355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дж. Ролiнг » Гаррі Поттер. Гепталогія » Текст книги (страница 159)
Гаррі Поттер. Гепталогія
  • Текст добавлен: 15 апреля 2020, 09:30

Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"


Автор книги: Дж. Ролiнг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 159 (всего у книги 206 страниц)

Герміона глянула на нього круглими від подиву очима.

– Чого тобі таке спало на думку?

– Не знаю, – стенув плечима Гаррі, – але вона ледь не розридалася, коли я згадав його ім’я... а ще її патронус тепер великий і чотирилапий... я так подумав, чи не став він... знаєте... ним.

– Цікава думка, – замислилася Герміона. – Але я все одно не розумію, навіщо їй було йти в замок для зустрічі з Дамблдором? Якщо вона справді лише заради цього тут з’являлася...

– А що я вам казав? – промугикав Рон з набитим ротом. – Вона стала трохи дивна. Розгубилася. Жінки, – велемудро прорік він Гаррі. – Їх легко засмутити.

– Проте, – глузливо сказала Герміона, струснувшись від роздумів, – навряд чи можна знайти жінку, яка б сиділа півгодини набурмосена лише тому, що мадам Розмерту не розсмішив її анекдот про відьму, цілителя та мімбулус мімблетонію.

Рон надувся як індик.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ -
Після похорону

Над вежками замку дедалі частіше з’являлися клаптики ясно-синього неба, але ці ознаки наближення літа не поліпшували настрою Гаррі. Він зазнав невдачі і в спробах з’ясувати, що таємно робить Мелфой, і в намаганнях зав’язати зі Слизорогом розмову, яка могла б якось спонукати професора поділитися тим спогадом, що він його тлумив у собі вже десятки років.

– Востаннє тобі кажу, забудь про Мелфоя, – наполегливо нагадала Гаррі Герміона.

Вони сиділи втрьох після обіду в сонячному закутку подвір’я. Герміона і Рон тримали в руках брошурки Міністерства магії «Поширені помилки явлення і як їх уникати», бо мали сьогодні складати іспити з явлення, та ці брошурки чогось не дуже заспокоювали їм нерви. Рон здригнувся й заховався за Герміоною, коли з-за рогу вийшла якась дівчина.

– Це не Лаванда, – втомлено зітхнула Герміона.

– Ой, добре, – зрадів Рон.

– Гаррі Поттер? – запитала дівчина. – Мене попросили передати тобі оце.

– Дякую.

У Гаррі обірвалося в грудях, коли він узяв маленький сувійчик пергаменту. Дівчина відійшла, а він буркнув:

– Але ж Дамблдор казав, що в нас не буде уроків, доки я не здобуду той спогад!

– Може, він хоче перевірити, як у тебе справи? – припустила Герміона, поки Гаррі розгортав сувій; однак замість Дамблдорового вузенького похилого почерку він побачив незграбні закарлючки, що їх було важко розібрати ще й тому, що чорнило на пергаменті в кількох місцях розпливлося, позалишавши великі плями.

«Дорогесенькі Гаррі, Роне й Герміоно!

Учора вночі помер Араґоґ. Гаррі й Роне, ви його бачили і знаєте, який він був файненький. Герміоно, я знаю, що він би тобі сподобавси. Я красненько вам би подякував, якби ви нині прийшли на похорон. Я планую зробити се в надвечір’я, то була найулюбленіша його пора. Я знаю, що вам не можна так пізно ходити, але ви можете скористатися плащем-невидимкою. Не турбував би’м вас, але мені самому буде тяжко.

Геґрід.»

 – На, подивися, – подав Гаррі цидулку Герміоні.

– О Господи, – зойкнула дівчина, швиденько її проглянула й передала Ронові, який читав, не вірячи своїм очам.

– Та він здурів! – сердито вигукнув Рон. – Та почвара радила своїм родичам зжерти мене й Гаррі! Пропонувала їм почастуватися! А тепер Геґрід сподівається, що ми підемо оплакувати його жахливе волохате тіло!

