Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 156 (всего у книги 206 страниц)

Одна дівчина неохоче захихотіла. Гаррі глянув на неї. Вона зашарілася. Мелфой обминув Гаррі й пішов. Дівчата подріботіли за ним. Трійця завернула за ріг і зникла.

Гаррі завмер на місці, втупившись поглядом туди, де щойно були ці троє. Сказитися можна! Він і так уже ледве встигає на гру, але ж Мелфой явно кудись таємно скрадається, поки в школі нікого нема – найкращий для Гаррі момент з’ясувати, що ж робить Мелфой. Спливали секунди, а Гаррі стояв і дивився...

– Де ти був? – крикнула Джіні, коли Гаррі влетів у роздягальню. Уся команда була вже в формі й напоготові; відбивачі Кут і Пікс нервово постукували себе по ногах битками.

– Зустрів Мелфоя, – тихенько пояснив їй Гаррі, натягуючи через голову яскраво-червону форму.

– І що?

– І хотів з’ясувати, що він робить у замку з двома подружками, коли всі тут...

– Хіба це зараз має значення?

– Має, але я все одно вже не дізнаюся, – огризнувся Гаррі, схопив «Вогнеблискавку» й поправив окуляри. – Ну, вперед!

І не кажучи більше ні слова, подався на поле. Його зустріли оглушливий галас і гул. Віяв легенький вітерець; сліпучі спалахи яскравого сонця то тут, то там пронизували плямисті хмари.

– Складні умови! – підбадьорював команду Маклаґен. – Кут, Пікс, вам треба літати проти сонця, щоб вони вас погано бачили...

– Маклаґен, тут я капітан, тому замовкни і не вказуй, кому що робити, – сердито обірвав його Гаррі. – Займи своє місце у воротах!

Коли Маклаґен полетів, Гаррі глянув на Кута й Пікса.

– Старайтеся й справді літати проти сонця, – неохоче буркнув їм.

Він обмінявся потиском руки з гафелпафським капітаном, а після свистка мадам Гуч відштовхнувся й шугонув угору – вище за всіх гравців своєї команди, кружляючи над полем у пошуках снича. Якби він швидко його зловив, то ще встиг би повернутися до замку, схопити Карту Мародера і з’ясувати, що робить Мелфой...

– І ось квафел у Сміта з Гафелпафу, – мрійливий голос розлігся луною над стадіоном. – Сміт коментував гру минулого разу, і тоді Джіні Візлі влетіла просто в нього, мабуть, навмисне... принаймні так здавалося. Сміт дуже грубо коментував дії Ґрифіндору і тепер, мабуть, шкодує, що грає проти цієї команди... ой, дивіться, він впустив квафела, його підхопила Джіні, мені вона справді подобається – така приємна...

Гаррі зиркнув униз на коментаторське підвищення. Хто при здоровому глузді міг придумати, щоб гру коментувала Луна Лавґуд? Навіть з такої висоти не можна було не розпізнати це довге попелясте волосся й намисто з корків від маслопива... Поруч з Луною професорці Макґонеґел, здається, було незатишно, ніби вона засумнівалася в правильності такого свого призначення.

– ...та ось у неї забирає квафела здоровило з Гафелпафу, не пам’ятаю його прізвища, щось ніби Бібел... ні, Баґінс...

– Це Кедволодер! – голосно виправила Луну професорка Макґонеґел. На трибунах зареготали.

Гаррі роззирнувся за сничем; його ніде не було. За мить Кедволодер забив гол. Маклаґен напосівся на Джіні за те, що випустила з рук квафела, і в результаті не помітив, як червоний м’яч просвистів прямісінько над його правим вухом.

– Маклаґен, краще пильнуй за своїми обов’язками, а до інших не чіпляйся! – закричав Гаррі, перекрутившись у повітрі, щоб бачити воротаря.

– Ти сам подаєш поганий приклад! – огризнувся червоний і злий Маклаґен.

– І ось Гаррі Поттер сперечається зі своїм воротарем, – незворушно коментувала Луна, а гафелпафці й слизеринці на трибунах галасували й радісно тютюкали. – Навряд чи це йому поможе знайти снича, хоч, можливо, це такий хитрий трюк...

Сердито вилаявшись, Гаррі крутнувся й знову помчав над полем, пильнуючи, чи не з’явиться десь у небі крихітний золотий м’ячик з крильцями.

