Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 198 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ -
Відставка Северуса Снейпа

Щойно її палець торкнувся Мітки, як шрам у Гаррі дико запалав, зоряна кімната зникла з-перед очей, і він уже стояв на скелястому виступі під кручею, яку омивало море, а серце його повнилося тріумфом – вони спіймали хлопця.

Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепнулась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.

– Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, – з інтересом сказала Луна. – Значно більше шуму, ніж я припускала.

І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине закляття побудило рейвенкловців нагорі.

– Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!

Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь відважний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.

– Думаю, вона вмерла! – захоплено вигукнув він.

– Ой, дивись, – радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту. – Вони такі раді!

– Ага... чудово...

Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок... він ішов крізь тунель до першої печери... вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися... це ж недовго...

Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м’який співучий голос дверного кільця:

– Де діваються зниклі предмети?

– Звідки я знаю?! Заткнися! – прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти – Амікусові Керроу. – Алекто? Алекто? Ти там? Ти його впіймала? Відчини двері!

Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.

– АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера... ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ! – ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.

– Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?

– Намагаюся... зайти... в ці кляті... двері! – прокричав Амікус. – Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!

– А хіба ваша сестра не там? – запитала професорка Макґонеґел. – Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.

– Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама їх відчини! Чула? Відчиняй негайно!

– Авжеж, як забажаєте, – з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:

– Де діваються зниклі предмети?

– У небуття, тобто у вічність, – відповіла професорка Макґонеґел.

– Гарно сказано, – відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.

Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.

– Що вони зробили, паршиві щенята? – волав він. – Я всіх закляну «Круціатусом», поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?! – репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. – Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!

– Її тільки приголомшено, – роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту. – Нічого їй не станеться.

– Ні, чорта лисого, станеться! – ревів Амікус. – Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!

– «Маємо Поттера»? – різко перепитала професорка Макґонеґел. – Як це розуміти: «маємо Поттера»?

– Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!

– Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!

Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.

– Нам сказали, що він може тут з’явитися! – повторив Керроу. – Звідки мені знати навіщо?

Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.

– Ми все звернемо на дітлахів, – вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. – Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, – подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, – і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги... нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?

– Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, – пополотніла професорка Макґонеґел, – тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідомити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.

– Що-що?

Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.

– Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна. – І він плюнув їй у лице.

Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:

– Цього не треба було робити.

Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:

– Круціо!

Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.

– Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, – сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, – цього треба по-справжньому захотіти.

– Поттер! – прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце. – Поттере... ти тут! Що?.. Як?.. – Вона намагалася себе опанувати. – Поттере, це було безглуздя!

– Він на вас плюнув, – сказав Гаррі.

– Поттере, я... це було дуже... дуже галантно з твого боку... але невже ти не розумієш?..

– Я все розумію, – заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого. – Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.

– О, хіба нам уже можна називати його ім’я? – з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.

– Навряд чи зараз має значення, як його називати, – сказав Гаррі Луні, – він і так уже знає, що я тут.

У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша...

– Тобі треба тікати, – прошепотіла професорка Макґонеґел. – Негайно, Поттере, і якнайшвидше!

– Я не можу, – заперечив Гаррі. – Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?

– Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому? – Вона випросталася в кріслі. – Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку – проникати в замок...

– Я мусив, – сказав Гаррі. – Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...

Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного смертежера й сказала:

– Імперіо.

Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну паличку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою – і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв’язавши їх докупи.

– Поттере, – професорка Макґонеґел обернулася до нього, цілком байдужа до парочки Керроу, – якщо Той-Кого-Не-Можна-Називати справді знає, що ти тут...

На цих її словах Гаррі пронизала несамовита, буквально відчутна на дотик, лють, через неї шрам спалахнув пекучим вогнем, і він на цілу секунду зазирнув у чашу, зілля в якій стало прозоре... і побачив, що на дні немає золотого медальйона...

– Поттере, що з тобою? – пролунав чийсь голос, і Гаррі отямився. Він хапався за Лунине плече, щоб утриматися на ногах.

