Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ П'ЯТИЙ -
Дементор

Наступного ранку Том привітав Гаррі звичною беззубою усмішкою та чашкою чаю. Гаррі саме одягнувся й заходився переконувати невдоволену Гедвіґу залізти в клітку, коли в кімнату, натягаючи светра, увірвався Рон.

– Швидше б уже на поїзд! – роздратовано мовив він. – Принаймні у Гоґвортсі я зможу здихатися Персі. Тепер він причепився, ніби я розлив чай на фото Пенелопи Клірвотер. Це та його подружка, – скривився Рон, – ти її знаєш. Тільки вона сховалася за рамку, бо її ніс – весь у чайних плямах...

– Я мушу тобі щось сказати, – почав Гаррі, але тут увірвалися Фред і Джордж і голосно поздоровили Рона з тим, що він знову добряче дістав Персі.

Усі разом спустилися на сніданок. Містер Візлі, наморщивши лоба, читав першу сторінку «Щоденного віщуна», а місіс Візлі розповідала Джіні й Герміоні про любовне зілля, яке вона варила ще в юності. Усі троє весело хихотіли.

– То що ти хотів сказати? – запитав Рон, коли вони з Гаррі сіли за стіл.

– Пізніше, – буркнув Гаррі, бо якраз прибіг Персі.

Гаррі так і не мав нагоди поговорити з Роном чи Герміоною. Усі були заклопотані від'їздом: тягнули вузенькими сходами «Дірявого Казана» свої важезні валізи й складали їх біля дверей обабіч совиних кліток. Поруч з цією горою стояв невеличкий плетений кошик, з якого лунало гучне попирхування.

– Потерпи, Криволапику, – ласкаво вуркотіла до кошика Герміона, – в поїзді я тебе випущу.

– Ні! Ти що?! – вигукнув Рон. – А мій Скеберс?

Він показав собі на груди, де в кишені згорнувся калачиком Скеберс.

У дверях з'явилася голова містера Візлі, котрий зустрічав на вулиці міністерські машини.

– Приїхали, – повідомив він. – Давай, Гаррі.

Містер Візлі повів його до першої з двох старомодних темно-зелених машин, водіями яких були непомітні чарівники в костюмах зі смарагдового оксамиту.

– Сідай, Гаррі, – промовив містер Візлі і пильно оглянув заповнену людьми вуличку.

Гаррі вмостився на задньому сидінні, невдовзі до нього приєдналися Рон, Герміона, і, на превеликий Ронів жаль, Персі.

Порівняно з Гарріною мандрівкою на «Лицарському автобусі», поїздка до Кінґс-Кросу була абсолютно одноманітна. Машини з Міністерства магії майже не відрізнялися від маґлівських, хоч і прослизали крізь такі вузенькі шпарки, куди зроду не протиснеться нова машина дядька Вернона. Вони приїхали на вокзал за двадцять хвилин до відправлення. Міністерські водії знайшли візочки, вивантажили валізи, розшаркалися з містером Візлі і поїхали, невідомо як проскочивши в самий початок довжелезної черги перед світлофором.

Містер Візлі ні на крок не відходив від Гаррі.

– Гаразд, – сказав він, роззирнувшись довкола. – Розіб'ємося на пари, бо нас трохи забагато. Ми з Гаррі йдемо перші.

Містер Візлі рушив до перегородки між дев'ятою і десятою платформами, штовхаючи Гаррін візочок і не зводячи очей з поїзда «Міжмісто-125», що саме прибув на дев'яту платформу. Він багатозначно глянув на Гаррі, а тоді мовби між іншим притулився до перегородки.

Гаррі зробив так само.

Мить – і вони провалилися крізь металеву перегородку просто на платформу номер дев'ять і три чверті. Яскраво-червоний «Гоґвортський експрес» попахкував димом над платформою, заповненою дітьми та чаклунами, які їх проводжали.

За спиною в Гаррі виринули Персі та Джіні. Вони були захекані: мабуть, долали бар'єр з розгону.

– О, Пенелопа вже тут! – вигукнув Персі. Він почервонів, пригладив волосся і попрямував до дівчини з довгими кучерями, випинаючи груди, щоб вона неодмінно помітила його блискучий значок.

Джіні з Гаррі не витримали, і, відвернувшись, обоє пирснули сміхом. Незабаром підійшла й решта. Усі вони з Гаррі й містером Візлі на чолі пішли уздовж заповнених купе до вагона, котрий здавався порожнім. Затягли валізи, поставили Гедвіґу й Криволапика на поличку для багажу і вийшли попрощатися з містером і місіс Візлі.