Джіні й Демелза забили кожна по голу, даючи змогу порадіти й погаласувати своїм уболівальникам, вирядженим у червоно-золотисті кольори. Тоді знову забив Кедволодер, зрівнявши рахунок, але Луна, здається, цього й не помітила; її явно не цікавили такі банальні речі, як рахунок; вона намагалася привернути увагу публіки до цікавої форми хмаринок чи до того, що Захаріас Сміт, якому досі не вдавалося заволодіти квафелом довше, ніж на одну хвилину, страждає на так звану «невдахолергію».

– 70 : 40 на користь Гафелпафу, – гримнула в Лунин мегафон професорка Макґонеґел.

– Уже? – неуважно перепитала Луна. – Ой, дивіться! Ґрифіндорський воротар упіймав битку одного з відбивачів.

Гаррі перекрутився в повітрі. І справді, Маклаґен невідомо чому вихопив у Пікса битку й показував, як треба вдарити бладжером Кедволодера, що саме наближався.

– Віддай йому битку й захищай ворота! – загорлав Гаррі, кидаючись до Маклаґена саме тоді, як той щосили влупив по бладжеру й промазав.

Засліплюючий нудотний біль... спалах світла... далекі крики... й падіння крізь довжелезний тунель...

Коли Гаррі отямився, він лежав у теплій затишній постелі й дивився на лампу, що кидала золотисте осяйне коло на затінену стелю. Насилу підняв голову. Ліворуч лежав хтось знайомий – у ластовинні, рудий...

– Чемно з твого боку – завітати в гості, – вишкірився Рон.

Гаррі кліпнув і роззирнувся. Авжеж: він у шкільній лікарні. Небо за вікном було темно-синє з малиновими пасмами. Матч закінчився, мабуть, багато годин тому... надія застукати Мелфоя на гарячому розвіялась. Голова в Гаррі була якось дивно важка; він підняв руку й намацав на ній цупкий тюрбан бинтів.

– Що сталося?

– Тріщина черепа, – пояснила мадам Помфрі, що підбігла й примусила його знову лягти на подушки. – Нічого страшного, я вже все залікувала, але ніч перебудеш тут. Ще кілька годин тобі не можна перенапружуватись.

– Я не хочу тут нидіти цілу ніч, – сердито заперечив Гаррі, сідаючи на ліжку й відкидаючи ковдру, – я мушу знайти й убити Маклаґена.

– Саме це я й мала на увазі, кажучи про «перенапруження», – уточнила мадам Помфрі, наполегливо вкладаючи хлопця в ліжко й погрозливо піднімаючи чарівну паличку. – Поттере, будеш тут, поки я тебе не випущу, інакше покличу директора.

Вона поспішила до свого кабінету, а сердитий Гаррі впав на подушки.

– Ти хоч знаєш, з яким рахунком ми продули? – запитав він крізь зуби у Рона.

– Та знаю, – вибачливо зітхнув Рон. – Остаточний рахунок 320 : 60.

– Класно, – люто прогарчав Гаррі. – Просто блискуче! Ох, доберуся я до Маклаґена...

– Не варто його чіпати, бо він величезний, як троль, – резонно заперечив Рон. – Я особисто вважаю, що треба на ньому випробувати оту Принцову штучку для нігтів на ногах. Крім того, поки ти звідси вийдеш, команда встигне нам’яти йому боки; вони не надто щасливі...

У Роновім голосі вчувалася погано прихована нотка радості; Гаррі не сумнівався, що Рона втішила така бездарна гра Маклаґена. Гаррі лежав, дивлячись на латочку світла на стелі. Його недавно «відреставрований» череп майже не болів, проте під бинтами здавався якимось розм’яклим.

– Я чув звідси коментар матчу, – сказав Рон, давлячись сміхом. – Сподіваюся, Луна тепер завжди коментуватиме... невдахолергія...

Але Гаррі ще був сердитий і гумору не сприймав, тож Ронове хихотіння незабаром стихло.

– Джіні тебе відвідувала, поки ти був непритомний, – сказав Рон після тривалої паузи, і уява Гаррі одразу розбуялася, створивши картину, в якій Джіні, ридаючи над його нерухомим тілом, зізнавалася, що глибоко ним зачарована, а Рон тим часом їх благословляв... – Вона казала, що ти ледве встиг на гру. Як це так? Ти ж вийшов звідси досить рано.