– І це ще не все, – додала Герміона. – Він просить, щоб ми вийшли з замку ввечері, хоч і знає, що заходи безпеки тепер посилені в мільйон разів, і якщо нас упіймають, то клопоту не обберешся.

– Ми вже його раз уночі відвідували, – нагадав Гаррі.

– Так, але не з такої ж оказії! – не вгавала Герміона. – Ми часто ризикували, щоб допомогти Геґрідові, а тут... Араґоґ уже мертвий. Якби хоч треба було його рятувати...

– ...то я тим паче не захотів би йти, – твердо заявив Рон. – Герміоно, ти його не бачила. Повір, смерть йому піде тільки на користь.

Гаррі забрав цидулку і глянув на чорнильні плями, що її вкривали. Це явно були сліди сліз, що рясно крапали на пергамент...

– Гаррі, навіть не думай іти, – сказала Герміона. – Не варто за таке безглуздя заробляти покарання.

Гаррі зітхнув.

– Та я знаю, – погодився він. – Мабуть, доведеться таки Геґріду ховати Араґоґа без нас.

– Поховає й сам, – зраділа Герміона. – Слухай, на уроці настійок майже нікого не буде, бо ми всі складаємо іспит... спробуй якось підкотитися до Слизорога!

– Думаєш, п’ятдесят сьома спроба закінчиться успішно? – гірко всміхнувся Гаррі.

– Успішно, – раптом обізвався Рон. – Гаррі, саме так... зроби, щоб вона закінчилася успішно!

– Що ти маєш на увазі?

– Скористайся відваром успіху!

– Роне, це ж... це ж те, що треба! – просто очманіла Герміона. – Аякже! І як я про це не подумала?

Гаррі витріщився на них обох.

– Фелікс-феліціс? – нарешті пробурмотів. – Не знаю... я його беріг...

– Для чого? – поцікавився Рон.

– Гаррі, що може бути важливіше за цей спогад? – здивувалася Герміона.

Гаррі не відповів. Образ маленької золотистої пляшечки вже тривалий час бентежив його уяву; невиразні й розпливчасті задуми, пов’язані з розривом між Джіні та Діном, а також з Роновим чомусь радісним бажанням побачити її з новим залицяльником, зароджувалися в глибині його свідомості й виринали на поверхню хіба що в снах або в дрімотно-примарному стані на межі сну й пробудження...

– Гаррі? Ти з нами чи де? – нагадала про себе Герміона.

– Що?.. А, так, звичайно, – відповів він, схаменувшись. – Ну що ж. Якщо не зможу поговорити зі Слизорогом удень, то хильну фелікса і зроблю ще одну спробу ввечері.

– Так і вирішили, – зраділа Герміона, а тоді встала й виконала граціозний пірует. – Місце... мужність... мудрість... – пробурмотіла вона.

– Ой, перестань, – попросив Рон, – мене й так уже нудить... швидше, заховай мене!

– Це не Лаванда! – роздратовано сказала Герміона, коли Рон пірнув їй за спину, бо на подвір’ї з’явилася ще одна пара дівчат.

– Класно, – визирнув Рон з-за Герміониного плеча, щоб перевірити. – Чого це вони такі невеселі?

– Це ж сестри Монтґомері, чого їм веселитися? Невже ти не чув, що сталося з їхнім меншим братом? – здивувалася Герміона.

– Якщо чесно, то я не встигаю стежити, що діється з родичами всіх учнів, – зізнався Рон.

– Та ж на їхнього брата напав вовкулака. Подейкують, що їхня мама відмовилася допомагати смертежерам. Одне слово, хлопчикові було тільки п’ять років, і він помер у лікарні Святого Мунґа, його не змогли врятувати.

– Помер? – приголомшено перепитав Гаррі. – Але ж вовкулаки не вбивають, вони лише перетворюють людину на собі подібних!