– Часу все менше, Волдеморт наближається. Пані професорко, я дію за наказом Дамблдора, я мушу знайти те, що він доручив мені знайти! Тільки треба вивести з замку всіх учнів, поки я тут шукатиму... Волдеморт полює на мене, проте він, не вагаючись, убиватиме всіх, хто потрапить йому під руку, особливо зараз... – «Зараз, коли він знає, що я нищу його горокракси», – подумки закінчив речення Гаррі.

– Ти дієш за наказом Дамблдора? – вражено перепитала професорка й випросталася на повен зріст.

– Ми захистимо школу від Того-Кого-Не-Можна-Називати, поки ти шукатимеш цю... цю річ.

– Хіба це можливо?

– Думаю, що так, – незворушно відповіла професорка Макґонеґел, – ми, викладачі, досить добре володіємо чарами. Я переконана, що ми його затримаємо на якийсь час, якщо докладемо всіх зусиль. Звісно, треба буде щось зробити з професором Снейпом...

– Дозвольте мені...

– ...а якщо Гоґвортс незабаром опиниться в стані облоги і з Темним Лордом біля воріт, то доречно було б забрати звідси якомога більше невинних душ. Якщо врахувати, що за мережею флу ведеться постійне стеження, а явлення в межах школи неможливе...

– Є один вихід, – швидко сказав Гаррі й розповів про тунель, що веде в «Кабанячу голову».

– Поттере, йдеться про сотні учнів...

– Я знаю, пані професорко, але якщо Волдеморт і смертежери зосередяться на школі, їх не цікавитиме, хто там роз’являється з «Кабанячої голови».

– Щось у цьому є, – погодилася вона. Націлила чарівну паличку на парочку Керроу – і на їхні зв’язані тіла впали сріблясті сіті, обвили їх і підняли. Брат і сестра повисли під синьо-золотою стелею, наче дві великі й огидні морські потвори. – Ходімо. Треба попередити вихователів інших гуртожитків. І краще накинь плаща.

Вона покрокувала до дверей і підняла чарівну паличку. З палички вистрибнули три срібні кішки з характерними цяточками навколо очей. Патронуси елегантно бігли попереду, освітлюючи ґвинтові сходи срібним сяйвом, а професорка Макґонеґел, Гаррі й Луна поспішали за ними.

У коридорах, де вони пробігали, патронуси один по одному їх покидали. Поли картатого халата професорки Макґонеґел шелестіли по підлозі. Гаррі й Луна під плащем намагалися не відставати.

Вони вже спустилися на два поверхи вниз, коли до тупотіння їхніх ніг приєдналися ще чиїсь м’які кроки. Гаррі, попри біль у шрамі, почув їх перший. Він почав намацувати в капшучку на шиї Карту Мародера, та не встиг її витягти, як Макґонеґел теж зрозуміла, що вони не самі. Вона зупинилася, підняла чарівну паличку, приготувавшись до двобою, і спитала:

– Хто тут?

– Це я, – відповів тихий голос.

З-за обладунків вийшов Северус Снейп.

Побачивши його, Гаррі закипів ненавистю. Він уже забув окремі деталі Снейпової зовнішності, бо їх витіснила з пам’яті величина його злочинів. Забув, як його масне чорне волосся обрамляло худе лице, забув холодний мертвотний погляд його очей. Снейп був не в піжамі, а в звичній чорній мантії, і теж наготував до бою чарівну паличку.

– Де Керроу? – спокійно запитав він.

– Мабуть, Северусе, там, де ти звелів їм бути, – відповіла професорка Макґонеґел.

Снейп підступив ближче і кинув погляд повз професорку Макґонеґел, ніби знав, що тут є й Гаррі. Гаррі теж тримав чарівну паличку напоготові.

– У мене було враження, – сказав Снейп, – що Алекта затримала якогось непроханого гостя.

– Справді? – перепитала професорка Макґонеґел. – І чому ж у тебе виникло таке враження?

Снейп ледь помітно смикнув лівою рукою, де на його шкірі була витаврувала Чорна мітка.

– Ой, ну аякже, – глузливо сказала професорка Макґонеґел. – У вас, смертежерів, є свої індивідуальні засоби зв’язку, я геть забула.

Снейп удав, що не чує. Його очі уважно оглядали простір навколо неї, він підступав дедалі ближче з таким виглядом, наче сам не розумів, що робить.