– О... – вирвалося в Гаррі, і тієї ж миті картина в його уяві розлетілася на друзки. – Просто я побачив Мелфоя, він кудись скрадався з двома дівчатами, які, здається, не хотіли з ним іти, і це вже вдруге він намагається не бути на стадіоні разом з усією школою. Минулу гру він теж пропустив, пам’ятаєш? – Гаррі зітхнув. – Краще б я простежив за ним, матч усе одно ганебно програли...

– Не мели дурниць, – урвав його Рон. – Ти не міг пропустити гру лише для того, щоб постежити за Мелфоєм! Ти ж капітан!

– Я хочу знати, що він задумав, – не вгавав Гаррі. – І не кажи, що я все це вигадую, особливо зараз, після тієї розмови між ним і Снейпом...

– Я й не казав, що ти вигадуєш, – заперечив Рон, спираючись на ліктя й насуплено дивлячись на Гаррі, – але немає такого правила, що задумувати змови тут може лише одна-єдина людина! Гаррі, у тебе вже манька якась через того Мелфоя. Як можна думати про те, щоб пропускати гру лише задля стеження за ним!..

– Я хочу застукати його на гарячому! – роздратовано крикнув Гаррі. – Де він буває тоді, коли зникає з карти?

– Не знаю... може, в Гоґсміді? – припустив, позіхаючи, Рон.

– Я ні разу не бачив його на карті в жодному з таємних переходів замку. Крім того, за ними зараз посилено стежать.

– Тоді і я не знаю, – стенув плечима Рон.

Запанувала мовчанка. Гаррі дивився на коло від світла лампи вгорі й міркував...

Якби ж то він мав можливості Руфуса Скрімджера! Він би тоді поставив когось стежити за Мелфоєм, але, на жаль, Гаррі не мав у своєму розпорядженні цілої служби аврорів... він подумав, чи не влаштувати щось подібне з допомогою ДА... але ж тоді учням доведеться пропускати уроки; а в більшості й так уже напружені розклади...

З Ронового ліжка долинуло розкотисте хропіння. За якийсь час зі свого кабінету вийшла мадам Помфрі, цього разу вже у важкому домашньому халаті. Найлегше було прикинутися сплячим; Гаррі перевернувся на бік, прислухаючись, як від помахів її чарівної палички зсуваються штори. Лампи погасли, лікарка повернулася до свого кабінету; він почув, як зачинилися за нею двері, і зрозумів, що вона вже лягла спати.

Це вже втретє, міркував у темряві Гаррі, він потрапляє до шкільної лікарні через квідичні травми. Раз він упав з мітли, бо навколо поля зібралися дементори, а перед тим йому видалив з руки кістки невиліковно бездарний професор Локарт... це була найважча його травма... він пригадав лютий біль, ще б пак – тоді за одну ніч довелося відростити в руці усі кістки, і ці муки аж ніяк не полегшив візит несподіваного відвідувача, що з’явився серед...

Гаррі сів на ліжку, серце в нього закалатало, тюрбан з бинтів збився набакир. Нарешті він знайшов вихід із ситуації: таки існувала можливість простежити за Мелфоєм... Як він міг забути! Чому не подумав раніше?

Але питання полягало в тому, як його викликати? Що треба зробити?

Тихенько й невпевнено Гаррі проказав у темряві:

– Крічер?

Щось голосно ляснуло й тиху палату заповнило якесь шарудіння й писк. Рон зойкнув і прокинувся.

– Що тут?..

Гаррі поспіхом скерував чарівну паличку на двері кабінету мадам Помфрі й пробурмотів: «Глушилято!», щоб вона сюди не прибігла. Тоді підсунувся до краю ліжка, щоб краще роздивитися, що там, власне, діялося.

Два ельфи-домовики борюкалися, вовтузячись на підлозі – один у кількох вовняних шапочках та бурячковому светрі, що давно вже збігся, а другий – у брудній старій ганчірці на стегнах. Тоді знову щось голосно бабахнуло – і просто з повітря над ельфами-борцями виник Півз Полтерґейст.

– Потько, я все бачив! – обурено сказав він Гаррі, вказуючи на бійку внизу, а тоді голосно загиготів. – Гляньте, як ці мізерні істотки чубляться між собою – кусь-кусь, луп-луп...

– Крічер не ображатиме Гаррі Поттера на очах у Добі, ніколи, бо Добі заткне Крічеру рота! – пронизливо верещав Добі.

– ...штурх-штурх, шкряб-шкряб! – радісно вигукував Півз, кидаючи в ельфів шматки крейди, щоб розлютити їх ще більше. – Щип-щип, тиць-тиць!

