Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 83 (всего у книги 206 страниц)

– Геґрідові вибухозаді скрути! – прошипів він. – Велетенські! Ледве від них вирвався!

Він потрусив головою й пірнув у наступний коридор. Прагнучи опинитись якнайдалі від скрутів, Гаррі знову заквапився. І тільки-но звернув за ріг, як побачив...

Просто на нього насувався дементор.

Майже чотирьохметровий, зі схованим під каптуром обличчям, він простягав перед собою зотлілі, вкриті струпами руки й наосліп брів уперед. Гаррі чув його хрипке дихання. Його огорнув липкий холод, та він знав, що робити...

Гаррі зосередився на найщасливіших думках і уявив, як вибереться з лабіринту і святкуватиме це з Роном та Герміоною. Тоді підняв чарівну паличку і закричав:

– Експекто патронум!

Сріблястий олень виринув з кінчика чарівної палички й помчав назустріч дементорові. Той позадкував, наступив на власну мантію і ледь не впав... Гаррі ще ніколи не бачив, щоб дементор спотикався.

– Зачекай! – закричав він і побіг за своїм патронусом, – та ти ж ховчик! Рідікулюс!

Почувся голосний тріск, і ховчик вибухнув. Від нього лишилася тільки хмарка диму. Сріблястий олень зник з поля зору. Гаррі волів би, щоб той залишився, адже таке товариство йому б не завадило... Швидко і якомога тихіше він пішов далі вперед, уважно прислухаючись і високо тримаючи чарівну паличку.

Ліворуч... праворуч... знову ліворуч... двічі він заходив у глухі кути. Знову застосувавши закляття чотирьох напрямків, зрозумів, що зайшов занадто далеко на схід. Гаррі розвернувся, повернув направо й побачив попереду дивний золотавий туман.

Він сторожко підійшов і освітив туман чарівною паличкою. Це напевно були якісь чари. Можливо, їх можна буде знешкодити вибухом.

– Редукто! – промовив Гаррі.

Закляття пролетіло крізь туман, не завдавши йому шкоди. Авжеж, вибухове закляття діяло тільки на тверді тіла. Цікаво, що буде, якщо він пройде крізь туман? Варто спробувати чи краще повернути назад?

Він усе ще вагався, коли тишу раптом розітнув голосний крик.

– Флер? – покликав Гаррі.

Ніхто не відповів. Гаррі роззирнувся навколо. Що з нею сталося? Її крик долинув звідкись спереду. Гаррі набрав у легені повітря й побіг крізь зачарований туман.

Світ перевернувся догори дриґом. Гаррі звисав униз головою над бездонним небом, окуляри гойдалися на носі, ризикуючи впасти вниз. Довелося притиснути їх до перенісся. Зляканому Гаррі здалося, що його ноги приклеєні до трави, яка перетворилася на стелю. Знизу простягалося безмежне небо, поцятковане зірками. Здавалося, що, коли поворушити ногою – відірвешся від землі й полетиш донизу.

Думай, наказав він сам собі, відчуваючи, як кров припливає до голови, думай...

Та жодне відоме йому закляття не підходило, щоб повернути перевернуті землю й небо на місце. Чи наважиться він ворухнути ногою? Гаррі чув, як кров шумить у вухах. Варіантів було два: або спробувати ворухнутися, або вистрілити червоними іскрами – і тоді його визволять, але дискваліфікують.

Він заплющив очі, щоб не бачити під собою безмежного простору, і відірвав ногу від порослої травою стелі.

Тієї ж миті усе стало на свої місця. Гаррі гепнувся коліньми на благословенно тверду землю. Його огорнула хвилинна слабкість. Він глибоко вдихнув, тоді підвівся і поспішив уперед, озираючись через плече на золотавий туман, що невинно мерехтів у місячному сяйві.

Він зупинився на перехресті двох коридорів і роззирнувся, шукаючи слідів Флер. Він не сумнівався, що чув саме її крик. Цікаво, кого вона зустріла? І що з нею? Гаррі не помітив червоних іскор, але що це могло означати? Що вона виплуталася з халепи, чи, навпаки, так заплуталася, що навіть чарівної палички не встигла витягти? Гаррі повернув праворуч. Його переповнювали тривожні передчуття... та водночас він не міг позбутися думки: на одного чемпіона менше...