– Я й не знав, Мінерво, що сьогодні твоя черга патрулювати в коридорах.

– Тобі щось не подобається?

– Просто мені цікаво, що саме змусило тебе зірватися з ліжка такої пізньої пори?

– Мені здалося, що я почула якийсь галас, – пояснила професорка Макґонеґел.

– Справді? Та ж ніби все спокійно. Снейп зазирнув їй у очі.

– А ти не бачила Гаррі Поттера, Мінерво? Бо якщо бачила, то я наполягаю...

Професорка Макґонеґел так спритно махнула рукою, що Гаррі аж здивувався. Її чарівна паличка розсікла повітря, й на частку секунди Гаррі подумав, що Снейп повалиться непритомний на землю, але той так швидко вичаклував закляття «щит», що Макґонеґел ледь не втратила рівноваги. Вона махнула чарівною паличкою на смолоскип – і він вискочив зі скоби. Гаррі, що вже хотів було заклясти Снейпа, змушений був відтягти Луну далі від полум’я, що перетворилося на вогняне кільце, заповнило собою коридор і метнулося на Снейпа, мов аркан...

Але тут замість вогню з’явилася велика чорна змія, яку професорка Макґонеґел висадила в повітря й перетворила на дим. Цей дим одразу загус і з нього виник цілий рій летючих кинджалів. Снейп ледве їх уник, затулившись обладунками, і з лунким брязкотом кинджали встромилися один по одному в ці металеві груди...

– Мінерво! – почувся писклявий голосочок, а коли Гаррі озирнувся, не забуваючи захищати Луну від заклять, що шугали тут і там, то побачив професорів Флитвіка й Спраут, що бігли до них по коридору в нічних сорочках, а трохи ззаду дріботів засапаний огрядний професор Слизоріг.

– Не вийде! – запищав Флитвік, піднімаючи чарівну паличку. – Ти більше не скоїш жодного вбивства у Гоґвортсі!

Флитвікове закляття влучило в обладунки, за якими ховався Снейп. Вони забряжчали й ожили. Снейп вивільнився з-під обладунків, що ледь його не розчавили, й чарами кинув їх на нападників. Щоб їх не зачепило, Гаррі й Луна впали, обладунки врізалися в стіну й посипалися шматками понівеченого металу. Коли Гаррі підняв голову, Снейп уже щодуху тікав, а Макґонеґел, Флитвік і Спраут гналися за ним. Снейп заскочив у двері якогось класу і Гаррі почув, як кричить Макґонеґел:

– Боягуз! БОЯГУЗ!

– Що сталося, що сталося? – запитала Луна.

Гаррі поміг їй устати, й вони побігли коридором, тягнучи плащ-невидимку за собою. Нарешті вскочили в порожній клас. Біля розбитого вікна стояли професори Макґонеґел, Флитвік і Спраут.

– Вистрибнув, – повідомила професорка Макґонеґел, коли забігли Гаррі й Луна.

– Тобто він мертвий? – Гаррі підбіг до вікна, не звертаючи уваги на крики Флитвіка і Спраут, збентежених його несподіваною появою.

– Ні, не мертвий, – сердито відповіла Макґонеґел. – На відміну від Дамблдора, він був при чарівній паличці... та й навчився ж дечого у свого господаря.

Гаррі з жахом побачив удалині велику кажанячу постать, що летіла крізь темряву до зовнішнього муру.

Ззаду почулися важкі кроки й відсапування. Це їх нарешті наздогнав Слизоріг.

– Гаррі! – задихаючись, вигукнув він, масажуючи широкі груди під смарагдово-зеленою шовковою піжамою. – Мій любий хлопчику... яка несподіванка... Мінерво, та ж поясни, будь ласка... Северусе... що?..

– Наш директор вирішив трохи перепочити, – сказала професорка Макґонеґел, показуючи у вікні дірку, що формою нагадувала фігуру Снейпа.

– Пані професорко! – крикнув Гаррі, притискаючи руки до чола. Він бачив під собою повне інферіїв озеро, відчув, як примарний зелений човен стукнувся об підземний берег. Волдеморт зістрибнув, відчуваючи в серці невгасиму жагу вбивати... – Пані професорко, треба захистити школу, він скоро буде тут!