– Крічер казатиме про свого хазяїна, що хоче! Який з нього хазяїн?! Паскудний друг бруднокровців! Ой, що б сказала бідолашна Крічерова хазяєчка?..

Що саме сказала б Крічерова хазяйка, ніхто так і не довідався, бо в цю мить Добі вгатив своїм вузлуватим кулачком Крічера в зуби, вибивши їх не менше половини. Гаррі й Рон позіскакували з ліжок і розборонили ельфів, хоч ті й далі намагалися один одного штурхати й буцати ногами, під’юджувані Півзом, що кружляв навколо лампи й репетував:

– Запхни йому пальця в носяку, розквась його до крові, посмикай за вушиська...

Гаррі націлився чарівною паличкою на Півза і вигукнув:

– Язиколип! – Півз схопився за горло, спробував ковтнути, а тоді шугонув з палати, показуючи непристойні жести, але не в змозі нічого вимовити, бо язик йому прилип до піднебіння.

– Непогано, – схвалив Рон, піднімаючи Добі вгору, щоб його кінцівки, якими ельф і далі розмахував, не діставали до Крічера. – Ще одне Принцове закляття?

– Так, – зізнався Гаррі, заломлюючи Крічерові за спину його зморщену ручку. – Годі! Забороняю вам битися один з одним! Тобто Крічер, тобі заборонено битися з Добі. Добі, я знаю, що не маю права тобі наказувати...

– Добі вільний ельф-домовик і може підкорятися, кому забажає, тому Добі виконає все, що йому скаже Гаррі Поттер! – вигукнув Добі, і сльози покотилися по його зморщеному личку, скрапуючи на светр.

– Ну, добре, – сказав Гаррі, й вони з Роном пустили ельфів. Ті попадали на підлогу, але більше не билися.

– Хазяїн мене кликав? – крекнув Крічер і вклонився, одночасно змірявши Гаррі поглядом, у якому світилося побажання якомога боліснішої смерті.

– Так, кликав, – підтвердив Гаррі, позираючи на двері кабінету мадам Помфрі, щоб перевірити, чи й досі діє закляття-глушиляття; ніщо не свідчило, що вона чула всю цю метушню. – Я маю для тебе роботу.

– Крічер виконає все, що забажає хазяїн, – так низько вклонився Крічер, що мало не торкнувся губами своїх вузлуватих пальців на ногах, – бо Крічер не має вибору, хоч для Крічера ганебно мати такого хазяїна...

– Добі це зробить, паничу Гаррі Поттер! – пискнув Добі. З його очей завбільшки з тенісні м’ячики ще й досі котилися сльози. – Для Добі буде велика честь допомогти Гаррі Поттеру!

– Якщо подумати, то варто, мабуть, залучити вас обох, – сказав Гаррі. – Ну, то добре... треба, щоб ви ходили по п’ятах за Драко Мелфоєм.

Не звертаючи уваги на Рона, у якого від подиву і роздратування аж витяглося обличчя, Гаррі повів далі:

– Я хочу знати, куди він ходить, з ким зустрічається і що робить. Я хочу, щоб ви вдень і вночі сиділи в нього на хвості.

– Слухаюсь, паничу Гаррі Поттер! – негайно погодився Добі, очі в якого захоплено засяяли. – І якщо Добі погано виконає це завдання, то Добі кинеться з найвищої вежі, паничу Гаррі Поттер!

– Цього робити не потрібно, – поспіхом додав Гаррі.

– Хазяїн хоче, щоб я стежив за молодшим Мелфоєм? – крекнув Крічер. – Хазяїн хоче, щоб я шпигував за чистокровним троюрідним небожем моєї колишньої хазяєчки?

– Саме так, – підтвердив Гаррі, передбачаючи цю небезпеку й маючи намір негайно їй запобігти. – І я тобі, Крічере, забороняю його про це попереджати або повідомляти йому про це шпигування, або взагалі з ним розмовляти, або писати йому записки, або... або нав’язувати з ним будь-які інші контакти. Зрозумів?

Гаррі здалося, що Крічер намагається знайти якусь прогалину в щойно отриманих вказівках, і він зачекав. Це тривало якусь мить чи дві, а тоді, на превелику радість Гаррі, Крічер знову вклонився до самої підлоги і з гіркотою сказав:

– Хазяїн усе продумав, і Крічер мусить йому коритися, хоч Крічер волів би бути слугою юнака Мелфоя, о, так...