– Іноді вбивають, – заперечив Рон з незвично суворим виразом. – Я чув, що таке буває, коли вовкулаку заносить.

– А як звали того вовкулаку? – швидко запитав Гаррі.

– Кажуть, то був Фенрір Ґрейбек, – відповіла Герміона.

– Я так і знав... це маньяк, якому подобається нападати на дітей; мені про нього розповідав Люпин! – сердито пояснив Гаррі.

Герміона суворо на нього зиркнула.

– Гаррі, ти повинен добути спогад, – сказала вона. – Йдеться про те, щоб зупинити Волдеморта. Усі нинішні жахіття – на його совісті...

Угорі на замку пробамкав дзвін, і Герміона з Роном злякано підхопилися.

– Усе буде добре, – підбадьорив їх Гаррі, коли вони побігли до вестибюлю, де збиралися учні, що мали складати іспит з явлення. – Ні пуху!

– І тобі теж! – багатозначно глянула Герміона на Гаррі, і він повернув до підвалів.

Пополудні на уроці настійок було тільки троє учнів: Гаррі, Ерні та Драко Мелфой.

– Замолоді ще, щоб являтися? – добродушно поцікавився Слизоріг. – Не виповнилося сімнадцяти?

Усі захитали головами.

– Ну, що ж, – бадьоро сказав Слизоріг, – якщо нас так мало, то трошки розважимося. Зваріть мені щось таке кумедне!

– Добра думка, пане професоре, – по-підлабузницькому вигукнув Ерні, потираючи руки. А от Мелфой, навпаки, навіть не всміхнувся.

– А що ви маєте на увазі під «кумедним»? – роздратовано запитав він.

– Здивуйте мене чимось, – безтурботно відказав Слизоріг.

Мелфой невдоволено розгорнув «Прогресивну методику зіллєваріння». Увесь його вигляд свідчив, що для нього цей урок – марно згаяний час. Дивлячись на нього поверх свого підручника, Гаррі думав, що Мелфой, безперечно, волів би провести цей час у кімнаті на вимогу.

Це йому здавалося, чи Мелфой, як і Тонкс, почав худнути? Він був блідий, шкіра мала сіруватий відтінок, мабуть, тому, що останнім часом він нечасто бачив денне світло. Але в ньому зовсім не відчувалося самовдоволення, збудження або зверхності; де й ділося те чванство, що переповнювало його в «Гоґвортському експресі», коли він відверто вихвалявся завданням, яке йому доручив Волдеморт... з цього, подумав Гаррі, можна зробити лише один висновок: те загадкове завдання виконується погано.

Підбадьорений такою думкою, Гаррі погортав свою «Прогресивну методику зіллєваріння» і знайшов там детально виправлений Напівкровним Принцом рецепт еліксиру для створення радісного настрою. Чогось такого, здається, хотів Слизоріг, до того ж, еліксир міг би (серце в Гаррі аж закалатало) так поліпшити Слизорогові настрій, що той з радістю поділився б спогадом. От якби ж Гаррі переконав його покуштувати цей еліксир...

– Ну, на вигляд просто чудово-пречудово, – сплеснув руками Слизоріг десь через півтори години, коли Гаррі показав йому яскраво-жовтий вміст свого казанка. – Еліксир радості, якщо не помиляюся? А що це пахне? Ммм... ти додав гілочку м’яти? Нетрадиційно, Гаррі, але як натхненно. Ще б пак, м’ята служитиме противагою до випадкових побічних ефектів – гучного співу і смикання за носи... Хлопче, я просто не уявляю, де в тебе беруться такі блискучі ідеї... хіба що...

Гаррі ногою заштовхнув Принців підручник глибше в сумку.

– ...це в тобі проявляються мамині гени!

– О... так, мабуть, – полегшено зітхнув Гаррі.

