Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 193 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ -
Котедж «Мушля»

Котедж Білла й Флер стояв самотньо на кручі, навислій над морем, стіни його були побілені й оздоблені мушельками. Це було відлюдне й гарне місце. Щоразу, коли Гаррі заходив у цей крихітний котедж чи в його садочок, він чув, як море невпинно накочувалось і відступало, неначе дихала величезна спляча істота. Наступні кілька днів він вигадував різні причини, щоб утекти з людного котеджу, прагнучи небесного простору над вершиною кручі, безмежжя широкого моря та холодного солоного вітру в лице.

Незбагненність власного рішення не гнатися наввипередки з Волдемортом за чарівною паличкою й досі бентежило Гаррі. Він не пригадував жодного випадку, коли обирав бездіяльність. Його мучили сумніви, що їх мимоволі посилював Рон, коли вони опинялись удвох.

«А що, як Дамблдор хотів, щоб ми розгадали цей символ і встигли здобути чарівну паличку?» «А що, як розгадати значення символу – означає стати «гідним» здобуття реліквії?» «Гаррі, а якщо це справді бузинова паличка, то як ми тепер в біса знищимо Відомо-Кого?»

Гаррі не знав, що відповідати. Інколи він питав себе, чи не було відвертим божевіллям те, що він навіть не спробував завадити Волдемортові проникнути в гробницю. Він навіть самому собі не міг пояснити, чого вирішив цього не робити. Відтворював свої аргументи, що призвели до такого рішення – і вони здавалися йому доволі слабкими.

Найдивніше, що Герміонина підтримка бентежила його ще більше, ніж Ронові сумніви. Змушена визнати, що бузинова паличка реальна, Герміона відстоювала думку, що це предмет лихий, а спосіб, яким нею заволодів Волдеморт, викликав лише огиду, і навіть думати про таке було не припустимо.

– Гаррі, ти б ніколи так не зробив, – повторювала вона знову й знову. – Ти б ніколи не вдерся в Дамблдорову могилу.

Однак мертвий Дамблдор значно менше лякав Гаррі, ніж те, що він міг хибно витлумачити справжні наміри живого Дамблдора. Він відчував, що й досі бреде навпомацки в темряві. Він обрав свою стежку, проте постійно озирався, вагаючись, чи правильно зрозумів знаки, чи не треба було піти в іншому напрямку. Час від часу злість на Дамблдора знову накочувала на нього, нестримна, мов хвилі, що розбивались об кручу, на якій стояв котедж; злість, що Дамблдор перед смертю нічого не пояснив.

– Але чи справді він мертвий? – сказав Рон через три дні після прибуття в котедж. Гаррі дивився в далину над муром, що відділяв садок від краю кручі, коли його знайшли там Рон і Герміона. Він волів, щоб вони не приходили, бо не мав охоти втручатися в їхню суперечку.

– Так, Роне, мертвий! Будь ласка, не починай знову!

– Герміоно, а ти візьми факти, – не погоджувався Рон, говорячи через голову Гаррі, що й далі дивився на виднокрай. – Срібна лань. Меч. Око, яке побачив у дзеркальці Гаррі.

– Гаррі припускає, що око могло йому й привидітися! Правда, Гаррі?

– Могло, – відповів Гаррі, не дивлячись на неї.

– Але ж ти не думаєш, що воно привиділося? – не вгавав Рон.

– Ні, не думаю, – погодився Гаррі.

– От бачиш! – наполіг Рон, не даючи Герміоні розтулити рота. – Якщо це був не Дамблдор, то поясни, Герміоно, як Добі довідався, що ми були в підвалі?

– Не знаю... але як ти поясниш, що Дамблдор послав його до нас, хоч сам лежав у гробниці в Гоґвортсі?

– Не знаю, може, то був його привид!

– Дамблдор не повертався б назад як привид, – заперечив Гаррі. Він мало в чому був упевнений, коли це стосувалося Дамблдора, але принаймні в цьому не сумнівався. – Він пішов би далі.

– Як це «пішов би далі»? – не зрозумів Рон, та Гаррі не встиг нічого пояснити, бо ззаду пролунало:

– ’Аггі?

