Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 136 (всего у книги 206 страниц)

Дж.К.Ролінґ
Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Моїй чарівній донечці

Маккензі присвячую

її друковану сестру

– РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -
Інший міністр

Наближалася північ, а прем’єр-міністр усе ще сидів у своєму кабінеті, читаючи довжелезну доповідну записку, зміст якої прослизав крізь його мізки, не залишаючи й сліду. Він чекав дзвінка від президента однієї далекої країни, гадаючи, коли ж той сіромаха зателефонує, і відганяв прикрі думки про цей довгий, тяжкий і виснажливий тиждень, тож у голові вже не залишалося місця ні для чого іншого. Що дужче старався прем’єр-міністр зосередитись на сторінці з друкованим текстом, то чіткіше йому уявлялося зловтішне обличчя його політичного опонента. Цей опонент світився того дня у випусках новин, і не просто перелічував усі ті жахіття, що сталися за минулий тиждень (ніби комусь ще треба було про них нагадувати), а й пояснював, що єдина їх причина – помилки уряду.

Пульс прем’єр-міністра частішав від самої думки про такі звинувачення, бо були вони несправедливі й безпідставні. Ну як його уряд міг передбачити, що той міст обвалиться? Це просто обурливо припускати, ніби на утримання мостів не виділялося достатніх коштів. Та ж міст не простояв і десяти років, і найкращі фахівці не могли пояснити, чому він розколовся, кинувши на дно річки десятки автомашин. А як можна натякати на те, що оті два жахливі й скандальні вбивства були скоєні через брак поліцаїв? Або на те, що уряд мав якось передбачити той дивний ураган на заході країни, що приніс стільки лиха людям і майну? А хіба це його провина, що один його заступник, Герберт Чорлі, дозволив собі цього тижня вдатися до невідповідних дій, і тепер, звільнений з посади, значно більше часу проводитиме зі своєю родиною?

– В країні панує зловісна атмосфера, – сказав тоді на завершення опонент, ледве приховуючи вдоволену посмішку.

Так воно, на жаль, і було. Прем’єр-міністр і сам це відчував; люди справді здавалися сумнішими, ніж звичайно. Навіть погода була бридка; якась прохолодна мряка посеред липня... щось було негаразд, щось було не так...

Він перегорнув другу сторінку доповідної записки, побачив, яка вона довжелезна, і кинув цю дурну роботу. Потягся й похмуро обвів поглядом свій кабінет. Це було гарне приміщення з чудовим мармуровим каміном, розташованим навпроти високих вікон, наглухо зачинених через несподіване похолодання. Прем’єр-міністр ледь-ледь здригнувся, встав і підійшов до вікна, вдивляючись у мряку, що тиснула на шибки. І тоді, стоячи спиною до кімнати, почув ззаду легеньке кахикання.

Він завмер, опинившись віч-на-віч із власним переляканим віддзеркаленням у темній шибці. Він знав це кахикання. Чув його раніше. Повільно-повільно обернувся до порожньої кімнати.

– Агов? – сказав він, намагаючись надати голосові більшої сміливості, ніж відчував.

На якусь мить він майже повірив, що ніхто не озветься. Однак йому негайно відповів чіткий і рішучий голос – так, ніби хтось зачитував підготовлену заздалегідь заяву. І лунав він – а прем’єр-міністр знав це, щойно почув кахикання – з вуст схожого на жабу чоловічка у довгій сріблястій перуці, зображеного на маленькій брудній картині, написаній олією, що висіла в далекому кутку приміщення.

– Маґлівському прем’єр-міністрові. Терміново потрібно зустрітися. Прошу відповісти негайно. З повагою, Фадж. – Чоловічок на картині питально поглянув на прем’єр-міністра.

– Е-е, – озвався прем’єр-міністр, – послухайте... зараз не найкращий для мене час... розумієте, я чекаю телефонного дзвінка... від президента з...

– Це можна перенести, – миттю відповів портрет.

Серце в прем’єр-міністра стислося. Цього він і боявся.

– Але я справді волів би поговорити...

– Ми влаштуємо так, щоб президент забув подзвонити. Замість сьогодні – він зателефонує завтра, – пояснив чоловічок. – Прошу негайно відповісти панові Фаджу.

– Я... ох... добре, – кволо вимовив прем’єр-міністр. – Так, я зустрінуся з Фаджем.

Він поспішив до письмового столу, на ходу поправляючи краватку. Ледве встиг сісти й надати обличчю, на його думку, спокійного й безтурботного виразу, як за решіткою порожнього мармурового каміна спалахнув яскраво-зелений вогонь. Намагаючись не виказати ані найменшого подиву чи тривоги, прем’єр-міністр спостерігав, як у вогні з’явився тілистий чолов’яга, що крутився швидко, мов дзиґа. За кілька секунд той уже ступив на вишуканий антикварний килим, стріпуючи попіл з рукавів довгої в тонку смужку мантії. У руках прибулець тримав зеленого капелюха-котелка.

– О... пане прем’єре, – Корнеліус Фадж простяг руки у вітальному жесті, – радий знову бачити вас.

Прем’єр-міністр не спромігся щиро відповісти на це привітання, тому промовчав. Його анітрохи не втішила зустріч з Фаджем, чиї випадкові з’яви, достатньо тривожні самі по собі, найчастіше означали, що зараз він почує щось дуже неприємне. До того ж, вигляд у Фаджа був помітно виснажений. Він схуд, полисів, посивів, а його обличчя було якесь зіжмакане. Прем’єр-міністрові вже траплялося бачити політиків з подібним виглядом, і це ніколи не віщувало нічого доброго.

– Чим можу бути корисний? – поцікавився він, похапцем потискаючи Фаджеві руку і вказуючи на незручний стілець перед письмовим столом.

– Навіть не знаю, з чого почати, – пробурмотів Фадж, підтяг стільця, сів і поклав собі на коліна зелений котелок. – Що за тиждень, що за тиждень...

– І у вас він був поганий? – холодно запитав прем’єр-міністр, даючи зрозуміти, що йому цілком вистачає власних турбот і Фаджеві неприємності його не обходять.

– Звісно, що так, – зізнався Фадж, утомлено потираючи очі й похмуро зиркаючи на прем’єр-міністра. – Такий самий тиждень, як у вас. Брокдейльський міст... убивства Боунз і Венс... а що вже казати про хаос на заході країни...

– Ви... е-е... ваші люди були.... були пов’язані з цими... з цими подіями, так?

Фадж пронизав прем’єр-міністра суворим поглядом.

– Авжеж були, – підтвердив він. – Ви ж, напевно, зрозуміли, що відбувається?

– Я... – завагався прем’єр-міністр.

Саме через подібні манери він так не любив Фаджеві візити. Бо він же, зрештою, прем’єр-міністр, і йому не подобається почуватися якимсь неуком-школяриком. А саме так він почувався від найпершої зустрічі з Фаджем у перший же його вечір на посаді прем’єр-міністра. Пам’ятав її, ніби це сталося вчора, і знав, що згадка про ту зустріч переслідуватиме його до самої смерті.

Він стояв собі у цьому ж кабінеті, насолоджуючись своїм тріумфом після стількох років потаємних задумів та інтриг, коли почув, так само, як і сьогодні, кахикання за спиною. Обернувся й побачив, як до нього звертається цей огидний портретик, повідомляючи, що зараз прибуде й відрекомендується міністр магії.