Місіс Візлі розцілувала своїх дітей, Герміону, і насамкінець міцно притулила до себе Гаррі. Йому було трохи ніяково, але дуже приємно.

– Бережи себе, Гаррі, обіцяєш? – сказала вона, а її очі якось дивно заблищали. Тоді вона відкрила свою величезну торбину зі словами:

– Я вам зробила сендвічі. Тримай, Роне... ні, це не яловичина... Фреде? Де Фред? Ось, бери, любий...

– Гаррі! – шепнув містер Візлі, – підійди-но сюди на хвильку.

Вони відійшли за якусь колону, залишивши всіх з місіс Візлі.

– Перед від'їздом я мушу тобі щось сказати, – хвилюючись, промовив містер Візлі.

– Не турбуйтеся, містере Візлі, я все знаю.

– Знаєш? Звідки ти знаєш?

– Я... е-е... я чув учора вашу розмову з місіс Візлі. Випадково. – І поспіхом додав: – Вибачте, будь ласка...

– Не думав, що ти про це дізнаєшся таким ось чином, – розхвилювався містер Візлі.

– Але ж чесно – все нормально. І ви не порушили даного Фаджеві слова, і я вже все знаю.

– Гаррі, тобі, мабуть, дуже страшно...

– Ні, – щиро зізнався Гаррі. – Справді, – додав він, бо містер Візлі глянув на нього дещо недовірливо. – Я не роблю з себе героя, але ж серйозно – хіба Сіріус Блек може бути гірший за Волдеморта?

Почувши це ім'я, містер Візлі здригнувся, але знову опанував себе.

– Гаррі, я не сумніваюся, що ти значно відважніший, ніж припускає Фадж, і я дуже радий, що ти не злякався, але...

– Артуре! – гукнула місіс Візлі, яка проводжала всіх у вагони. – Що ти там робиш? Поїзд ось-ось від'їде!

– Уже йдемо, Молі! – гукнув містер Візлі, а сам поспіхом прошепотів до Гаррі:

– Пообіцяй мені...

– ...бути чемним і не виходити з замку? – понуро запитав Гаррі.

– Не зовсім, – сказав містер Візлі серйознішим, ніж будь-коли голосом. – Гаррі, поклянися мені, що не станеш розшукувати Блека.

– Що?! – сторопіло мовив Гаррі.

Пролунав довгий гудок. Кондуктори почали зачиняти двері вагонів.

– Пообіцяй мені, Гаррі, – скоромовкою заговорив містер Візлі, – що б там не сталося...

– Але навіщо я мав би шукати того, хто хоче мене вбити? – нічого не розумів Гаррі.

– Поклянися – що б ти не почув...

– Артуре, швидко! – закричала місіс Візлі.

Поїзд випустив пару і зрушив з місця. Гаррі підбіг до вагона і заскочив у двері, які йому відчинив Рон. А далі вся компанія висунулася з вікон і махала містеру і місіс Візлі, аж доки поїзд завернув за ріг.

– Мені треба з вами поговорити, – прошепотів Гаррі Ронові й Герміоні, коли поїзд почав набирати швидкість.

– Джіні, вийди, – звелів Рон.

– Ох, як чемно, – образилася Джіні і гордовито відійшла.

У пошуках вільного купе Гаррі, Рон та Герміона рушили коридором. Аж наприкінці вагона натрапили на купе, в якому була тільки одна особа – чоловік, що міцно спав біля вікна. Друзі спинилися на порозі. «Гоґвортський експрес» призначався для учнів, тому, окрім відьми, що возила візочок з харчами, інших дорослих вони в ньому досі не зустрічали.

Незнайомець був одягнений у вельми поношену, латану – перелатану мантію. Хворобливий і виснажений з вигляду, він, однак, був ще доволі молодим, хоч у його світло-каштановому волоссі де-не-де вже пробивалася сивина.

– Хто б це міг бути? – прошипів Рон, коли вони зачинили двері і примостилися якомога далі від вікна.

– Професор Р. Дж. Люпин, – прошепотіла у відповідь Герміона.

– Як ти знаєш?

– Написано на його портфелі, – Герміона вказала на поличку над головою чоловіка. Там лежав пошарпаний портфелик, який тримався купи тільки тому, що був старанно обмотаний мотузками. На портфелику напівоблупленими літерами в кутку було виведено: «Професор Р. Дж. Люпин».