Ерні набурмосився – заради того, щоб хоч раз перевершити Гаррі, він придумав свій власний відвар, але він чомусь скипівся й злипся, утворивши на дні казанка фіолетову галушку. Мелфой з кислим обличчям уже складав речі – Слизоріг сказав про його гикальний розчин «так собі».

Продзвенів дзвоник, і Ерні з Мелфоєм відразу вийшли.

– Пане професоре, – почав було Гаррі, але Слизоріг швиденько озирнувся; побачивши, що в класі, крім нього й Гаррі, вже нікого не лишилося, він чкурнув до виходу.

– Пане... пане професоре, чи не хотіли б ви скуштувати мій відвар?.. – розпачливо гукнув йому вслід Гаррі.

Та Слизоріг уже зник. Розчарований Гаррі вилив з казанка еліксир, зібрав речі, вийшов з підвалу й помалу почав підійматися сходами до вітальні.

Рон і Герміона повернулися пізно пополудні.

– Гаррі! – вигукнула Герміона, пролазячи крізь отвір за портретом. – Гаррі, я склала!

– Молодчина! – похвалив він її. – А Рон?

– Він... трохи недотяг, – прошепотіла Герміона, коли в приміщення, горблячись, увійшов смутний і невеселий Рон. – Йому просто не пощастило, малесенька дрібничка, екзаменатор помітив, що він залишив на місці старту половину брови... А тобі як пішло зі Слизорогом?

– Ніяк, – зітхнув Гаррі, коли Рон підійшов. – Не пощастило, старий, але наступного разу складеш... ми будемо разом.

– Мабуть, – похмуро погодився Рон. – Але ж півброви! Яка йому різниця!

– Розумію, – заспокоювала його Герміона, – це таки несправедливо...

За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.

– То що, Гаррі... використаєш фелікс-феліціс чи ні? – присікався Рон.

– Мабуть, так буде краще, – погодився Гаррі. – Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин... вип’ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.

– Це таке класне відчуття, коли його вип’єш, – згадував Рон. – Ніби вже ніколи не помилятимешся.

– Що ти мелеш? – засміялася Герміона. – Ти ж його ніколи не пив!

– Але ж я думав, що випив, – сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне. – А це майже те саме...

Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час, переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.

Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.

– Ну, будьмо, – сказав Гаррі, підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

– Ну, як воно? – прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді, повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все – на все, що завгодно... а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко...

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

– Чудово! – вигукнув він. – Справді чудово! Що ж... іду до Геґріда.

– Що? – в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

– Ні, Гаррі... ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? – наполягала Герміона.

– Та де там, – рішуче заперечив Гаррі. – Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.

– Ти маєш настрій ховати велетенського павука? – приголомшено перепитав Рон.

– Так, – відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. – Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?

– Ні, – так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.

– Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? – Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. – Чи не було в тебе іншої пляшечки, з... навіть не знаю...

– З есенцією божевілля? – припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.

Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.

– Повірте, – сказав Гаррі. – Я знаю, що роблю... чи принаймні... – він упевнено попрямував до дверей, – це знає фелікс.

Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.

– Що ти там робив з нею? – заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату, залишаючи їх позаду.

Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко; коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін, і Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.

– Дін, не штовхайся, – сердито сказала дівчина. – Ти завжди мене підштовхуєш... я й сама можу чудово зайти...

Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся... Відчуваючи дедалі більшу радість, Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.

Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, пояснити він би не зміг. Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з’явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.

На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам’яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.

– ...Дякую, Помоно, що знайшла час, – ввічливо говорив Слизоріг. – Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.

– Я згодна, – лагідно відповіла професорка Спраут. – Цього тобі вистачить?

– Цілком, цілком, – Слизоріг тримав снопик густолистих рослин. – Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок – ану хтось переварить... ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!

Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий Гаррі.

Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.

– Добрий вечір, пане професоре.

– Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, – насторожено застиг Слизоріг. – Як це ти вислизнув із замку?

