Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

– Що ти таке мелеш?

– Я кажу, що... та сам подивися!

Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.

– На що я маю дивитися?

– Та на... ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом...

Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.

– Ти що... їх не бачиш?

– Кого не бачу?

– Не бачиш, хто впряжений у диліжанси?

Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.

– Гаррі, з тобою все гаразд?

– Так... я...

Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався – а це був би не дуже смішний жарт, – і справді нічого не бачив.

– То що, сідаємо, га? – нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.

– Так, – погодився Гаррі. – Так, сідаємо...

– Усе гаразд, – пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. – Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.

– Справді? – розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.

– Ну, звичайно, – підтвердила Луна, – я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.

Ледь-ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.

– РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ -
Нова пісенька Сортувального Капелюха

Гаррі нікому не хотів зізнаватися, що мав однакові з Луною галюцинації – якщо це були галюцинації. Тож він більше не згадував про коней, коли сів у диліжанс і зачинив за собою дверцята, хоч не міг не бачити, як за вікном рухалися кінські силуети.

– Чи всі ви бачили ту Граблі-Планку? – спитала Джіні. – Чого вона тут була? Не міг же Геґрід звідси піти.

– Я лише зраділа б, – сказала Луна, – він не дуже добрий вчитель.

– Неправда! – сердито озвалися Гаррі, Рон і Джіні.

Гаррі зиркнув на Герміону. Вона прокашлялась і швидко додала: – Гм... ага... він дуже добрий.

– А в Рейвенклові всі з нього сміються, – і вухом не повела Луна.

– Тому що у вас паскудне почуття гумору, – огризнувся Рон, а колеса диліжанса скрипнули й покотилися.

Луну анітрохи не збентежила Ронова грубість, навпаки, вона якийсь час не зводила з нього погляду – мовби дивилася нудну телепередачу.

Хитаючись і торохкочучи, диліжанси повзли дорогою вгору. Коли вони проїжджали між увінчаних крилатими вепрами високих кам'яних колон, що стояли обабіч шкільної брами, Гаррі став придивлятися, чи світиться в Геґрідовій хатині біля Забороненого лісу, але там усе було оповите суцільною темрявою. Вони наближалися до Гоґвортського замку, що височів над ними незліченними вежами, чорнющими на тлі темного неба – то тут, то там яскраво сяяли вікна.

Диліжанси з брязкотом зупинилися біля кам'яних сходів, що вели до дубових вхідних дверей, і Гаррі вийшов першим. Він ще раз озирнувся, чи не видно освітлених вікон біля лісу, але в Геґрідовій хижі ніхто не подавав ознак життя. Неохоче, мовби сподіваючись, що вони вже зникли, Гаррі перевів погляд на химерних кістлявих істот, що спокійно, стояли під прохолодним нічним вітерцем, поблискуючи порожніми білими очима.

Колись уже бувало таке, що Гаррі бачив невидимі для Рона речі, але то було відображення в дзеркалі – таке неістотне супроти сотні цих реальних і дужих тварин, що тягли цілу флотилію диліжансів. Якщо повірити Луні, то вони були тут завжди, хоч і невидимі. Чому ж тоді Гаррі зненацька їх побачив, а Рон ні?

– Ти йдеш чи як? – спитав ззаду Рон.

– Ага... так, – швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам'яними сходами до замку.

Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам'яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.

Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.

Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги-четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже-Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по-панібратськи, тож Гаррі не сумнівався – вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші – він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.

– Його там немає.

Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби – Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь-якій юрбі.

– Він же не міг звідси виїхати, – знічено припустив Рон.

– Авжеж не міг, – рішуче заперечив Гаррі.

– Ти не думаєш, що його... поранено, абощо? – занепокоїлася Герміона.

– Ні, – миттю озвався Гаррі.

– А де ж він тоді?

Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: – Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.

– Так... мабуть, що так, – трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.

– А хто це? – різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.

Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно-фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву – присадкувата, з коротким кучерявим буро-каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.

– Це ж та жінка, Амбридж!

– Хто? – перепитала Герміона.

– Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!