– Тоді все вирішено, – зрадів Гаррі. – Регулярно мені повідомляйте, але дивіться, щоб у ту мить, коли будете біля мене з’являтися, поблизу не було зайвих людей. Окрім Рона й Герміони. І нікому не кажіть, що ви робите. Приклейтеся до Мелфоя, як пластир до бородавки.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ -
Прохання Лорда Волдеморта

Гаррі й Рон покинули шкільну лікарню рано-вранці в понеділок, завдяки турботам мадам Помфрі цілком відновивши здоров’я й радіючи перевагам, здобутим внаслідок нокауту й отруєння; найприємніше було те, що Герміона знову заприятелювала з Роном. Вона навіть провела їх на сніданок і повідомила новину про сварку Джіні й Діна. Істота, що дрімала в Гаррі в грудях, раптом підняла голову і з надією принюхалась.

– А через що вони сварилися? – запитав він якомога байдужіше, коли вони завернули в коридор на восьмому поверсі, де не було нікого, крім малесенької дівчинки, що розглядала гобелен з тролями в балетних пачках. Побачивши шестикласників, дівчинка страшенно перелякалася і впустила з рук важкі мідні терези.

– Нічого, нічого! – заспокоїла її Герміона, підбігаючи, щоб допомогти. – Ось... – Вона легенько вдарила поламані терези чарівною паличкою і сказала: – Репаро.

Дівчинка навіть не подякувала, а стояла ні жива ні мертва, дивлячись, як старшокласники проходять повз неї і зникають за рогом; Рон озирнувся.

– Чесне слово, ці першокласники стають якісь дедалі дрібніші, – здивувався він.

– Не зважай, – нетерпляче повернувся до попередньої теми Гаррі. – Герміоно, то чому сварилися Джіні й Дін?

– Та Дін сміявся з того, як Маклаґен ударив тебе бладжером, – пояснила Герміона.

– Воно, мабуть, і було смішно, – розважливо припустив Рон.

– І зовсім не смішно! – палко заперечила Герміона. – Це було жахливо, і якби Кут і Пікс не підхопили Гаррі, то це все могло закінчитися ще гірше!

– Але Джіні не треба було рвати через це стосунки з Діном, – знову ніби між іншим сказав Гаррі. – Чи, може, вони й далі зустрічаються?

– Та зустрічаються... а чому це тебе так зацікавило? – гостро глянула на Гаррі Герміона.

– Бо я не хочу, щоб знову починалися сварки в команді! – знайшовся Гаррі, але Герміона й далі підозріло поглядала на нього, тож він дуже зрадів, коли хтось гукнув:

– Гаррі!

Гаррі негайно обернувся.

– О, привіт, Луно.

– Я шукала тебе в лікарні, – повідомила Луна, порпаючись у торбинці. – Але мені сказали, що ти вже пішов...

Вона тицьнула Ронові потримати якусь зелену цибулину, велику плямисту поганку і величеньку грудку чогось схожого на котячий послід, аж доки нарешті знайшла доволі брудний сувій пергаменту і вручила його Гаррі.

– ...сказали передати тобі.

Сувій був невеличкий, і Гаррі одразу впізнав у ньому чергове запрошення на урок до Дамблдора.

– Сьогодні ввечері, – повідомив він Рону й Герміоні, розгорнувши пергамент.

– Ти гарно коментувала минулий матч! – похвалив Рон Луну, коли вона забирала в нього зелену цибулину, поганку й котячий послід.

Луна туманно всміхнулася.

– Ти з мене, мабуть, глузуєш? – запитала вона. – Усі кажуть, що то було жахливо.

– Ні, я серйозно, – чесно зізнався Рон. – Я й не пам’ятаю, коли так кайфував від коментарів! А що це таке, до речі? – додав він, підносячи до очей схожу на цибулю штукенцію.

– Ой, та це гурдикорінь, – пояснила Луна, запихаючи в торбину котячий послід і поганку. – Можеш залишити собі, якщо хочеш, у мене є ще. Чудовий засіб від ковтоплімпів.

І вона пішла собі далі, а Рон пхикнув, стискаючи в руці гурдикорінь.

– Знаєте, вона мені щораз більше подобається, ця Луна, – зізнався він, коли вони вже доходили до Великої зали. – Я розумію, що вона божевільна, але це в хорошому...

Він раптом замовк. Біля підніжжя мармурових сходів стояла Лаванда Браун, і її вигляд обіцяв грозу.

– Здоров, – нервово привітався Рон.