Кубок був уже десь близько, і схоже було, що Флер зійшла з дистанції. А він зайшов уже так далеко! Що, як він виграє? Уперше після того, як став чемпіоном, Гаррі уявив себе перед усією школою з Тричаклунський кубком...

Десять хвилин поспіль він натикався на глухі кути. Двічі звертав у тому самому неправильному напрямку. Врешті знайшов нову стежку, по якій і пішов. Від миготливого світла чарівної палички його тінь на стіні живоплоту дрижала й перекошувалася. А завернувши за ріг, він наткнувся на вибухозадого скрута.

Седрик казав правду – скрут був величезний. Завдовжки метрів зо три, він більше скидався на велетенського скорпіона. Довге жало нависало над його спиною. Грубий панцир скрута виблискував у світлі чарівної палички, яку Гаррі націлив на чудовисько.

– Закляктус!

Закляття вдарило об панцир і відбилося рикошетом. Гаррі вчасно пригнувся, але відчув запах смаленого волосся – вибух пройшов над самісінькою маківкою голови. Потвора знову вистрелила задньою частиною і посунула на Гаррі.

– Імпедімента! – закричав Гаррі. Закляття знову вдарило об панцир і знову зрикошетило. Гаррі відступив пару кроків назад, спіткнувся і впав.

– ІМПЕДІМЕНТА!!!

На відстані кількох сантиметрів від Гаррі скрут нарешті завмер – Гаррі вдалося влучити в його м'ясистий, не вкритий панциром живіт. Важко дихаючи, він відштовхнув тварюку від себе й кинувся у протилежний бік – стримувальне закляття діяло тимчасово, скрут будь-якої миті міг знову отямитися.

Гаррі повернув ліворуч – і забіг у глухий кут. Праворуч – те ж саме. Мусив спинитися. Серце шалено гупало. Він знову застосував закляття чотирьох напрямків – довелося повернути назад і вибрати шлях, що вів на північний захід.

Кілька хвилин він біг цим коридором і несподівано почув, як за живоплотом, у паралельному коридорі, теж хтось біжить. Це змусило Гаррі зупинитися.

– Що ти робиш? – почувся Седриків голос. – Що за дурню ти надумав?

І тоді до Гаррі долинув голос Крума:

– Круціо!

Повітря наповнилося Седриковим криком. Вражений жахом, Гаррі помчав своїм коридором, намагаючись знайти прохід у Седриків. Не знайшовши, він знову спробував вибухове закляття. Це не дуже допомогло, та все ж пропалило в живоплоті маленький отвір. Гаррі просунув у нього ногу й почав щосили ламати товсті гілки й трощити густі пагони ожини. Нарешті він таки протиснувся. Поглянув праворуч і побачив Седрика, що звивався й корчився по землі. Над ним стояв Крум.

Гаррі метнувся вперед і спрямував паличку на Крума. Той кинувся тікати.

– Закляктус! – загорлав Гаррі.

Закляття вдарило Крума у спину. Він завмер і повалився лицем у траву. Гаррі нахилився до Седрика. Той уже перестав корчитися й лежав, важко відсапуючись і затуляючи лице долонями.

– Як ти почуваєшся? – спитав Гаррі і схопив Седрика за руки.

– Нормально, – задихаючись, відповів Седрик. – Уже нормально... Аж не віриться... Він підкрався до мене ззаду... Я його почув, обернувся, а він націлив на мене чарівну паличку...

Седрик підвівся. Він і досі тремтів. Вони з Гаррі глянули на Крума.

– Не розумію... Я думав, що він непоганий, – сказав Гаррі, не зводячи з Крума очей.

– Я теж, – кивнув Седрик.

– Ти чув, як кричала Флер? – спитав Гаррі.

– Еге, – відповів Седрик. – Думаєш, Крум і до неї дістався?

– Не знаю, – задумливо проказав Гаррі.

– Залишимо його тут? – пробурмотів Седрик.