– Гарненька в неї кофтина, – вишкірився Рон.

– Вона працює у Фаджа! – спохмурніла Герміона. – А чого тоді вона приперлася сюди?

– Не знаю...

Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.

– Ні, – пробурмотіла вона, – ні, явно, що ні...

Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі-Планка, котра щойно з'явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.

І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом – латаним-перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів-полів.

Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.

Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.

Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:

 
Давно, коли я юним був,
І Гоґвортс щойно народивсь,
Хто думав, що його батьки
Навік розлучаться колись?
Метою спільною вони
Були зігріті:
Створити школу чаклунів -
Найкращу в світі.
«Навчати будемо дітей!» -
Казала так четвірка друзів,
Не знаючи, що дружба ця
Піддасться зраді і нарузі.
Друзяк вірніших не було.
Ніж Слизерин і Ґрифіндор,
Рівнятися на них могли
Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.
Та що там трапилось, чому
Тій дружбі враз настав кінець?..
Я спробую розповісти,
Бо я ж там був (хай йому грець!).
Раз каже Слизерин: «Вчимо
Лиш чистокровних в нашій школі»,
А Рейвенклов йому: «Ні, тих,
Хто має розуму доволі».
А Ґрифіндор: «Навчаймо лиш
Відважних, мужніх і сміливих».
«Для мене ж», – каже Гафелпаф, -
Немає учнів особливих».
Отак сварилися вони,
Ніяк дійти не в змозі згоди,
Аж врешті кожен заснував
Гуртожиток окремий згодом.
Відтоді Слизерин навчав
Лиш чистокровних,
А Рейвенклов – розумних лиш
І красномовних.
Відважні, з духом бойовим
До Ґрифіндора прямували,
А Гафелпаф приймала всіх,
Що чарів вчитися бажали.
Завирувало там життя,
Роки у радості минали.
Аж доки знов гіркі часи
Зневіри й розпачу настали.
Гуртожитки, що мов стовпи,
Тримали на собі цю школу,
Сварились люто, мов сліпці,
І все валилося додолу.
Уже здавалось, що кінець
Настане Гоґвортсу навіки,
Коли ішов на друга друг,
І полились криваві ріки.
Та несподівано тоді
Старенький Слизерин помер,
І вщухли сутички, однак
Не стало злагоди й тепер.
Засновники усі утрьох
Шкільні вирішували справи,
Та єдності не знали вже
Колись незламні їхні лави...
Спливли століття, й нині знов
Я сортувати буду вас,
Я – Сортувальний Капелюх,
Настав мій день, настав мій час.
Та цього року вам скажу
Одну доволі дивну штуку -
Те, що ділити мушу вас,
Завдасть мені і болю, й муки.
Це мій обов'язок, тож я
Сортую чесно вас щороку,
Але боюсь, щоб не приніс
Розподіл цей біди, нівроку.
Остерігайтесь небезпек,
Розгадуйте таємні знаки,
Готуються на Гоґвортс наш
Смертельних ворогів атаки.
Єднаймося, допоки час,
Відкиньмо геть усі вагання, -
Я попередив... а тепер
Розпочинаймо Сортування.
 

І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам'яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.

– Щось його цього року занесло, га? – здивовано підняв брови Рон.

– Ще й як, – погодився Гаррі.

Зазвичай Сортувальний Капелюх обмежувався описом різних ознак, необхідних для кожного з чотирьох гоґвортських гуртожитків, а також своєї ролі в процедурі Сортування. Гаррі не пригадував, щоб він будь-коли намагався учням щось радити.

– Цікаво, чи раніше він робив якісь попередження? – трохи стривожилася Герміона.

– Авжеж, – обізнано відповів Майже-Безголовий Нік, нахиляючись до неї крізь Невіла (Невіл аж здригнувся, бо Це доволі неприємне відчуття, коли крізь вас проходить привид). – Капелюх вважає справою честі зробити школі відповідне попередження, коли відчуває...

Але професорка Макґонеґел, що збиралася зачитати прізвища першокласників, зиркнула спопеляючим поглядом на учнів, що перешіптувалися.