Природно, він тоді подумав, що збожеволів через перенапруження довгої виборчої кампанії. Він був невимовно переляканий, коли до нього заговорив портрет, але то ще були квіточки порівняно з тим, що він відчув, коли з каміна вистрибнув чаклун-самозванець і потиснув йому руку. Він мовчав як риба, доки Фадж люб’язно пояснював про чаклунів з відьмами, що таємно живуть по цілому світі, і запевняв, що вони його не турбуватимуть, бо Міністерство магії взяло на себе відповідальність за всю чаклунську громаду і стежить, щоб немагічне населення нічого про них не дізналося. Це була, за словами Фаджа, непроста робота, яка охоплювала все – від інструкцій про користування мітлами до нагляду за популяцією драконів (прем’єр-міністр пригадав, як після цих слів він ухопився за стіл, щоб не впасти). А ще Фадж тоді по-батьківському поплескав ошелешеного прем’єр-міністра по плечу.

– Не журіться, – заспокоїв він, – скоріше за все, ви мене більше ніколи не побачите. Я можу вас потривожити лише тоді, як у нас станеться щось дуже серйозне – таке, що зможе зачепити маґлів, тобто немагічне населення. А так живіть собі й робіть свою справу. До речі, ви на все це реагуєте набагато краще за свого попередника. Він намагався викинути мене з вікна, думав, що я – провокація, спланована опозицією.

Тієї миті прем’єр-міністр нарешті здобувся на голос.

– А ви... хіба не розіграш?

Це була остання, відчайдушна надія.

– Ні, – лагідно озвався Фадж. – Мушу вас засмутити, але ні. Дивіться.

І він перетворив прем’єр-міністрову чашку на мишку.

– Але, – насилу пробелькотів прем’єр-міністр, дивлячись, як чашка гризе його наступну доповідь, – але чому... чому мені ніхто не сказав?..

– Міністр магії представляється тільки новому маґлівському прем’єр-міністрові, – пояснив Фадж, ховаючи чарівну паличку в кишеню мантії. – На нашу думку, так найкраще зберігати таємницю.

– Чому ж тоді, – забурмотів прем’єр-міністр, – чому мене не попередив колишній прем’єр-міністр?..

Тут Фадж просто розреготався.

– Шановний пане прем’єр-міністре, а ви комусь про це скажете?

І, пирхаючи зо сміху, Фадж кинув у камін дрібку порошку, ступив у смарагдове полум’я й зі свистом щез. Прем’єр-міністр стояв нерухомо, усвідомлюючи, що ніколи в житті не посміє сказати про цю зустріч жодній живій душі, бо хто ж на цілому білому світі йому повірить?

Той шок минув не відразу. Якийсь час він переконував себе, що Фадж йому просто примарився через недоспані ночі під час виснажливої виборчої кампанії. Даремно намагаючись позбутися спогадів про неприємну зустріч, він віддав мишку захопленій небозі і наказав секретареві зняти зі стіни портрет того гидкого чоловічка, що оголосив про Фаджеве прибуття. Проте виявилося, що портрет зняти неможливо. Коли бригада теслярів, двоє будівельників, мистецтвознавець та канцлер державної скарбниці зробили кілька марних спроб зірвати його зі стіни, прем’єр-міністр відмовився від свого задуму й просто заспокоював себе надією, що картина висітиме нерухомо й мовчки увесь термін його перебування на посаді. Іноді краєчком ока він помічав, як персонаж картини позіхає або чухає собі носа; навіть, раз чи двічі, просто йшов собі кудись, залишаючи в рамці тільки брудне коричневе полотно. Та він привчився не дуже часто поглядати на картину і завжди в таких випадках запевняв себе, що то все оптичний обман.

Та якось, три роки тому, такого самого вечора, як і сьогодні, прем’єр-міністр сидів собі сам у кабінеті, коли портрет знову оголосив про негайне прибуття Фаджа, що вистрибнув з каміна мокрий як хлющ і явно в стані паніки. Не встиг прем’єр-міністр запитати, чого це він забризкав йому дорогий килим, як Фадж почав верзти нісенітниці про в’язницю, назви якої прем’єр-міністр ніколи не чув, про якогось «Серверного» Блека, про Гоґвортс та хлопця, якого звали Гаррі Поттер. Прем’єр-міністр нічогісінько зі сказаного не второпав.

