Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 196 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ -
Зникле дзеркальце

Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон «Трьох мітел». Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.

Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері «Трьох мітел» розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.

Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою – і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.

– Акціо плащ! – проревів інший смертежер.

Гаррі схопився за поли плаща, та той і не збирався зникати. Замовляння-викликання на нього не діяло.

– Ти що, не під плащем, Поттере?! – закричав смертежер і звелів своїм напарникам: – Шукати скрізь. Він тут.

Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.

– Треба звідси тікати! – прошепотіла Герміона. – Роз’являймося зараз!

– Добра думка, – підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: – Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!

– Вони нас чекали, – прошепотів Гаррі. – Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з’явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці...

– А якщо дементорів? – запитав інший смертежер. – Якщо їм розв’язати руки, вони швиденько його знайдуть!

– Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно...

– ...та дементори його не вб’ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілуночка буде легше!

Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.

– Гаррі, мусимо роз’являтися! – пошепотіла Герміона.

Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.

Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз’явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з-за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися...

Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:

– Експекто патронум!

З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.

– Це він, отам, отам, я бачив його патронуса – оленя!

Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:

– Поттере, сюди! Бігом!

Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.

– Нагору, не скидайте плаща, і тихо! – пробурмотів високий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.

Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас «Кабанячої голови». Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев’яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.

Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. Їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з «Кабанячої голови», єдиний був без каптура.

– Ну, то й що?! – кричав він смертежерам. – То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! Їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!

– То був не твій патронус! – сказав смертежер. – То був олень, його наслав Поттер!

– Олень?! – заревів шинкар і витяг чарівну паличку. – Олень! Ти ідіот... експекто патронум!

Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.

– Я не таке бачив... – пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.

– Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, – сказав шинкареві смертежерів напарник. – Хтось був надворі всупереч розпорядженню...

– Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!

– То це через тебе спрацювало закляття «котячий концерт»?

– А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб’єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.

– Ти про нас не турбуйся, – огризнувся якийсь смертежер, – про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!

– А через кого ж ви будете переправляти зілля й отруту, якщо закриють мій шинок? Накриється тоді ваша комерція.

– Ти що, погрожуєш?..

– Усе, я закрив рота. Ви ж для того й прийшли, щоб я заткнувся, га?

– А я все одно кажу, що бачив патронуса-оленя! – вигукнув перший смертежер.

– Оленя?! – заревів шинкар. – Та то був цап, дебіле!

– Що ж, ми помилилися, – буркнув другий смертежер. – Але ще раз порушиш комендантську годину, то ми вже не будемо такі поблажливі!

Смертежери подалися назад до Високої вулиці. Герміона полегшено застогнала, вислизнула з-під плаща й сіла на стілець з хиткими ніжками. Гаррі щільно завісив штори і скинув плаща з себе й Рона. Вони чули, як шинкар унизу запирає двері на засув і піднімається вгору сходами.

Гаррі подивився на камін. На ньому під портретом дівчини стояло маленьке прямокутне дзеркальце.

Шинкар зайшов до кімнати.

– Кляті дурбелики! – різко кинув він, розглядаючи їх по черзі. – Що ви собі думали, коли сюди перлися?

– Дякуємо вам, – пробурмотів Гаррі, – навіть не знаємо, як вам віддячити. Ви нас врятували.

Шинкар щось буркнув. Гаррі підійшов до нього, намагаючись розгледіти лице під довгим цупким сивим волоссям і бородою. Шинкар був в окулярах. За брудними скельцями ховалися пронизливі блакитні очі.

– Це ж ваше око я бачив у дзеркальці.

У кімнаті запала тиша. Гаррі й шинкар дивилися один на одного.

– Це ви прислали Добі.

Шинкар кивнув і пошукав поглядом ельфа.

– Думав, він буде з вами. Де ви його залишили?

– Він загинув, – відповів Гаррі. – Його вбила Белатриса Лестранж.

На шинкаревому лиці не здригнувся жоден м’яз. Помовчавши, він сказав:

– Прикро це чути. Непоганий був ельф.

Він відвернувся й, тицяючи чарівною паличкою, почав засвічувати лампи.

– Ви – Еберфорс, – сказав Гаррі, втупившись у його спину.

Той цього не підтвердив і не заперечив, а просто нахилився, щоб розпалити камін.

– Де ви його взяли? – запитав Гаррі, підходячи до Сіріусового дзеркальця, точнісіньку копію якого він розбив майже два роки тому.

– Купив у Данґа десь рік тому, – відповів Еберфорс. – Албус мені тоді сказав, що це таке. Я намагався тримати тебе на оці.

Рон аж зойкнув.

– Срібна лань! – схвильовано вигукнув він. – Це теж були ви?

– Що ти таке мелеш? – здивувався Еберфорс.

– Хтось вислав нам патронуса-лань!

– З такою головою, синку, ти міг би стати смертежером. Хіба ж я щойно не показав, що мій патронус – цап?

– О, – зніяковів Рон. – Так... Я ж голодний! – додав він, захищаючись, коли в животі в нього страшенно забурчало.