Майже-Безголовий Нік приклав до вуст прозорого пальця й виструнчився на стільці, а бурмотіння в залі миттю стихло. Востаннє суворо окинувши поглядом столи всіх чотирьох гуртожитків, професорка Макґонеґел опустила очі на довжелезний сувій пергаменту й оголосила перше прізвище.

– Юан Аберкромбі.

Переляканий хлопчик, на якого Гаррі звернув увагу перед цим, поплентався до Капелюха й надів його на голову. Тільки великі відстовбурчені вуха не давали Капелюхові впасти хлопчикові аж на плечі. Капелюх на мить замислився, а тоді роззявив свого «рота» й крикнув:

– Ґрифіндор!

Гаррі голосно заплескав разом з усіма ґрифіндорцями, а Юан Аберкромбі пошкандибав до їхнього столу і сів з таким виглядом, ніби волів провалитися крізь підлогу, аби лишень на нього не витріщалися.

Поволі зменшувалася довжелезна вервечка першокласників. У паузах між називанням їхніх прізвищ та оголошенням рішень Сортувального Капелюха Гаррі чув голосне бурчання Ройового живота. Нарешті останню в списку Розу Зеллер розподілили в Гафелпаф, професорка Макґонеґел винесла з зали Капелюха й ослінчика, і на ноги звівся професор Дамблдор.

Попри своє останнім часом гірке ставлення до директора, Гаррі одразу заспокоївся, коли Дамблдор став перед ними. Він відчував, що Геґрідова відсутність і драконисті коні будуть далеко не останніми несподіванками, що їх принесе довгоочікуване повернення до Гоґвортсу – це було наче нові деренчливі звуки у знайомій пісеньці. Але принаймні ось це відбувалося саме так, як і мало бути: директор школи підводився, щоб привітати їх перед початком бенкету з нагоди нового навчального року.

– Наші новоприбулі, – лунким голосом проказав Дамблдор, розкинувши в боки руки і сяючи усмішкою, – мої вам вітання! Наші старожили – з поверненням вас! Є час для виголошення промов, але зараз нам не до цього. Напихаймо кендюхи!

Пролунав схвальний регіт і вибухли оплески, а Дамблдор повільно сів на місце й закинув за плече свою довжелезну бороду, щоб вона не заважала йому їсти – бо прямо з повітря виникли страви, і всі п'ять столів уже вгиналися під вагою різних м'ясив, пирогів, овочевих салатів, хліба, приправ та глечиків з гарбузовим соком.

– Чудово, – аж застогнав від насолоди Рон, схопив найближчий таріль з відбивними й почав накладати їх на свою тарілку, а Майже-Безголовий Нік сумовито глянув на нього.

– То що ти там казав перед Сортуванням? – запитала в привида Герміона. – Про попередження Капелюха.

– А, так, – зрадів Нік, що знайшов причину відвернутися від Рона, котрий з якимось аж непристойним завзяттям наминав смажену картоплю. – Я чув, що Капелюх і раніше колись робив попередження, причому саме тоді, як виявляв ознаки наближення серйозної небезпеки для школи. І завжди зазвичай він радив одне й те самісіньке: будьте разом, ваша внутрішня сила в єдності.

– Аин аєо ола ебеесі яшо ін осий аею? – здивувався Рон.

Він так набив рота їжею, що Гаррі здивувався, як Рон узагалі зміг видушити бодай якісь звуки.

– Я перепрошую? – ввічливо перепитав Майже-Безголовий Нік, а ось Герміона подивилася на це з відразою. Рон насилу все проковтнув і знову повторив: – А як він знає, що школа в небезпеці, якщо він простий Капелюх?

– Гадки не маю, – відповів Майже-Безголовий Нік. – Хоч він, звичайно, мешкає в Дамблдоровім кабінеті, тож, мабуть, щось там і підслуховує.

– І він хотів би, щоб усі гуртожитки потоваришували? – Гаррі глянув на слизеринський стіл, де вся увага була прикута до Драко Мелфоя. – Дідька лисого.