– Ні, – сказав Гаррі. – Думаю, треба вистрілити червоними іскрами. Хтось прийде і забере... бо інакше його зжере скрут.

– Він це заслужив, – буркнув Седрик, але підняв чарівну паличку і вистрілив з неї дощем червоних іскор, які зависли вгорі над Крумом, означивши місце, де він лежав.

Гаррі з Седриком ще кілька хвилин стояли в темряві й чекали. Потім Седрик сказав:

– Думаю, нам треба йти далі...

– Що? – не зрозумів спочатку Гаррі. – А... так... добре...

Це була дивна мить. Щойно вони обидва об'єдналися проти Крума, але тепер зненацька усвідомили, що насправді вони – суперники. Мовчки дійшли до кінця коридору, де Гаррі повернув ліворуч, а Седрик – праворуч. Невдовзі його кроки завмерли вдалині.

Гаррі продовжив свій шлях, час від часу застосовуючи закляття чотирьох напрямків. Центр лабіринту був тепер між ним і Седриком. Його прагнення здобути Кубок стало ще палкішим. Гаррі ніяк не міг повірити в те, що зробив Крум. Використання непрощенних заклять на людині, до того ж – на товаришеві, за словами Муді, означало пожиттєве ув'язнення в Азкабані. Невже Крум аж настільки прагнув Кубка... Гаррі побіг іще швидше.

Глухі кути траплялися йому дедалі частіше. Темрява ставала щораз непрогляднішою, і це додало Гаррі впевненості, що він майже в центрі лабіринту. І тоді, йдучи довгим прямим коридором, він зауважив якийсь рух. Світло чарівної палички відкрило його очам незвичне створіння, котре траплялося йому хіба що на сторінках «Жахливої книги жахіть».

То був сфінкс – істота з тілом величезного лева, могутніми пазуристими лапами та довгим жовтуватим хвостом, що закінчувався рудою китицею. Зате голову істота мала жіночу. І ця голова дивилася на Гаррі розкосими, мигдалеподібними очима. Він підняв чарівну паличку, вичікуючи. Істота не збиралася нападати, проте походжала коридором, загороджуючи прохід.

Раптом вона заговорила. Голос у неї був глибокий і хрипкий:

– Ти дуже близький до мети. Найкоротший шлях – повз мене.

– То... то ти мене пропустиш? Будь ласка... – попросив Гаррі, наперед знаючи відповідь.

– Ні, – сказала вона, й далі походжаючи. – Не пропущу, доки не відгадаєш моєї загадки. Відгадаєш з першого разу – і шлях вільний. Помилишся – я нападу. Якщо промовчиш – я дозволю тобі відступити неушкодженому.

У Гаррі всередині все перевернулося. Загадки добре розгадувала Герміона, а йому це вдавалося не дуже. Він зважив свої шанси. Якщо загадка буде заскладна – він промовчить, відступить і спробує знайти інший шлях до центру.

– Я згоден, – кивнув Гаррі – Можна почути загадку?

Істота сіла на задні лапи просто посеред коридору й продекламувала:

 
Подумай, чи мають словесні зв'язки
балетна фігура і помах руки.
А далі – напружуй думки молоді -
середину звука здобудь... А тоді,
вкажи – щоб скінчилася загадка ця -
кінець у початку й початок кінця.
Якщо все складеш, то зумієш вгадати,
кого не хотів би ти поцілувати.
 

Гаррі мовчки витріщився на сфінкса.

– А можна ще раз?.. Тільки повільніше... – невпевнено попросив він.

Жінка-сфінкс посміхнулася і повторила вірш.

– Усі підказки зводяться до істоти, яку мені не хотілося б цілувати? – спитав Гаррі.

На обличчі сфінкса з'явився загадковий усміх. Гаррі сприйняв його як ствердну відповідь. Тоді напружив мозок. Існувало чимало істот, котрих йому не хотілося б цілувати. Спершу він подумав про вибухозадих скрутів – але зрозумів, що не все так просто. Треба було помізкувати над підказками...