– Цікаво, що він викладає? – недовірливо глянув Рон на мертвотно-блідий профіль Люпина.

– Це ж очевидно: є тільки одна вільна посада – захист від темних мистецтв, – прошепотіла Герміона.

Вони мали вже двох учителів захисту від темних мистецтв – щороку нового. Ходили чутки, що ця посада приносить нещастя.

– Ой, не знаю, чи він потягне, – засумнівався Рон. – Схоже, що його можна прикінчити будь-яким закляттям. О, вибач... – повернувся він до Гаррі, – що ти хотів нам сказати?

Гаррі розповів про суперечку між містером і місіс Візлі та про попередження містера Візлі. Рон був приголомшений, а Герміона притисла руки до вуст.

Нарешті вона їх опустила й промовила:

– Отже, Сіріус Блек утік, щоб полювати за тобою! Ой, Гаррі... тобі треба бути дуже-дуже обережним. І не шукати собі нових пригод...

– Та я й не шукаю, – роздратувався Гаррі. – Вони самі мене знаходять.

– Гаррі ж не дурний, щоб шукати якогось психа, який хоче його вбити! – тремтячим голосом сказав Рон.

Друзі сприйняли новину гірше, ніж Гаррі сподівався. Вони злякалися Блека значно більше, ніж він.

– Ніхто не збагне, як він вирвався з Азкабану, – стривожився Рон. – Таке ще нікому не вдавалося. А за ним, до речі, був посилений нагляд.

– Але його обов'язково спіймають, правда? – розхвилювалася Герміона. – Тепер і маґли його скрізь шукають...

– Що це? – зненацька насторожився Рон.

Звідкись долинав слабенький металевий свист. Вони оглянули купе.

– Це з твоєї валізи, Гаррі! – Рон піднявся, почав нишпорити на багажній полиці і видобув з-під Гарріних мантій кишеньковий стервоскоп.

Яскраво сяючи, він стрімко закрутився на Роновій долоні.

– Ой! Це стервоскоп? – Герміона встала, щоб краще його роздивитися.

– Так... але він такий... дешевенький, – пояснив Рон. – Він аж казився, коли я прив'язував його до Еролиної лапи, щоб відіслати Гаррі.

– А, може, ти робив тоді щось погане? – підозріло глянула на нього Герміона.

– Ні! Ну... хіба що не варто було посилати Еролу. Знаєте, їй на ці далекі відстані уже не вистачає сили. Але як інакше я міг переправити Гаррі подарунок?

– Засунь його в валізу, – порадив Гаррі, бо стервоскоп і далі пронизливо свистів. – Він зараз ще розбудить професора.

Щоб приглушити стервоскоп, Рон засунув його в особливо гидку пару старих шкарпеток дядька Вернона і зачинив валізу.

– Перевіримо його в Гоґсміді, – сказав Рон, знову сідаючи. – Фред і Джордж казали, що такі штучки продаються в крамниці магічних інструментів «Дервіш і Бенкс».

– А ти багато знаєш про Гоґсмід? – зацікавилася Герміона. – Я читала, що це єдине селище в Англії, де нема жодного маґла...

– Здається, що так, – недбало відповів Рон. – Але я рвуся туди за іншим: хочу нарешті потрапити в «Медові руці»!

– А що то таке? – здивувалася Герміона.

– Крамниця солодощів, цукерня, – замріяно пояснив Рон. – У ній є все, що завгодно... перчортики, від яких з рота йде дим, шоколадні кулі, наповнені полуничним мусом і згущеними вершками, а ще класні цукрові пера, які можна смоктати в класі з таким виглядом, ніби ти розмірковуєш, що писати далі...

– Але й у самому Гоґсміді багато цікавого! – наполягала Герміона. – В «Історичних чаклунських місцях» написано, що в місцевому готельчику був штаб повстання ґоблінів 1612 року, а Вересклива Халупа вважається найжахливішим будинком з привидами у всій Британії. А ще...

– ...літальні шербетові кульки: тільки посмокчеш – і зразу підіймаєшся на кілька сантиметрів над землею, – і далі не вгавав Рон, який явно не слухав Герміони.

Герміона глянула на Гаррі.

– О, як то гарно: вибратися іноді з замку і погуляти в Гоґсміді, правда?

– Мабуть, так, – зітхнув Гаррі. – Потім мені розкажете.