– Але ж не можна ставати в позу, – докірливо сказав Нік. – Мирна співпраця – ось у чому вихід. Ми, привиди, також належимо до різних гуртожитків, але підтримуємо приятельські стосунки. Попри конкуренцію між Ґрифіндором та Слизерином, мені ніколи й на думку не спаде встрягати в суперечки з Кривавим Бароном.

– Бо ти його просто боїшся, – усміхнувся Рон.

Майже-Безголовий Нік сприйняв це як страшну образу.

– Боюся? Мене, сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона, ще ніхто в житті не звинуватив у боягузтві! Шляхетна кров, що тече в моїх жилах...

– Яка кров? – перепитав Рон. – Її в тебе вже нема...

– Це мовний зворот! – роздратувався Майже-Безголовий Нік, а його голова загрозливо захиталася на майже перерубаній шиї. – Я гадаю, що й надалі володію правом вживати будь-які слова та вирази, хоч мені й відмовлено в насолоді їсти й пити! Але я вже цілком звик до недолугих учнівських жартів стосовно моєї смерті! Можу вас запевнити!

– Нік, та він і не думав з тебе сміятися! – виправдовувалася Герміона, люто зиркаючи на Рона.

На жаль, Ронів рот знову був такий набитий, що він зміг видушити з себе лише «О аю еед им иаати», що, на Нікову думку, не вважалося достатнім вибаченням. Він піднявся в повітря, поправив свого капелюха з пір'їнами й поплив на другий край стола, де зупинився між братами Кріві – Коліном та Денісом.

– Дуже гарно, Роне, – скривилася Герміона.

– Що? – обурився Рон, нарешті проковтнувши свою їжу. – Мені вже не можна задати просте запитання?

– Ой, перестань, – роздратовано буркнула Герміона, і після цього вони вже між собою не розмовляли.

Гаррі так звик до їхніх суперечок, що навіть не намагався їх помирити. Вирішив, що краще присвятити час біфштексові та пирогові з м'ясом, а тоді величезній таці його улюблених тістечок з мелясою.

Коли всі учні наїлися й галас у залі знову почав голоснішати, Дамблдор ще раз звівся на ноги. Розмови миттю вщухли і всі повернулися до директора. Гаррі відчував приємну сонливість. Десь нагорі його чекало ліжко зі стовпчиком на кожному розі, неймовірно тепле й м'якеньке...

– А тепер, як ми вже перетравлюємо наш розкішний бенкет, прошу кілька хвилин вашої уваги для звичних оголошень перед початком року, – сказав Дамблдор. – Доводжу до відома першокласників, що учням заборонено відвідувати ліс на території школи – про це не варто забувати і деяким нашим старшокласникам. (Гаррі, Рон і Герміона обмінялися посмішками.)

Містер Філч, наш сторож, попросив мене – вже в чотириста шістдесят друге, згідно з його підрахунками – нагадати вам усім, що в шкільних коридорах не можна користуватися ані чарами, ані деякими іншими речами, величенький перелік яких висить на дверях кабінету містера Філча.

Маємо цього року дві зміни в складі наших учителів. Нам дуже приємно знову привітати професорку Граблі-Планку, котра вестиме уроки догляду за магічними істотами. З великим задоволенням хочу вам також відрекомендувати професорку Амбридж, нашу нову вчительку захисту від темних мистецтв.

Пролунали ввічливі, хоч і не особливо бурхливі оплески, а Гаррі, Рон і Герміона обмінялися переляканими поглядами, бо ж Дамблдор не сказав, як довго викладатиме Граблі-Планка.

Дамблдор вів далі:

– Проби кандидатів у квідичні команди гуртожитків відбудуться...

Він раптом зупинився й допитливо глянув на професорку Амбридж. Та, стоячи, була не набагато вища, ніж сидячи, тож певний час ніхто не розумів, чому замовк Дамблдор – аж доки професорка Амбридж не прокашлялася («гм, гм») – і всі зрозуміли, що вона приготувалася виголосити промову.