– ...я щойно з Азкабану, – важко дихав Фадж, виливаючи собі в кишеню воду з крисів котелка. – Знаєте, посеред Північного моря, важкий переліт... дементори лютують... – здригнувся він, – це вперше хтось від них утік. Отож я мусив до вас звернутися, пане прем’єре. Блек – відомий убивця маґлів, який, мабуть, планує приєднатися до Відомо-Кого... та ви ж навіть не знаєте, хто такий Відомо-Хто! – Якусь мить він безнадійно дивився на прем’єр-міністра, а тоді сказав: – Сідайте, сідайте, я вам розповім... випийте віскі...

Прем’єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті, не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки з бурштиновим напоєм, вручив одну прем’єр-міністрові й підсунув собі крісло.

Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне ім’я, тож нашкрябав його на аркуші пергаменту, який тицьнув прем’єр-міністрові у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем’єр-міністр підвівся теж.

– То ви гадаєте, що... – він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, – лорд Вол...

– Той-Кого-Не-Можна-Називати! – сердито поправив Фадж.

– Вибачте... то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?

– Так каже Дамблдор, – відповів Фадж, зав’язуючи смугасту мантію, – але ми його не виявили. На мою думку, він не несе загрози, аж доки не здобуде підтримки, тому треба остерігатися Блека. То ви оприлюдните це попередження? Чудово. Сподіваюся, нам більше не доведеться зустрічатися, пане прем’єре! На добраніч.

Але вони зустрілися. Не минуло й року, як стривожений Фадж з’явився з повітря в кабінеті, щоб поінформувати прем’єр-міністра про заворушення під час Кубка світу з куїддичу (так це слово почув урядовець) та про кількох маґлів, які виявилися до цього причетні, але прем’єр-міністрові не було чого турбуватися, а те, що знову бачили Мітку Відомо-Кого, ще нічого не означало; Фадж був переконаний, що то тільки окремий інцидент, а доки вони розмовляли, бюро для зв’язків з маґлами вже працювало над видозміною їхньої пам’яті.

– І ще, мало не забув, – додав Фадж. – Ми імпортуємо з-за кордону для проведення Тричаклунського турніру трьох драконів та сфінкса, нічого особливого, але у відділі нагляду й контролю за магічними істотами мені сказали, що згідно з інструкціями ми повинні повідомляти вас про завезення в країну небезпечних істот.

– Я... що... драконів? – бризнув слиною прем’єр-міністр.

– Ага, трьох, – підтвердив Фадж. – І сфінкса. Ну, на все вам добре.

Прем’єр-міністр без надії сподівався, що вже не станеться нічого гіршого за тих драконів і сфінкса, але ж ні. Не минуло й двох років, як з каміна знову вигулькнув Фадж, цього разу з новиною про масову втечу з Азкабану.

– Масова втеча? – хрипким голосом перепитав прем’єр-міністр.

– Не варто хвилюватися, не варто! – вигукнув Фадж, вже ставши однією ногою у вогонь. – Ми їх негайно затримаємо... я просто подумав, що вам треба про це знати!

І не встиг прем’єр-міністр крикнути: «Стривайте, хвилинку!», як Фадж зник у зливі зелених іскор.

Хай преса та опозиція кажуть, що хочуть, а прем’єр-міністр був аж ніяк не дурний чоловік. Він помітив, що, незважаючи на Фаджеві запевнення під час першої зустрічі, вони бачилися досить часто, і з кожним візитом Фадж був дедалі стурбованіший. Хоч прем’єр-міністрові й не подобалося згадувати міністра магії (або іншого міністра, як він називав Фаджа подумки), однак він побоювався, що наступна Фаджева поява буде пов’язана зі ще гіршими новинами. Тому сам вигляд Фаджа, що знову вийшов з полум’я, увесь розкошланий, роздратований і неприємно здивований, що прем’єр-міністр не знає, чого він тут опинився, став чи не найгіршою подією цього надзвичайно похмурого тижня.

– Як же мені знати, що діється в... е-е... чаклунській громаді? – огризнувся прем’єр-міністр. – Мені треба керувати країною, мені зараз вистачає турбот і без...

– Ми маємо ті самі турботи, – перебив Фадж. – Брокдейльський міст упав не від старості. То був не ураган. Убивства вчинили не маґли. А родині Герберта Чорлі було б безпечніше без Герберта. Ми зараз працюємо над переведенням його в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Це має відбутися сьогодні ввечері.

– Що ви... даруйте, я... що? – вирвалося в прем’єр-міністра.

Фадж набрав повні груди повітря й сказав:

– Пане прем’єре, з великою прикрістю мушу повідомити, що він повернувся. Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся.

– Повернувся? Ви кажете «повернувся»... то він живий? Тобто...

Прем’єр-міністр шукав у пам’яті подробиці тієї жахливої розмови, що відбулася три роки тому, коли Фадж розповів йому про чаклуна, якого боялися більше за всіх інших, чаклуна, який скоїв тисячі страхітливих злочинів перед тим, як п’ятнадцять років тому таємничо зник.

– Так, він живий, – підтвердив Фадж. – Тобто... я не знаю... чи живий той, кого неможливо вбити? Я не дуже це розумію, а Дамблдор до ладу не пояснює... проте він точно має тіло, ходить, розмовляє і вбиває, тож будемо припускати, що він живий.

Прем’єр-міністр не знав, що й казати, але звичка завжди вдавати добре поінформованого з будь-якого питання примушувала його пригадувати всі деталі попередніх їхніх розмов.

– А чи той Серверний Блек з... е-е... Тим-Кого-Не-Можна-Називати?

– Блек? Блек? – неуважно озвався Фадж, крутячи в пальцях котелок. – Маєте на увазі Сіріуса Блека? От Мерлінова борода! Ні. Блек мертвий. Вийшло так, що ми... е-е... помилялися стосовно Блека. Врешті-решт виявилося, що він невинний. І він не був у команді Того-Кого-Не-Можна-Називати. Тобто, – додав він, ніби захищаючись, і ще швидше закрутив капелюх-котелок, – усі факти свідчили... а ми мали понад півсотні очевидців... та все одно, він помер. Його, власне кажучи, вбили. У приміщенні Міністерства магії. До речі, буде проведено розслідування...

На превеликий подив прем’єр-міністра, йому на якусь мить стало шкода Фаджа. Та майже відразу це почуття змінилося самовдоволеною думкою, що попри невміння матеріалізуватися в камінах, в жодному урядовому департаменті за часів його керівництва не було скоєно жодного вбивства... принаймні досі...

Прем’єр-міністр нишком постукав по дерев’яному письмовому столу, а Фадж тим часом вів далі:

– Та не про Блека зараз ідеться. Річ у тому, пане прем’єре, що ми в стані війни і треба вживати певних заходів.

– У стані війни? – нервово перепитав прем’єр-міністр. – Мабуть, це певне перебільшення?

– Той-Кого-Не-Можна-Називати об’єднався зараз із тими своїми прибічниками, що в січні повтікали з Азкабану, – заговорив дедалі швидше Фадж, крутячи свого котелка так, що той перетворився на яскраво-зелену пляму. – Почавши діяти відкрито, вони вдаються до руйнації й спустошення. Брокдейльський міст... це він зробив, пане прем’єре, він погрожував масовими вбивствами маґлів, якщо я не зійду з його дороги і...

– О, Господи, то це через вас повбивали людей, а я повинен відповідати за іржаву оснастку, за роз’їдені шви, навіть не знаю, за що ще! – розлючено вигукнув прем’єр-міністр.

– Через мене?! – побагровів Фадж. – Хочете сказати, що ви на цей шантаж піддалися б?

– Може, й ні, – прем’єр-міністр підвівся й закрокував по кабінеті, – але я зробив би все можливе, щоб упіймати шантажиста до того, як він те все накоїв!

– Невже ви вважаєте, що я не зробив усього можливого? – розгнівався Фадж. – Кожнісінький аврор міністерства намагався... і далі намагається... знайти його самого й виловити його посіпак, але ж ми говоримо про одного з наймогутніших чаклунів усіх часів – про чаклуна, якого не можуть упіймати ось уже тридцять років!

– Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган у західних регіонах? – запитав прем’єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що з’ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.

– То був не ураган, – жалюгідно буркнув Фадж.

– Вибачайте! – гарикнув прем’єр-міністр, щосили тупаючи ногами. – Вирвані з корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми...

– То були смертежери, – пояснив Фадж. – Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І... і ще ми підозрюємо втручання велетня.

Прем’єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

– Чиє втручання?

Фадж скривився.

– Щоб досягти грандіозного ефекту, він минулого разу залучив велетнів. Служба дезінформації працює цілодобово, команди забуттяторів видозмінюють пам’ять усіх маґлів, які бачили, що відбулося насправді. Відділ нагляду й контролю за магічними істотами мало не в усьому складі гасає довкола Сомерсета, але ми не можемо знайти велетня... це просто катастрофа.

– Та невже! – гнівно вигукнув прем’єр-міністр.

– Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, – зізнався Фадж. – Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз...

– Втрата кого?

– Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і... і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.

Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.

– Але ж про те вбивство писали газети, – миттю забув про свій гнів прем’єр-міністр. – Наші газети. Амелія Боунз... там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було... жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику, ви розумієте.

Фадж зітхнув.

– Ясно, що збита. Її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви, мабуть, не чули...

– Ще й як чув! – вигукнув прем’єр-міністр. – Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом. Газети цю подію смакували: «Порушення закону й порядку під носом у прем’єр-міністра...»

– І ніби цього було замало, – вів далі Фадж, майже не слухаючи прем’єр-міністра, – розвелося повно дементорів, їхні зграї нападають скрізь...

У добрі старі часи ця фраза здалася б прем’єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.

– Я думав, що дементори охороняють в’язнів Азкабану, – обережно уточнив він.

– Так було, – втомлено пояснив Фадж. – Колись. Тепер вони залишили в’язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.

– Ви начебто казали, – перепитав прем’єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах, – що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?

– Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.

Прем’єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.

– Послухайте мене, Фадж... ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!

– Мій любий пане прем’єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими! – зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.

Прем’єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.

– Я вам співчуваю, – видушив він нарешті. – Чим можу допомогти?

– Це дуже люб’язно з вашого боку, пане прем’єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події й відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.

Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій і кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупався у вусі.

Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів:

– Він зараз буде тут, тільки допише листа Дамблдорові.

– Бажаю йому успіху, – сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі. – Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я, можливо, й досі б... може, Скрімджерові пощастить більше.

Фадж явно засмутився й замовк, але цю мовчанку одразу порушив портрет, заговоривши бадьорим офіційним тоном.

– Маґлівському прем’єр-міністрові. Прохання про зустріч. Терміново. Прошу відповісти негайно. Руфус Скрімджер, міністр магії.

– Так-так, добре, – неуважно відповів прем’єр-міністр і ледь помітно здригнувся, коли язики полум’я за решіткою знову стали смарагдово-зелені, шугонули вгору й закрутилися ще одним чаклуном, за мить вивергнувши його на антикварний килим. Фадж підвівся, прем’єр-міністр, трохи повагавшись, теж устав. Новоприбулий випростався, обтрусив довгу чорну мантію і роззирнувся.

Першою прем’єр-міністрові сяйнула дурнувата думка, що Руфус Скрімджер дещо нагадував старого лева. У гриві його рудуватого волосся й кошлатих бровах світилися пасма сивини; з-за темних окулярів у металевій оправі гостро зиркали жовтуваті очі, а рухи вирізнялися стрункістю та пружною грацією, хоч він трохи й накульгував. Прибулець одразу створював враження якоїсь проникливості й непохитності. Прем’єр-міністр навіть подумав, що розуміє, чому в такі грізні часи чаклунська громада, обираючи собі лідера, надала перевагу не Фаджеві, а Скрімджеру.

– Як ся маєте? – ввічливо привітався прем’єр-міністр, простягаючи руку.

Скрімджер похапцем її потис, окинув поглядом кабінет, а тоді вийняв з-під мантії чарівну паличку.

– Фадж вам усе розповів? – поцікавився він, підходячи до дверей і торкаючи замкову щілину чарівною паличкою. Почулося клацання замка.

– Е-е... так, – відповів прем’єр-міністр. – І якщо ви не проти, я волів би, щоб двері були незамкнені.

– А я волів би, щоб мені не заважали, – кинув Скрімджер, – і не стежили за мною, – додав він, спрямовуючи чарівну паличку на вікна, щоб їх завісили штори. – Я людина заклопотана, тому відразу до справ. По-перше, треба поговорити про вашу безпеку.

Прем’єр-міністр витягся на весь свій зріст і відповів:

– Мене цілком задовольняє моя нинішня охорона, дуже вам дя...

– А нас не задовольняє, – урвав його Скрімджер. – Нещасні будуть маґли, якщо їхній прем’єр-міністр потрапить під дію закляття «Імперіус». Ваш новий секретар...

– Я не збираюся звільняти Кінґслі Шеклболта, якщо ви це маєте на увазі! – гаряче заперечив прем’єр-міністр. – Він надзвичайно працьовитий, виконує вдвоє більший обсяг роботи, ніж інші...

– Це тому, що він чаклун, – пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком. – Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.

– Стривайте! – заявив прем’єр-міністр. – Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!

– Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені? – холодно перепитав Скрімджер.

– Я... так би мовити, був...

– Тоді все гаразд, чи як? – запитав Скрімджер.

– Я... ну, поки Шеклболт працює так... е-е... нехай, – непереконливо пробурмотів прем’єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.

– Тепер про Герберта Чорлі... вашого заступника, – провадив далі він. – Того, що розважав людей, наслідуючи качку.

– І що з ним? – запитав прем’єр-міністр.

– Це явна реакція на погано виконане закляття «Імперіус», – пояснив Скрімджер. – У голові в нього все переплуталося, але він і далі може бути небезпечний.

– Він тільки крякав! – слабко заперечив прем’єр-міністр. – Трохи відпочинку... можливо, менше пити...

– Зараз його обстежує група цілителів з лікарні магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Він уже намагався трьох задушити, – повідомив Скрімджер. – Гадаю, буде краще, якщо ми на певний час ізолюємо його від маґлівської громади.

– Я... але... з ним усе буде гаразд? – стурбовано запитав прем’єр-міністр.

Скрімджер, уже йдучи до каміна, лише знизав плечима.

– Це все, що я мав сказати. Триматиму вас у курсі справ, пане прем’єр-міністре... Якщо не матиму змоги прибути особисто, то присилатиму Фаджа. Він погодився залишитися на посаді радника.

Фадж спробував усміхнутись, але це було більше схоже на напад зубного болю. Скрімджер уже нишпорив у кишені в пошуках таємничого порошку, від якого полум’я робилося зелене.

Прем’єр-міністр якусь мить безнадійно дивився на цих двох, а тоді з нього вирвалися слова, які він цілий вечір душив у собі.

– Заради всіх святих... ви ж чаклуни! Ви володієте чарами! Ви можете владнати... ну... все, що завгодно!

Скрімджер повільно обернувся й обмінявся недовірливим поглядом з Фаджем, котрий цього разу таки спромігся на усмішку, і лагідно відповів:

– Біда в тім, пане прем’єр-міністре, що протилежна сторона теж володіє чарами.

На цих словах обидва чаклуни один за одним ступили в яскраво-зелене полум’я і зникли.