З котеджу вийшла Флер, її довге сріблясте волосся розвівав вітерець.

– ’Аггі, з тобою хотше поговогити Ґгіпгук. Він у найменшій спальні, каже, що не хотше, щоб вас хтось підслухав.

Було видно, що Флер невдоволена, що ґоблін послав її з цим дорученням, тож вона роздратовано пішла кудись за будинок.

Ґрипхук, як і казала Флер, чекав їх у найменшій з трьох спалень котеджу, в якій тепер ночували Герміона й Луна. Він опустив червоні бавовняні штори, затулившись від яскравого, хоч і захмареного неба, і кімната набула якогось вогняного відблиску, що не надто пасувало до світлого, насиченого повітрям котеджу.

– Я прийняв рішення, Гаррі Поттер, – сказав ґоблін, що сидів, схрестивши ноги, в низькому кріслі й барабанив по бильцях своїми хирлявенькими пальцями. – Хоч ґрінґотські ґобліни і вважатимуть, що це підла зрада, але я вирішив тобі допомогти...

– Це чудово! – вигукнув Гаррі, відчуваючи полегшення. – Дякую тобі, Ґрипхуче, ми дуже...

– ...в обмін, – твердо завершив речення ґоблін, – за винагороду.

Захоплений зненацька, Гаррі завагався.

– І скільки ж ти хочеш? У мене є гроші.

– Не за гроші, – заперечив Ґрипхук. – Гроші я маю.

Його чорні очі заблищали; вони були зовсім без білків.

– Я хочу меч. Меч Ґодрика Ґрифіндора.

Настрій у Гаррі різко впав.

– Це неможливо, – заявив він. – Вибач.

– Тоді, – м’яко сказав ґоблін, – виникають труднощі.

– Ми можемо дати тобі щось інше, – гаряче обізвався Рон. – Там, у Лестранжів, мабуть, повно всякого добра, ти собі вибереш, що захочеш.

Такого не треба було казати. Ґрипхук спалахнув.

– Я не злодій, хлопче! Я не зазіхаю на скарби, на які не маю права!

– Але ж меч – наш...

– Не ваш, – заперечив ґоблін.

– Ми ґрифіндорці, а він належав Ґодрику Ґрифіндору...

– А кому він належав до Ґрифіндора? – запитав ґоблін і випростався.

– Нікому, – відповів Рон, – він був виготовлений для нього.

– Ні! – сердито вигукнув ґоблін, показуючи довгим пальцем на Рона. – Знову ця чаклунська зарозумілість! Цей меч належав Раґнукові Першому, а Ґодрик Ґрифіндор у нього вкрав! Це наш загублений скарб, шедевр ґоблінського мистецтва! Він належить ґоблінам! Меч – це плата за мою послугу! Погоджуйтесь, або як хочете! – погляд ґобліна палав гнівом.

Гаррі зиркнув на друзів і сказав:

– Ґрипхук, нам треба порадитись, якщо ти не проти. Зачекаєш кілька хвилин?

Ґоблін похмуро кивнув головою.

У порожній вітальні Гаррі, насупившись і міркуючи, як бути, підійшов до каміна. Рон у нього за спиною сказав:

– Та він насміхається. Ми не можемо віддати меч.

– Це правда? – запитав Гаррі в Герміони. – Ґрифіндор і справді його вкрав?

– Не знаю, – розгублено зізналася вона. – У чаклунській історії нерідко дуже побіжно згадується про ті прикрощі, що їх чаклуни завдавали іншим магічним расам, але я не пригадую жодного натяку на те, що Ґрифіндор украв меч.

– Це ще одна ґоблінська байка, – сказав Рон, – з тих, де чаклуни завжди ґоблінів дурять. Наше щастя, що він не вимагає віддати йому чарівні палички.

– Роне, ґобліни мають усі підстави недолюблювати чаклунів, – сказала Герміона. – У минулому з ними поводилися досить жорстоко.

– Та ґобліни теж не пухнасті кролики, – заперечив Рон. – Вони повбивали море наших. Вони теж не гребували нічим.

– Якщо ми почнемо сперечатися з Ґрипхуком, чия раса лицемірніша й жорстокіша, то він тим паче не захоче нам допомагати!