Дамблдор розгубився хіба що на мить, а тоді швиденько сів і зацікавлено вдивлявся в професорку Амбридж, мовби тільки й мріяв, щоб її вислухати. Інші вчителі не зуміли так хутко приховати свій подив. Брови професорки Спраут так піднялися, що просто зникли в її розкуйовдженому волоссі, а таких тонких вуст у професорки Макґонеґел Гаррі досі не бачив. Дамблдора ще ніколи не перебивав жоден новий учитель. Багато учнів глузливо посміхалися; ця жінка явно не знала гоґвортських правил поведінки.

– Дякую вам, пане директоре, – самовдоволено усміхнулася професорка Амбридж, – за ці гарні привітальні слова.

Вона мала тоненький, з придихом, голос, наче в маленької дівчинки, а на Гаррі знову накотилася незрозуміла хвиля неприязні. Він відчував відразу до всього, пов'язаного з нею, починаючи з її дурнуватого голосу й закінчуючи пухнастим рожевим джемпером. Вона ще раз легенько прокашлялась («гм, гм») і повела далі.

– Мушу сказати, що дуже приємно повернутися в Гоґвортс! – Вона всміхнулася, показавши гостресенькі зубки. – І побачити навколо такі щасливесенькі дитячі обличчя!

Гаррі озирнувся. Він не помітив жодного щасливого обличчя. Навпаки, всі здавалися трохи здивованими, що до них звертаються, мов до п'ятирічних діток.

– Мені прагнеться чимскоріше з вами всіма познайомитися, і я впевнена, що ми з вами гарнюсінько подружимось!

Учні перезиралися. Дехто ледве стримував посмішку.

– Я згодна на все, аби лиш не довелося позичати в неї джемпера, – прошепотіла Лаванді Парваті, й обидві мовчки затрусилися зі сміху.

Професорка Амбридж ще раз прокашлялася («гм, гм»), та коли заговорила знову, в її голосі вже не було характерного придиху. Тепер він був по-діловому монотонний, ніби вона вивчила цей текст напам'ять.

– Міністерство магії завжди надавало величезного значення освіті молодих чарівниць та чаклунів. Ваші рідкісні вроджені здібності можуть зникнути, якщо їх не розвивати й не відточувати ретельним навчанням. Стародавні й унікальні для магічної громади вміння потрібно передавати з покоління в покоління, щоб не втратити їх назавжди. Скарби магічного знання, зібрані нашими предками, мають охоронятися, поповнюватися і вдосконалюватися тими, чиїм покликанням стала шляхетна професія вчителя.

Професорка Амбридж зробила паузу й легенько вклонилася колегам-учителям, проте ніхто не відповів на цей уклін. Професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови і стала схожа на шуліку. Гаррі добре побачив, як вона обмінялася багатозначним поглядом з професоркою Спраут, коли Амбридж знову мугикнула й продовжила свою промову.

– Кожен директор і директорка Гоґвортсу додавали щось нове до вагомої справи керівництва цією історичною школою. Так і мало бути, бо без прогресу настає застій і занепад. Але знову ж таки, не варто заохочувати прогрес заради прогресу, бо наші випробувані й перевірені традиції не терплять поспіху й недбалості. Отож необхідно зберігати рівновагу між старим і новим, між сталістю і змінами, між традиціями і новаціями...

Гаррі відчув, що його увага розсіюється, йому важко було налаштувати свій мозок на одну-єдину хвилю. Тиша, що завжди панувала в залі, коли говорив Дамблдор, поступово заповнювалася шепотом і хихотінням учнів. За рейвенкловським столом Чо Чанґ жваво теревенила з приятельками. Неподалік від Чо знову витягла свого «Базікала» Луна Лавґуд. А от за гафелпафським столом її, здається, слухали. Ерні Макмілан, один з небагатьох у залі, незмигно дивився на професорку Амбридж, хоч і скляними очима. Гаррі не сумнівався, що той лише прикидається уважним слухачем – його зобов'язував значок старости, що виблискував на грудях.