– Дуже добре. Сюди прямує Той-Кого-Не-Треба-Називати, – сказала професорка викладачам. Спраут і Флитвік охнули, Слизоріг тихо застогнав. – Поттер має в замку одну роботу, він діє за наказом Дамблдора. Ми повинні забезпечити школу всім можливим захистом, поки Поттер діятиме.

– Ти, звісно, розумієш, що рано чи пізно Відомо-Хто прорве нашу оборону? – пропищав Флитвік.

– Ми його затримаємо, – сказала професорка Спраут.

– Дякую тобі, Помоно, – кивнула професорка Макґонеґел, і дві відьми обмінялися поглядами похмурого розуміння. – Пропоную встановити навколо замку базовий захист, а тоді зібрати всіх учнів у Великій залі. Переважну більшість треба буде евакуювати, хоча тих, хто досяг повноліття і виявить бажання залишитися й боротися, гадаю, можна залучити.

– Згода, – сказала професорка Спраут і відразу побігла до дверей. – За двадцять хвилин мої учні будуть у Великій залі.

Її вже не було видно, але бурмотіння ще якийсь час чулося:

– Тентакула. Пастка диявола. І снарґалуфові пеньки... хотіла б я бачити, як смертежери з ними битимуться.

– Я діятиму звідси, – сказав Флитвік, виставив чарівну паличку в розбите вікно й забурмотів якісь дуже складні заклинання. Гаррі почув незбагненний сильний гул, немовби Флитвік вивільнив на шкільні угіддя несамовитий вітер.

– Пане професоре, – підійшов Гаррі до крихітного вчителя замовлянь, – пане професоре, вибачте, що я вам заважаю, але це дуже важливо. Чи ви часом не знаєте, де може бути діадема Рейвенклов?

– ...Протеґо горрібіліс... діадема Рейвенклов? – пропищав Флитвік. – Дещиця додаткової мудрості ніколи не завадить, Поттере, хоч я чомусь сумніваюся, що з неї буде велика користь у цій ситуації!

– Я мав на увазі одне... чи вам відомо, де вона? Чи ви її коли-небудь бачили?

– Чи я бачив? Та її ніхто ніколи не бачив! Її давно втрачено, хлопче!

Гірка безнадія, поєднана з розчаруванням і панікою, охопила Гаррі. Що ж тоді служить горокраксом?

– Філіусе! Зустрінемося з тобою і твоїми рейвенкловцями у Великій залі! – сказала професорка Макґонеґел, показуючи жестом Гаррі й Луні, щоб ішли за нею.

Вони вже підходили до дверей, коли раптом прорвало Слизорога.

– Це ж треба! – важко дихав він, блідий і спітнілий, з тремтячими моржовими вусами. – Що за метушня! Я не впевнений, Мінерво, що це мудро. Він усе одно прорветься, і всім, хто намагатиметься його затримати, загрожує смертельна небезпека...

– За двадцять хвилин я чекатиму й тебе зі слизеринцями у Великій залі, – сказала професорка Макґонеґел. – Якщо захочеш покинути школу разом зі своїми учнями, тебе ніхто не зупинятиме. Але якщо хтось із вас спробує зірвати наш опір, чи підніме проти нас зброю, тоді, Горацію, ми зійдемось у двобої не на життя, а на смерть.

– Мінерво! – Слизоріг був у відчаї.

– Настав час для слизеринців визначитися, кому вони віддані, – урвала його професорка Макґонеґел. – Іди буди своїх учнів, Горацію.

Гаррі вже не слухав, що бурмоче Слизоріг. Разом з Луною він побіг за професоркою Макґонеґел, яка зайняла позицію посеред коридору й підняла чарівну паличку.

– Пієртотум... ой, заради Бога, Філч, не тепер...

Коридором саме шкандибав старий сторож, волаючи:

– Учні не сплять! Учні в коридорах!

– Так і має бути, тупий телепню! – крикнула Макґонеґел. – Краще зроби щось корисне! Знайди Півза!

– П-півза? – перепитав, затинаючись, Філч, немовби ніколи не чув цього імені.