– Тобто? – не зрозумів Рон.

– Я не можу там з'являтися. Ні Дурслі, ні Фадж не підписали мені дозволу.

Рон просто очманів.

– Тобі не можна там бувати?! Але ж... та ні... тобі дасть дозвіл Макґонеґел чи хтось інший...

Гаррі невесело усміхнувся. Щоб професорка Макґонеґел, найсуворіша вихователька ґрифіндорського гуртожитку, дала дозвіл?..

– ...або запитаємо Фреда й Джорджа: вони знають усі потаємні виходи з замку..

– Роне! – вигукнула Герміона. – Гаррі не можна виходити зі школи, доки Блек на волі...

– Саме це мені й скаже Макґонеґел, якщо я звернуся до неї по дозвіл, – зітхнув Гаррі.

– Але з ним будемо ми! – не здавався Рон. – Блек не наважиться...

– Ой, Роне, та не мели дурниць, – скривилася Герміона. – Блек серед білого дня підірвав купу людей! Невже ти гадаєш, що він побачить нас і побоїться нападати на Гаррі? – 3 цими словами вона почала розв'язувати кошик з Криволапиком.

– Не випускай! – крикнув Рон, але було вже пізно. Криволапик м'яко вистрибнув з кошика, потягся, позіхнув і скочив Ронові на коліна. Кишеня на Ронових грудях затремтіла, і він сердито відіпхнув кота.

– Забирайся звідси!

– Роне, перестань! – розгнівалася Герміона.

Рон не поліз би за словом у кишеню, але саме тієї миті заворушився професор Люпин. Усі троє завмерли, але професор просто інакше вмостив голову та й далі собі спав з напівроззявленим ротом.

«Гоґвортський експрес» рухався все далі на північ, і краєвиди за вікном спохмурніли, а небо затягли хмари. По коридору сюди-туди бігали учні. Криволапик тим часом умостився на вільному сидінні, повернувши свою плескату морду до Рона. Його жовті баньки втупилися в заповітну Ронову кишеню.

О першій годині у дверях з'явилася пухкенька відьма з візочком, повним їжі.

– Як гадаєте, може, розбудити і його? – кивнув Рон на професора Люпина. – Здається, йому не завадило б попоїсти.

Герміона обережно підійшла до Люпина.

– Е-е... пане професоре... Даруйте... пане професоре...

Він не ворушився.

– Не журіться, любі, – заспокоїла їх відьма, простягаючи Гаррі цілу гору тістечок з казана. – Як прокинеться і захоче їсти – я буду біля машиніста.

– Сподіваюся, він справді спить? – насторожився Рон, коли відьма зачинила двері. – Тобто... він не помер, ні?..

– Та ні, дихає, – прошепотіла Герміона і взяла в Гаррі тістечко.

Хоч професор Люпин і не був надто привітним сусідом, але його присутність у купе мала свої переваги. Пополудні, коли за вікном почав іти дощ, а пагорби вкрилися мрякою, у коридорі знову почулися кроки, і в дверях виринули троє найненависніших їм осіб: Драко Мелфой та його приятелі – Вінсент Креб і Ґреґорі Ґойл.

Драко Мелфой і Гаррі ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Мелфой, що мав бліде, гостре і хронічно єхидне обличчя, належав до слизеринського гуртожитку. Він, як і Гаррі, був ловцем своєї команди з квідичу. Кремезні й мускулисті Креб і Ґойл виконували роль Мелфоєвих посіпак. Креб, вищий на зріст, стригся під «макітру» і мав товстезну шию. У Ґойла було коротке, жорстке волосся і довгі, мов у горили, руки.

– О, кого я бачу, – як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. – Потік і Візлик.

Креб і Ґойл тупо загиготіли.

– Карочє, Візлик, я чув, що твоєму старому цього літа нарешті привалило трохи бабок, – сказав Мелфой. – Твоя стара на радощах, мабуть, померла, га?

Рон так стрімко зірвався на ноги, що скинув на підлогу Криволапиковий кошик.

Професор Люпин захропів.

– А це хто? – позадкував Мелфой.

– Новий учитель, – сказав Гаррі і теж, про всяк випадок, скочив на ноги. – То що ти там бурмотів, Мелфою?

Мелфой хитро звузив оченята; він був не такий дурний, аби встрягати в бійку на очах у вчителя.

– Пішли! – роздратовано кинув він Кребові з Ґойлом, і вони щезли.