– Зараз щось пошукаю, – сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов’яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна. Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.

– Ну що ж, – сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. – Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття «котячий концерт», і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз’явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.

– Нікуди ми не підемо, – заперечив Гаррі. – Нам треба потрапити в Гоґвортс.

– Не мели дурниць, хлопче, – пирхнув Еберфорс.

– Ми мусимо, – повторив Гаррі.

– Ви мусите, – сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, – звідси зникнути, і то якомога далі.

– Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор... тобто ваш брат... хотів, щоб ми...

Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.

– Мій брат Албус багато чого хотів, – проказав Еберфорс, – але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.

– Ви не розумієте, – знову повторив Гаррі.

– Та невже? – тихо перепитав Еберфорс. – Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?

– Я не це мав на увазі, – сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. – Просто... він доручив мені одну роботу.

– Он як? – спокійно проказав Еберфорс. – Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?

Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.

– Я... вона нелегка, ні, – зізнався Гаррі. – Але я мушу...

– «Мусиш»? Чого це ти «мусиш»? Він же помер, чи ні? – грубо запитав Еберфорс. – Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!

– Я не можу.

– Чому?

– Я... – Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. – Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса...

– Був, – відповів Еберфорс. – Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. – Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. – Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.

– Нікуди я не піду, – вперто повторив Гаррі. – Я мушу виконати цю роботу...

– Доручи її комусь іншому!

– Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все пояснив...

– Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?

Гаррі дуже хотів би сказати «так», але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.

– Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса... це виходило природно.

Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.

– Містере Дамблдор, – боязко звернулася Герміона, – це ваша сестра? Аріана?

– Так, – зронив Еберфорс. – Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.

– Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, – втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.

– Старий телепень, – буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. – Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.

Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом – таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.

– Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, – сказала Герміона тихим голосом.

– Та невже? – перепитав Еберфорс. – Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.

– Що ви маєте на увазі? – ледь чутно запитала Герміона.

– Не має значення, – відмахнувся Еберфорс.

– Це дуже серйозне звинувачення! – не вгавала Герміона. – Ви що... ви говорите про сестру?

Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.

– Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала – підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила – але їх трохи занесло.

У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав – височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.

– Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.

– Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, – вів далі Еберфорс, – і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.

– Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.

– Вона мене дуже любила, – додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. – Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з «найвидатнішими чарівниками свого часу», – зневажливо посміхнувся Еберфорс. – Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.

– А коли їй виповнилося чотирнадцять років... на жаль, мене вдома не було, – зітхнув Еберфорс. – Я зміг би її вгамувати, але... Стався приступ, а мати вже була не така молода, і... дійшло до нещасного випадку. Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.

Одночасно співчуття і відраза охопили Гаррі. Він не хотів більше його слухати, та Еберфорс розповідав далі, і Гаррі запитав себе, чи давно старий з кимось про це говорив і чи взагалі колись зачіпав у розмовах цю тему.

– Це зірвало навколосвітню подорож, у яку Албус зібрався з малим Доджем. Вони обидва приїхали на материн похорон, а тоді Додж подався в подорож сам, а Албус лишився вдома, як голова родини. Ха!

Еберфорс сплюнув у камін.

– Я йому казав, що сам її доглядатиму, що покину школу й сидітиму вдома з нею. Він заперечив, заявив, що я мушу вивчитися, а він замінить матір. Це, звісно, руйнувало всі плани нашого Генія, бо ніхто не давав би йому нагород за догляд напівбожевільної сестри, що ледь чи не щодня намагалася висадити в повітря будинок. Та кілька тижнів він якось давав усьому раду... поки не з’явився той.

На цих словах Еберфорсове обличчя набуло явно загрозливого вигляду.

– Ґріндельвальд. Нарешті брат мав рівного собі, мав співрозмовника, не менш розумного й талановитого, ніж він сам. Тож догляд за Аріаною відійшов на задній план, бо вони цілими днями виношували свої задуми про новий чарівницький порядок і шукали реліквій, чи що там ще їх цікавило. І що важила якась занедбана молода дівчина проти грандіозних планів вдосконалення чаклунського світу, чого вона була варта, якщо Албус працював для загального блага?

– Та минуло ще кілька тижнів, і мені набридло, я був ситий по горло. Я мав незабаром повертатися в Гоґвортс, тому сказав їм, їм обом, прямо у вічі, отак, як оце зараз стою перед тобою, – Еберфорс подивився на Гаррі, і не треба було багатої уяви, щоб побачити його в образі підлітка, затятого й сердитого, котрий наважився протистояти старшому братові. – Я сказав йому, щоб він покинув свої плани. Її не можна перевозити, сказав я йому, вона не в тому стані, ти її не потягнеш з собою туди, де ти зібрався виголошувати свої хитромудрі тиради і набирати послідовників. Йому це не сподобалося, – вів далі Еберфорс, і очі його на мить сховалися, бо відблиски вогню з каміна впали на скельця окулярів і вони знов побіліли й неначе осліпли. – Ґріндельвальд, той взагалі цього не сприйняв. Він розізлився. Сказав мені, який я дурень, якщо намагаюся зупинити його і мого геніального брата... невже я не розумію, що моїй бідолашній сестрі не треба буде ховатися, коли вони змінять цей світ, дозволять чаклунам вийти зі схованок і вкажуть маґлам належне їм місце?