– Балетна фігура і помах руки, – пробурмотів Гаррі, – який у цьому словесний зв'язок? Прощання?.. Ні, це ще не відповідь!.. Я знаю лише одну балетну фігуру – «па». А помах руки – може, «па-па»?.. Я повернуся до цієї підказки пізніше... Можна наступну?

Вона повторила наступні два рядки.

– Здобути середину звуку? – тихо повторив Гаррі. – Як це? Може, якось заспівати?.. Звук... Його середина... Може, «у», може, «ву»?.. Повтори, будь ласка, останню підказку!

Жінка-сфінкс проказала останні рядки.

– «Кінець у початку й початок кінця...» – мовив Гаррі. – Якась абракадабра... Якого початку? Якого кінця?.. Початок – кінець... Кінець у початку – «к»? Початок кінця – також «к»?..

Істота знову лише всміхнулася.

– ...ук... вук... – складав відгадки Гаррі, вже й сам походжаючи туди-сюди. – Кого б я не хотів цілувати?.. Па-ву-к... Павука!

Жінка-сфінкс широко всміхнулася. Тоді звелася, випростала передні лапи й відступила вбік.

– Дякую! – вигукнув Гаррі і, вражений власною кмітливістю, кинувся по коридору вперед.

Він уже мав би бути близько, вже от-от... Чарівна паличка показувала, що він іде точно за курсом. Якщо на шляху не трапиться нічого жахливого, то він матиме всі шанси...

Попереду знову виринуло кілька різних коридорів.

– Скеруй мене! – прошепотів він до чарівної палички. Та описала коло і вказала праворуч. Він кинувся бігти цим коридором і незабаром побачив попереду світло.

Тричаклунський кубок мерехтів на постаменті не далі, ніж за сто метрів. Гаррі побіг швидше, та раптом з коридору попереду вискочила якась темна постать, яка теж помчала туди.

Седрик зібрався дістатися до Кубка першим. Він біг так швидко, що Гаррі зрозумів – йому не наздогнати Седрика, котрий до того ж був вищий і мав набагато довші ноги.

І раптом зліва над живоплотом Гаррі помітив щось велетенське. Воно швидко рухалося коридором, що перетинався з його власним, і Седрик от-от мав з ним зіткнутися. Та Седрик не зауважив небезпеки, адже його очі були прикуті до Кубка.

– Седрику! – закричав Гаррі. – Зліва!

Седрик глянув ліворуч і саме вчасно відхилився від зіткнення з перешкодою, але, поспішаючи, спіткнувся і чарівна паличка вилетіла йому з руки. Назустріч Седрикові сунув велетенський павук.

– Закляктус! – знову закричав Гаррі. Закляття вдарило павука по здоровенному волохатому чорному тілу, але подіяло не сильніше, ніж камінь. Павук хитнувся, побачив Гаррі й посунув на нього.

– Закляктус! Імпедімента! Закляктус!

Та це не допомагало. Або павук був дуже великий, або дуже магічний, але закляття його лише дратували. Переляканий Гаррі встиг помітити вісім блискучих чорних очей і гострі, мов бритва, клешні, перед тим, як монстр навис над ним.

Передні лапи чудовиська підняли Гаррі в повітря. Шалено борсаючись, він намагався вирватися. Клешня наблизилася до його ноги – і наступної миті Гаррі пройняв пекучий біль. Він чув, як Седрик теж волає «Закляктус!»-таце не діяло. Тоді Гаррі, не чекаючи, поки клешні павука розкриються, підняв чарівну паличку і закричав:

– Експеліармус!

Це подіяло – роззброювальне закляття змусило павука випустити Гаррі. Та це означало, що бідолаха гепнувся на землю з майже чотириметрової висоти просто на ушкоджену ногу. Не гаючи часу, він націлився павукові в живіт, точнісінько так, як уже вчинив зі скрутом, і закричав «Закляктус!» одночасно із Седриком.

Два з'єднані закляття зробили те, що не подужало зробити одне. Павук повалився на бік, придушивши тілом найближчу стіну живоплоту. Клубок його волохатих ніг загородив прохід.

– Гаррі! – почувся Седриків крик. – Ти цілий? Він упав на тебе?

