно Білл, Чарлі і Персі.

– З Гарріною паличкою? – перепитав Фред.

– Ельфиню містера Кравча? – приголомшено вимовив Персі.

Містер Візлі з допомогою Гаррі, Рона й Герміони пояснив, що сталося в лісі. Дослухавши розповідь, Персі переповнився обуренням.

– Містер Кравч правильно робить, що виганяє таку ельфиню! – вигукнув він. – Як можна тікати, якщо він категорично їй заборонив... Зганьбила його перед усім міністерством... Добре було б, якби її викликали у відділ контролю за...

– Вона ж нічого не зробила... просто опинилася не в той час у не тому місці! – накинулася Герміона на Персі, і той отетерів. Адже Герміона завжди доволі приязно ставилася до Персі – набагато краще, ніж усі інші.

– Герміоно, чаклун такого рівня, як містер Кравч, не може допустити, щоб його ельфиня гасала скрізь із чарівною паличкою, мов дурна! – бундючно мовив Персі, опанувавши себе.

– Вона не гасала, мов дурна! – вигукнула Герміона. – Вона знайшла паличку на землі!

– Слухайте, хто-небудь може пояснити, що означає той череп? – нетерпляче поцікавився Рон. – Він нікому не робив шкоди... чого всі так розхвилювалися?

– Я ж тобі казала, що це символ Відомо-Кого, – перша відповіла Герміона. – Я про це читала в «Злеті й занепаді темних мистецтв».

– І він не з'являвся ось уже тринадцять років, – додав неголосно містер Візлі. – Зрозуміло, що люди перелякалися... їм здалося, що знову повернувся Відомо-Хто.

– Нічого не розумію, – насупився Рон. – Тобто... це ж лише видиво в небі та й годі...

– Роне, Відомо-Хто зі своїми посіпаками позначав Чорною міткою чергове вбивство, – пояснив містер Візлі. – Це викликало такий жах... тобі цього не збагнути, ти ще молодий. Уяви, що ти приходиш додому і бачиш над своєю хатою Чорну мітку, і знаєш, про що вона свідчить... – Містер Візлі здригнувся. – Що може бути гірше... це просто жах...

На мить запала тиша.

Тоді Білл зняв з руки простирадло, щоб оглянути рану і сказав: – Не знаю, хто її вичаклував, але сьогодні вона стала нам на заваді. Смертежери побачили її й перелякалися. Роз'явилися, перш ніж ми встигли здерти з них хоч одну маску. Добре, що Робертсів ми встигли вчасно впіймати. Вони не розбилися, і ми вже видозмінили їм пам'ять.

– Смертежери? – перепитав Гаррі. – Хто такі смертежери?

– Так себе називали прибічники Відомо-Кого, – пояснив Білл. – Сьогодні ми, здається, бачили рештки їхньої зграї – принаймні тих, хто врятувався від Азкабану.

– Білл, нема доказів, що це були саме вони, – засумнівався містер Візлі. – Хоча й дуже ймовірно, – додав він непевно.

– Я в цьому переконаний! – зненацька вигукнув Рон. – Тату, ми зустріли в лісі Драко Мелфоя, і він фактично зізнався, що серед тих психів у масках був його батько! А ми знаємо, що Мелфої були спільниками Відомо-Кого!

– Але навіщо Волдемортові спільники... – почав було Гаррі, і всі здригнулися. Як і більшість чарівників, Візлі уникали називати ім'я Волдеморта. – Вибачте... – миттю виправився Гаррі. – Навіщо спільники Відомо-Кого піднімали маґлів у повітря? Тобто, який у цьому сенс?

– Сенс? – перепитав містер Візлі і силувано всміхнувся. – Гаррі, вони вважають, що це кумедно. Коли Відомо-Хто був при владі, маґлів убивали просто так, для розваги. Сьогодні вони, мабуть, перепили й вирішили нагадати нам усім, скільки їх ще лишилося на волі. Така собі невинна зустріч давніх друзів, – скривився він з відразою.

– Але ж, якщо це були смертежери, то чому вони роз'явилися, коли побачили Чорну мітку? – здивувався Рон. – Хіба вона їх не втішила?

– Треба ж кумекати, Роне, – озвався Білл. – Смертежери, якщо це справді були вони, доклали чимало зусиль, щоб уникнути Азкабану після того, як Відомо-Хто втратив силу. Вони розповідали всілякі побрехеньки про те, як він силував їх убивати людей і піддавати їх тортурам. Я впевнений, що вони бояться його повернення більше, ніж ми. Коли він зазнав краху, вони заперечили будь-які зв'язки з ним і повернулися до буденного життя... Сумніваюся, що він дуже цьому зрадів...

– Але тоді виходить, що... хоч би хто вичаклував Чорну мітку... – поволі вимовила Герміона, – він це зробив, щоб підтримати смертежерів, чи щоб їх залякати?

– Ми самі не знаємо, Герміоно, – відповів містер Візлі. – Але скажу тобі таке... ніхто, окрім смертежерів, не зміг би її вичаклувати. Я дуже здивуюся, якщо виявиться, що це зробив не смертежер... Принаймні колишній. Слухайте, вже пізно, а якщо мама почує, що сталося, то занедужає від хвилювання. Години зо дві поспимо, а тоді ранесенько пошукаємо якийсь летиключ звідси.

Гаррі виліз на своє ліжко, а в голові у нього аж гуло. Від виснаження він ніяк не міг заснути, хоч була вже третя ночі.

Три дні тому – хоч здавалося, що минула вічність – він прокинувся, бо йому болів шрам. А сьогодні вперше за тринадцять років у небі з'явилася Мітка Лорда Волдеморта. Що це все означало?

Він згадав про листа, якого написав Сіріусові перед тим, як покинути Прівіт-драйв. Чи Сіріус його вже отримав? Коли він відповість?.. Гаррі лежав, дивлячись на брезентову стелю намету, але цього разу йому не уявлялося нічого приємного. І лиш тоді, коли шатро заповнилося хропінням Чарлі, Гаррі нарешті задрімав.