Професорка Амбридж ніби й не помічала, що її не слухають. Гаррі подумав, що вона не припинила б своєї доповіді, навіть якби в залі вибухнув справжнісінький бунт. Лише вчителі слухали її з увагою, та ще Герміона буквально ковтала кожнісіньке слово, хоча, судячи з виразу обличчя, не всі ці слова були їй до смаку.

– ...бо деякі зміни ведуть до поліпшення, тоді як інші, з плином часу, будуть визнані помилковими. Між іншим. Деякі старі звички необхідно зберігати, тоді як інших, віджилих і непридатних, треба позбуватися. Тож рухаймося вперед, до нової ери відкритості, ефективності й відповідальності, рішуче підтримуючи все, що варте підтримки, вдосконалюючи те, що потребує вдосконалення, і викорінюючи все, що нам заважає.

Вона сіла на місце. Дамблдор заплескав. Решта вчителів його підтримала, хоч Гаррі помітив, що дехто лише про людське око раз чи двічі стулив долоні. Кілька учнів теж заплескали, але більшість завершенням промови були захоплені зненацька, бо не слухали, тож поки вони збиралися аплодувати, Дамблдор знову звівся на ноги.

– Дуже вам дякую, професорко Амбридж, ви нам усім розкрили очі, – вклонився він їй. – Отож, як я вже казав, проби у квідичні команди відбудуться...

– Вона справді розкрила нам очі, – неголосно сказала Герміона.

– Тобі що, сподобалося? – повернувся до Герміони Рон. – Та я ще ні разу в житті не чув нуднішої доповіді, а я ж ріс разом з Персі.

– А я не казала «сподобалась», я сказала – «розкрила очі», – пояснила Герміона. – Тепер багато що прояснилося.

– Справді? – здивувався Гаррі. – По-моєму, це було порожнє базікання.

– Серед цього базікання були й важливі речі, – похмуро заперечила Герміона.

– Які саме? – перепитав Рон.

– А ось як вам отака фраза: «не варто заохочувати прогрес заради прогресу»? Або таке: «викорінюючи все, що нам заважає»?

– І що це означає? – нетерпляче допитувався Рон.

– Зараз скажу, – процідила Герміона. – Це означає, що міністерство починає втручатися у справи Гоґвортсу.

Навколо них загупали й загрюкали. Мабуть, Дамблдор якраз усіх відпустив, бо учні вставали й готувалися виходити із зали.

Герміона розгублено зіскочила на ноги.

– Роне, ми ж маємо показувати дорогу першокласникам!

– Ага, – сказав Рон, який явно про це забув. – Гей... гей, ви там! Ліліпутики!

– Роне!

– Та ж вони справді малявки...

– Я знаю, але не можна їх називати ліліпутами! Першокласники! – владно покликала Герміона. – Прошу сюди!

До проміжку між ґрифіндорським та гафелпафським столами нерішуче наблизився гурт новачків, які ховалися одне в одного за спинами. Вони й справді були дуже маленькі. Гаррі подумав, що був доросліший, коли сюди приїхав. Усміхнувся їм. Білявий хлопчик коло Юана Аберкромбі мав переляканий вигляд. Він підштовхнув Юана й зашепотів йому на вухо. Юан Аберкромбі теж злякано зиркнув на Гаррі. Усмішка зникла з Гарріного обличчя, мов той смердосік у поїзді.

– До зустрічі, – буркнув він Ронові й Герміоні і пішов з Великої зали, намагаючись не звертати уваги на шепотіння, погляди та тицяння пальцями йому вслід. Дивився прямо перед собою, проштовхуючись крізь натовп у вестибюлі, тоді вибіг нагору мармуровими сходами, перетнув кілька прихованих переходів і незабаром майже всі учні залишилися позаду.

Невже він такий дурний, що сподівався на щось інше? – думав Гаррі сердито, йдучи майже безлюдними горішніми коридорами. Не дивно, що всі на нього витріщалися, адже два місяці тому він вийшов з Тричаклунського лабіринту, несучи тіло мертвого учня і заявляючи, що бачив, як повернув собі могутність Лорд Волдеморт. У минулій чверті вже не було часу все це пояснювати, бо учні роз'їжджалися Додому – навіть, якби він і знайшов тоді в собі силу детально прозвітувати перед усією школою про жахливі події на цвинтарі.