– Ходімо, – пробурмотів Гаррі Герміоні, й вони проскочили далі, але ще встигли почути Лавандині слова:

– Чому ти мені не сказав, що виходиш сьогодні з лікарні? І чому з тобою вона?

Коли через півгодини Рон прийшов снідати, то був похмурий і роздратований; хоч він і сидів біля Лаванди, та Гаррі не чув, щоб вони за весь сніданок перекинулися хоч словом. Герміона старанно вдавала, що нічого не бачить, але разів зо два Гаррі помічав на її обличчі самовдоволену посмішку. Цілісінький день у неї був на диво добрий настрій, а ввечері у вітальні вона навіть погодилася переглянути (інакше кажучи, дописати) для Гаррі реферат з гербалогії, від чого досі категорично відмовлялася, бо розуміла, що Гаррі тоді дозволить Ронові все списати.

– Дуже дякую тобі, Герміоно, – квапливо поплескав її по спині Гаррі, бо глянув на годинника й побачив, що наближається восьма вечора. – Я вже мушу бігти, щоб не спізнитися до Дамблдора...

Вона нічого не відповіла, тільки викреслила з утомленим виглядом кілька його найслабших речень. Гаррі всміхнувся й побіг до виходу за портретом, а звідти до кабінету директора. Гаргуйль відскочив убік після згадки про ірисовий еклер, і Гаррі, перестрибуючи по дві сходинки, помчав Гвинтовими сходами нагору. У двері він постукав саме тієї миті, коли годинник у кабінеті пробамкав восьму.

– Заходь, – запросив Дамблдор, та коли Гаррі підняв руку до клямки, двері відчинилися самі. За ними стояла професорка Трелоні.

– Ага! – вона драматичним жестом показала на Гаррі, кліпаючи очима за товстелезними скельцями окулярів. – То ось чому, Дамблдоре, ти так безцеремонно викидаєш мене з кабінету!

– Дорога Сивіло, – дещо роздратовано пояснив Дамблдор, – ніхто тебе не збирається нізвідки безцеремонно викидати, але в мене призначено зустріч з Гаррі; крім того, ми з тобою вже про все поговорили...

– Ну що ж, – глибоко скривдженим тоном сказала професорка Трелоні. – Якщо ти не хочеш виганяти жеребця-узурпатора, то нехай так і буде... можливо, я знайду собі школу, де більше цінуватимуть мій талант...

Вона протиснулася повз Гаррі й поцокала Гвинтовими сходами донизу; було чути, як вона на півдорозі спіткнулася – Гаррі припустив, що, мабуть, заплуталась у своїх численних шалях.

– Зачини двері й сідай, – втомлено сказав Дамблдор.

Гаррі так і зробив. На письмовому столі в Дамблдора вже стояло сито спогадів та ще дві крихітні кришталеві пляшечки з вируючими спогадами.

– Професорка Трелоні й досі невдоволена, що Фіренце викладає? – запитав Гаррі.

– І досі, – підтвердив Дамблдор. – 3 віщуванням мороки значно більше, ніж я собі думав – мабуть, тому, що я сам цього предмета не вивчав. Я не можу попросити Фіренце повернутися до Лісу, бо його там не приймуть, але й не можу попросити покинути школу Сивілу Трелоні. Вона навіть не уявляє, що їй загрожує за межами замку. Розумієш, вона не знає... і навряд чи мудро було б їй про це казати... що саме вона виголосила пророцтво про тебе й Волдеморта.

Дамблдор важко зітхнув і додав:

– Але ну їх, ці проблеми з учителями. Нам треба обговорити набагато важливіші справи. По-перше... чи впорався ти з завданням, яке я дав тобі наприкінці нашого попереднього уроку?

– Е-е, – розгубився Гаррі. Через уроки явлення, квідич, Ронове отруєння, тріщину в черепі, та ще й намагання з’ясувати, що задумав Драко Мелфой, Гаррі геть забув про той спогад, що Дамблдор просив виманити в професора Слизорога... – Пане директоре, я питав про це професора Слизорога після уроку настійок, але він мені, е-е, відмовив.

На мить запала тиша.

– Розумію, – нарешті промовив Дамблдор, так уважно дивлячись на Гаррі поверх своїх схожих на два півмісяці окулярів, що Гаррі вкотре відчув, ніби його наскрізь просвічує рентґенівське проміння. – І ти, мабуть, вважаєш, що зробив усе, що міг? Скористався всією своєю неабиякою винахідливістю? Випробував усі, на які тільки був здатний, хитромудрі підступи, аби здобути ці спогади?