– Ні, – відповів Гаррі, віддихуючись. Поглянув на ушкоджену ногу. З неї текла кров. На пошматованій мантії виднілися сліди густого, клейкого слизу з павукових клешень. Гаррі спробував підвестися, але нога дрижала й не хотіла його тримати. Він сперся на живопліт, хапаючи ротом повітря й озираючись.

Седрик стояв за кілька кроків від Тричаклунського кубка, що блищав за його спиною.

– Візьми його, – знесилено промовив Гаррі до Седрика. – Візьми. Ти ж уже там.

Та Седрик не ворухнувся. Він стояв і не зводив з Гаррі очей. Тоді обернувся й поглянув на Кубок. У золотистому сяйві Гаррі помітив сумний вираз на його обличчі. Седрик знову повернувся до Гаррі, який тримався рукою за живопліт.

Седрик глибоко вдихнув.

– Забирай ти. Ти повинен виграти. Ти мене двічі врятував.

– Це неправильно, – заперечив Гаррі. Він відчув злість. Нога нестерпно боліла. Після боротьби з павуком боліло все тіло. І після всіх оцих зусиль Седрик його переміг – так само, як і тоді, коли запросив Чо на бал. – Хто доторкнеться до Кубка першим, той здобуде всі очки. Це будеш ти. Кажу тобі, з такою ногою мені перемога не світить.

Седрик підійшов на кілька кроків ближче до оглушеного павука – і далі від Кубка. Він похитав головою і сказав:

– Ні.

– Не корч із себе лицаря! – роздратовано крикнув Гаррі. – Забирай Кубок і все. А тоді вийдемо з лабіринту.

Седрик дивився, як Гаррі намагається стояти твердіше, тримаючись за гілки.

– Ти сказав мені про драконів, – промовив Седрик. – Я б не пройшов першого завдання, якби ти не сказав, що там буде.

– Мені тоді теж допомогли, – відрізав Гаррі, намагаючись мантією витерти кров з ноги. – А ти допоміг з яйцем – ми квити.

– З яйцем мені теж допомогли, – зізнався Седрик.

– Так чи так – ми квити, – сказав Гаррі, обережно намагаючись стати на ногу. Вона не переставала тремтіти. Вочевидь, коли павук його випустив, Гаррі розтяг сухожилля.

– І на другому завданні ти мав здобути більше очок, – вперто правив своєї Седрик. – Ти залишився, щоб урятувати всіх заручників. Я теж мав би так зробити.

– Просто я виявився єдиним дурником, котрий всерйоз сприйняв ту пісню! – з гіркотою сказав Гаррі. – Та бери нарешті той Кубок!

– Ні, – мовив Седрик.

Він переліз через сплутані павукові лапи й зупинився біля Гаррі. Седрик не жартував. Він відмовлявся від такої слави, на яку Гафелпаф не здобувався багато століть.

– Іди, – сказав Седрик. Було схоже, що такий вчинок вартував йому всієї його рішучості. Однак його обличчя мало впевнений вираз, руки були схрещені на грудях – Седрик більше не вагався.

Гаррі переводив погляд з Седрика на Кубок. На одну мить він уявив, як виходить з лабіринту з Кубком у руках. Побачив, як тримає його високо над головою, чув ревіння натовпу, бачив обличчя Чо, яке сяяло від захвату... І раптом прекрасна картинка розтанула, він знову опинився перед похмурим і впертим Седриком.

– Ми обидва, – сказав Гаррі.

– Що?

– Ми доторкнемося до нього одночасно. Все одно це перемога Гоґвортсу. У нас рівна кількість очок.

Седрик глянув на Гаррі й опустив руки.

– Ти... Ти впевнений?

– Так, – кивнув Гаррі. – Так... Ми ж допомагали один одному, правда? Ми обидва сюди дісталися. Давай просто візьмемо Кубок разом.

Якусь мить Седрик, здавалося, не міг повірити власним вухам. І тоді його губи розтяглися в широкій усмішці.

– Давай, – сказав він. – Ходімо.

Він узяв Гаррі під руку й допоміг дошкутильгати до постаменту, на якому стояв Кубок. Зупинившись перед ним, обидва простягли руки до блискучих вушок Кубка.

– На рахунок три, добре? – сказав Гаррі. – Раз... два... три!

Хлопці схопилися за вушка.

І раптом Гаррі відчув різкий поштовх у живіт. Ноги відірвалися від землі. Він не міг розтулити кулак, щоб відпустити Кубок. А той тягнув його разом із Седриком уперед, крізь завивання вітру і барвистий вир.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ -
Кістка, плоть і кров

Гаррі відчув, як його ноги вдарилися об землю. Ушкоджена нога не втримала тіла, й він упав. Рука нарешті відірвалася від Тричаклунського кубка. Гаррі підвів голову:

– Де ми? – спитав він.

Седрик похитав головою. Тоді підвівся і допоміг звестися на ноги Гаррі. Обидва роззирнулися довкола.

Вони опинилися далеко від Гоґвортсу – на багато кілометрів далі, можливо навіть – на сотні кілометрів, бо від гір, які оточували замок, не залишилося й сліду. Натомість хлопці стояли посеред темного й занедбаного цвинтаря. За великим тисовим деревом праворуч від них вимальовувалися обриси невеличкої церковці. З лівого боку височів пагорб. Гаррі помітив силует гарного старого будинку на схилі.

Седрик глянув на Тричаклунський кубок і перевів погляд на Гаррі.

– Тобі хтось колись казав, що цей Кубок – летиключ? – спитав він.

– Ні, – відповів Гаррі, оглядаючи цвинтар – тихий і трохи моторошний. – Це теж входить у завдання?

– Не знаю, – Седрик трохи нервувався. – Витягаємо чарівні палички, чи як?

– Давай, – погодився Гаррі, радий, що Седрик прийняв це рішення швидше за нього.

Хлопці витягли палички. Гаррі не переставав роззиратися. У нього знову з'явилося дивне відчуття, ніби за ними стежать.

– Хтось іде, – раптом сказав він.

Напружено вдивляючись у темряву, вони помітили постать, що наближалася до них поміж могил. Гаррі не розрізняв обличчя, але, судячи з усього, невідомий щось ніс. Він був невисокий на зріст, у плащі з каптуром, що затуляв обличчя. Коли постать опинилася вже зовсім близько, за кілька кроків від них, Гаррі роздивився, що на руках у прибулого була, здається, дитина... хоча, можливо, то був просто якийсь згорток.

Гаррі опустив чарівну паличку й глянув на Седрика. Той відповів запитальним поглядом і обидва знову повернули голови до постаті, що наближалася.

Невідомий зупинився біля високого мармурового надгробка метрів за два від хлопців і кілька секунд на них дивився.

І раптом – абсолютно несподівано – Гаррін шрам мовби вибухнув болем. Таких жахливих мук йому не доводилося зазнавати ніколи в житті. Він затулив обличчя руками. Чарівна паличка вислизнула з пальців. Коліна підігнулися. Гаррі впав на землю, нічого не бачачи. Голова мало не розколювалася.

Звідкілясь іздалеку з височини, долинув високий холодний голос:

– Убий зайвого!

Почувся свистячий звук, і другий голос проскрипів:

– Авада Кедавра!

Навіть крізь заплющені повіки Гаррі побачив вибух зеленого світла й почув, як поруч з ним на землю впало щось важке. Біль у шрамі сягнув найвищої напруги. Гаррі виблював, і тоді муки почали слабшати. Заздалегідь наляканий тим, що побачить, він розплющив очі, хоч вони й пекли невимовно.

Поруч на землі лежав розпластаний Седрик. Він був мертвий.

Якусь мить, що здалася Гаррі вічністю, він дивився Седрикові в обличчя, в розплющені сірі очі, порожні, без жодних відчуттів – як вікна покинутого будинку, дивився на його напіврозкритий, наче з подиву, рот. І перш ніж оторопілий Гаррі встиг усвідомити побачене, перш ніж відчув що-небудь, крім невіри у власні відчуття, якась сила поставила його на ноги.

Низький чоловічок у плащі поклав на землю свій згорток, засвітив чарівну паличку й потягнув Гаррі до мармурового надгробка. Перед тим, як його було силоміць приперто до мармуру, Гаррі встиг у світлі чарівної палички помітити напис: ТОМ РЕДЛ.

Чоловічок у плащі вичаклував навколо Гаррі тугі мотузки, які прив'язували його – від шиї до кісточок – до надмогильного каменя. З-під каптура долинало уривчасте дихання. Гаррі запручався, але чоловічок його вдарив – рукою, на котрій бракувало пальця. Перед ним стояв Червохвіст.

– Ти! – видихнув Гаррі.

Та Червохвіст, що саме закінчив прив'язувати, не відповів. Він перевіряв надійність мотузок, тремтячими пальцями обмацував вузли. Переконавшись, що Гаррі прив'язаний так міцно, що й ворухнутися не може, Червохвіст витяг з плаща клапоть чорної тканини й грубо заткнув Гаррі рота. Не промовивши ні слова, розвернувся й поспішив геть. Гаррі навіть писнути не міг, не міг побачити, куди пішов Червохвіст, не міг повернути голови, щоб поглянути за камінь. Міг дивитися лише прямо перед собою.

Седрикове тіло лежало метрів за шість. Трохи далі від нього у світлі зірок виблискував Тричаклунський кубок. Гарріна чарівна паличка лежала на землі біля його ніг. Згорток шмаття, про який Гаррі спершу подумав, що то дитина, також лежав недалечко від могили. Здавалося, що він ворушиться. Дивлячись на нього, Гаррі відчув, як його шрам знову починає пекти... і раптом зрозумів, що йому геть не хочеться бачити того, що загорнуте в це шмаття... він нізащо не хотів би, щоб згорток розкрився...

Звідкілясь знизу долинув скрадливий шелест. Велетенська змія, м'яко розтинаючи траву, повзала довкола надмогильного каменя, до якого він був прив'язаний. Знову почулося часте й хрипке дихання Червохвоста. Судячи зі звуків, він тягнув щось важке. Виявилося, що то був кам'яний казан, наповнений, начебто, водою – Гаррі чув, як вона розхлюпується. Такого велетенського казана Гаррі ще не доводилося бачити – у ньому спокійнісінько міг вміститися дорослий чолов'яга.

Загорнута в шмаття річ почала смикатися наполегливіше, мовби силкувалася звільнитись. Червохвіст вовтузився біля казана зі своєю чарівною паличкою. За якусь секунду з-під казана почулося потріскування полум'я. Змія відповзла кудись у темряву.

Рідина в казані нагрілася дуже швидко. Вона почала не лише кипіти, а ще й, наче полум'я, вистрілювати вогняними іскрами. Дим усе густішав і розповзався по цвинтарю. Згорток засмикався ще дужче і Гаррі знову почув високий холодний голос:

– Швидше!

Поверхня води аж палала від іскор, наче інкрустована діамантами.

– Усе готово, пане.

– Давай... – проказав холодний голос.

Червохвіст розгорнув шмаття, витяг те, що було всередині, – і Гаррі несамовито закричав. Проте його крик застряг у ганчірці, яка затикала йому рота.

Виглядало все так, ніби Червохвіст спіткнувся об камінь і вивернув з-під нього щось потворне, слизьке й сліпе – але гірше, у сто разів гірше. Те, що приніс Червохвіст, було схоже на скручене людське немовля – однак нічого віддаленішого своїм виглядом від дитини Гаррі не бачив зроду. Та істота була безволоса, але вкрита лускою, темна, червонувато-чорна, наче оголена плоть без шкіри. Руки й ноги були тонкі і кволі, обличчя – жодне немовля на світі не мало такого обличчя – було плескате, схоже на зміїне, з палаючими червоними очима.

Створіння здавалося геть безпорадним. Воно звело свої жалюгідні рученята, схопилося ними за Червохвостову шию, і той його підхопив. Каптур сповз йому з голови, і Гаррі побачив гидливість на блідому лиці Червохвоста, який ніс ту почвару до казана. На якусь мить зле пласке обличчя істоти освітилося іскрами, що танцювали на поверхні варива. Тоді Червохвіст опустив істоту в казан. Рідина зашипіла, й створіння занурилося. Гаррі почув, як немічне тільце неголосно вдарилося об кам'яне дно.

«Щоб воно втопилося, – подумав Гаррі. Шрам болів просто нестерпно. – Щоб воно втопилося».

Червохвіст заговорив. Його голос тремтів, здавалося, що його опанував смертельний жах. Чоловічок підняв чарівну паличку, заплющив очі й промовив:

– Батьківська кістко, без відома дана, ти відновиш свого сина!

Поверхня могили під ногами Гаррі тріснула. Нажаханий, він дивився, як з неї вгору знялася чимала хмара пороху і м'яко просипалася в казан. Діамантова поверхня води заплюскотіла й зашипіла, розсипала цілий сніп іскор і набрала яскравого отруйно-синього кольору.

Червохвіст заскиглив і витягнув з плаща довгий і тонкий срібний кинджал. Його голос зривався на скимління:

– Плоть – слуги – охоче віддана – ти – відродиш – свого пана.

Він витяг перед собою праву руку, на якій бракувало мізинця. Міцно схопивши кинджал лівою рукою, Червохвіст заніс його вгору.

Зрозумівши, що саме Червохвіст збирається робити, Гаррі міцно заплющився. Та він не міг не чути пронизливого вереску; що пронизав ніч і боляче пройшов крізь Гаррі, наче його теж ударили кинджалом. Він чув, як щось упало на землю, чув болісні стогони Червохвоста і неприємний сплеск у казані, в який щось кинули. Гаррі не міг розплющити очей... та червоне сяйво варива продиралося навіть крізь повіки.

Червохвіст задихався і скиглив від болю. Відчувши його сповнений муки віддих на своєму обличчі, Гаррі зрозумів, що Червохвіст стоїть просто перед ним.

– Кров ворога... забрана силою... ти воскресиш свого супротивника.

Міцно зв'язаний, Гаррі нічого не міг вдіяти. Поглянувши скоса додолу, намагаючись випручитися з мотузок, він побачив блискучий срібний кинджал, що тремтів у єдиній тепер руці Червохвоста. Гаррі відчув, як залізо увіп'ялось у його праву руку біля ліктя, і як по рукаві мантії тече кров. Червохвіст, що й далі стогнав від болю, намацав у себе в кишені скляну пляшечку і приклав її до рани на Гарріній руці, щоб туди накрапало трохи крові.

Тоді знову повернувся до казана і влив у нього ту кров. Рідина в казані миттю стала сліпучо-біла. Виконавши цю роботу, Червохвіст опустився на коліна поряд з казаном, тоді впав на бік і, стогнучи й виючи, почав пригортати до себе закривавлений обрубок руки.

Рідина в казані кипіла, вивергаючи снопи діамантових іскор. Вона була така сліпуча, що все інше навколо здавалося чорним. Нічого не відбувалося...

«Нехай воно потоне, – думав Гаррі, – Нехай щось піде неправильно...»

І раптом іскри, що летіли з варива, згасли. Велика хмара білої пари здійнялася з казана і закрила все довкола – так, що Гаррі вже не бачив ні Седрика, ні Червохвоста – нічого, крім випарів, завислих у повітрі...

«У них не вийшло, – думав він. – Воно потонуло... будь ласка... нехай воно виявиться мертвим...»

І тоді, охоплений крижаним жахом, Гаррі крізь туман побачив невиразну постать чоловіка, високого й кістлявого, що повільно підводилася з казана.

– Одягни мене, – долинув з-за парової завіси високий і холодний голос. Червохвіст, стогнучи й розтираючи свою покалічену руку, поповз до чорної мантії, що лежала на землі, тоді звівся на ноги й однією рукою накинув її на голову свого хазяїна.

Кістлявий чоловік вийшов з казана, не зводячи очей з Гаррі... Гаррі теж дивився на обличчя, яке протягом трьох останніх років являлося йому в страшних снах. Біліший за череп, з великими червоними очима, в яких блищала злість, з пласким зміїним носом, на якому виднілися вузькі щілини ніздрів...

Лорд Волдеморт відродився знову.