– Спалахнула суперечка... і я схопив свою чарівну паличку, а він – свою, і цей найкращий братів друг вразив мене закляттям «Круціатус»... Албус намагався йому завадити, і ось ми вже билися всі втрьох. Спалахи світла і стрілянина рознервували її, вона не витримала...

Еберфорс зблід, як полотно, наче йому завдали смертельної рани.

– ...думаю, вона хотіла допомогти, але не тямила, що робить, і я не знаю, хто з нас винен, бо це міг зробити будь-хто... але вона була мертва.

На останніх словах його голос зірвався, і він впав у крісло. У Герміони лице блищало від сліз, а Рон сидів не менш блідий, ніж сам Еберфорс. Гаррі не відчував нічого, крім відрази. Краще б він цього не чув, краще вимів би це з голови.

– Мені так... мені так жаль, – прошепотіла Герміона.

– Відійшла, – прохрипів Еберфорс. – Назавжди відійшла.

Він витер рукавом носа й прокашлявся.

– Ґріндельвальд, звісно, втік. Він і так уже мав недобру славу у своїй країні, і не хотів, щоб Аріану теж записали на його рахунок. А в Албуса були тепер розв’язані руки. Він був вільний від тягаря рідної сестри, вільний, щоб стати найвидатнішим чаклуном...

– Він ніколи не був вільний, – перебив його Гаррі.

– Тобто? – здивувався Еберфорс.

– Ніколи, – повторив Гаррі. – У той вечір, коли ваш брат загинув, він випив зілля, що довело його до безумства. Він почав кричати, благати когось невидимого. «Не зашкодь їм, прошу... краще мені завдай болю».

Рон і Герміона не зводили з Гаррі очей. Він досі не розповідав деталей того, що діялось на острівці посеред озера. Події, що сталися після їхнього з Дамблдором повернення у Гоґвортс, цілком затьмарили все попереднє.

– Він думав, що знов опинився у минулому – з вами і з Ґріндельвальдом, я знаю, – сказав Гаррі, пригадуючи, як ридав і благав пощади Дамблдор. – Він думав, що бачить, як Ґріндельвальд калічить вас і Аріану... це були для нього страшні муки, якби ви побачили його тоді, то ніколи б не казали, що він був вільний.

Еберфорс розглядав свої жилаві руки й наче нічого не чув. Після довгої мовчанки сказав:

– Звідки ти можеш знати, Поттере, що ти його цікавив більше, ніж «загальне благо»? Як ти знаєш, що він би не пожертвував тобою так само легко, як і сестричкою?

Наче уламок криги пронизав серце Гаррі.

– Я в це не вірю. Дамблдор любив Гаррі, – сказала Герміона.

– Чого ж він тоді не порадив йому заховатися? – відрізав Еберфорс. – Чого ж не підказав, як урятуватись, як вижити?

– Бо іноді, – відповів Гаррі, перш ніж Герміона зібралася з думками, – треба думати про щось більше, ніж власна безпека! Іноді потрібно думати про загальне благо! Бо це війна!

– Тобі ж тільки сімнадцять, хлопче!

– Я повнолітній і боротимусь далі, навіть якщо ви здалися!

– Хто сказав, що я здався?

– «Ордену Фенікса немає», – повторив його слова Гаррі. – «Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе».

– Я не кажу, що мені це подобається, але це правда!

– Ні, неправда, – заперечив Гаррі. – Ваш брат знав, як знищити Відомо-Кого, і передав це знання мені. Я не зупинюся, поки не переможу... або не помру. Не думайте, ніби я не знаю, чим це все може закінчитись. Я вже багато років це знаю.

Він очікував, що Еберфорс почне глузувати чи сперечатися, але той промовчав, хіба що спохмурнів ще дужче.

– Нам треба потрапити в Гоґвортс, – знову повторив Гаррі. – Якщо ви не можете нам допомогти, то ми дочекаємося світанку, дамо вам спокій і самі знайдемо вихід. Але якщо ви можете допомогти... то зараз непогана нагода про це сказати.

Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.

– Ти знаєш, що робити, – сказав він.

Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів – за край рами – ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.

– Е-е... що?.. – почав було Рон.

– Туди зараз веде лише один шлях, – пояснив Еберфорс. – Усі старі таємні переходи зараз перекрито з обох боків, дементори стоять на всіх мурах, а в самій школі, як я знаю зі своїх джерел, ходять патрулі. Школу ще ніколи так потужно не охороняли. Не знаю, як ви собі думаєте щось зробити, потрапивши всередину, коли Снейп – директор, а та парочка Керроу – його заступники?.. Втім, вам видніше. Ви ж кажете, що готові вмерти.

– Ой, що це?.. – насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.

Наприкінці намальованого тунелю знову з’явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама – з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом – з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув:

– Я знав, що ти прийдеш! Я знав це, Гаррі!