– Ну, – затягував Гаррі час, не знаючи, як усе пояснити. Його єдина спроба здобути спогади здавалася тепер просто нікчемною. – Ну... в той день, коли Рон помилково проковтнув любовне зілля, я відвів його до професора Слизорога. Я подумав, якщо пощастить застати професора Слизорога в доброму гуморі...

– І що, вдалося? – поцікавився Дамблдор.

– Ні, пане директоре, бо тоді отруївся Рон...

– ...і ти, звісно, забув, що треба добути спогади; годі сподіватися чогось іншого, якщо товариш у біді. Але коли з’ясувалося, що містер Візлі цілковито одужає, то я мав надію, що ти згадаєш про моє завдання. Я начебто чітко тобі розтлумачив, настільки ці спогади важливі. Я взагалі робив усе можливе, аби тебе переконати, що ці спогади мають для нас вирішальне значення; без них ми тільки марнуємо час.

Гаррі пронизав пекучий сором. Дамблдор не підвищував голосу, він навіть не був сердитий, але Гаррі волів би, щоб директор на нього кричав; це крижане розчарування було просто нестерпне.

– Пане директоре, – розпачливо пробелькотів він, – я ж не те, щоб зовсім не старався; просто було., стільки всього... все інше...

– Інше тобі було в голові, – договорив за нього Дамблдор. – Я розумію.

І знову запала мовчанка; такої незручної мовчанки ще не було в їхньому спілкуванні з Дамблдором; вона тривала нескінченно; в тиші лише чулося, як тихенько похропує уві сні портрет Армандо Діпіта у Дамблдора над головою. Гаррі почувався карликом – ніби він змалів, увійшовши в це приміщення.

Коли не стало терпцю, то він промимрив:

– Пане професоре, пробачте мені. Я мав би зробити більше... Я мав би розуміти, що ви мене не просили б, якби це не було так важливо.

– Дякую тобі, Гаррі, за ці слова, – тихо сказав Дамблдор. – То чи можу я сподіватися, що відтепер ти приділиш цій справі більше уваги, ніж досі? Наші наступні зустрічі втратять будь-який сенс, якщо ми не здобудемо цих спогадів.

– Пане директоре, я витягну з нього спогади, – щиро пообіцяв Гаррі.

– Тоді більше не будемо про це, – лагідніше промовив Дамблдор, – а продовжимо нашу історію з того місця, де закінчили. Пам’ятаєш, як це було?

– Так, пане директоре, – швидко відповів Гаррі. – Волдеморт убив свого батька, а також діда з бабою, і так усе підлаштував, ніби це скоїв його дядько Морфін. Тоді повернувся в Гоґвортс і запитав... він запитав професора Слизорога про горокракси, – все ще ніяково завершив він.

– Дуже добре, – похвалив Дамблдор. – Тепер ти, сподіваюся, згадаєш, що на самому початку цих наших зустрічей я тобі казав, що ми вступаємо в царство здогадок і припущень?

– Так, пане директоре.

– Сподіваюся, ти погодишся, що досі я демонстрував тобі переконливі джерела й факти, з яких я міг робити висновки про Волдемортову діяльність аж до його повноліття, тобто до сімнадцяти років?

Гаррі кивнув головою.

– Проте зараз, Гаррі, – вів далі Дамблдор, – усе стає туманніше й химерніше. Важко було знайти свідчення про Волдеморта-хлопчика, та майже неможливо знайти, хто був би готовий згадувати про дорослого Волдеморта. Чесно кажучи, я сумніваюся, що взагалі існує хоч одна жива душа, окрім нього самого, що могла б нам дати цілісний опис його життя після закінчення Гоґвортсу. Однак я хотів би ще поділитися з тобою двома останніми спогадами. – Дамблдор показав на дві кришталеві пляшечки, що поблискували біля сита спогадів. – Мені дуже цікаво порівняти твою думку з висновками, які зробив я.

Від згадки, що Дамблдор так високо цінує його думку, Гаррі запік сором за те, що він не виконав завдання й не здобув спогадів про горокракси; він ніяково засовався на стільці, коли Дамблдор підніс першу пляшечку до світла й оглянув її.

– Маю надію, ти ще не втомився занурюватися в пам’ять інших, бо ці два спогади дуже дивні, – сказав він. – Перший належить старезній ельфині-домовичці на ім’я Гокі. Перш ніж побачимо свідчення Гокі, я мушу коротенько розповісти, як Лорд Волдеморт покинув Гоґвортс.