Гаррі дійшов до кінця коридору, до входу в ґрифіндорську вітальню, й зупинився перед портретом Гладкої Пані, раптом усвідомивши, що не знає нового пароля.

– Е-е... – похмуро протяг він, дивлячись на Гладку Пані, котра розгладила складки рожевої єдвабної сукні, й суворо глянула на нього.

– Не знаєш паролю – зайти не дозволю, – пихато сказала вона.

– Гаррі, я знаю! – Хтось задихано підбіг до нього ззаду, а коли Гаррі озирнувся, то побачив Невіла. – Знаєш, який пароль? До речі, я його, нарешті, можу запам'ятати... – Він помахав маленьким чахлим кактусиком, що його показував ще в поїзді. – Мімбулус мімблетонія!

– Правильно, – сказала Гладка Пані й відхилилася, відкривши за собою круглий отвір, крізь який і пролізли Гаррі з Невілом.

Ґрифіндорська вітальня мала той самий гостинний вигляд, що й завжди – затишна округла кімната у вежі, заставлена потертими м'якими кріслами та розхитаними старими столами. У каміні весело потріскував вогонь, а кілька учнів гріли біля нього руки перед тим як піднятися до своїх спалень.

З протилежного боку кімнати Фред і Джордж щось пришпилювали на дошку оголошень. Гаррі помахав їм на добраніч і пішов до хлопчачих спалень. Йому зараз було не до розмов. Невіл поплентався за ним.

Дін Томас і Шеймус Фініґан були вже у спальні й чіпляли на стіни біля своїх ліжок плакати та фотографії. Вони про щось розмовляли, коли Гаррі штовхнув двері, але миттю замовкли, щойно його побачили. Гаррі подумав, чи не про нього вони часом базікали, але потім вирішив, що помаленьку стає вже параноїком.

– Салют, – привітався він, а тоді підійшов до своєї валізи і відкрив її.

– Здоров, Гаррі, – озвався Дін, вдягаючи піжаму в кольорах команди «Вест Гем». – Як канікули?

– Непогано, – буркнув Гаррі, бо ж правдивий опис того, що сталося під час канікул, тривав би цілу ніч, а Гаррі було не до того. – А в тебе?

– Та все гаразд, – захихотів Дін. – Принаймні краще, ніж у Шеймуса. Він оце мені розповідав.

– А що там сталося, Шеймусе? – поцікавився Невіл, обережно ставлячи свою «Мімбулус мімблетонію» на тумбочку біля ліжка.

Шеймус відповів не зразу. Він щосили намагався вирівняти на стіні плакат квідичної команди «Кенмарські соколи». А тоді сказав, не обертаючись до Гаррі:

– Мама не хотіла, щоб я повертався.

– Що? – Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.

– Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу.

Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.

– А... чому? – здивувався Гаррі. Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по-дурслівськи.

Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.

– Я думаю, – стримано мовив він, – що... через тебе.

– Як це через мене? – відразу перепитав Гаррі.

Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.

– Ну, – знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, – вона... е-е... не тільки через тебе, а й через Дамблдора...

– То вона вірить «Щоденному віщунові»? – запитав Гаррі. – Думає, що я брехун, а Дамблдор – старий дурень?

Шеймус глянув на нього.

– Так, щось таке.

Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається... Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.

Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: – Слухай... то що тоді сталося, коли... ну, знаєш... з Седриком Діґорі й так далі?

Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.

– А чого ти мене питаєш? – різко перепитав Гаррі. – Читай собі «Щоденний віщун», як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.

– Не зачіпай мою маму, – огризнувся Шеймус.

– Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, – відповів Гаррі.

– Не розмовляй зі мною таким тоном!

– Я розмовлятиму, як захочу, – вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. – Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною – біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить... щоб не турбувалася твоя мамуся...

– Дай моїй мамі спокій, Поттере!

– Що тут таке?

У дверях з'явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса – той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.

– Він ображає мою маму! – закричав Шеймус.

– Що? – перепитав Рон. – Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася...