Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 122 (всего у книги 206 страниц)

– Ні, – глянула Амбридж на Кінґслі, що навис над нею. – Тобто так... твоя правда, Шеклболт... я... я втратила самовладання.

Марієтта завмерла на тому місці, де її відпустила Амбридж. Її, здається, анітрохи не потурбував раптовий напад інквізиторки. Вона так само натягувала мантію аж по самісінькі дивно порожні очі й дивилася кудись перед собою.

У Гаррі в голові раптом сяйнула підозра, пов'язана з шепотінням Кінґслі і з тим, що його потім щось легесенько чиркнуло збоку.

– Долорес, – сказав Фадж, намагаючись вирішити питання раз і назавжди, – сьогоднішнє зібрання... те, що точно відбулося, як нам відомо...

– Так, – трохи оговталася Амбридж, – так... отже, міс Еджком поінформувала мене, і я в супроводі кількох надійних учнів негайно піднялася на восьмий поверх, щоб на гарячому впіймати учасників зборища. Здається, однак, що їх попередили про мій прихід, бо коли ми вийшли на восьмий поверх, вони розбігалися хто куди. Та це вже не має значення. Ось у мене всі їхні прізвища. Міс Паркінсон на моє прохання обшукала кімнату на вимогу, щоб перевірити, чи нічого там не залишилося. Нам були потрібні докази, й кімната нам їх надала.

І Гаррі з жахом побачив, як вона витягла з кишені список прізвищ, той, що висів на стіні кімнати на вимогу, й передала його Фаджеві.

– Варто було мені побачити в списку прізвище Поттера як я зрозуміла, з чим ми маємо справу, – м'яко проказала вона.

– Чудово, – зрадів Фадж, а на його обличчі з'явилася усмішка, – чудово, Долорес. І... а грім би його побив...

Він поглянув на Дамблдора, що й далі стояв біля Марієтти, тримаючи в руках чарівну паличку.

– Бач, як вони себе назвали? – неголосно сказав Фадж. – Дамблдорова армія.

Дамблдор простяг руку і взяв у Фаджа аркуш пергаменту. Він подивився на назву, що її Герміона нашкрябала там кілька місяців тому, і якусь мить мовчав. А тоді всміхнувся й підвів голову.

– Ну, я програв, – тільки й сказав він. – Тобі потрібне моє письмове зізнання, Корнеліусе... чи вистачить заяви в присутності свідків?

Гаррі бачив, як перезирнулися Макґонеґел і Кінґслі. На їхніх обличчях був переляк. Він не розумів, що відбувається, і Фадж, очевидно, теж.

– Заяви? – поволі вимовив Фадж. – Що... я не...

– Дамблдорова армія, Корнеліусе, – усміхнений Дамблдор помахав Фаджеві перед обличчям списком прізвищ. Не Поттерова, а Дамблдорова армія.

– Але... але...

До Фаджа раптом дійшло. Він з жахом відсахнувся, зойкнув і знову відскочив від вогню.

– Ти? – просичав він, знову топчучи тліючий плащ.

– Саме так, – люб'язно відповів Дамблдор.

– Ти це організував?

– Я. – підтвердив Дамблдор.

– Ти набрав учнів до... до своєї армії?

– Сьогодні мало відбутися перше зібрання, – кивнув головою Дамблдор. – Тільки для того, щоб побачити, чи захочуть вони до мене долучитися. Тепер я розумію, що міс Еджком не варто було запрошувати.

Марієтта кивнула. Фадж перевів погляд з неї на Дамблдора і випнув груди.

– То ти затіяв проти мене змову?! – загорлав він.

– Саме так, – бадьоро підтвердив Дамблдор.

– НІ! – вигукнув Гаррі.

Кінґслі застережливо глянув на нього, Макґонеґел грізно розширила очі, але Гаррі раптом збагнув, до чого веде Дамблдор. Цього не можна було допустити.

– Ні... професоре Дамблдоре!..

– Заспокойся, Гаррі, або тобі доведеться вийти з мого кабінету, – спокійно застеріг Дамблдор.

– Так, Поттере, цить! – гаркнув Фадж, який і далі з якоюсь боязкою втіхою дивився на Дамблдора. – Ну-ну-ну... я нині прийшов сюди, сподіваючись вигнати Поттера, а натомість...

– Натомість заарештуєш мене, – усміхнено додав Дамблдор. – Це так, ніби загубив кнатик, а знайшов ґалеон, правда?

– Візлі! – вигукнув Фадж, трусячись від радості, – Візлі, ти все записав? Усе, що він сказав, його зізнання – записав?

– Так, пане міністре, все! – гаряче підтвердив Персі. Він аж носа собі заляпав чорнилом, так поспішав записувати.

– І те, що він намагався зібрати армію для боротьби з міністерством, і що хотів розхитати мої позиції?

– Так, пане міністре, все записав! – задоволено переглянув свої записи Персі.

– Тоді, – аж світився радістю Фадж, – зніми з цих записів копію, Візлі, й негайно вишли її в «Щоденний віщун». Якщо відправити швидкісною совою, то матеріал з'явиться в ранковому випуску!

Персі вилетів з кабінету, грюкнувши дверима, а Фадж знову повернувся до Дамблдора:

– Зараз тебе переправлять у міністерство, де висунуть офіційні звинувачення, а потім ти чекатимеш суду в Азкабані!

– Так, – лагідно підтвердив Дамблдор. – Але ми можемо наштовхнутися на невеличку перешкоду.

– На яку перешкоду? – перепитав Фадж. Голос його й далі радісно дзвенів. – Не бачу ніяких перешкод, Дамблдоре!

– А я, – вибачливим тоном сказав Дамблдор, – на жаль, бачу.

– Справді?

– Здається, ти в полоні хибної думки, ніби я збираюся... як би це краще сказати?.. мирно здатися. Та я тобі, Корнеліусе, мирно не здамся. Я не маю наміру сідати в Азкабан. Я міг би, зрозуміло, звідти втекти... але навіщо гаяти час? Крім того, якщо чесно, в мене безліч справ.

Обличчя Амбридж поволі багровіло. Здавалося, ніби їй у горлянку заливають окріп. Фадж дивився на Дамблдора з дурнуватим виразом, ніби йому щойно завдали несподіваного удару і він досі не може оговтатися. Видушив з себе якийсь здавлений звук, а тоді озирнувся на Кінґслі та на чоловіка з коротким сивим волоссям, що досі, єдиний у кімнаті, не зронив ані слова. Цей чоловік заспокійливо кивнув Фаджеві і ступив від стіни крок уперед. Гаррі побачив, як його рука, ніби між іншим, потяглася до кишені.

– Не роби дурниць, Доліш, – лагідно попередив Дамблдор. – Я знаю, що ти чудовий аврор... пам'ятаю, як ти склав на «відмінно» всі свої НОЧІ... але, якщо ти спробуєш... е-е... взяти мене силою, то я тебе покалічу.

Чоловік, якого звали Доліш, дурнувато закліпав. Знову зиркнув на Фаджа, сподіваючись отримати підказку, що ж йому робити далі.

– Отже, Дамблдоре, – глузливо всміхнувся Фадж, опановуючи себе, – ти хочеш сам-один чинити опір Долішу. Шеклболту, Долорес і мені?

– Ні, Мерлінова борода, – усміхнувся Дамблдор, – хіба що у вас вистачить дурості мене до цього змусити.

– Він буде не сам! – вигукнула професорка Макґонеґел, сягаючи рукою в кишеню мантії.

– Сам, Мінерво, сам! – різко заперечив їй Дамблдор. – Ти будеш потрібна Гоґвортсу!

– Годі з мене! – гаркнув Фадж, витягаючи чарівну паличку. – Доліш! Шеклболт! Узяти його!

Кабінет осяяв срібний спалах. Пролунав мовби постріл з рушниці, і підлога затряслася. Чиясь рука схопила Гаррі за комір і повалила на підлогу саме тоді, як блиснув ще один спалах. Деякі портрети закричали, Фоукс вереснув, а вгору здійнялася хмара пилюки. Гаррі закашлявся, а тоді побачив, як просто перед ним гепнулася на підлогу чиясь темна постать. Почувся вереск, глухий удар, хтось крикнув «Ні!», пізніше пролунав дзвін розбитого скла, шалене шаркання ніг, стогін і... тиша.

Гаррі спробував вивільнитися від того, хто притискав його до підлоги, й побачив, що то була професорка Макґонеґел. Це вона повалила їх з Марієттою додолу, рятуючи від ушкоджень. Пилюка поволі осідала на них згори. Трохи задихаючись, Гаррі побачив, як до нього наближається висока постать.

– З вами все гаразд? – спитав Дамблдор.

– Так! – відповіла професорка Макґонеґел, устаючи й підводячи Гаррі та Марієтту.

Пилюка осіла. Стало видно, що сталося з кабінетом. Дамблдорів стіл лежав перекинутий, усі тонконогі столики теж поперекидалися, срібне приладдя з них порозліталося на друзки. Фадж, Амбридж, Кінґслі й Доліш нерухомо лежали на підлозі. Фенікс Фоукс кружляв над ними, м'яко виспівуючи.

– На жаль, я мусив заклясти й Кінґслі, бо інакше це було б підозріло, – неголосно пояснив Дамблдор. – Він дуже швидко на все реагував, миттю видозмінив цій Еджком пам'ять, коли всі відвернулися... подякуєш йому від мого імені, Мінерво, добре?.. Незабаром усі очуняють і найкраще буде, якщо вони не знатимуть, що ми встигли побалакати... поводься так, ніби все сталося щойно, а їх просто збило з ніг... вони нічого не пам'ятатимуть...

– А ти, Дамблдоре, де дінешся? – прошепотіла професорка Макґонеґел. – Сховаєшся на площі Ґримо?

– Та ні, – похмуро всміхнувся Дамблдор, – я не збираюся відсиджуватись у схованці. Фадж скоро пошкодує, що вигнав мене з Гоґвортсу, це я тобі обіцяю.

– Пане професоре... – звернувся до Дамблдора Гаррі.

Він не знав з чого починати – з того, як йому прикро, що він організував ДА і призвів до такої халепи, чи з того, як йому боляче, що Дамблдор кидає Гоґвортс, щоб урятувати його від виключення? Але Дамблдор урвав його, перш ніж Гаррі встиг вимовити хоч слово.

– Слухай мене, Гаррі, – наполегливо сказав він. – Ти повинен старанно вивчати блокологію. Ти мене зрозумів? Виконуй усе, що тобі наказує Снейп, і тренуйся щовечора, перед тим як засинаєш, щоб перекривати доступ у мозок поганим снам... дуже скоро ти збагнеш, навіщо це робиться, але пообіцяй мені...

Заворушився чоловік, котрого звали Доліш. Дамблдор схопив Гаррі за руку.

– Пам'ятай... перекривай доступ до мозку...

Але щойно Дамблдорові пальці торкнулися Гаррі, як шрам у нього на чолі пронизало болем, і він знову відчув це жахливе зміїне прагнення напасти на Дамблдора, вкусити його, поранити...

– ...ти все збагнеш, – прошепотів Дамблдор.

Фоукс, що кружляв по кабінету, опустився нижче. Дамблдор відпустив Гаррі й ухопився рукою за довгий золотистий феніксів хвіст. Спалахнув вогонь, і вони зникли.

– Де він? – заволав Фадж, устаючи з підлоги. – Де він?

– Не знаю! – вигукнув Кінґслі, теж зриваючись на ноги.

– Він же не міг роз'явитися! – крикнула Амбридж. – На території школи не можна...

– Сходи! – гаркнув Доліш, метнувся до дверей, відчинив їх навстіж і вибіг, а за ним побігли Кінґслі та Амбридж. Фадж завагався, а тоді поволі звівся на ноги, обтрушуючи з мантії пил. Запала довга й напружена мовчанка.

– Ну, Мінерво, – промовив гидким голосом Фадж, розгладжуючи подертий рукав, – думаю, твоєму другові Дамблдору настав кінець.

– Ти так гадаєш? – презирливо озвалася професорка Макґонеґел.

Але Фадж її, здавалося, й не чув. Він оглянув розгромлений кабінет. Деякі портрети на нього засичали, а один чи два навіть показали рукою непристойні жести.

– Відведи краще тих двох спати, – зневажливо кивнув він на Гаррі з Марієттою.

Професорка Макґонеґел нічого не відповіла, але повела Гаррі й Марієтту до дверей. Коли двері зачинилися в Гаррі за спиною, він іще встиг почути голос Фінеаса Ніґелуса.

– Знаєте, міністре, я багато в чому не погоджуюся з Дамблдором... але, визнайте – він усе робить стильно...

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ -
Найгірший спогад Снейпа

НАКАЗОМ МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ

Долорес Джейн Амбридж (Верховний інквізитор) замінила Албуса Дамблдора на посаді директора Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

Цей наказ видано згідно з освітньою постановою номер двадцять вісім.

Підпис: Корнеліус Освальд Фадж, міністр магії

Ці оголошення за ніч з'явилися по всій школі, але з них важко було зрозуміти, яким чином усі до одного в замку довідалися, що Дамблдор зник, подолавши двох аврорів, Верховного інквізитора, міністра магії та його молодшого помічника. Куди б Гаррі не пішов, скрізь у замку говорили тільки про Дамблдорову втечу, і хоч деякі подробиці були явно перебільшені (Гаррі підслухав, як одна другокласниця переконувала подругу, що Фадж зараз лежить у лікарні Святого Мунґо з гарбузом замість голови), було просто дивовижно, якою точною була решта інформації. Скажімо, всі знали, що Гаррі з Марієттою єдині з учнів стали свідками сцени в Дамблдоровім кабінеті, а беручи до уваги, що Марієтта лежала в шкільній лікарні, Гаррі просто замучили проханнями переказати, як усе було насправді.

– Дамблдор скоро повернеться, – впевнено заявив Ерні Макмілан після того як дорогою з гербалогії уважно вислухав розповідь Гаррі. – Вони нічого не змогли з ним зробити, ще коли ми були в другому класі, то й зараз нічого в них не вийде. Мені казав Гладкий Чернець... – Ерні змовницьки притишив голос, а Гаррі, Рон і Герміона підсунулися до нього ближче, – ...що Амбридж намагалася вчора ще раз зайти в Дамблдорів кабінет після того як вони обшукали увесь замок і всю шкільну територію, але ніде його не знайшли. Проте не змогла пройти повз гаргуйля. Директорів кабінет не хоче її до себе впускати. – Ерні глузливо всміхнувся. – Вона трохи не луснула зі злості.

– Уявляю, як вона вже налаштувалася перебратися в кабінет директора, – зловтішно сказала Герміона, коли вони піднімалися кам'яними сходами до вестибюлю. – Розмріялася попихати іншими вчителями, самовпевнена дурепа, що рветься до влади, скажена стара...

– Ну-ну, цікаво, Ґрейнджер, як ти, тіпа, закінчиш це речення?

З-за дверей вигулькнув Драко Мелфой у супроводі Креба та Ґойла. Його бліде загострене обличчя аж палало злобою.

– Карочє, мабуть, доведеться зняти кілька очок з Ґрифіндору й Гафелпафу, – ліниво протяг він.

– Мелфою, тільки вчителі мають право знімати очки з гуртожитків, – заперечив йому Ерні.

– Ми теж старости, ти не забув? – огризнувся Рон.

– Я знаю, королю Візлику, що, тіпа, старости не можуть знімати очки, – глузливо вишкірився Мелфой. Креб із Ґойлом загиготіли. – А от члени інквізиторського загону..

– Що?– перепитала Герміона.

– Інквізиторського загону, Ґрейнджер, – повторив Мелфой, показуючи на крихітну срібну літеру «І», пришпилену до його мантії під значком старости. – Карочє, це група добірних учнів, які підтримують Міністерство магії. Нас вибрала особисто професорка Амбридж. Так от, члени інквізиторського загону наділені конкретними повноваженнями знімати очки... отож Ґрейнджер, я знімаю з тебе п'ять очок за грубість на адресу нашої нової директорки. А з тебе, Макмілан, п'ять очок за те, що ти, тіпа, мені суперечив. З тебе, Поттер, теж п'ять очок, бо я від тебе не кайфую. Візлі, в тебе не заправлена сорочка, за це знімаю ще п'ять очок. Ой, мало не забув, Ґрейнджер, ти ж бруднокровка, карочє, з тебе ще десять очок.

Рон витяг чарівну паличку, але Герміона відштовхнула її вбік, зашепотівши: «Ні!»

– Розумний хід, Ґрейнджер, – гигикнув Мелфой. – Нова директорка, нові часи... карочє, будь чемний, Потіку... і ти, королю Візлику..

Регочучи, Мелфой, Креб і Ґойл покрокували далі.

– Він блефував, – пробелькотів ошелешений Ерні. – Не може бути, щоб йому дозволили знімати очки... це ж якась нісенітниця... суперечить самій посаді старости.

Але Гаррі, Рон і Герміона мимоволі озирнулися на величезні пісочні годинники, що стояли в нішах уздовж стіни й показували очки, набрані гуртожитками. Зранку Ґрифіндор і Рейвенклов були попереду, маючи майже однакову кількість очок. Але прямо на очах у друзів коштовні камінчики, що були замість піску, підскочили вгору, а рівень у нижніх клепсидрах знизився. Нічого не змінилося лише в заповненому смарагдами слизеринському годиннику.

– Бачили? – пролунав Фредів голос.

Фред з Джорджем зійшли мармуровими сходами й приєдналися до Гаррі, Рона, Герміони й Ерні, що стояли перед годинниками.

– Мелфой щойно зняв з усіх нас майже п'ятдесят очок, – розлючено повідомив Гаррі, дивлячись, яку ґрифіндорському годиннику ще кілька камінців підлетіло вгору.

– Монтеґю на перерві теж хотів нас дістати, – сказав Джордж.