Запала тиша, бо друзі думали, як знайти вихід з цієї ситуації. Гаррі глянув у вікно на могилу Добі. Луна щойно поставила біля надгробка гілочку лаванди в слоїку з-під варення.

– Слухайте, – обізвався Рон, і Гаррі подивився на нього, – а якщо так: кажемо Ґрипхукові, що меч нам потрібен аж до самого сейфа, а там ми його віддамо. А в сейфі лежить підробка! Ми поміняємо мечі місцями й віддамо йому підробку.

– Роне, та ж він їх розрізнить краще за нас! – вигукнула Герміона. – Це ж саме він зрозумів, що сталася підміна мечів!

– Та поки до нього дійде, ми ноги в руки – і прощай ґоблін-воблін...

Він не витримав погляду, яким його зміряла Герміона.

– Це, – неголосно мовила вона, – просто підло. Попросити, щоб він допоміг, а потім ошукати? І ти ще дивуєшся, Роне, чому ґобліни не люблять чаклунів?

Ронові вуха почервоніли.

– Добре-добре! Я просто так собі подумав! А ти що скажеш?

– Треба запропонувати йому щось інше, не менш коштовне.

– Чудово. Зараз піду й принесу ще один старовинний меч ґоблінської роботи, а ти його гарно загорни в подарунковий папір.

І знову всі замовкли. Гаррі був переконаний, що ґоблін не погодиться ні на що інше, крім меча, навіть якби вони й мали щось не менш коштовне. Але ж цей меч – їхня єдина й незамінна зброя проти горокраксів.

Він на мить заплющив очі й прислухався до шуму моря. Думка, що Ґрифіндор міг украсти меча, була йому неприємна. Він завжди пишався тим, що ґрифіндорець. Ґрифіндор захищав маґлородців, це він зітнувся у двобої з любителем чистокровних Слизерином...

– Може, він бреше, цей Ґрипхук, – знову розплющив очі Гаррі. – Може, Ґрифіндор не брав меча. Як нам знати, що саме ґоблінова версія історії правдива?

– А яка тобі різниця? – здивувалася Герміона.

– Буде легше на душі, – відповів Гаррі.

Він глибоко вдихнув.

– Ми йому скажемо, що віддамо меча після того, як він нам допоможе проникнути в сейф... але постараємося не уточняти, коли саме він його отримає.

Ронове обличчя розпливлося в усмішці. Герміона, однак, дивилася з тривогою.

– Гаррі, не можна...

– Він його отримає, – вів далі Гаррі, – коли ми знищимо всі горокракси. Я все зроблю, щоб меч був у нього. Я дотримаю слова.

– Це може тривати роками! – сказала Герміона.

– Я це розумію, а йому знати не конче. Я йому не брехатиму... по суті.

Гаррі зустрів її погляд з викликом – і водночас з соромом. Пригадалися слова, викарбувані над брамою Нурменґарда: «Для загального блага». Відкинув цю думку геть. Хіба є інший вихід?

– Мені це не подобається, – сказала Герміона.

– Мені теж не дуже, – визнав Гаррі.

– А я вважаю, що це геніально, – знову скочив на ноги Рон. – Пішли йому скажемо.

Вони повернулися в найменшу спальню, і Гаррі зробив свою пропозицію, сформулювавши її так, щоб не називати точного часу передачі меча. Поки він говорив, Герміона, насупившись, дивилася в підлогу. Його це дратувало, він боявся, що вона зірве їхній задум. Але Ґрипхук ні на кого, крім Гаррі, не дивився.

– Ти даєш мені слово, Гаррі Поттер, що віддаси мені Ґрифіндорів меч, якщо я тобі допоможу?

– Так, – підтвердив Гаррі.

– Тоді дай руку, – сказав ґоблін, простягаючи долоню.

Гаррі її потис. Не знав, чи не помітили ці чорні очі якоїсь каверзи в його очах. Але Ґрипхук відпустив його руку, сплеснув у долоні і сказав:

– Отже. Почали!

Було таке враження, ніби вони знову планують проникнути в міністерство. Задум почали розробляти в найменшій спальні, залишеній, на Ґрипхукове бажання, у напівтемряві.