– Так, Півза, дурню, Півза! Ти ж на нього нарікаєш ось уже чверть століття! Приведи його сюди, негайно!

Філч, очевидно, подумав, що професорка Макґонеґел з’їхала з глузду, та все ж пошкутильгав геть, згорбившись і бурмочучи щось собі під ніс.

– А тепер... пієртотум локомотор! – крикнула професорка Макґонеґел.

І по всьому коридору з постаментів позістрибували статуї і лицарські обладунки, а з брязкоту, що долинув з верхніх і нижніх поверхів, Гаррі зрозумів, що те ж саме зробили їхні «колеги» по всьому замку.

– Гоґвортсу загрожує небезпека! – закричала професорка Макґонеґел. – Займайте позиції, захищайте нас, виконуйте свій обов’язок перед нашою школою!

З брязканням і криками юрба ожилих статуй протупала повз Гаррі – одні менші, інші значно більші, ніж насправді. Були там і тварини, а брязкітливі лицарські обладунки розмахували мечами й шпичастими ядрами на ланцюгах.

– А тепер, Поттере, – сказала Макґонеґел, – раджу тобі й міс Лавґуд повернутися до ваших друзів і привести їх усіх у Велику залу... а я піду будити решту ґрифіндорців.

Піднявшись на наступний поверх, вони розійшлися. Гаррі й Луна побігли шукати прихований вхід у кімнату на вимогу. Назустріч їм спішили ватаги учнів у дорожніх плащах, накинутих прямо на піжами. Їх підганяли до Великої зали вчителі і старости.

– Це ж був Поттер!

– Гаррі Поттер!

– Це він був, клянусь, я його бачила!

Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.

– Що?..

Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.

– Гаррі, що там діється? – запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.

– Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами... Снейп утік... а ви чого тут? Як ви довідалися?

– Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, – пояснив Фред. – Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса – і так воно все й розрослося, як снігова лавина.

– З чого починаємо, Гаррі? – запитав Джордж. – Що там відбувається?

– Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, – повідомив Гаррі. – Ми йдемо в бій!

Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.

– Ходімо, Луно, – гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.

Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.

– Ти ще неповнолітня! – кричала на дочку місіс Візлі. – Я не дозволяю! Хлопці – то таке, а ти вертайся додому!

– Я не повернуся!

Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.

– Я в Дамблдоровій армії...

– ...це зграя підлітків!

– Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! – обурився Фред.

– Їй тільки шістнадцять! – не вгавала місіс Візлі. – Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди...

Фред і Джордж трохи засоромились.

– Джіні, мама правду каже, – лагідно всміхнувся Білл. – Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.

– Я не вернуся додому! – крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. – Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й... – Її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.

– Ну що ж, – буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до «Кабанячої голови». – Тоді я з вами прощаюся і...

Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:

– Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я... я...

Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:

– То... як т’ам наш к’ихітний Тедді?

Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.

– Я... о, так... усе добре! – голосно відповів Люпин. – Так, він разом з Тонкс... у її матері.

Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.

– Ось, я взяв фото! – вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об’єктив пухкеньким кулачком.

– Я був дурнем! – раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. – Ідіот, пихатий ідіот, я... я...

– Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, – підказав йому Фред.

Персі ковтнув слину.

– Так, такий я був!

– Що ж, цим усе сказано, – і Фред простяг Персі руку.

Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.

– Пробач мені, тату, – сказав Персі.

Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.

– І чого це ти раптом прозрів, Персику? – поцікавився Джордж.

– Це вже давно мене мучило, – відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. – Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.

– Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, – чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. – А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.

– То ви тепер моя невістка? – запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.

– Джіні! – гримнула місіс Візлі.

Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.

– Молі, а якщо так, – запропонував Люпин. – Хай Джіні залишається тут – принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?

– Я...

– Це добра думка, – рішуче підтримав Люпина містер Візлі. – Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?

Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.

– А де Рон? – запитав Гаррі. – Де Герміона?

– Мабуть, пішли вже до Великої зали, – припустив, озираючись, містер Візлі.

– Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, – засумнівався Гаррі.

– Вони щось згадували про ванну кімнату, – сказала Джіні, – зразу після того, як ти звідси пішов.

– Про ванну кімнату?

Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.

– А ти певна, що вони казали про ван...

Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.