– Як то «хотів»? – швидко перепитав Рон.

– Він так і не зумів нічого сказати, – пояснив Фред, – бо ми його запхнули сторч головою в щезальну шафу на другому поверсі.

Герміона отетеріла.

– Вам за це загрожують страшенні неприємності!

– Не раніше, ніж Монтеґю знову тут з'явиться, а це може статися аж за кілька тижнів, бо я не знаю, куди ми його відіслали, – незворушно відповів Фред. – Окрім того... ми все одно вирішили не зважати на різні там неприємності.

– А що, раніше зважали? – іронічно спитала Герміона.

– А ти як думала? – відповів Джордж. – Нас же зі школи не вигнали.

– Ми завжди вчасно зупинялися, – пояснив Фред.

– Хіба що іноді на якусь мить пізніше, – уточнив Джордж.

– Але великої шкоди ніколи не робили, – додав Фред.

– А тепер? – нерішуче поцікавився Рон.

– Ну, тепер... – почав Джордж.

– ...коли немає Дамблдора... – підхопив Фред.

– ...думаємо, що трохи шкоди... – продовжив Джордж.

– ...наша дорогенька нова директорка заслуговує, – закінчив Фред.

– Не смійте! – прошепотіла Герміона. – Нічого не робіть! Вона буде рада вас вигнати!

– Герміоно, ти нас не зрозуміла, – усміхнувся їй Фред. – Ми ж і не хочемо тут більше лишатися. І секунди тут би не стирчали, якби не вирішили спочатку зробити Дамблдорові невеличку послугу. До речі, – він глянув на годинник, – зараз має початися перша дія. Я на вашому місці пішов би до Великої зали обідати, і тоді вчителі знатимуть, що ви до цього непричетні.

– До чого саме? – занепокоїлася Герміона.

– Побачите, – відповів Джордж. – А зараз тікайте.

Фред і Джордж зникли в натовпі, що квапився на обід. Збитий з пантелику Ерні пробурмотів щось про незакінчену домашню роботу з трансфігурації і теж пішов.

– Думаю, що й нам треба змиватися, – нервово сказала Герміона. – Про всяк випадок...

– Ну, так, – погодився Рон, і вони пішли до Великої зали. Та ледве Гаррі встиг помітити, що сьогодні стелю вкривали рвані білі хмарки, як хтось поплескав його по плечі. Озирнувшись, він побачив просто перед носом сторожа Філча. Гаррі квапливо позадкував, бо на Філча краще було дивитися здалеку.

– Поттере, тебе хоче бачити директорка, – злісно усміхнувся сторож.

– Це не я зробив, – дурнувато бовкнув Гаррі, маючи на увазі те, що затіяли Фред і Джордж. Філчева щелепа аж затрусилася від нечутного сміху.

– Нечисте сумління? – просичав він. – За мною.

Гаррі озирнувся на стурбованих Рона й Герміону знизав плечима й подався за Філчем крізь юрбу голодних учнів.

Філч був у доброму гуморі. Поки вони піднімалися мармуровими сходами, він хрипко мугикав щось собі під ніс. Коли вийшли на перший сходовий майданчик, він сказав:

– Поттере, тут усе міняється.

– Я помітив, – холодно буркнув Гаррі.

– Еге ж... я багато років товкмачив Дамблдорові, що він з вами всіма занадто м'який, – огидно захихотів Філч. – Ви б ніколи, кляті виродки, не розкидалися смердюляниками, якби знали, що я зможу вас так відшмагати, що аж шкура позлазить! Нікому б і в голову не прийшло кидатися в коридорах ікластими тарілками, якби я міг підвісити вас за ноги у себе в кабінеті! Та коли затвердять освітню постанову номер двадцять дев'ять, Поттере, мені багато чого дозволять... а ще вона попросила міністра підписати наказ, щоб вигнати звідси Півза... тепер, нарешті, все зміниться, коли за справу візьметься вона...

Амбридж, мабуть, добре постаралася, щоб перетягти Філча на свій бік, подумав Гаррі. А найгірше, що він їй багато в чому зможе прислужитися, бо краще за нього всі таємні шкільні переходи та схованки знали, мабуть, лише близнюки Візлі.

– Ось ми й прийшли, – криво всміхнувся Філч, тричі постукав і відчинив двері до кабінету професорки Амбридж. – Я привів вам Поттера, мадам.

У кабінеті Амбридж, такому знайомому Гаррі після численних покарань, нічого не змінилося. Лише на письмовому столі з'явилася велика дерев'яна колодка з написом золотими літерами: «ДИРЕКТОРКА». А ще до масивного залізного гачка на стіні за столом були прикуті ланцюгами й замкнені на замок його «Вогнеблискавка» та «Чистомети Фреда і Джорджа.

Амбридж сиділа за столом і щось грамузляла на рожевому пергаменті, проте, коли вони зайшли, підвела голову й широко всміхнулася.

– Дякую, Аргусе, – солодко сказала вона.

– Нема за що, мадам, – Філч уклонився так низько, наскільки дозволяв йому ревматизм, і позадкував до виходу.

– Сідайте, – кинула нова директорка, вказуючи на стілець. Гаррі сів. Вона ще якийсь час шкрябала пером. Гаррі розглядав гидких кошенят, що стрибали на тарілках у неї над головою, і намагався вгадати, які нові жахіття приготувала вона для нього.

– Ну що ж, – нарешті сказала Амбридж, відклала перо і самовдоволено глянула на нього, мов ропуха, що приготувалася ковтнути соковиту муху. – Що б ви хотіли випити?

– Що? – перепитав Гаррі, впевнений, що йому почулося.

– Випити, містере Поттере, – повторила вона, всміхаючись іще ширше. – Чаю? Кави? Гарбузового соку?

Називаючи кожен напій, вона легенько махала чарівною паличкою, і на столі з'являлася відповідна склянка або чашка.

– Дякую, нічого, – відмовився Гаррі.

– Але я хотіла б, щоб ви зі мною випили, – мовила вона загрозливо-солодким голосом. – Виберіть щось.

– Гаразд... тоді чаю, – стенув плечима Гаррі.

Амбридж підвелася й довго доливала до чаю молока, повернувшись до нього спиною. Тоді обійшла з чашкою довкола столу, зловісно-солодко усміхаючись.

– Ось, – подала йому чай. – Пийте, поки тепленький. Так от, містере Поттере... гадаю, після прикрих учорашніх подій нам варто побалакати.

Він нічого не відповів. Амбридж знову сіла в крісло й чекала. В мовчанці минуло кілька довгих хвилин, а тоді вона весело вигукнула:

– Та ви ж нічого не п'єте!

Гаррі підніс чашку до вуст і одразу ж опустив. Одне бридке кошеня з тих, чиї зображення висіли в Амбридж за спиною, мало такі самі великі й круглі сині очі, як і магічне око Дикозора Муді. Тож Гаррі подумав, що йому сказав би Дикозор, довідавшись, що Гаррі п'є напій, запропонований заклятим ворогом.

– Що таке? – здивувалася Амбридж, яка уважно за ним стежила. – Додати цукру?

– Ні, – відмовився Гаррі.

Він знову підніс чашку до міцно стулених губ і зробив вигляд, що п'є. Амбридж усміхнулася ще ширше.

– Добре, – прошепотіла вона. – Дуже добре. Так от... – Вона нахилилася трошки вперед. – Де Албус Дамблдор?

– Уявлення не маю, – миттю відповів Гаррі.

– Пийте-пийте, – додала вона з тією ж посмішкою. – Містере Поттере, не варто зі мною гратися. Мені відомо, що ви знаєте, куди він щез. Ви з Дамблдором з самого початку затіяли усе це разом. Подумайте про вашу ситуацію, містере Поттере...

– Але ж я не знаю, де він, – повторив Гаррі.

Він знову зробив вигляд, що п'є чай. Амбридж стежила за ним дуже уважно.

– Дуже добре, – сказала вона, хоч вигляд мала невдоволений. – Тоді, будьте ласкаві, скажіть, де перебуває Сіріус Блек.

У Гаррі в животі все перевернулося, а рука так затремтіла, що чашка аж заторохкотіла об тарілочку. Підніс її до міцно стулених губ і облив собі мантію гарячою рідиною.

– Не знаю, – трохи зашвидко бовкнув він.

– Містере Поттере, – сказала Амбридж, – дозвольте вам нагадати, що в жовтні саме я ледь не впіймала злочинця Сіріуса у ґрифіндорському каміні. Мені чудово відомо, що він зустрічався з вами, і якби я вже тоді зуміла роздобути докази, жоден з вас не розгулював би зараз на свободі, можете мені повірити. Повторюю запитання, містере Поттере... де зараз Сіріус Блек?

– Не маю поняття, – голосно відповів Гаррі. – Ані найменшого.

Вони так довго дивилися одне на одного, що в Гаррі аж засльозилися очі. Тоді Амбридж підвелася.

– Ну що ж, Поттере, цього разу повірю вам на слово, але попереджаю: за мною стоїть така потуга, як міністерство. Усі канали зв'язку в школі й поза нею під наглядом. Регулювальник мережі порошку флу стежить за кожним каміном у Гоґвортсі... крім мого, звичайно. Мій інквізиторський загін відкриває й перечитує всю вхідну й вихідну совину пошту. А містер Філч контролює всі потаємні переходи замку. Якщо я знайду хоч найменше свідчення...

БАБАХ!

Підлога кабінету затряслася. Амбридж, щоб не впасти, спантеличено схопилася за стіл.

– Що це?..

Вона дивилася на двері. Гаррі скористався нагодою, щоб вилити чай з майже повної чашки у найближчу вазу з засушеними квітами. Чув, як кількома поверхами нижче бігали й кричали люди.

– Вертайтеся на обід, Поттере! – крикнула Амбридж, витягла чарівну паличку й кинулася з кабінету. Гаррі трошки зачекав, а тоді побіг за нею, щоб побачити, що там бабахнуло.

З'ясувати це було неважко. Поверхом нижче панував хаос. Хтось (а Гаррі, зрозуміло, знав, хто саме) запустив у дію величезний ящик зачаклованого феєрверку.

Коридорами гасали туди-сюди дракони з золотисто-зелених іскор. Вони гучно вибухали й стріляли вогнем. Яскраво-рожеві вогненні колеса діаметром метрів по півтора загрозливо шипіли в повітрі, немов літаючі тарілки. Від стін рикошетом відбивалися ракети з довжелезними хвостами зі сліпучих срібних зірок. Бенгальські вогні виписували в повітрі лайливі слова. Хлопавки вибухали скрізь, наче міни, і замість, щоб поступово гаснути, зникати чи вщухати, усі ці піротехнічні чудасії, здавалося, лише набирали енергії й потужності.

Прибиті жахом Філч і Амбридж завмерли на сходах. Гаррі побачив, як одне велике вогненне колесо вирішило, мабуть, що йому треба більше місця для маневру, і зі зловісним свистом полетіло прямо на Амбридж та Філча. Ті з переляку закричали й пригнулися, а колесо пролетіло над ними й вилетіло крізь вікно на подвір'я замку. Тим часом кілька драконів і величезний фіолетовий кажан, жахливо димлячи, скористалися відчиненими дверима в кінці коридору й шугонули у напрямку третього поверху.

– Швидше, Філч! – зарепетувала Амбридж, – вони розлетяться по всій школі, якщо ми зараз нічого не зробимо... Закляктус!

З її чарівної палички вистрілив струмінь червоного світла і влучив в одну ракету. А та, замість завмерти в повітрі, вибухла з такою силою, що пропалила дірку в картині, на якій була зображена замріяна відьма посеред лугу. Відьма ледве встигла втекти і за кілька секунд втислася в сусідню картину. Намальовані там чарівники, що перед цим грали в карти, попідхоплювалися, щоб звільнити їй місце.

– Не приголомшуй нічого, Філч! – сердито гаркнула Амбридж, немовби це він, а не вона сама щойно виконала це закляття.

– Ваша правда, пані директорко! – прошипів Філч, який був сквибом, а отже, йому було легше проковтнути феєрверк, аніж його приголомшити. Він кинувся до найближчої комірчини, витяг звідти мітлу й почав нею розмахувати. Не минуло й кількох секунд, як феєрверк мітлу підпалив.

Гаррі надивився досить. Зігнувшись від реготу, він побіг до дверей, прихованих, як він знав, за гобеленом трохи далі по коридору. Прослизнув туди і наштовхнувся на Фреда та Джорджа, що зачаїлися там. Хлопці прислухалися, як репетують Амбридж та Філч, і аж трусилися від ледве стримуваного реготу.

– Вражаюче, – усміхнувся їм Гаррі. – Справді вражаюче... ще трохи і ви залишите доктора Флібустьєра без роботи...

– Дякую, – прошепотів Джордж, витираючи з обличчя сльози сміху. – Якби ж вона спробувала зараз «щезника»... вони тоді почнуть ділитися надесятеро.

Феєрверк цілісінький день горів і ширився по всій школі. Хоч він наробив великої руйнації, особливо вогняними вертунцями, однак учителі, як було видно, не надто цим переймалися.

– От лихо, – саркастично бідкалася професорка Макґонеґел, коли дракон увірвався в її клас, голосно бахкаючи й стріляючи вогнем. – Міс Браун, чи не могли б ви побігти до пані директорки й сказати їй, що в наш клас залетів феєрверк?