– Я лише раз був у сховищі Лестранжів, – сказав Ґрипхук, – саме тоді, коли мені наказали покласти туди фальшивий меч. Це одна з найдревніших камер. Найстаріші чаклунські роди зберігають свої скарби на найглибшому рівні, де сховища найбільші й найкраще захищені...

Щодня на кілька годин вони зачинялися в малесенькій, наче кухонний сервант, кімнатці. Дні поволі переходили в тижні. Треба було подолати безліч перепон, зокрема й те, що їхні запаси багатозільної настійки вичерпувалися.

– Її, фактично, вистачить лише для когось одного, – бідкалася Герміона, підносячи під світло лампи густу й багнисту настійку.

– А цього й достатньо, – сказав Гаррі, вивчаючи намальовану Ґрипхуковою рукою схему найглибших переходів.

Інші мешканці котеджу «Мушля» не могли не помітити, що щось відбувається, бо ж Гаррі, Рон та Герміона з’являлися тепер лише на спільних трапезах. Ніхто не питав зайвого, хоч Гаррі часто відчував, як замислено й стурбовано дивиться на них за столом Білл.

Що більше часу вони проводили разом, то глибше усвідомлював Гаррі свою неприязнь до ґобліна. Ґрипхук виявився неочікувано кровожерливий, кепкував з думки, чи відчувають біль дрібні істоти, і тішився з того, що їм, можливо, доведеться калічити інших чаклунів, щоб проникнути у скарбницю Лестранжів. Гаррі знав, що друзі поділяють цю неприязнь, однак вони на цю тему не говорили – Ґрипхук був їм потрібен.

Ґоблін дуже неохоче їв разом з усіма. Навіть тоді, як його ноги загоїлися, він усе одно просив, щоб йому, як і слабкому ще й досі Олівандеру, таці з їжею приносили до кімнати. Врешті Білл після гнівної тиради, виголошеної Флер, піднявся до нього нагору й повідомив, що таких послуг більше не буде. Відтоді Ґрипхук сідав з ними за тісний стіл, проте відмовлявся вживати ту саму їжу, вимагаючи, щоб йому подавали шматки сирого м’яса, корінці і гриби.

Гаррі відчував свою відповідальність за таке становище. Це ж він умовив усіх залишити ґобліна в котеджі «Мушля», щоб його допитати; це через нього вся родина Візлів змушена переховуватися, а Білл, Фред, Джордж і містер Візлі втратили роботу.

– Мені так прикро, – сказав він Флер, коли одного вітряного квітневого вечора допомагав їй готувати вечерю. – Я ніколи не думав, що тобі доведеться усім цим займатися.

Вона щойно налаштувала ножі, які б різали м’ясо для Ґрипхука і Білла, бо Білл, відколи на нього напав Ґрейбек, надавав перевагу біфштексам з кров’ю. Коли ножі застукотіли, її роздратоване обличчя трохи пом’якшилось.

– ’Аггі, ти вгятував шиття моїй сестгі, я цього не забула.

Чесно кажучи, це було не зовсім так, проте Гаррі вирішив їй не нагадувати, що справжня небезпека Ґабріелі не загрожувала.

– До того ж, – Флер націлила чарівну паличку на каструльку з соусом, що стояла на плиті, й та відразу забулькотіла, – містег Олівандег сьогодні вветшегі вигушає до Мюгіель. Нам буде тгохи легше. Ґоблін, – вона насупилася при згадці про нього, – хай пегебигається вниз, до вітальні, а ви з Гоном і Діном займете його кімнату.

– Та нам і у вітальні добре, – Гаррі знав, що Ґрипхукові дуже не сподобається ночувати на диванчику, а для їхніх планів було просто необхідно, щоб Ґрипхук мав гарний настрій. – Про нас не турбуйся. – А коли вона почала протестувати, додав: – Ми теж уже скоро зліземо вам з шиї, тобто Рон, Герміона і я. Ми у вас надовго не затримаємось.

– Що ти маєш на увазі? – чарівна паличка Флер націлилася на посудину з рисовою запіканкою, що зависла в повітрі. – Вам не мошна нікуди звідси вигушати, ви тут у безпетсі!