– Здається, Філч забув замкнути двері, – бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.

– Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки... А чого ти тут, Гаррі?

– Через Геґріда, пане професоре, – відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду. – Він дуже засмучений... але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності...

Слизоріг був явно заінтригований.

– Ну, я не можу цього пообіцяти, – хрипко буркнув він. – Але я знаю, що Дамблдор довіряє Геґрідові, як нікому іншому, тож я переконаний, що він не затіяв чогось жахливого...

– Отой велетенський павук, що був у нього вже багато років... що жив у Лісі... що вмів розмовляти...

– До мене доходили чутки, що в Лісі живуть павуки-акромантули, – тихо сказав Слизоріг, дивлячись на стіну темних дерев. – То це таки правда?

– Так, – підтвердив Гаррі. – Але цей павук, Араґоґ, перший, якого придбав колись Геґрід, учора помер. Геґрід у розпачі. Він хоче, щоб на похороні павука поруч з ним хтось був, і я пообіцяв прийти.

– Зворушливо, зворушливо, – неуважно сказав Слизоріг, дивлячись великими зажуреними очима на далекі вогні Геґрідової хижі. – Але ж отрута акромантула дуже цінна... якщо цей звір помер недавно, то його отрута ще не висохла... авжеж, я не хотів би робити нічого бездушного, якщо Геґрід засмучений... але якби можна було якось роздобути хоч трошки.... бо майже неможливо дістати отруту акромантула, поки він живий...

Слизоріг говорив наче сам до себе, не помічаючи Гаррі.

– ...не зібрати отруту – це таке жахливе марнотратство... вона може коштувати сто ґалеонів за півлітра... якщо чесно, в мене зарплата така мізерна...

Тепер Гаррі знав, що робити.

– Ну, – для переконливості ніби завагався Гаррі, – якби ви прийшли, пане професоре, то Геґрід був би дуже радий... знаєте, гідно попрощатися з Араґоґом...

– Аякже, – зрадів Слизоріг, і очі його захоплено засяяли. – Гаррі, я тобі ось що скажу; я забіжу візьму одну-дві пляшечки й підійду туди... пом’янемо бідолашного павука, вип’ємо за його... ну... не зовсім здоров’я... але попрощаємося з ним після похорону, як годиться. І ще я поміняю краватку, бо ця занадто барвиста для такої оказії...

Він метнувся до замку, а Гаррі побіг до Геґріда, задоволений собою.

– Йой, ти прийшов, – прохрипів Геґрід, коли відчинив двері й побачив перед собою Гаррі, що саме з’явився з-під плаща-невидимки.

– Так... а Рон і Герміона не змогли, – повідомив Гаррі. – Вони передають тобі свої співчуття.

– Нічого... то нічого... Гаррі, він був би зворушений, якби знав, що ти тут будеш...

Геґрід заридав. Він зробив собі чорну нарукавну пов’язку з ганчірки, виквецяної ваксою для взуття; очі в нього набрякли, почервоніли й розпухли.

Гаррі співчутливо поплескав його по лікті, бо вище все одно не діставав.

– Де ми його поховаємо? – запитав він. – У Лісі?

– Йой, та де там, – заперечив Геґрід, витираючи сльози краєм сорочки. – Інші павуки вже не підпустять мене до свого павутиння, коли там нема Араґоґа. Так виглядає, що вони мене не з’їли тілько тому, що він їм не велів того робити! Ти годен у таке повірити, Гаррі?

Найчесніше було б відповісти «так»; Гаррі відразу пригадав ту жахливу сцену, коли вони з Роном опинилися віч-на-віч з акромантулами: тоді не виникало ані найменшого сумніву, що тільки Араґоґ міг зупинити їх, щоб вони не зжерли Геґріда.