У результаті професорка Амбридж цілісінький перший день у ролі директорки бігала по школі й намагалася погасити феєрверк у кабінетах інших учителів, бо ті самі ніяк не могли з ним упоратися. Коли пролунав останній дзвінок, і учні вже йшли до ґрифіндорської вежі, Гаррі з величезною радістю побачив, як розпатлана й чорна від сажі Амбридж, витираючи з лоба піт, виходить з кабінету професора Флитвіка.

– Дуже вам дякую, пані професорко! – пропищав професор Флитвік. – Я б і сам, звичайно, міг позбутися бенгальських вогнів, але не був певний, чи я маю на це повноваження.

Він засяяв посмішкою і зачинив двері перед її перекошеним лицем.

Того вечора безсумнівними героями ґрифіндорської вітальні були Фред і Джордж. Навіть Герміона проштовхалася крізь збуджену юрбу, щоб їх привітати.

– Це був просто розкішний феєрверк, – захоплено визнала вона.

– Дякую-дякую, – трохи здивувався і водночас зрадів Джордж. – «Візлівські Вибухові Вогні». На жаль, довелося використати увесь наш запас. Тепер доведеться починати з нуля.

– Але вони марно не пропали, – сказав Фред, приймаючи замовлення від галасливих ґрифіндорців. – Герміоно, якщо хочеш записатися на «Базову багаторазову бабахівку», то вона коштує п'ять ґалеонів, а «Набір найновіших набоїв» – двадцять...

Герміона підійшла до столу, за яким сиділи й дивилися на свої портфелі Гаррі й Рон, ніби сподівалися, що домашні завдання вистрибнуть звідти й самі почнуть себе виконувати.

– Може, ми сьогодні влаштуємо вихідний? – весело запропонувала Герміона, коли повз вікно промайнув сріблястий хвіст візлівської ракети. – У п'ятницю починаються великодні канікули, і в нас ще буде повно вільного часу.

– Що з тобою? – здивовано глянув на неї Рон.

– Якщо вже ти про це згадав, – безтурботно озвалася Герміона, – то знаєш... мені здається, що я маю дещо... бунтівний настрій.

Коли за годину Гаррі пішов спати, вдалині ще чулися вибухи невгамовних хлопавок, а роздягаючись, він побачив, як повз вежу промайнув самотній бенгальський вогник, виразно прошипівши «пісь-пісь».

Гаррі позіхнув і заліз під ковдру. Зняв окуляри, тож рештки феєрверку, що пролітали повз вікно, видавалися йому розмитими іскристими хмаринками, такими прекрасними й таємничими на тлі чорного неба. Він повернувся на бік, уявляючи, як почувається Амбридж після першого дня на Дамблдоровій посаді, а також, як зреагує Фадж, коли довідається, що в школі цілісінький день панував суцільний гармидер. Усміхнувся й заплющив очі...

Шипіння й вибухи феєрверку за вікном віддалялися... а може, це він сам від них кудись віддалявся...

Провалився прямо в коридор, що вів до відділу таємниць. Мчав до звичайних чорних дверей... відчиніться... відчиніться...

Вони відчинилися.

Опинився в круглій залі з багатьма дверима... перебіг її, штовхнув рукою такі самі двері і вони теж відчинилися...

Тепер він був у довгому прямокутному приміщенні, де клацали якісь прилади. На стінах мерехтіло світло, але він не зупинявся... мусив бігти далі...

Наприкінці були ще одні двері... вони теж відчинилися від його доторку...

І ось він опинився в темному приміщенні, високому й просторому, мов церква. Там не було нічого, крім довжелезних рядів полиць, на яких лежали невеличкі запорошені кулі зі скловолокна... Серце в Гаррі збуджено закалатало... він знав, куди йому треба... побіг далі, і його кроки були нечутні в цьому величезному порожньому приміщенні...

Тут було щось дуже-дуже йому потрібне...

Щось таке, чого він жадав... або жадав хтось інший...

Його шрам заболів...

БАБАХ!

Гаррі миттю прокинувся, сердитий і збаламучений. У темній спальні лунав веселий регіт.

– Круто! – вигукнув Шеймус, чий силует вирізнявся на тлі вікна. – Здається, одне вогненне колесо зіштовхнулося з ракетою і вони наче спарувалися! Ідіть сюди, подивіться!

Гаррі чув, як Рон і Дін злазили з ліжок, щоб подивитися. Лежав мовчки й нерухомо, біль у шрамі вщухав, а його охоплювало розчарування. Відчував, ніби в нього з-під самого носа забрали щось дуже цікаве й жадане... цього разу він був так близько.