Гаррі й Рон знову посідали. Рон потирав кулаки.

– Цього року я не збираюся терпіти Мелфоя, – сказав він сердито. – Я не жартую. Ще слово про мою родину, і його довбешка... – Він щосили турнув рукою в повітрі.

– Роне, – прошепотіла Герміона, вказуючи на професора Люпина, – обережніше...

Але професор Люпин усе ще спав як убитий.

Дощ не вщухав, а поїзд мчав і мчав на північ. Мерехтлива сіра мряка за вікном поступово темнішала. В коридорах і над багажними полицями спалахнуло світло. Поїзд гуркотів, дощ періщив, вітер завивав, а професор Люпин не прокидався.

– Мабуть, уже під'їжджаємо, – сказав Рон, нахиляючись над професором, щоб зазирнути в темне вікно.

Щойно він це сказав, як поїзд почав гальмувати.

– Класно, – зрадів Рон і, обережно обійшовши професора Люпина, став пильно вдивлятися в темряву. – Я вмираю з голоду, швидше б на бенкет...

– Ми ще не могли приїхати, – глянула на годинник Герміона.

– Чому ж ми тоді зупиняємось?

Поїзд їхав дедалі повільніше. Він уже майже не гуркотів, а вітер з дощем немовби посилилися.

Гаррі, що був найближче до дверей, підвівся і визирнув у коридор. З усіх купе стирчали голови здивованих учнів.

Поїзд різко зупинився. Судячи зі звуків у вагоні, з поличок попадали валізи.

Зненацька згасло світло, і вони занурилися в цілковиту пітьму.

– Що відбувається? – почувся голос Рона.

– Ой! – зойкнула Герміона. – Роне, це моя нога!

Гаррі навпомацки дістався до свого сидіння.

– Думаєш, там щось зламалося?

– Не знаю...

Щось зашурхотіло по склу, і наступної миті Гаррі побачив невиразні обриси Рона, що протирав вікно.

– Там щось рухається, – сказав Рон. – Здається, хтось сідає на поїзд...

Зненацька відчинилися двері, і хтось незграбно перечепився через Гарріну ногу.

– Вибачте! Ви не знаєте, що тут діється?.. Ой! Перепрошую...

– Привіт, Невіле, – Гаррі намацав Невілову мантію і допоміг йому підвестися.

– Гаррі? Це ти? Що сталося?

– Не маю зеленого поняття! Сідай біля нас...

Почулося гучне сичання – Невіл ледь не роздушив Криволапика.

– Піду розвідаю в машиніста, що трапилося, – почувся голос Герміони, яка протислася попри Гаррі. Тут двері знову ковзнули, почувся глухий удар і два голосні зойки.

– Хто це?

– А це хто?

– Джіні?

– Герміона?

– Ти чого тут?

– Шукаю Рона...

– Заходь і сідай...

– Тільки не тут! – поспіхом вигукнув Гаррі. – Тут я!

– Ой! – зойкнув Невіл.

– Тихо! – несподівано пролунав хрипкий голос.

Схоже, професор Люпин нарешті прокинувся. Гаррі почув, як у кутку щось заворушилося. Усі змовкли.

Щось м'яко ляснуло, і купе залило мерехтливим світлом. Здавалося, ніби професор Люпин тримає в руці цілу жменю вогню, що осявав його втомлене сіре обличчя. Його очі, однак, були насторожені.

– Залишайтеся на своїх місцях, – хрипко звелів він, а тоді поволі звівся на ноги, тримаючи жменю вогню перед собою.

Та не встиг Люпин дійти до дверей, як вони повільно відчинилися.

Освітлена мерехтливим вогнем у Люпиновій руці, в проході зупинилася височенна, аж до стелі, постать, закутана в плащ. Обличчя прибульця ховалося під каптуром. Гаррі опустив очі, і йому похололо в грудях. З-під плаща стирчала рука – лискуча, сіра, вкрита слизом і струпами, немов рука покійника, що зогнив у воді... Рука з'явилася тільки на мить. Істота в плащі неначе відчула погляд Гаррі, бо рука рвучко зникла у складках чорної тканини.

І тут істота під каптуром повільно, хрипучо й протяжно вдихнула, ніби намагалася засмоктати в себе не тільки довколишнє повітря, а й усіх присутніх.

Їх раптом пройняв крижаний холод. Гаррі перехопило подих. Холод пронизав його тіло, занурився в груди і досяг самого серця...

Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав...

І тут він почув віддалений зойк – жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг... густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього...

– Гаррі! Гаррі! Що з тобою? – Хтось ляскав його по щоках.

– Щ-що?

Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога – «Гоґвортський експрес» знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.

Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.

Рон з Герміоною затягли його на сидіння.

– Усе гаразд? – стурбовано запитав Рон.

– Так, – відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. – Що то було? Де ця... постать? Хто кричав?

– Ніхто не кричав, – ще більше стурбувався Рон.

Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.

– Але я чув зойк...

Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.

– На, – подав він Гаррі найбільший шматок. – З'їж. Тобі полегшає.

Гаррі взяв, але їсти не став.

– Що то була за постать? – запитав він Люпина.

– Дементор, – відповів Люпин. – Один з азкабанських дементорів.

Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з-під шоколаду і запхав у кишеню.

– З'їж, – повторив він. – Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте...

Він проминув Гаррі і зник у коридорі.

– Гаррі, з тобою справді все нормально? – стурбовано глянула на нього Герміона.

– Не розумію... що сталося? – проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.

– Ну... та постать... той дементор... – мовила Герміона. – Він стояв і дивився (тобто мені так здається, бо обличчя я не бачила), а ти... ти...

– Я вже подумав, що в тебе якийсь припадок, – сказав Рон, і досі, як здавалось, переляканий. – Ти раптом завмер, а тоді впав на підлогу і затіпався...

– А професор Люпин переступив через тебе, підійшов до дементора, витяг чарівну паличку і сказав: «Ніхто тут не ховає Сіріуса Блека під мантією. Іди звідси». Але дементор навіть не ворухнувся. Тоді Люпин щось пробурмотів, і з його палички на дементора стрілило щось таке сріблясте, той повернувся і безшумно зник...

– Це був такий жах! – пронизливіше, ніж звичайно, мовив Невіл. – Ви відчули холод, коли він сюди зайшов?

– Мені було якось моторошненько, – непевно знизав плечима Рон. – Ніби я вже ніколи не відчую радості...

Джіні, котра зіщулилася в куточку і мала вигляд не набагато кращий за Гаррі, легенько схлипнула. Герміона заспокійливо обняла її за плечі.

– Але невже ніхто з вас... не впав на підлогу? – непевно запитав Гаррі.

– Та ні, – сказав Рон і знову стурбовано глянув на нього. – Хоча Джіні тремтіла, як осиковий листочок.

Гаррі нічого не розумів. Його й далі тіпало, ніби він перебув тяжкий грип. І ще він починав відчувати сором. Чому це сталося тільки з ним?

Повернувся професор Люпин. Він зупинився і, кволо усміхнувшись, промовив:

– Послухай, я ж цей шоколад не отруїв...

Гаррі відкусив шматочок і, на превеликий подив, відчув, як по його тілу розлилося приємне тепло.

– За десять хвилин будемо в Гоґвортсі, – повідомив професор Люпин. – Як почуваєшся, Гаррі?

– Добре, – засоромлено пробурмотів він, дивуючись, звідки професор знає його ім'я.

Решту часу вони майже не розмовляли.

Аж ось потяг зупинився на станції Гоґсмід, і зчинилася метушня – сови ухкали, коти нявчали, а улюблена Невілова жабка голосно кумкала з-під його капелюха. На крихітній платформі було доволі холодно: крижаний дощ не вщухав.

– Перші кляси! Перші кляси! Сюди! – пролунав знайомий голос. Гаррі, Рон і Герміона озирнулися й побачили на протилежному краю платформи велетенську постать Геґріда, що збирав переляканих першокласників для традиційної подорожі через озеро.

– Як ся маєте, всьо файно? – привітався з ними Геґрід. Вони йому помахали, але не встигли нічого сказати, бо, підхоплені юрбою, враз опинилися на ґрунтовій дорозі, де вже стояла з сотня диліжансів. Гаррі подумав, що коні, які мали їх тягти, були невидимі, адже коли вони втрьох залізли в диліжанс і зачинили двері, той покотився сам собою, похитуючись і підскакуючи на вибоїнах.

У диліжансі пахло соломою і цвіллю. Після шоколаду Гаррі почував себе краще, хоча й далі був виснажений. Рон з Герміоною скоса поглядали на нього, ніби боялися, що він знову зомліє.