– Ніколи такого не було, щоб я не міг зайти в оту ділянку Лісу! – похитав головою Геґрід. – Було тяжко навіть забрати звідти Араґоґове тіло... вони зазвичай пожирають своїх мертвяків, розумієш... але я хтів файно його поховати... щоб усе було якось по-людськи...

Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар підказував, що саме це треба зробити):

– Коли я сюди йшов, Геґріде, то зустрів професора Слизорога.

– Йой, то ти вскочив у халепу, га? – стурбовано глянув на нього Геґрід. – Тобі не вільно бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина...

– Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні почесті Араґоґу, – сказав Гаррі. – Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг... і ще він обіцяв принести пляшку, щоб пом’янути Араґоґа...

– Справді? – здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід. – Се... се дуже файно з його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм Слизорогом... а він, бач, приходить пом’янути Араґоґа... Араґодзько дуже би ся втішив...

Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила б велика кількість їстівної плоті на кістках Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там справді огидне видовище – величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши скручені й переплетені лапи.

– Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?

– Я си гадаю, що там, за гарбузами, – здушеним голосом проказав Геґрід. – Я вже си викопав... знаєш... могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів... згадати щось радісне...

Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках швиденько переступив поріг хатини.

– Геґріде, – почав він смутним голосом. – Прийми моє співчуття у зв’язку з твоєю втратою.

– Йой, як то файно з твого боку, – розчулився Геґрід. – Дуже тобі дєкую. І дєкую, що не покарав Гаррі...

– Мені таке й на думку б не спало, – сказав Слизоріг. – Сумний вечір, сумний вечір... а де та бідолашна істота?

– Отамечки, – тремтячим голосом відповів Геґрід. – То може... може тоді почнемо?

Вони втрьох вийшли на город за хатою. Місяць блідо поблискував крізь дерева, і в його сяйві, що зливалося зі світлом з Геґрідового вікна, було видно Араґоґове тіло, яке лежало на краю глибоченної ями біля триметрового насипу свіжовикопаної землі.

– Розкішно, – сказав Слизоріг, підходячи до павучої голови, з якої молочними більмами зирили в небо восьмеро очей і нерухомо поблискували під місяцем дві величезні зігнуті клешні. Гаррі здалося, ніби він почув дзенькіт пляшок, коли Слизоріг нахилився над клешнями, розглядаючи величезну волохату голову.

– Не кожен може оцінити, які вони файненькі, – розчулився Геґрід, дивлячись на Слизорогову спину, і з куточків його очей викотилися сльози. – Я й не знав, Горацію, що тебе цікавлять такі створіння, як Араґоґ.

– Цікавлять? Шановний Геґріде, та я благоговію перед ними, – сказав Слизоріг, відходячи від тіла. Гаррі помітив, як блиснула пляшка, зникаючи в нього під плащем, але Геґрід, що знову витирав сльози, нічого не бачив. – То що... почнемо церемонію похорону?

Геґрід кивнув і вийшов наперед. Підняв велетенського павука й перекинув його, тяжко крекнувши, в темну яму. Павук гепнувся на дно з жахливим хрускотом. Геґрід знову заплакав.

– Я розумію, тобі важко, бо ти його добре знав, – поспівчував Слизоріг і поплескав Геґріда по лікті, бо, як і Гаррі, вище не діставав. – То, може, я скажу кілька слів?

«Мабуть, він вицідив з Араґоґа багато високоякісної отрути», – подумав Гаррі, бо Слизоріг мав надзвичайно вдоволений вигляд, коли підійшов до краю ями й прорік поволі й урочисто:

– Прощавай, Араґоже, павучий королю! Ті, хто тебе знав, ніколи не забудуть довгої й вірної дружби з тобою! Твоє тіло зітліє, але дух твій житиме в затишних, обплутаних павутинням закутках твого рідного Лісу. Нехай процвітають твої багатоокі нащадки, а твої побратими-люди хай знайдуть розраду й утішаться після трагічної втрати.

– Се було... се було... так файнесенько! – заголосив Геґрід і впав на купу гною, розпачливо ридаючи.