Він закінчив сьомий клас, отримавши на всіх іспитах, як ти, мабуть, здогадуєшся, найвищі оцінки. Його однокласники вирішували, який їм обирати фах після закінчення Гоґвортсу. Майже всі чекали від Тома Редла, старости гуртожитку, старости школи, володаря нагороди за особливі заслуги перед школою, чогось визначного. Я знаю, що деякі вчителі, серед них був і професор Слизоріг, припускали, що він почне працювати в Міністерстві магії, пропонували йому влаштувати потрібні зустрічі, допомогти встановити контакти з відповідними людьми. Він відмовився від усіх цих пропозицій. Невдовзі наш учительський склад отримав звістку, що він влаштувався на роботу в крамницю «Борджин і Беркс».

– «Борджин і Беркс»? – перепитав спантеличений Гаррі.

– «Борджин і Беркс», – спокійно повторив Дамблдор. – Думаю, ти зрозумієш, чим його привабило це місце, коли ми зануримося в спогади Гокі. Але не цю роботу хотів спершу обрати для себе Волдеморт. Навряд чи тоді про це хтось знав... мені одному з небагатьох розповів тодішній директор... Волдеморт спочатку звертався до професора Діпіта з проханням залишитися в Гоґвортсі вчителем.

– Він хотів залишитися тут? Чому? – ще більше здивувався Гаррі.

– Мабуть, у нього було на те кілька причин, хоч він і не навів професорові Діпіту жодної, – сказав Дамблдор. – По-перше, і це найважливіше, Волдеморт, як я вважаю, був прив’язаний до школи більше, ніж до будь-кого. У Гоґвортсі він був найщасливіший, це було перше і єдине місце, де він почувався вдома.

Гаррі відчув на цих словах певну ніяковість, бо те саме відчував до Гоґвортсу й він.

– По-друге, цей замок – справжнє осердя древньої магії. Волдеморт, безсумнівно, розгадав значно більше його таємниць, аніж більшість учнів, які тут навчалися, проте він відчував, що залишилися ще нерозкриті загадки, невичерпані джерела магії.

А по-третє, як учитель, він би здобув величезну владу і вплив на юних чаклунів та чарівниць. Можливо, він запозичив цю ідею від професора Слизорога, з яким перебував у найкращих стосунках, і на прикладі якого бачив, яку важливу роль може відігравати вчитель. Я й на мить не припускаю, що Волдеморт збирався пробути у Гоґвортсі усе своє життя, але, думаю, що він розглядав школу як чудове місце для вербування поплічників, для створення власної армії.

– Пане директоре, але ж він не отримав цієї посади?

– Не отримав. Професор Діпіт сказав, що у вісімнадцять років Волдеморт ще занадто молодий для такої роботи, і порадив йому звернутися за кілька років, якщо він не передумає стати вчителем.

– А ви як до цього тоді поставилися, пане директоре? – вагаючись, запитав Гаррі.

– З глибоким занепокоєнням, – відповів Дамблдор. – Я радив Армандові його не брати... я не пояснював йому тих причин, про які розповів тобі, бо професор Діпіт любив Волдеморта й був переконаний у його чесності... та я дуже не хотів, щоб Волдеморт залишився в школі, та ще й з такою владою в руках.

– А якої саме посади він домагався, пане директоре? Який предмет хотів викладати?

Гаррі відчув, що знає відповідь ще до того, як вона злетіла з Дамблдорових вуст.

– Захист від темних мистецтв. Його тоді викладала стара професорка, яку звали Галатея Веселодум і яка пропрацювала в Гоґвортсі майже півстоліття.

Отож Волдеморт влаштувався на роботу в крамницю «Борджин і Беркс», і всі вчителі, які були ним захоплені, бідкалися, яка це втрата, що такий блискучий молодий чаклун працює в якійсь там крамничці. Але Волдеморт не був там звичайним помічником. Чемний, вродливий і розумний, він невдовзі почав виконувати досить особливі завдання, про які може йтися лише в таких закладах, як «Борджин і Беркс», що, як тобі, Гаррі, відомо, спеціалізуються на товарах з незвичайними й могутніми властивостями. Волдемортові партнери посилали його переконувати власників віддавати їм на продаж свої скарби. Виявилося, що він має до цього неабиякий хист.

– Можу собі уявити, – не втримався Гаррі.