Коли диліжанс підкотився до розкішних кованих залізних воріт, обабіч яких стояли кам'яні колони з крилатими вепрами угорі, Гаррі побачив ще двох дементорів у каптурах, що височіли біля воріт на варті. На нього знову накотилася холодна хвиля нудоти. Гаррі відхилився на вигнуте сидіння, заплющив очі, і сидів так, аж доки вони проїхали через ворота. Диліжанс покотився довгим схилом до замку. Герміона дивилася з маленького віконечка на численні башточки й вежі, які щораз наближалися. Нарешті диліжанс зупинився, і Герміона з Роном ступили на землю.

Гаррі зійшов за ними. Його випередив протяжний задоволений голос.

– Що, Поттер, ти зомлів? Лонґботом не бреше? Ти й справді торохнувся?

Мелфой відштовхнув ліктем Герміону і, ставши на східцях, перегородив Гаррі шлях до замку. Він самовдоволено шкірився, а його бляклі очі лиховісно поблискували.

– Відвали, Мелфою, – процідив крізь зуби Рон.

– А ти, Візлі? Ти теж зомлів? – голосно запитав Мелфой. – Дружбан дементор налякав і тебе?

– Щось трапилося? – почувся спокійний голос. То з сусіднього диліжанса зійшов професор Люпин.

Мелфой зневажливо глянув на його латану мантію та пошарпаний портфель і з ледь прихованим сарказмом сказав:

– Та ні... е-е... пане професоре, – а тоді гигикнув до Креба з Ґойлом і рушив з ними сходами до замку.

Герміона підштовхнула Рона в спину, і вони разом з усіма піднялися сходами і ввійшли через величезні дубові двері до вестибюлю, освітленого смолоскипами. Нагору вели розкішні мармурові сходи.

Праворуч були відчинені двері у Велику залу. Гаррі разом з юрбою попрямував туди, і ледве встиг кинути погляд на зачаровану стелю (сьогодні вона була чорна й захмарена), як почув голос:

– Поттере! Ґрейнджер! Ви мені потрібні!

Гаррі й Герміона здивовано озирнулися. Їх кликала професорка Макґонеґел, викладач трансфігурації і вихователька ґрифіндорського гуртожитку. Вона, як завжди, виглядала вельми суворою. Її волосся було зібране в тугий вузол, а очі гостро зиркали з-під квадратних окулярів. Сповнений лихих передчуттів, Гаррі почав проштовхуватися до неї. Уже сама присутність професорки Макґонеґел чомусь викликала в нього почуття провини.

– Чому ви такі стурбовані? – я просто хочу поговорити з вами в кабінеті, – сказала вона. – А ти, Візлі, йди до зали.

Рон дивився, як професорка Макґонеґел вивела Гаррі й Герміону з галасливої юрби; перетнувши вестибюль, вони піднялися по мармурових сходах і пішли вздовж коридору. У своєму кабінеті – невеличкій кімнаті, де затишно палахкотів у каміні вогонь, професорка Макґонеґел запросила їх сідати, а сама вмостилася за письмовим столом.

– Професор Люпин прислав сову, що тобі, Гаррі, стало в поїзді погано, – несподівано почала вона.

Не встиг Гаррі відповісти, як у двері легенько постукали, й до кабінету вбігла завідувачка шкільної лікарні мадам Помфрі.

Гаррі почервонів. Навіщо весь цей галас – йому й так було соромно, що він тоді знепритомнів.

– Я здоровий, – обурився він. – Мені нічого не бракує...

– Ох, це знову ти? – мадам Помфрі не звернула уваги на його слова і нахилилася, щоб краще його оглянути. – Знову пхав носа куди не просять?

– То був дементор, Поппі, – пояснила Макґонеґел.

Вони обмінялися похмурими поглядами.

– Запросити до школи дементорів, – мадам Помфрі несхвально поцокала язиком і, відгорнувши волосся, помацала Гарріне чоло. – Тут ще не один зомліє... Ну так, він увесь мокрий. Це все страшні речі, які жахливо впливають на делікатні натури...

– Ніякий я не делікатний! – обурився Гаррі.

– Звичайно, ні, – неуважно погодилася мадам Помфрі, міряючи йому пульс.

– Що ви йому радите? – рішуче запитала професорка Макґонеґел. – Постільний режим? Може, варто залишити його на ніч у лікарні?

– Я здоровий! – аж підскочив Гаррі. Його пересмикнуло від однієї думки про те, що сказав би на це Драко Мелфой.

– Ну, передовсім, йому треба трохи шоколаду, – сказала мадам Помфрі.

– Я вже їв шоколад, – пояснив Гаррі. – Мені дав професор Люпин. Він роздав усім по шматочку.

– Справді? – зраділа мадам Помфрі. – Нарешті ми маємо вчителя із захисту від темних мистецтв, який знає, що йому робити.

– Ти певний, Поттере, що в тебе все гаразд? – різко запитала професорка Макґонеґел.

– Так, – відповів Гаррі.

– Дуже добре. А тепер прошу зачекати в коридорі. Я швиденько обговорю з міс Ґрейнджер розклад її уроків, а тоді разом підемо на бенкет.

Гаррі вийшов у коридор разом з мадам Помфрі, яка, бурмочучи щось під ніс, покрокувала до шкільної лікарні. Незабаром з'явилася сяюча Герміона в супроводі професорки Макґонеґел, і вони всі втрьох пішли до Великої зали.

Там вирувало ціле море чорних гостроверхих капелюхів. Тисячі свічок висіли в повітрі, і їхнє світло відбивалося на лицях учнів за довгими столами. Професор Флитвік, крихітний чарівничок з кучмою сивого волосся, якраз виносив із зали старого капелюха і триногий ослінчик.

– Ох, – тихенько мовила Герміона, – ми пропустили Сортування!

Нових учнів Гоґвортсу розподіляли по гуртожитках за допомогою Сортувального капелюха. Капелюх вигукував назву гуртожитку, який їм найбільше підходив (Ґрифіндор, Рейвенклов, Гафелпаф чи Слизерин). Професорка Макґонеґел підійшла до свого місця за директорським столом, а Гаррі з Герміоною тихенько попрямували до ґрифіндорського столу. Однак багато хто з учнів супроводжував Гаррі допитливим поглядом, а дехто й показував на нього. Невже так швидко розійшлися чутки про те, що він зомлів перед дементором?

Сіли поруч з Роном, який зайняв для них місця.

– Що вона хотіла? – запитав він Гаррі.

Гаррі почав пошепки пояснювати, але тут підвівся на ноги директор школи.

Професор Дамблдор був доволі старий, проте йому не бракувало енергії. Він мав довжелезне сріблясте волосся й таку ж бороду, окуляри, що нагадували два півмісяці, і неймовірно гачкуватого носа. Його часто називали найвидатнішим чаклуном світу, але Гаррі шанував його не за це – важко було не довіряти Албусові Дамблдору, і коли Гаррі побачив, як директор радісно всміхається до зали, він уперше після зустрічі з дементором відчув справжній спокій.

– Вітаю! – сказав Дамблдор, а його борода замерехтіла в сяйві свічок. – Вітаю з новим навчальним роком у Гоґвортсі! Маю вам дещо сказати, причому одна тема дуже серйозна, тож краще, мабуть, почати з неї, перш ніж вам заб'є памороки наш бенкет... – Дамблдор прокашлявся і продовжив: – Як ви вже всі зрозуміли після обшуку, проведеного в «Гоґвортському експресі», у нашій школі, за дорученням Міністерства магії, зараз перебуває кілька дементорів з Азкабану. – Він на хвильку замовк, а Гаррі пригадав слова містера Візлі, що Дамблдор аж ніяк не радий з такої охорони.

– Вони стоятимуть біля кожного входу на територію школи, – вів далі Дамблдор, – і доки вони з нами, ніхто не має права виходити зі школи без дозволу. Дементорів не ошукати ніякими фокусами чи маскуванням... навіть плащами-невидимками, – додав він неголосно, а Гаррі й Рон перезирнулися. – Дементори за своєю природою не здатні зрозуміти ні вибачень, ні благань. Тому попереджаю всіх і кожного: не давайте їм ані найменшого приводу завдати вам якоїсь шкоди. Я закликаю старост усіх гуртожитків, а також нових старосту і старостиню школи зробити все можливе, щоб ніхто з учнів не наривався без потреби на дементорів.

Персі, що сидів неподалік від Гаррі, випнув груди і пихато глянув довкола. Дамблдор знову замовк; він обвів залу прискіпливим поглядом – ніхто не поворухнувся й не вимовив жодного слова.

– А тепер про речі веселіші, – сказав Дамблдор, – я радий відрекомендувати вам двох нових учителів. По-перше, це професор Люпин, який люб'язно погодився посісти посаду вчителя захисту від темних мистецтв.