– Та годі вже, годі, – примовляв Слизоріг; потім махнув чарівною паличкою – і величезна гора землі здійнялася вгору, а тоді з глухим гупанням засипала мертвого павука, утворивши ошатний могильний горб. – Ходімо, чогось вип’ємо. Гаррі, візьми його з того боку... вставай, Геґріде... отак, дуже добре...

Вони посадили Геґріда в крісло за столом. Іклань, який під час похорону сидів, зіщулившись, у своєму кошику, тепер тихенько почалапав до них і, як завжди, поклав важку голову Гаррі на коліна.

Слизоріг відкоркував принесену з собою пляшку вина.

– Я їх усі перевірив, чи немає отрути, – запевнив він Гаррі, виливаючи майже всю першу пляшку в Геґрідів кухоль з відро завбільшки і подаючи його Геґрідові. – Примусив одного ельфа-домовика продегустувати кожнісіньку пляшку після того, що сталося з твоїм бідолашним приятелем Рупертом.

Гаррі яскраво уявив собі Герміонине обличчя, якби вона почула про таку наругу над ельфами-домовиками, тому вирішив їй про це не казати.

– Це тобі, Гаррі... – приказував Слизоріг, розливаючи другу пляшку порівну в два інші кухлі, – ... а це мені. Ну, – підняв він високо свого кухля, – хай Араґоґові буде пухом земля.

– Хай буде пухом, – повторили разом Гаррі й Геґрід.

Слизоріг і Геґрід добряче хильнули зі своїх кухлів. А от Гаррі, якому фелікс-феліціс осявав кожен його наступний крок, знав, що не повинен пити, тому просто прикинувся, що відсьорбнув ковточок, і поставив кухля на стіл перед собою.

– Я виховував його з яєчка, знаєте, – скорботно сказав Геґрід. – Він був такий мацюпусінький, коли тілько вилупився. Такий, як китайський мопсик.

– Малеча, – зронив Слизоріг.

– Я си тримав його в шкільній шафі, поки не... йой...

Геґрідове обличчя потемніло, й Гаррі знав чому: Том Редл домігся, щоб Геґріда вигнали зі школи, звинувативши, що це він відчинив Таємну кімнату. Але Слизоріг його, здається, не слухав; він дивився на стелю, з якої звисали якісь мідні горщики, а також довге пасмо шовковистого білого волосся.

– Геґріде, це часом не волосся єдинорога?

– Еге ж, – байдуже підтвердив Геґрід. – Вони, знаєш, зачіпаються за гілки хвостами й залишають це скрізь по Лісі...

– Але ж, дорогий друже, ти знаєш, скільки воно коштує?

– Я скріпляю ним пов’язки для ран, якщо якесь звірєтко покалічиться, – знизав плечима Геґрід. – Йой, як воно помагає... дуже міцне, знаєш.

Слизоріг знову добряче приклався до кухля, а його очі уважно оглядали хатину в пошуках, як здогадувався Гаррі, нових скарбів, завдяки яким можна було б забезпечити себе чималими припасами настояного в дубових діжках меду, зацукрованих ананасів та оксамитових домашніх курток. Він підлив вина Геґрідові й собі, розпитуючи того про істот, які мешкають зараз у Лісі, і про те, як Геґрід примудряється за ними всіма пильнувати. Геґрід дуже розбалакався через випите спиртне та Слизорогову улесливу цікавість, перестав витирати очі й захопився довжелезною розмовою про розведення посіпачок.

Тут фелікс-феліціс легенько нагадав Гаррі про себе, і Гаррі помітив, що запаси вина, принесеного Слизорогом, швидко вичерпуються. Гаррі ще не вмів виконувати закляття-наповняття не вголос, але думка, що йому це сьогодні не вдасться, його насмішила: Гаррі й справді всміхнувся сам до себе, коли, не помічений ні Геґрідом, ні Слизорогом (бо ті саме переповідали один одному побрехеньки про незаконну торгівлю драконячими яйцями), він під столом націлився чарівною паличкою на майже порожні пляшки – й ті одразу наповнилися.