Вона тепер була дуже схожа на місіс Візлі, і Гаррі зрадів, що саме в цю мить відчинилися задні двері. Луна й Дін з мокрим від дощу волоссям занесли на кухню по оберемку хмизу, що прибився до берега.

– ...і крихітні маленькі вушка, – розповідала Луна, – схожі на гіпопотамові, каже тато, тільки пурпурові й волохаті. А якщо захочеш їх покликати, то треба мугикати якусь мелодію. Їм подобаються вальси, а швидкої музики вони не люблять...

Дін зніяковіло стенув плечима, проходячи за Луною повз Гаррі до вітальні, де Рон і Герміона вже накривали стіл для вечері. Скориставшись нагодою уникнути розпитувань, Гаррі схопив два глечики з гарбузовим соком і подався за ними.

– ...а якщо колись побуваєш у нас, то я тобі цей ріг покажу. Тато мені про нього написав, але я ще його не бачила, бо смертежери забрали мене прямо з «Гоґвортського експреса», і я так і не потрапила додому на Різдво, – розповідала Луна, розпалюючи з Діном камін.

– Луно, ми ж тобі казали, – гукнула їй Герміона. – Той ріг вибухнув. То був ріг різкопроривця, а не зім’яторогого хропача...

– Ні, то був ріг хропача, – незворушно заперечила Луна. – Тато мені писав. Він уже, мабуть, відновив свою форму, бо ці роги, знаєте, самонаправні.

Герміона похитала головою й продовжила розкладати на столі виделки. До вітальні увійшов Білл, за ним зійшов сходами містер Олівандер. Майстер чарівних паличок і досі мав виснажений вигляд. Білл його підтримував однією рукою, а в другій ніс величеньку валізу.

– Я скучатиму за вами, містере Олівандер, – підбігла до старого Луна.

– А я – за тобою, люба, – поплескав її по плечах Олівандер. – Ти мене надзвичайно підтримувала в тому жахливому місці.

– Що ж, au revoir, містеге Олівандег, – поцілувала його в обидві щоки Флер. – Тши вам не дюже вашко буде пегедати пакуночок Білловій тітоньці Мюгіель? Я й досі не повегнула їй діадему.

– Для мене це буде велика честь, – злегка вклонився їй Олівандер, – хоч такою дрібничкою віддячу за вашу щедру гостинність.

Флер вийняла потерту оксамитову коробочку й відкрила, щоб показати майстрові. Діадема блиснула й замерехтіла під низько повішеною лампою.

– Місячні камені й алмази, – сказав Ґрипхук, що непомітно заслизнув до кімнати. – Здається, ґоблінська робота?

– Оплачена чаклунами, – спокійно додав Білл, а ґоблін кинув на нього хитрий і водночас заперечливий погляд.

Пориви сильного вітру шмагали по вікнах котеджу, коли Білл з Олівандером вирушали в ніч. Усі інші посідали за столом. Торкаючись одне одного ліктями і практично не маючи змоги поворухнутися, почали їсти. У каміні потріскував вогонь. Гаррі помітив, що Флер майже нічого не їла. Вона щохвилини поглядала у вікно, але Білл повернувся ще до того, як вони з’їли першу страву. Його довге волосся було розкуйовджене вітром.

– Усе добре, – повідомив він Флер. – Олівандер влаштувався, мама з татом передають вітання. Джіні всіх цілує. Фред і Джордж доводять Мюріель до сказу, бо й далі розсилають товари совиною поштою прямо з її хати. Але вона зраділа, отримавши назад свою діадему. Бо вже думала, що ми її вкрали.

– Ах, вона така charmante, твоя тітонька, – сердито буркнула Флер і махнула чарівною паличкою, від чого брудні тарілки самі поскладалися прямо в повітрі. Вона їх схопила й вийшла з кімнати.

– А мій татко зробив тіару, – повідомила Луна. – Точніше, навіть корону.

Рон перехопив погляд Гаррі й захихотів. Гаррі зрозумів, що йому пригадався той дурнуватий головний убір, який вони бачили під час відвідин Ксенофілія.

– Він намагається відтворити втрачену діадему Рейвенклов. Гадає, що вже визначив основні елементи. Козлокосові крильця відразу все змінили...

Раптом хтось грюкнув у вхідні двері. Усі повернули туди свої голови. З кухні прибігла злякана Флер. Білл зірвався з місця, цілячись на двері чарівною паличкою. Гаррі, Рон і Герміона зробили те саме. Ґрипхук мовчки зісковзнув під стіл.

– Хто там? – крикнув Білл.

– Це я, Ремус Джон Люпин! – пролунав крізь завивання вітру голос.

Гаррі похолов зі страху. Що могло статися?

– Я – вовкулака, одружений з Німфадорою Тонкс, а ти, тайнохоронець котеджу «Мушля», дав мені цю адресу і просив з’являтися за надзвичайних обставин!

– Люпин, – пробурмотів Білл, підбіг до дверей і розчинив їх навстіж.

Люпин ввалився через поріг. Білий на лиці, загорнутий у дорожній плащ, сивувате волосся розвіяне вітром. Він випростався, роззирнувся по кімнаті, щоб пересвідчитися, хто тут є, і крикнув на весь голос:

– Хлопчик! Ми назвали його Тед, на честь Дориного батька!

Герміона заверещала.

– Що?.. Тонкс... Тонкс народила дитину?

– Так, так, народила дитину! – закричав Люпин. За столом здійнявся радісний лемент. Герміона й Флер пискнули разом: «Вітаємо!», а Рон вигукнув: «Ого! Нічого собі! Дитина!» – наче ніколи про таке й не чув.

– Так... так... хлопчик... – повторював Люпин, сам не свій від такого щастя. Він підійшов до стола й обняв Гаррі, так, ніби вони й не сварилися на площі Ґримо.

– Будеш хрещеним батьком? – запитав він, відпускаючи Гаррі з обіймів.

– Х-хто... я? – затинаючись, перепитав Гаррі.

– Та ти, а хто ж... Дора теж згодна, хто може бути кращий...

– Я... так... ого...

Гаррі був розгублений, здивований, захоплений. Білл побіг по вино, а Флер переконувала Люпина залишитися з ними на чарчину.

– Я не маю багато часу, мушу вертатися, – пояснив Люпин, усміхаючись усім присутнім. Він ніби помолодшав на кілька років. – Дякую тобі, Білле, дякую.

Білл швиденько наповнив келихи. Усі встали.

– За Тедді Ремуса Люпина, – виголосив тост сам Люпин, – майбутнього видатного чаклуна!

– А на кого він схожий? – поцікавилася Флер.

– Я думаю, що на Дору, а вона каже, що на мене. У нього ще мало волосся. Як народився, було чорне, а за годину стало руде, клянуся! Поки я повернуся, мабуть, стане блондином. Андромеда каже, що в Тонкс волосся теж почало міняти колір у той самий день, як вона народилася. – Він осушив келих. – О, давай ще один, – сказав Люпин, і Білл знову йому налив.

Вітер боровся з котеджиком, вогонь у каміні стрибав і тріщав, а Білл уже відкорковував нову пляшку вина. Люпинова новина примусила всіх стати інакшими, забути про стан облоги, в якому вони перебували. Звістка про нове життя приємно всіх схвилювала. Тільки на ґобліна не справила жодного враження ця святкова атмосфера, і він за якийсь час непомітно подався у спальню, яку тепер займав сам. Гаррі думав, що, крім нього, ніхто цього не помітив, однак побачив, що Білл теж дивиться, як ґоблін іде по сходах.

– Ні... ні... я справді мушу вертатися, – сказав Люпин, відмовляючись від ще одного келиха вина. Він встав і закутався в дорожній плащ. – До побачення, до побачення... за кілька днів постараюся принести фотографії... усі будуть такі раді, що я вас побачив...

Він застібнув плаща, попрощався з усіма, обіймаючи жінок і тиснучи руки чоловікам, а тоді, сяючи усмішкою, повернувся у вітряну ніч.

– Гаррі, ти – хрещений батько! – сказав Білл, коли вони з ним зайшли на кухню, допомагаючи прибирати зі стола. – Це велика честь! Мої вітання!

Коли Гаррі поставив порожні келихи, Білл зачинив за ним двері, приглушивши гамір з вітальні, де всі ще й досі, навіть без Люпина, святкували подію.

– Гаррі, я хотів би поговорити з тобою наодинці. Це не так легко зробити, коли в домі стільки народу.

Білл завагався.

– Гаррі, ти плануєш щось з Ґрипхуком.

Це була констатація, а не запитання, тож Гаррі нічого й не заперечував. Просто очікувально дивився на Білла.

– Я знаю ґоблінів, – сказав Білл. – Я працював у «Ґрінґотсі», коли закінчив Гоґвортс. Якщо вважати, що взагалі існує дружба між чаклунами й ґоблінами, то я маю друзів серед ґоблінів... чи принаймні добре їх знаю і ставлюся до них з приязню. – І знову Білл завагався. – Гаррі, що ти хочеш від Ґрипхука, і що ти йому за це пообіцяв?

– Я не можу тобі сказати, – відповів Гаррі. – Вибач, Білле.

За їхніми спинами відчинилися двері кухні. Флер принесла чергову порцію порожніх келихів.

– Зачекай, – сказав їй Білл. – Одну хвилинку. Вона знову вийшла, Білл зачинив двері.

– Тоді я мушу дещо сказати, – вів далі Білл. – Якщо ти уклав з Ґрипхуком якусь угоду, а особливо якщо в цій угоді йдеться про скарб, то будь украй обережний. Ґоблінські уявлення про власність, оплату й доплату відрізняються від людських.

Гаррі відчув млість, наче в серці заворушилася змійка.

– Що ти маєш на увазі? – запитав він.

– Ми говоримо про цілком різні породи істот, – відповів Білл. – Ділові стосунки між чаклунами й ґоблінами століттями будувалися на взаємній недовірі... та ти й сам це знаєш з «Історії магії». Винні обидві сторони, я не стверджую, що чаклуни були святі. Проте деякі ґобліни, а особливо ті, що працюють у «Ґрінґотсі», свято переконані, що чаклунам не можна довіряти у справах, пов’язаних із золотом і скарбами, бо чаклуни нібито анітрохи не шанують ґоблінське право власності.

– Я шаную... – почав було Гаррі, проте Білл похитав головою.

– Ти не розумієш, Гаррі. Щоб це збагнути, треба якийсь час пожити серед ґоблінів. Для ґобліна справжнім і законним господарем будь-якого предмета є його виробник, а не покупець. Усі речі ґоблінської роботи, за їхніми уявленнями, законно належать лише їм самим.

– Але ж якщо цю річ купили...

– ...тоді вони вважають, що той, хто заплатив гроші, тимчасово цю річ у них позичив. Але їм дуже важко змиритися з думкою про перехід речей ґоблінської роботи від одного чаклуна до іншого. Ти ж бачив Ґрипхукове обличчя, коли в нього на очах передавали ту діадему. Він цього явно не схвалював. Гадаю, що на його переконання, як і на думку його найзатятіших одноплемінників, її треба було негайно повернути ґоблінам, коли помер перший покупець діадеми. Вони вважають, що наші звичаї зберігати в себе предмети ґоблінської роботи, передаючи їх від одного чаклуна іншому без жодної доплати, нічим не кращі за крадіжку.

У Гаррі з’явилося лиховісне передчуття. Він волів би знати чи Білл здогадується про значно більше речей, ніж дозволяє собі тепер говорити.

– Я хочу сказати, Гаррі, – додав Білл, беручись за ручку дверей, – щоб ти був дуже обережний з тим, що обіцяєш ґоблінам. Проникнути у «Ґрінґотс» менш небезпечно, ніж зректися обіцянки, даної ґоблінові.

– Ясно, – сказав Гаррі, коли Білл уже відчинив двері, – дякую. Матиму це на увазі.

Коли він ішов слідом за Біллом до вітальні, йому стрельнула в голову чудернацька думка – безумовно, від випитого вина. Тедді Люпин матиме хрещеного батька такого ж відчайдуха, яким для Гаррі був Сіріус.