Минуло з годину часу, і Геґрід зі Слизорогом почали виголошувати дивовижні тости – за Гоґвортс, за Дамблдора, за виготовлене ельфами вино, а тоді...

– За Гаррі Поттера! – заревів Геґрід, випиваючи вже, мабуть, чотирнадцятий кухоль вина, половина з якого потекла йому по бороді.

– Так, справді, – вигукнув Слизоріг, у якого вже заплітався язик, – за Паррі Готтера, хлопчика-обранця, що... ну... щось там зробив, – пробелькотів він і теж вихилив кухля.

Невдовзі після цього Геґріда знову потягло на сльози і він подарував Слизорогові цілого єдинорожого хвоста, а той запхав його в кишеню, вигукуючи:

– За дружбу! За щедрість! За десять ґалеонів з кожної волосинки!

І ще якийсь час після цього Геґрід і Слизоріг сиділи, обійнявшись, пліч-о-пліч і співали повільної й тужливої пісні про помираючого чаклуна на ім’я Одо.

– Йой, файні вмирають молодими, – бурмотів захмелілий Геґрід, похилившись на стіл, поки Слизоріг вимучував приспів. – Мій татусьо так рано пішов на той світ... і твої, Гаррі, мамця й татко...

З Геґрідових очей знову рясно потекли величезні сльози; він ухопив Гаррі за руку й почав її трясти.

– ...файніших чаруна й чаклівниці їхнього віку я ніколи не знав... йой, яке жахіттє... яке жахіттє...

Слизоріг тужливо завивав:

А Одо-героя принесли додому,

Де батьківська хата стоїть.

Розламану паличку поруч поклали,

Що й досі там сумно лежить.

 – ...жахіттє, – прохрипів Геґрід, його велика кудлата голова впала на руки й він голосно захропів.

– Даруйте, – гикнув Слизоріг. – Я знаю, що мені слон на вухо наступив.

– Геґрід мав на увазі не ваш спів, – тихенько пояснив Гаррі. – Він казав про те, як помирали мої мама й тато.

– Он як, – ледве стримав могутню відрижку Слизоріг. – Ой, лишенько. Так, це було... це справді було жахіття. Страшне... Жахіття...

Він явно не знав, що казати далі, тому знову налив у кухлі вина.

– Ти ж, Гаррі... навряд чи це пам’ятаєш? – незграбно запитав він.

– Ні... мені ж був лише рочок, коли вони загинули, – пояснив Гаррі, не зводячи очей з полум’я свічки, що колихалося від могутнього Геґрідового хропіння. – Але опісля я багато довідався про те, що сталося. Тато загинув перший. Ви про це знали?

– Я... я не знав, – ледь чутно озвався Слизоріг.

– Так... Волдеморт його вбив, а тоді переступив через його тіло й пішов до мами, – говорив далі Гаррі.

Слизоріг здригнувся всім тілом, але не зміг відвести переляканого погляду від обличчя Гаррі.

– Він наказав їй забиратися геть, – безжально вів далі Гаррі. – Сказав, що їй не треба вмирати. Йому потрібен був тільки я. Вона могла б урятуватися.

– Ой, лишенько, – белькотів Слизоріг. – Вона могла б... їй не треба було... це жахливо...

– Жахливо, правда? – ледь чи не пошепки перепитав Гаррі. – Та вона не зрушила з місця. Тато був уже мертвий, і вона не хотіла, щоб я теж загинув. Вона почала благати Волдеморта... але той тільки зареготав...

– Годі! – зненацька вигукнув Слизоріг, підводячи тремтячу руку. – Справді, мій любий хлопчику, перестань... я вже старий... мені не треба такого чути... я не хочу цього чути...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю